Ви ж розумієте: якщо для директорки фестивалю актуальної анімації LINOLEUM Анастасії Верлінської питання про його проведення не стояло навіть 2022-го – попри перший рік повномасштабної війни та цілковиту відсутність бюджету, то що могло завадити їй провести фестиваль цьогоріч? Правильно, ніщо. Тим паче що цього року незламний LINOLEUM святкує десятирічний ювілей. Привітати ювіляра всі охочі зможуть із 4 по 8 жовтня на території UNIT.City, а ми напередодні відкриття LINOLEUM поговорили з Анастасією про складнощі організації фестивалю, його програму та стан української анімації загалом.
– Анастасіє, цього року фестиваль повернувся в офлайн…
– Насправді минулого року ми теж частково були офлайн. А цьогоріч вирішили повністю робити фестиваль наживо. Єдине моє побоювання – тривоги, бо через них доведеться скасовувати або переносити заходи. А в нас обмежена кількість днів, обмежені можливості бронювання локацій…
– Але ви ж якось передбачили питання безпеки, укриттів?
– В UNIT.City є класне укриття, але ми не можемо там щось проводити буднями, позаяк це великий IT-парк, де люди працюють. Відповідно, вони в разі тривоги теж переходять в укриття та продовжують працювати. І якщо ми паралельно робитимемо там покази й лекції, трошки їм заважатимемо. Такий варіант, може, й буде можливим у вихідні, але не в будні. Тому нам доведеться чекати скасування тривоги та відновлювати показ чи лекцію. Або просто скасовувати його.
– Які ще є труднощі в організації фестивалю під час війни?
– По-перше – відсутність фінансування. Минулого року ми отримали грант від British Council на додатковий проект I`M FINE!, і це дозволило частково закрити витрати фестивалю. А цьогоріч отримали підтвердження про фінансування від USAID та Goethe-Institut за три тижні до початку фестивалю. Але велика частина роботи робилася до будь-якого підтвердження, бо за місяць фестиваль ніхто не організує. Відповідно, дуже багато робилося безоплатно, і я тримала в голові, що взагалі, можливо, жодних грантів не буде і доведеться робити фестиваль своїми силами. Це, напевно, найбільша складність.
Друга складність – те, що більша частина моєї команди виїхала за кордон іще торік та поки не може повернутися. Тому був пошук нових людей до команди фестивалю: я всіх знайшла, але для мене це було трошки травматично, бо я не люблю змінювати людей у своєму колі. Ну і третє – просто якісь нескінченні челенджі з будь-яких причин геть у різні моменти – необов’язково повʼязані з фестивалем, але все на купу й на раз. Онлайн робити легше, бо не потрібна локація, технічний супровід потрібний у мінімальній кількості. А ще я зараз мешкаю у Львові, а фестиваль відбуватиметься в Києві, тобто мені треба було приїхати на локацію, подивитися, пройтися від а до я – де що стоїть, хто де буде, як ми все це організовуємо. Плюс це пʼять днів, а не один. І навіть якщо ми зараз успішно запустимось, однаково ці тривоги у мене в голові... Але не було ще такого, аби наступний фестиваль був легшим за попередній: пандемія, війна, потім іще щось буде...
– Що ж вас мотивує організовувати фестиваль, коли він щороку стає дедалі складнішим?
– Дуже добре питання. Бо я геть не певна, що мене щось у цьому житті ще мотивує: здається, я інколи просто щось роблю на автоматі. Але мінімальна мотивація, звісно, є: це успіхи українських аніматорів на міжнародних майданчиках. Зараз основна моя мотивація – аби українська анімація дістала той звʼязок із міжнародною спільнотою, якого ніколи не було раніше. Бо в росіян цей звʼязок є, і він сильніший за наш. І це мене мотивує зробити так, щоб у сфері анімації про Україну все ж знали. Звісно, всі вже знають про «Мавку», але цього дуже мало, зважаючи на кількість талановитих людей в Україні. Тому зараз це моя головна мотивація: те, що українській анімації як ніколи потрібна підтримка на міжнародному рівні. Тому, поки є цей адреналін, сили та більш-менш притомна свідомість, роблю.
– Цього року фестивалю 10 років – як згадується цей шлях?
