Визнаймо щиро: святковий новорічний настрій в Україні сьогодні годі й шукати. 2023-й був роком, усі дні якого ми прожили в умовах повномасштабної війни. І зараз, коли рік добігає кінця, вже з достатньою часткою впевненості можна сказати, що відбулося прийняття – остаточне прийняття реальності, в якій ми тепер живемо: це стосується як окремо кожного з нас і суспільства загалом, так й індустрії, в котрій працюємо.
За рік, що минає, українська контент-індустрія, по-перше, вижила – і це, без жодної іронії, вже саме собою досягнення, – а по-друге, вона суттєво опрацювала власні здібності до адаптації. І завдяки цьому тепер може почуватися відчутно впевненіше, ніж наприкінці першого року повномасштабної. Ба більше – з деякими сподіваннями дивитись у майбутнє.
Підбиваючи підсумки непростого року (на порозі року нового – котрий, на жаль, поки не видається простішим), я вирішила не так удаватися в деталі, як зафіксувати основні стратегічні вектори та тренди, що визначали контент-індустрію України цьогоріч і вочевидь визначатимуть її шлях у найближчому майбутньому. Тож – ось вони.
Бум документального контенту
Його початок фіксували ще минулого року і прогнозували розвиток тренду на 2023-й – так і сталося: цьогоріч документальні фільми і багатосерійні проекти становили левову частку українського премʼєрного телеконтенту, а також саме документальні фільми стали найпомітнішими й найтитулованішими українськими проектами в контексті престижних міжнародних кінофестивалів і премій.
Звісно, у програмі кінофестивалів класу А цьогоріч були присутні й повнометражні ігрові українські проекти: зокрема, це фільм Тоні Ноябрьової «Ти мене любиш?» у конкурсній програмі Panorama Берлінале; стрічка Марини Вроди «Степне», що отримала нагороду за найкращу режисуру в міжнародному конкурсі кінофестивалю в Локарно; фільм Анни Бурячкової «Назавжди-Назавжди», котрий мав премʼєру в конкурсній програмі Orizzonti Extra Венеційського міжнародного кінофестивалю. А також іще два ігрові повнометражні фільми, які можна буде вже невдовзі побачити в українських кінотеатрах: це драма Дениса Тарасова «БожеВільні», що здобула спеціальну відзнаку в конкурсній програмі Competition 1–2 Варшавського міжнародного кінофестивалю та вийде у прокат 2024 року, але ще не має конкретної дати. І драма Філіпа Сотниченка «Ля Палісіада», котра була представлена в конкурсній програмі Zabaltegi-Tabakalera кінофестивалю у Сан-Себастьяні, отримала нагороду FIPRESCI у Роттердамі та виходить в український прокат вже 11 січня 2024-го.
Утім, документальні фільми – українські та створені за участі України – зібрали обʼєктивно більше престижних нагород і номінацій. Зокрема, йдеться про копродукцію Данії, Швеції, Фінляндії та України «Будинок зі скалок», що стала однією з пʼяти стрічок в оскарівській номінації – 2023 за найкращий повнометражний документальний фільм. Ще – про стрічку Аліси Коваленко «Ми не згаснемо», яка на Берлінському кінофестивалі потрапила до конкурсної секції Berlinale Generation, а також стала номінантом премій Berlinale Documentary Award та Amnesty International Film Award. Також – про фільм Романа Любого «Залізні метелики», котрий на тому самому Берлінале був представлений у конкурсі Panorama та потрапив до документального конкурсу Варшавського кінофестивалю.
І нещодавно було оголошено, що одразу два документальні фільми увійшли до шортлістів «Оскара-2024». Це стрічка Мачека Хамели «Звідки куди» / In the Rearview, копродукція Польщі, Франції та України. Протягом року вона серед іншого була представлена в програмі Cannes ACID Каннського міжнародного кінофестивалю, номінувалася на призи глядацьких симпатій IDFA та кінофестивалю у Торонто, а тепер увійшла до оскарівського шортліста в номінації «Найкращий документальний фільм». І звісно, це фільм Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі» / 20 Days in Mariupol, що розпочав свій потужний фестивальний шлях із найпрестижнішого фестивалю незалежного кіно Sundance, де потрапив до конкурсної програми «Світове документальне кіно», мав номінацію на Гран-прі журі й отримав приз глядачів. А тепер цей приголомшливий документальний проект про облогу Маріуполя росіянами в лютому-березні 2022 року відібрано до шортлістів «Оскара-2024» одразу в двох найпрестижніших номінаціях «Найкращий міжнародний художній фільм» і «Найкращий документальний фільм».
