Вже понад рік весь світ переосмислює ставлення до російської культури, потроху усвідомлюючи, що вона, як і все, що продукує росія, є носієм нездорових наративів. Яскравий приклад – торішній виступ так званого ліберала Кирила Серебреннікова в Каннах, де він лобіював зняття санкцій з олігарха Романа Абрамовіча, наближеного до диктатора путіна. Та, на жаль, багато європейців і досі не відмовляють собі у дослідженні «загадкової російської душі» через літературу, балет або кіно, навіть попри пропагандистську складову.
Український інститут добровільно взяв на себе роль просвітителя: його програми не лише популяризують українську культуру за кордоном, а й розʼяснюють організаторам великих івентів, чому не варто запрошувати представників російської культури. Напередодні початку роботи Каннського кіноринку ми поговорили з керівницею напряму «Кіно» в Українському інституті Наталією Мовшович про підготовку до Marché du film, а також чи чекають українське кіно за кордоном, чому так важко домогтися бойкоту російської культури у світі та як знайти в Україні гроші на фінансування кіноіндустрії.
– Наталіє, з останньої нашої розмови, коли ми обговорювали підсумки роботи станом на третій місяць повномасштабної війни, минув рік. Що за цей час змінилося в контексті боротьби українців у культурній царині?
– Зараз я відчуваю від індустрії загальну сильну втому та розчарування. У багатьох питаннях ми досі стикаємося з нерозумінням, небажанням піти нам назустріч – відмовитися від російського контенту та співпраці з так званими опозиційними митцями. Бойкоти українськими кінематографістами певних фестивалів призводять до того, що там присутні російські фільми та відсутні українські. Але я не хочу казати, що ми геть не мали успіхів. Минулого року працювали з багатьма фестивалями та їхніми індустрійними платформами: Канни (Франція), Шеффілд та Единбург (Велика Британія), Паліч (Сербія), Сараєво (Боснія та Герцеговина), Торонто (Канада), Сан-Себастьян (Іспанія), Лейпциг (Німеччина), Nordisk Panorama (Швеція) тощо. І кожному нашому проекту передувала розмова з іноземними партнерами: чи будуть там росіяни. Часто це були неприємні та важкі розмови. Але, наприклад, ми отримали листа від програмного директора кінофестивалю в Більбао (це Країна Басків, Іспанія), що в програмі російських представників та учасників не буде, адже це б означало потік коштів з Європи до рф, а також надання платформи російським голосам. Ба більше, беручи до уваги все, що було сказано українськими кінематографістами про Сергія Лозницю протягом року, вони не розглядали його свіжі роботи. На додачу вони запросили Агнешку Голланд як почесну гостю: не тільки через вагомий кінодоробок, а й за її артикульовану підтримку України.
Торік було багато можливостей, і ми мали просто встигати їх використовувати. Українські стрічки було представлено на більшості світових майданчиків, великих і маленьких, це був їхній зоряний час. Протягом декількох років до повномасштабного вторгнення було нарощено інтерес закордонної спільноти до української індустрії, і на ці фільми чекали. Але російська імперія століттями вкладала гроші та ресурси, вирощуючи агентів російського кіно. І побороти наслідки цього довгобуду за рік, на жаль, неможливо. Багато людей, які отримували гроші від росії, продовжують лобіювати її кіно.
– Нещодавно директорка Української кіноакадемії Анна Мачух зауважила, що минулого року багато дверей було відчинено, але зараз вони почали зачинятися. Чи є у вас таке саме відчуття?
– Мені здається, що одні двері зачиняються, але багато нових відчиняються. На Берлінале українська кіноіндустрія була широко представлена різними форматами. Нам вдалося відкрити свою філію у Німеччині за допомогою гранту від Open society foundation та ресурсу Goethe-Institut. Продовжилася програма для українських кінематографістів від Netflix. Шлях до багатьох ініціатив торують самі українці за кордоном, котрі вже якось дотичні до цього. Каннський кіноринок, як і минулого року, надав безкоштовні акредитації та підтримав участь українців у декількох професійних програмах. У цьому велика заслуга керівниці програм Marche du Film – українки Олександри Захарченко. Якби вона не лобіювала так сильно цей процес, то, можливо, можливостей та підтримки було б менше.
– Ви зазначили, що вдалося відкрити представництво Українського інституту в Німеччині. Розкажіть про місію цієї філії.
– Відкриття представництв закладено в нашу стратегію на найближчі роки: насамперед у Німеччині, Польщі та Франції, це важливі для нас країни. Але існують певні бюрократичні перешкоди для їхнього відкриття. У Німеччині представництво відкрилося тільки наприкінці березня, триває стратегування. У перспективі філія перебере на себе всі заходи, котрі ми планували в Німеччині. За цей час у розрізі напряму «Кіно» ми вже мали проект: на goEast Film Festival у Вісбадені відбулася панельна дискусія UKRAINEXPLOITATION – про етичність зйомок іноземними фахівцями на території України під час бойових дій та їхньої співпраці з українськими колегами.