– Коли LINOLEUM починався, в мене не було ані досвіду в організації фестивалів, ані впевненості, що я здатна зробити фестиваль. У мене були дуже обмежені знання про анімацію, і українську зокрема. Я 10 років тому та я тепер – дві геть різні людини, і все це завдяки фестивалю. Я дуже вдячна йому за те, що він виховав у мені якісь сильні сторони характеру. Мені видається, я вже взагалі ні про що не переживаю. Хоча за останні два роки, здається, вже не лишилося того, чим нас можна було б здивувати. Я дуже тішуся тим, що цей ювілейний фестиваль відбудеться, бо щороку я хотіла звільнитися та щороку залишалась. А тепер LINOLEUM став репрезентувати українську анімацію за кордоном, і це, напевно, наше найбільше досягнення за ці 10 років. Про нас уже знають, ми можемо їздити, показувати, домовлятися про щось.
– Ювілей фестивалю буде відображений у програмі чи вона складалася без огляду на це?
– Та, щиро кажучи, без огляду. Причин святкувати не так уже й багато, тому я не зациклювалася на тому, аби якось спеціально говорити, що нам 10 років. Заморочуватися з якимись святкуваннями, суперконкурсами за відсутності фінансування не бачу сенсу. Хіба що якийсь торт на відкритті розріжемо.
– Як складалася програма? У вас одразу була концепція чи вона зʼявлялася в міру надходження заявок?
– У нас завжди першою йде концепція – десь у грудні-січні ми вже фактично маємо тему для наступного року залежно від того, що відбувається навколо. Це має бути щось на часі, щось актуальне та важливе. Ми командою накидуємо абстрактні теми, а потім приходимо до якоїсь однієї фрази чи слова, які так чи інакше демонструють, що відбувається. Цього року спало на думку англійське Once upon a time, з якого починається більшість казок. Українською це «жили-були», але воно щось не дуже звучало, тому ми зупинилися на «Життя-буття».
Цією темою ми хотіли проілюструвати те, що нас рятувало весь минулий рік, – гумор: меми, байки, реальні історії – про Зміїний, про циган, які на тракторі стягнули танк, – усе це момент нарешті писати власну історію, а не ситуація, коли історію за нас пишуть сусіди. І хотілося зробити лайтовішу версію фестивалю, бо торік було доволі похмуро. Нам навіть писали: «В мене й так депресія, а ви своїми показами ще гірше зробили». І цьогоріч ми вирішили добирати фільми, де мінімум депресій, вбивств тощо, намагалися брати фільми, які навіть про щось складне говорять з якоюсь надією. Ми намагалися запрограмувати фестиваль так, щоб не було перебору в бік чорнухи. Є програми з чорним гумором, та ми старались оминати занадто депресивні фільми або ті, в яких намагаються висловити якусь складну думку, навіть якщо вони брали участь у всіх можливих фестивалях.
– Заявок від українських аніматорів цього року було більше?
– Більше, але це були переважно студентські роботи або цілковито незалежні, коли люди працювали над фільмами недержавним коштом.
– Певна річ, українці зараз усі знімають про війну…
– Та у нас фактично весь конкурс – фільми про війну. Не всі вони чорнушні, деякі дуже з надією, але війна там, звісно, є, ми від цього нікуди не подінемося.
– У журі фестивалю переважна більшість іноземців. У них не було сумнівів щодо приїзду в Україну?
– Ну, вони й не приїдуть – фізично на фестивалі буде присутній лише один член журі з-за кордону. А погодилося двоє – один зрештою не зможе за станом здоровʼя. Звісно, вони побоюються: їм у новинах показують, що в нас тут обстріли з ранку до вечора, тому не всі розуміють, що приїхати можна – не факт, що не почуєш сирени чи не побачиш шахеда, але, коли вчасно підеш в укриття, все буде гаразд. Ті, в кого є діти, сказали, що поки не готові їхати.
– А що буде поза конкурсом?