Остаточний список номінантів на 96-ту премію «Оскар» оголосять 23 січня 2024 року.
Окрім того, робота Мстислава Чернова та його колег уже відзначена найпрестижнішою нагородою в галузі журналістики – Пулітцерівською премією. У травні цього року фотографії з окупованого росіянами Маріуполя, зроблені Черновим, Євгеном Малолєткою, Василісою Степаненко та французькою кореспонденткою Лорі Хіннат для Associated Press були відзначені у двох номінаціях: «За служіння суспільству» та Breaking News Photography. Також серед лауреатів Пулітцера-2023 – український фотограф і фіксер Стас Козлюк у складі команди The New York Times, що здобула нагороду в номінації «Міжнародний репортаж» за розслідування вбивств українців росіянами в Бучі.
Нова етика
На тлі великого успіху правдивого та безкомпромісного документального контенту цьогоріч відчутно загострилися питання етики висвітлення війни в ігрових проектах. Яким має бути баланс реальної історії та художнього вимислу? Як уникнути викривлення подій і травматизації їхніх учасників? Та чи взагалі доречно зараз робити ігрові проекти про ще свіжі й болючі події? Протягом року відповіді на ці питання українські кінематографісти шукали як у теорії – в межах різноманітних профільних панельних дискусій, – так і на практиці: власне виробляючи такі проекти. І на жаль, не завжди ці спроби виходили вдалими.
Найскандальніший приклад повного нерозуміння етики висвітлення війни в ігрових проектах – телефільм «Юрик», створений українським продакшеном OsnovaFilm та естонським телеканалом ETV (ЕТеВе) на замовлення каналу СТБ. Покладена в основу сюжету історія про порятунок із Маріуполя 11-річного хлопчика Юрика, який втратив батька, сестру та дідуся, ґрунтується на реальних подіях. Але в проекті життя розбомбленого росіянами міста викривили настільки сильно, що це спричинило величезне обурення вцілілих жителів Маріуполя. В результаті канал СТБ вибачився перед глядачами, вилучив із показу поточну версію фільму та зобовʼязав OsnovaFilm Рroduction внести у стрічку значні зміни, прибравши водночас дисклеймер «ґрунтується на реальних подіях».
Сумний кейс «Юрика» змушує всіх з іще більшою осторогою ставитися до таких проектів. Утім, уже кілька ігрових серіалів різних жанрів зуміли подолати суспільний «тест на етичність», не спричинивши гучних публічних скандалів: зокрема, це запремʼєрений на телеканалі ТЕТ ситком «Волонтери» («Драйв Продакшен»), серіал «Окуповані» власного виробництва «2+2», а також антологія «Перші дні» (FILM.UA), премʼєра якої відбулася на Netflix.
Відповідальні автори проектів тепер чимдуж намагаються убезпечитися від етичних і фактологічних помилок – зокрема не лише проводячи детальний фактчекінг, а й організовуючи допремʼєрні фокус-групи, як, наприклад, роблять творці фільму «Буча», котрий має вийти наступного року.
Та окрім проблеми етичного висвітлення війни 2023-го загострилося питання етичності, доцільності та доброго смаку як таких. Улітку розгорівся грандіозний скандал навколо конкурсу телефільмів та серіалів ДП «Мультимедійна платформа іномовлення України», після якого кілька проектів добровільно відмовилися від держфінансування (втім, скандали через фінансування контенту продовжують переслідувати ДП – останній, навколо проекту «Тихий вечір з Оленою Кравець», вибухнув буквально зо два тижні тому).
Ще один етичний кейс мав місце у листопаді й держфінансування аж ніяк не стосувався: натомість порушив проблему стереотипів і шароварщини. Ідеться про серіал «Встигнути до 30» (IQ Production для ТЕТ). Невинний ситком про трьох молодих дівчат, що будують життя у великому місті, не віщував жодних проблем, але одну з цих дівчат – Любу з Коломиї – в проекті змалювали, як то кажуть, «неасфальтованим селом», і це спричинило величезне обурення мешканців одного з найстарших міст Галичини. Мер Коломиї Богдан Станіславський звернувся до каналу ТЕТ із вимогою вилучити серіал із діджитал-майданчиків і не транслювати на ТБ; мера підтримали голови територіальних громад Івано-Франківщини, які звернулися з аналогічними проханнями до прем'єр-міністра, в. о. міністра культури та народних депутатів.