– Чи змінилося за цей рік ставлення іноземців до українського кіно?
– У мене був цікавий досвід на дискусії «Працюючи під час війни» в межах заходу, що відбувався паралельно з Берлінале. Німкеня, котра не дуже зналася на українському кіно, запитала, чи не боюсь я, що всі припинять дивитися наші фільми, коли спаде увага до України. До цього вона переглянула стрічку Аліси Коваленко «Ми ніколи не згаснемо» та була щиро здивована, яке це хороше кіно. Я зрозуміла, що в її голові показ українського кіно – це все ще певна квота і щось на кшталт корпоративної соціальної відповідальності європейців перед Україною.
На жаль, багато іноземців, як ця німкеня, відкрили для себе українську культуру, українське кіно завдяки війні. Вони зрозуміли, що це частина європейської історії та культури, та з подивом, як ця німкеня, дізналися, що українцями є всесвітньо відомі Дзиґа Вертов або Микола Леонтович, автор «Щедрика». Вони все це відкривають, і потім Україна залишається на ментальній мапі – стерти це вже неможливо. Тобто війна допомогла нам набути цей фокус. Проте, якщо не буде внутрішньо розв'язане питання фінансування кіногалузі, на нас просто чекає стагнація. Це проблема, з якою ми зіткнемось і в Українському інституті, позаяк експортуємо продукт, а не виготовляємо його. Нам просто не буде чого презентувати.
– Цього року Український інститут забезпечить участь українців у програмах Producers Network та Cannes Docs: відібрано пʼятьох продюсерів та низку документальних проектів. Розкажіть про відбір і саму співпрацю детальніше.
– Більшість грантів і програм торік була спрямована на досвідчених продюсерів, які вже мають певні зв'язки. Але є потреба виховувати нові кадри, давати можливості новим обличчям, аби індустрія продовжувала розвиватися. Тому ми домовилися з Каннським кіноринком, що цього року відбиратимемо продюсерів-початківців. У межах відкритого колу надійшло 25 заявок. Щодо персоналій самих продюсерів і їхніх проектів у розробці нам треба було витримати баланс документального й ігрового кіно, а також гендерний. Тому згідно з різними критеріями ми обрали цю п'ятірку продюсерів: Андрій Котляр, Каріна Костина, Дмитро Суханов, Ольга Матат і Злата Єфіменко. У них не планується окремого фокусного дня з презентаційним відео, як це відбувалося минулого року, але українська делегація буде підсвічена в усіх комунікаційних матеріалах і візьме участь у заходах програми.
Загалом програма Producers Network створена для нетворкінгу. Там щодня проходитимуть круглі столи з представниками міжнародної кіноспільноти: відбірниками, дистрибуторами, сейлзами тощо. Українці зможуть за ці столи сісти, провести короткі пітчі – і в такий спосіб зацікавити потенційних партнерів. Торік продюсери так знаходили партнерства та потрапляли до програм міжнародних фестивалів.
На додачу до цього ми продовжили співпрацю з Cannes Docs, але в іншому форматі – Spotlighted Projects. Ми також оголосили відбір (майже 30 проектів подалося) та обрали пʼятірку найкращих, з якої Канни мали обрати один проект, але вагалися між двома: «Татова колискова» (Dad's Lullaby) режисерки Лесі Дяк та «Тиха повінь» (Silent Flood) режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука. Зрештою, до участі обрали обидва, тим більше продюсерка другого фільму Каріна Костина візьме участь у Producers Network. Розуміючи також, що Канни – доволі дороге задоволення навіть із безкоштовними акредитаціями, ми звернулися до Французького інституту та Гетеборзького фонду: вони погодилися підтримати фінансово поїздки кінематографістів на кіноринок.
Третій проект, до якого ми долучилися, – це пітчинг-сесія в межах Каннського кіноринку. Десять українських проектів на стадії девелопменту, які обирали міжнародні партнери, будуть представлені 22 травня. Це «Антонівка» Катерини Горностай, «Архів. Коробка №64» Єви Джишиашвілі, «Вакуум», Єлизавети Сміт, «Вєра» Марини Степанської, «Грьобана чутливість» Тетяни Симон, «Матір» Аліни Маточкіної, «Особливе ставлення» Антоніо Лукіча, «Сезон жіночих самогубств» Анастасії Грубої, «Спадок» Станіслава Битюцького та Ukraine is the capital of everything! Тоні Ноябрьової.