– У нас буде окремий освітній блок – лекцій 15 загалом. Будемо говорити про інновації в анімації, про успішні українські кейси: «Мавку», «Пса Патрона», «Університет Чупарського», YoYo, говоритимемо про фінансування анімаційного контенту, запросимо спікерів з іноземних фондів, які розкажуть, що і як зараз можна робити з фінансуванням. Поговоримо про історію української анімації разом із Довженко-Центром, а з нашим освітнім партнером Projector Creative & Tech Online Institute – про освіту в анімації. І ще буде дуже класна зустріч із Сіан Чін Мо – викладачкою Нью-Йоркської школи візуального мистецтва. Вона розповість, як розпочинати карʼєру аніматора, як створювати власне портфоліо, як пітчитись, і зробить практичний воркшоп: добере пʼять учасників і проаналізує їхні портфоліо. Тобто ми фокусувалися насамперед на початківцях, студентах, бо це зараз те, що їм треба. В другу чергу – на прикладах успішних українських кейсів, аби люди мотивувалися тим, що можна робити класно. І окремо ми ще зробимо невеличкий ярмарок митців – здебільшого аніматорів-ілюстраторів, які вихідними продаватимуть свій мерч або проводитимуть майстер-класи. Ми дамо їм безплатне місце, а вони вже вирішать, як його використати. Тобто дамо шанс людям, які починають свій шлях самостійно, ще й так виявити себе. Гадаю, зараз фестиваль має максимально підтримувати авторів-початківців, бо за ними майбутнє та розвиток індустрії.
– Аудиторія фестивалю цього року більша чи менша за торішню?
– Підозрюю, що минулого року було більше людей, бо онлайн глядачі могли долучитися з будь-якого куточка України, навіть із-за кордону. Цьогоріч аудиторія буде набагато меншою через те, що покази виключно офлайн. Ми в процесі продажу квитків, а люди зараз наперед не планують. Тому я, певно, до останнього дня не розумітиму, скільки точно буде відвідувачів. Плюс тривоги, і хтось може здати квиток через те, що не потрапив на показ. Але коли буде до 1000 людей, я буду щаслива. Сподіваюся на таку цифру, а що буде в результаті – складно сказати.
– Минулого року ви в інтервʼю MBR казали, що українська анімація переживає кризу, багато виробництв зупинилось або стало на паузу. Цього року є бодай якісь покращення?
– Українську анімацію й аніматорів дуже добре підтримують за кордоном. Тільки через мене дуже багато запитів: можливо, комусь потрібна резиденція, а порадьте нам аніматорів туди, сюди – якась мінімальна робота для них є. Комерційні студії здебільшого працюють як сервісні компанії, їм байдуже, звідки працювати. Але коли ми говоримо про фільми, які могли б представляти Україну за кордоном, на фестивалях тощо, то тут без державного фінансування обійтися дуже складно. А його зараз узагалі немає. Відповідно, в цьому плані ситуація не покращилася. Фільм, що зараз найбільше ходить, – «Маріуполь. Cто ночей», представлений на дуже великій кількості фестивалів, але це радше виняток, ніж правило. А от російських фільмів там набагато більше, і переважно це фільми студійні. «Союзмультфільм» після вторгнення змінив назву на SMF, щоб неможливо було зрозуміти, хто це, і їхніх фільмів зараз фестивалями ходить дуже багато. Тому нам треба щось робити, а для цього треба десь шукати гроші. Копродукцію, коли з твого боку грошей немає, робити дуже складно. Треба подаватися на якісь гранти, шукати фонди або від іншої країни виступати як режисер. Я тут не експерт, бо не є продюсеркою, але фестивальний контент у нас майже не випускається.
– Чи є зараз в українській анімації проблема нестачі кадрів? І чи знаєте ви тих, хто виїхав і вже не повернеться?
– Тих, хто виїхав і вже не повернеться, знаю. Щодо нестачі кадрів, то багатьох крутих аніматорів, які в нас працювали на великих проектах, на тій самій «Мавці» чи «Викраденій принцесі», гадаю, вже давно забрали якісь круті студії, і вони вже там і працюватимуть. Тут радше питання, як утримати тих, хто починає працювати в цій сфері. Мене студенти так і питають: «Що нам тут робити?» В Україні зараз немає проектів, над якими можна працювати. Залишатися в Україні та працювати на закордон чи виїжджати за кордон – це здебільшого про дівчат – і працювати там? Є такі, хто виїхав, але повернеться або вже повернувся. Є ті, хто виїхав і не повернеться. Тому ситуація така собі цього року.
– Фестиваль – це ж не лише фестивальні події, він іще протягом року щось робить. Ви от, наприклад, їздили в Ансі…
– Та куди ми тільки не їздили! В Ансі ми щорічно їдемо українською делегацією, робимо це разом з Українською анімаційною асоціацією. Цього року забабахали дуже крутий стенд – усі віжуали робив відомий український аніматор Сашко Даниленко.