Канал, своєю чергою, в офіційній заяві наголосив, що це комедія і не варто все сприймати серйозно: «По-перше, про Коломию, умови життя в місті, традиції чи щось інше в серіалі не йдеться, а персонаж Люби, який є вигаданим, – це аж ніяк не збірний образ коломиян. По-друге, якщо переглянути серіал повністю, стає очевидним, що героїня долає шлях трансформації, завдяки друзям та оточенню стає кращою версією себе… В історії кінематографа є тисячі таких прикладів, один із найвідоміших – це Пенні, головна героїня ситкому «Теорія великого вибуху». За легендою, вона родом з Омахи, штат Небраска, проте це жодним чином не характеризує місто згідно з її образом – як вона говорить, одягається та поводиться… Цей серіал, як і будь-яка інша комедія, – художній, усі персонажі вигадані, а збіг обставин і ситуацій випадковий. Водночас ми розуміємо, що суспільство наразі дуже травмоване та навіть безневинна аналогія, репліка чи зовнішній вигляд можуть обурити когось. Надалі ми зважатимемо на ці аспекти ретельніше». То що ж, зважати на аспекти ретельніше й справді ні для кого зайвим не буде.
Рекорди українських релізів
Головний і без перебільшення визначальний для індустрії тренд 2023 року – український глядач нарешті почав дивитись українське. І це підтверджують цифри: згідно з аналітичними даними MBR та Media Resources Management, станом на жовтень 2023 року загальна каса фільмів в українських кінотеатрах становила 1 млрд 600 млн грн. Хоча наразі ще не готові остаточні підрахунки за рік загалом, уже зрозуміло, що національний бокс-офіс буде більший, ніж довоєнного, 2021 року (тоді він становив 1 млрд 750 млн грн). Водночас частка українського кіно в прокаті за перше півріччя 2023-го сягала 22,8%, що є рекордом. Для порівняння: 2022-го (з урахуванням даних до 24 лютого) цей показник був на рівні 6,5%, а 2021 року частка українських стрічок у прокаті становила 3,2%.
Головні локомотиви цього процесу – анімація «Мавка. Лісова пісня» й історичний екшен «Довбуш». Зокрема, «Мавка» встановила рекорд як найуспішніша стрічка в національному прокаті (понад 155 млн грн касових зборів), а також фільм, прокат якого тривав рекордних понад 30 тижнів. А «Довбуш» із бокс-офісом понад 68 млн грн посів третє місце за обсягом касових зборів за всю історію вітчизняного прокату (на другому – комедія «Я, Ти, Він, Вона» 2018 року із сумою понад 71 млн грн).
Але також чудові фінансові показники мали, наприклад, «Люскембург, Люксембург» (35 млн грн), «Памфір» (11 млн грн) і «Щедрик» (10 млн грн).
Окрім того, український глядач також почав дивитися в кінотеатрах і національне документальне кіно: доказ тому – понад 500 тис. грн, зібрані стрічкою «20 днів у Маріуполі» лише за перший прокатний вікенд, що одразу ж зробило її найкасовішим документальним фільмом українського прокату. До речі, коли вже знову йдеться про документальний контент, варто згадати ще один помітний тренд 2023 року, а саме – потужний розвиток українського сегменту YouTube загалом, й окремо – активне використання українськими творцями документального контенту потужностей світової платформи як премʼєрного майданчика та додаткового промо для своїх проектів. Зокрема, продовжуючи цей тренд нового року, саме на YouTube, а не на якомусь із ТБ-каналів 18 січня 2024-го відбудеться реліз фільму «Незавершений політ» про загиблого очільника МВС Дениса Монастирського. Серед спікерів фільму топперсони: Валерій Залужний, Кирило Буданов, Руслан Стефанчук, Денис Шмигаль, Жанна Монастирська, Олексій Резніков і багато інших, а створено проект компанією Bno-Airiian Production за кошти, зібрані через краудфандинг.
Та повернімося до ігрових проектів і кінотеатрального прокату. Здавалося б – треба продовжувати успіх, для цього є всі передумови! Але на жаль, далеко не всі. Адже цьогоріч у прокат здебільшого виходять стрічки, зняті до 24 лютого 2022-го, на наступний рік у виробників і дистрибуторів також іще є запаси, але питання – що далі? Поміркований оптимізм щодо більш-менш стабільного відновлення українського кіновиробництва спирається на те, що наразі Держкіно планує поновити пітчинги та відновити фінансування, адже на прийдешній рік у бюджеті на підтримку кіновиробництва закладено 589 млн грн. Утім, станом на зараз жодних конкретних дат іще не оголошено.
Тож недивно, що за таких умов українські творці всіляко намагаються віднайти додаткові шляхи фінансування виробництва: це і вже згаданий краудфандинг (наприклад, саме так профінансували створення документалки про загиблого аеророзвідника Фелікса Куртаніча «Фелікс. Лис Подільський»), і активне залучення приватних інвестицій (як, наприклад, у разі фільмів «Буча» й «Конотопська відьма») та, звісно, копродукція – і саме про неї поговорімо докладніше.
Міжнародний вектор
2023-й став роком активного виходу України на міжнародні ринки та всебічного розвитку міжнародного співробітництва за найрізноманітнішими напрямами.
Якщо взяти телесеріали, то це одразу кілька потужних міжнародних проектів. Так, у лютому відбулася міжнародна премʼєра документального серіалу виробництва України (FILM.UA Group), Австралії (Tilt Media) та Великої Британії (GTV Docs) «Громадяни на війні» / Citizens at War: A Year in Ukraine, замовником якого виступив головний мовник Німеччини, телеканал ZDF. Цьогоріч зайшов у виробництво десятисерійний драматичний серіал «Перевізниця» / In Her Car, який телеканал СТБ створює в копродукції з французькою компанією Gaumont, маючи on board уже шість європейських мовників і дистрибутора Beta Film. А 1 листопада на Netflix у майже 20 країнах Європи (включно з Україною) одночасно відбулася премʼєра українського ігрового серіалу «Перші дні» / Those Who Stayed, створеного FILM.UA Group у копродукції з німецькою студією Red Arrow Studios International і головними мовниками Фінляндії (YLE), Швеції (SVT) та Норвегії (NRK).
Що ж до ігрових фільмів, то зараз у постпродакшені перебуває повнометражний ігровий фільм «Дві сестри», копродукційна угода щодо виробництва якого була укладена вже під час повномасштабної війни: це спільний проект України (FILM.UA Group) та Польщі, де за сюжетом дві сестри-польки їдуть рятувати тата до України, тож 90% фільму відбувається (і знімалося) в нашій державі. Крім того, за цей рік 29 українських кінопроектів на різних стадіях, що мають копродукційних партнерів у Європі, отримали підтримку загалом на 1,3 млн євро від Європейського фонду солідарності з українськими фільмами (ESFUF), організованого за ініціативи ассоціації European Film Agency Directors (EFAD), до якої наша держава долучилася 2022-го. А наприклад, ігровому альманаху компаній SOTA Cinema Group і Kleos Art Productions «Війна очима тварин» удалося зняти Шонна Пенна, що виконав головну роль у фінальній новелі (про копродукцію тут не йдеться, але присутність голлівудської зірки у касті точно допоможе міжнародному просуванню проекту).
Цьогоріч відбувся справжній прорив готових українських проектів на міжнародний ринок – на платформи й у кінопрокат. І насамперед ідеться, звісно, про «Мавку», яка вийшла в прокат у понад 80 країнах і стала справжньою культурною дипломаткою, що просуває українські наративи у світі.
Зібравши в міжнародному прокаті, за даними Box Office Mojo, понад $17,8 млн, «Мавка. Лісова пісня» стала проектом-криголамом, який торує шлях на міжнародний ринок і для інших українських продуктів
Та міжнародний вектор розвитку стосується не лише серіального та кіновиробництва. Ідеться й про вихід українських телеканалів на міжнародні ринки, що став особливо актуальним у контексті величезної української аудиторії, яка вимушено перебуває за кордоном. А також – про спільне виробництво телешоу: зокрема, масштабних телепроектів, котрі наразі просто неможливо виробляти лише силами України ані з фінансових міркувань, ані з міркувань безпеки. Зокрема, це 13-й сезон шоу «Голос країни», який 1+1 media зняла у Варшаві разом із польським суспільним медіахолдингом TVP і який транслювався в обох країнах. А навесні прийдешнього року аналогічну масштабну копродукцію представить «Новий канал», що разом із нідерландською Talpa Studios працює над українською версію популярного міжнародного квіз-формату «Поле» (The Floor). Зйомки відбуваються в Нідерландах, а 100 учасників спеціальної української версії «Поля» – це українці, які рятувалися від війни і зараз переважно живуть у Нідерландах.