Було дуже багато зустрічей, до нас багато хто підходив на відміну від минулого року, коли люди просто не знали, що нам сказати. А ще стала реальністю моя мрія: ми нарешті зробили каталог українських проектів починаючи з 2019 року та закінчуючи 23-м і тими роботами, які у планах, розробленні або виробництві (до речі, велика подяка компанії MRM за підтримку). Ми ці каталоги роздавали, розповідали про всіх і кожного. Тому зʼїздили дуже продуктивно. Зараз багатьох із тих, хто з нами їздив на пітчинг в Ансі чи на Cartoon Movie в Бордо, вже добирають на інші пітчинги або якісь резиденції.
Тобто є люди, які класно себе зарекомендували та пішли потихеньку далі. Я дуже сподіваюся, що все це вистрілить і вони рано чи пізно зайдуть у виробництво. Їздимо ми багато – або я сама, або організовуємо делегацію. А всередині країни в нас паралельно до фестивалю триває проект «Переміщена анімація», який ми робимо за підтримки УКФ. Вже були з ним в Одесі, Миколаєві та Дніпрі, в жовтні заїдемо до Житомира. Протягом двох днів ми робимо воркшопи, покази для дітей-переселенців, і відгуки дуже добрі. Я дуже рада, що цей проект працює, діти реально цікавляться анімацією та хочуть рухатися далі в цьому напрямі.
– Росіяни на фестивалях не намагалися з вами потоваришувати?
– Ой ні, точно не зі мною! Вони знають, який вигляд маю я, я знаю, який вигляд мають вони, але ми не перетинаємося та не спілкуємось. Навіть не знаю, що б я їм сказала взагалі: «Привіт, як справи?» Я завжди попереджаю організаторів фестивалів: коли будуть якійсь російські учасники, дуже прошу мене з ними не зводити ніде.
– За часів СРСР Москва була центром радянської анімації, і наші багато років їздили до росіян вчитися. Зараз Україні вдалось остаточно відірватися від тієї школи та звʼязків із ними?
– Гадаю, для себе – так, але для інших – ні. Ці звʼязки ж не за один день будувалися. Ми за цей рік нормально поїздили світом й частково пояснили людям, що до чого. Але для багатьох, і для росіян насамперед, це нерозривний звʼязок. У них у мізках зараз просто Error: «Чого це українці?» Тобто вони розуміють чого, але не хочуть це повністю усвідомити… Напевно, на їхньому місці в мене теж був би якийсь дисонанс. Мені пощастило за всі 10 років проведення LINOLEUM не заприятелювати з жодним росіянином. Не знаю, як так сталося з огляду на те, що це фестиваль анімації. Але нам треба ще ого-го як довго працювати над тим, щоб остаточно відокремитися від росії для інших. На Заході, в принципі, лише після Майдану дізналися, що Україна – окрема держава. Тому треба ще попрацювати. Головне, аби були сили у людей.
– Якими бачите наступні 10 років LINOLEUM?
– Зараз я, як каже Кличко, навіть у завтрашній день не дивлюся. За ці два роки зрозуміла, що треба робити все за ситуацією. Я продовжую діяти за певним власним розкладом, який сформувався за ці 10 років: у лютому ми відкриваємо подання заявок, набираємо фільми, закриваємо подання заявок… І вже залежно від того, що відбувається, адаптуємось. Як зараз говорити про те, що буде за 10 років? Дай боже, щоб ми були живі. І навіть коли все буде класно – ми переможемо, відсунемо оте все від себе якнайдалі, відбудуємось, я, якщо чесно, не хотіла б за 10 років опікуватися фестивалем. Мені видається, я вже буду трошки підстаркувата для такої складної справи, нерви вже точно будуть не ті... В мене немає щирого бажання все життя робити LINOLEUM. Я знаю директорів міжнародних фестивалів, яким уже 60–70 років, і в них більше нічого в житті немає. Вони сидять і щось собі роблять – ніхто вже не зважає на те, як вони то роблять. Я так не хочу. Я хотіла б залишитися в анімації, але фестиваль уже комусь віддала б. Тому якщо хтось почитає це інтервʼю та захоче робити фестиваль – напишіть мені.