І звісно, активно співпрацюють із міжнародним ринком напряму й українські платформи. Зокрема, компанія MEGOGO цьогоріч не лише анонсувала плани вийти на IPO на топовій американській біржі Nasdaq, а й підписала багаторічну ліцензійну угоду з Warner Bros. Discovery на показ серіалів HBO та MAX. Ця угода передбачає показ усіх нових релізів, а також повернення на MEGOGO серіалів, які вже були на платформі раніше, але зникли після завершення субліцензійної угоди (нагадаємо, до повномасштабного вторгнення контент HBO був представлений на українському ринку через російського дистрибутора Amediateka, ексклюзивну угоду з яким тоді уклав нині покійний стримінг-сервіс OLL.TV, що свого часу надавав права на показ в Україні й MEGOGO). Інша українська ОТТ-платформа – Sweet.TV – цьогоріч уклала угоди з NBC та Disney, завдяки чому українці можуть легально дивитися головні серіали NBC, Hulu та FX.
Євроінтеграція
Цей тренд є логічним продовженням попереднього, але все ж потребує виокремлення, оскільки фокусується не на міжнародному ринку загалом, а саме на найближчій до нас – європейській – частині. Головним його чинником стало набуття 31 березня 2023 року чинності Законом «Про медіа».
Запровадження цього закону було однією з передумов майбутнього вступу України до ЄС. І серед іншого його ухвалення відкриває українським продюсерам повний доступ до можливостей підтримки від програми ЄС Creative Europe – зокрема, й до програми «Медіа», найбільшої з тих, що опікується аудіовізуальною індустрією. Наразі Україна надала профільним структурам ЄС усі необхідні документи, і тепер уже там мають відбутися відповідні юридичні процедури: чиновники висловлюють сподівання, що 2024 року українські компанії без обмежень зможуть подаватися на всі програми Creative Europe за аудіовізуальним напрямом.
European Commission
Також складова тренду AV-євроінтеграції – прийдешня ратифікація Україною нової редакції Європейської конвенції про спільне кінематографічне виробництво. Станом на зараз наша країна послуговується попередньою редакцією, згідно з якою міноритарна тристороння (та більше) копродукція передбачає внесення принаймні 10% бюджету проекту, тоді як за новою редакцією міноритарна частка в такому проекті може становити вдвічі менше – 5%. Якщо ж ідеться про двосторонню копродукцію, то за старою редакцією міноритарний продюсер має закрити 20% бюджету, а за новою – 10%. Тож ратифікація нової редакції конвенції значно полегшить українським продюсерам пошук мінімально необхідних коштів для копродукції з Європою.
Також цьогоріч були анонсовані нові можливості для України від Eurimages, зокрема й пілотна програма підтримки високоякісних серіалів, створених у міжнародній копродукції.
Ані туди ані сюди
Коли сформулювати цей тренд розширено, то йдеться про те, що завислі у повітрі важливі індустріальні питання дедалі сильніше тяжіють до того, аби висіти там якнайдовше. А коли зрештою падають, то, по-перше, просто так це не минається, а по-друге – нічого, на жаль, не вчить, і з якоюсь іншою проблемою невдовзі стається те саме.
Причому це не лише українська, а глобальна проблема. Варто лише згадати цьогорічний рекордний голлівудський страйк. Зрештою він завершився відносною перемогою сценаристів та акторів над студіями, платформами та штучним інтелектом, утім, паралельно завдав економіці збитків на мільярди доларів, довів до зубожіння тисячі простих членів знімальних команд і поламав плани на кілька років уперед кінотеатрам і кінодистрибуторам у всьому світі.
Своєю чергою, Україна має локальні приклади того, як іноді кіношникам важко домовитися між собою. Зокрема, можна згадати цьогорічні вибори голови Національної спілки кінематографістів України, де зійшлися в двобої команди продюсера, гендиректора «Артхаус Трафік» Дениса Іванова й оператора-постановника вищої категорії Сергія Борденюка (останній зрештою переміг). Засідання розтягнулося на кілька днів і попутно викрило ще купу проблем в організації: від несплати членських внесків і непрозорості звітності до відсутності глобальної стратегії діяльності.
Також під питанням цьогоріч опинилася Рада з держпідтримки кінематографії, повноваження чинного складу якої мали скінчитися навесні 2023-го. Утім, 7 березня Кабінет Міністрів України опублікував постанову про продовження повноважень членів Ради. Незгоду з цією постановою публічно висловили Українська кіноакадемія, НСКУ й Українська гільдія режисерів. Зрештою НСКУ подала проти Кабміну судовий позов, оскаржуючи це рішення, і на початку листопада Київський окружний адміністративний суд задовольнив вимоги у повному обсязі, скасувавши постанову Кабміну. Це утворило правову колізію, котру вочевидь необхідно розв'язати протягом найближчих місяців – особливо у світлі анонсованих можливих пітчингів Держкіно та відповідного виділення коштів.
Ситуація «ані туди ані сюди» склалася не лише в кіноіндустрії, а й у телепросторі: йдеться про зависле питання запуску державного мультиплексу МХ-7 від Концерну радіомовлення, радіозв'язку та телебачення (КРРТ) як альтернативи приватному провайдеру «Зеонбуд». Його запуск планувався на 2022 рік, але зі зрозумілих причин не відбувся. Ще навесні 2022-го президент увів у дію рішення РНБО, яким підпорядкував «Зеонбуд» Концерну РРТ в особливому режимі роботи. Втім, цьогоріч ідея побудови МХ-7 відродилась, і державний мультиплекс має запрацювати вже на початку 2024 року. «МХ-7 – це дуже важлива для держави історія, позаяк ідеться про можливості держави зміцнювати інформаційну безпеку, поширювати якісний контент для глядачів. Особливо важливо – на прикордонній території, бо брак інформації завжди спричиняє проблеми», – зауважила голова Нацради Ольга Герасимʼюк під час засідання, де підбивалися підсумки конкурсу на мовлення в державному мультиплексі. Та попри всю важливість історії, наразі складається ситуація, в якій просто не набирається достатньо платоспроможних каналів, аби заповнити і всі місця в чотирьох мультиплексах «Зеонбуду», і всі слоти в державному мультиплексі. Тож або «Зеонбуд» може втратити клієнтів, що зробить нерентабельним утримання всіх його мультиплексів, або з МХ-7 щось знову може піти не так.
Ну й остання ілюстрація – цьогорічна історія з українським кінотеатральним дубляжем, який ледь не вбили під час ухвалення внесеного президентом законопроекту «Про застосування англійської мови в Україні». Нагадаю, серед іншого законопроект передбачав, що з 2025 року половину англомовних фільмів в українських кінотеатрах мали б показувати в оригіналі з українськими субтитрами; з 2026 року – 75%, а з 2027 року – 100%. Проте ця норма майбутнього закону спричинила таку сильну суспільну й індустріальну дискусію, що зрештою в ухваленому варіанті закону її немає. Втім, хоч кінотеатральний дубляж відстояли, актуальних питань у цій сфері ще дуже й дуже багато. Зокрема, дедалі частіше йдеться про необхідність надання державної підтримки українському дубляжу, оскільки потреба в україномовному контенті – на ТБ, платформах, ба навіть у сфері компʼютерних ігор – лише зростає, тоді як поточні індустріальні ресурси не в змозі її вдовольнити. І це вочевидь буде одним з актуальних питань прийдешнього року.
Резильєнтність
Однією з найважливіших рис, що дозволяють витримувати довгостроковий стрес, психологи називають резильєнтність. Американська асоціація психологів (APA) визначає цей термін так: «Резильєнтність (resilience) – це процес і результат успішної адаптації людини до складних обставин життя, що охоплює ментальну, емоційну та поведінкову гнучкість у відповідності як до зовнішніх, так і до внутрішніх вимог». І цьогоріч стало очевидним, що саме цієї гнучкості, пружності, здатності зберігати себе та швидко відновлюватися після ударів українська індустрія вже набула повною мірою та системно продовжує їх «прокачувати».
Загалом чи не всі наведені вище тенденції та кейси є наочним тому свідченням. Та згадаю ще кілька ілюстративних прикладів. Зокрема, це відновлення у січні-2023 телевимірювань, котрі були припинені після початку повномасштабного вторгнення, – зараз, бодай і в суттєво урізаному варіанті панелі Nilsen, це краще, ніж нічого. А також паралельно почалися перші спроби якісного дослідження OTT- та IPTV-споживачів, котрі вочевидь триватимуть.
Закономірно стали активніше повертатися рекламодавці. Так, за даними Ocean Media Plus, із моменту відновлення телереклами в квітні 2022-го кількість брендів в ефірі до кінця року зросла до понад сотню, а за девʼять місяців 2023-го – збільшилася на понад 60%.
Дані станом на вересень 2023 року (кількість брендів прорахована загалом по ринку, а не лише на партнерських каналах Ocean Media Plus). Станом на кінець року в ефір національних каналів повернулись орієнтовно 450 брендів, зокрема міжнародні FMCG-рекламодавці
А за прогнозом Всеукраїнської рекламної коаліції, цьогоріч зростання всього ринку становитиме 64% проти минулого року, причому значною мірою завдяки «цифровій рекламі» (та й загалом у даних зʼявилася категорія «Цифрове ТБ», бо тепер цей ресурс почав продаватись). І за прогнозами відновлення триватиме: принаймні Ocean Media Plus передбачає, що 2024-го ринок телевізійної реклами зросте на +50% у гривні проти 2023-го.
Цьогоріч почали запускатися нові телевізійні канали: зокрема, це «Світло» та Prokino (FILM.UA Group), «Суспільне. Спорт» і «Суспільне. Новини» (Суспільне Мовлення), «Армія ТБ» (Центральна телерадіостудія Міністерства оборони), «Твій серіал» (Starlight media), «Ми – Україна+» тощо.
Зі стабілізацією телеефіру почало системно відновлюватися й виробництво – зокрема, виробництво серіалів: як серйозних, так і розважальних. Окрім тайтлів, що я вже згадувала вище, цьогоріч вийшли медичні драми «Черговий лікар» і «Шпиталь», воєнна драма «Я – Надія», ситкоми «Звʼязок» і «Голова», форматна мелодрама «Коло омани», трилер «Ботоферма», мокʼюментарі «Карлос в Україні» тощо.
Резильєнтними виявилися й українські кінофестивалі та знакові індустріальні івенти. Минулого року багато хто з них із міркувань безпеки та через обмеженість фінансування обрав для себе онлайн- або тревел-формат, представляючи власні секції в межах закордонних фестивалів-партнерів. Та цьогоріч мандрівні українські івенти повернулися на батьківщину, в місця «постійної дислокації»: зокрема, йдеться про Одеський міжнародний кінофестиваль, котрий хоч і проходив у відносно безпечних Чернівцях, утім, усе ж спромігся організувати програму офлайн-показів у рідній Одесі, яка, на жаль, перебуває під постійними російськими обстрілами. А до Києва повернувся традиційний форум KYIV MEDIA WEEK, що цьогоріч проходив лише один день, але зібрав справжній аншлаг, ставши місцем для першої повноцінної індустріальної зустрічі у столиці України від початку повномасштабного вторгнення.
Майя Максимова
Окрім того, цьогоріч відбулися фестиваль українського кіно «Миколайчук OPEN», Київський міжнародний кінофестиваль «Молодість», Міжнародний кінофестиваль Docudays UA, фестиваль актуальної анімації LINOLEUM, фестиваль «Київський тиждень критики». Відновилася й Національна кінопремія «Золота Дзиґа»: нехай і без урочистої церемонії нагородження, але все ж були визначені й названі переможці одразу за два роки поспіль.
Ну а логічним продовженням цього тренду стане відновлення Зимового кіноринку ОМКФ, який відбудеться з 22 до 24 січня 2024 року в київському кінотеатрі «Оскар». І це повернення є дуже символічним, адже саме під час минулого Зимового кіноринку розпочалося повномасштабне вторгнення росії.
Відтоді вже майже два роки ми всі живемо у зовсім іншій – страшній і невідворотній – реальності. І нехай через неї новорічного настрою в нас геть немає, проте – в нас є ми. В нас є наші Воїни, завдяки яким є ми. І в нас усіх, попри все, є надія.
Тож насамкінець замість традиційних побажань я просто наведу цитату, яку за TikTok-популярністю можна однозначно вважати українською кіноцитатою року – 2023, і разом із вами загадаю одне-єдине, наше спільне на всіх новорічне бажання. Адже «То є мої гори! Я тут ґазда! І хто прийде мені в хату і буде правити, як я маю жити, вихаркає свої печінки. Бігме Боже!».