– На яких стадіях перебувають проекти, з котрими продюсери їдуть на Producers Network та Cannes Docs?
– У межах Cannes Docs важливо, щоб проекти були вже на доволі просунутій стадії або близькі до свого завершення. Producers Network – це програма про персоналії, тож ми обирали більше за якостями продюсерів. У них немає прописаного розкладу, з активностями під них: треба просто йти та «вигризати» собі контакти, хапати за руки потрібних людей. Тому знання англійської також було дуже важливим, як і особиста мотивація. Звісно, у більшості продюсерів зараз у розробленні документальні проекти, з очевидних причин. Але, наприклад, Дмитро Суханов працює над ігровим кіно Honeymoon, яке до цього було презентовано в індустріальній секції When East Meets West | Trieste. Стрічка перебуває на стадії раннього девелопменту. Ольга Матат також має ігрові проекти на стадії девелопменту: повний та короткий метр, серіал. Андрій Котляр окрім документального фільму об'єднання «Вавилонʼ13» про велику війну (стадія пізнього постпродакшену) шукатиме партнерів для гібридної дитячої анімації.
– Чи продовжують організатори міжнародних фестивалів брати на себе «миротворчу місію», наприклад ставлячи українців і росіян поруч у програмах?
– У контексті Каннського кіноринку важко сказати, адже тут на високій посаді працює українка, яка навряд чи таке б допустила. Хоча на Каннський кіноринок акредитовано російські ЗМІ (дехто під «балтійським» прикриттям), і я певна, там буде безліч російських дистриб'юторів, котрі досі продовжують купувати у студій фільми на «територію СНД».
Можу розповісти про Берлінале, який мене дещо вибив із рівноваги. На одній з подій за декілька днів до річниці повномасштабного вторгнення мене запитали, чому ми не співпрацюємо з опозиційними російськими та білоруськими діячами кіно. У відповідь я просто попросила назвати, про кого йдеться. На що модераторка сказала, що не знає прізвищ. Тож і я погодилася, що не знаю, про кого вона.
На тій самій дискусії досить поважні люди, директори великих каналів говорили про те, що важливий діалог. Порівнювали нашу війну з історією відносин Франції та Німеччини. І звісно, звучали тези, що не всі росіяни погані, є люди, які не підтримують війни.
Я завжди наводжу приклад: коли ви бачите, що хтось ґвалтує жінку на вулиці, ви не питаєте у ґвалтівника, чому він це робить. Ви припиняєте акт насильства, а потім у суді, коли жертва в безпеці, йому можна надати слово. На жаль, не всі розуміють цю аналогію та продовжують говорити про діалог із росією.
Канни, Берлінале й інші фестивалі категорії А зазнають концептуальної кризи: вони не можуть адаптуватися під нові світові реалії через власний консерватизм, на котрому тримається їхня престижність. Аби вписати Україну так, як нам потрібно, вони мають придумати цілий новий механізм, і вони просто не хочуть цього робити. Це некомфортно, на це потрібен ресурс. Це має бути продиктовано ще якимись цілями, стратегією.
– Український інститут провів перший цього року конкурс proMOTION, що реалізується разом з Eurimages. Чи зменшилася кількість претендентів (з огляду на те, що зараз випускається набагато менше кіно) та як відбувається відбір?
– Торік Eurimages фінансово підтримав два проекти в рамках proMOTION, і ми домовились про співпрацю на 2023-й. У процесі подання пропозиції фонду ми вирішили трохи переформатувати програму: зробили три конкурсні відбори. Це логічніше: коли фільми знають, що в них невдовзі премʼєра, вони звертаються до нас по гроші на промоцію. Якщо рік поділити на три частини, це буде по чотири місяці, в межах яких відбуваються певні міжнародні фестивалі. І оскільки раніше ми пропускали період із січня по квітень через річне бюджетування, цього року ми зможемо провести відбір у грудні та підтримати прем'єри стрічок 2024-го на фестивалях «Санденс», Берлінале, у Роттердамі тощо. Ще одна зміна в програмі – цього року зʼявилися міжнародні експерти: один від Eurimages, ще один – зовнішній, від European Film Promotion.
Цього разу ми отримали приблизно 13 заявок (минулого року, наприклад, було 18, але на весь рік), технічний відбір пройшло десять із них. Цікаво, що більшість – це ігрові фільми, причому деякі зняті торік. Цього року ми не приймали короткометражок – це було умовою Eurimages. Експерти оцінювали художню якість фільму, міжнародний потенціал, стратегію, дивилися на наявність запрошень від міжнародних фестивалів.
Щонайбільше ми могли підтримати чотири фільми. І зрештою обрали два проекти, за які всі проголосували. Це «Ми не згаснемо» Аліси Коваленко та «Ля Палісіада» Філіпа Сотниченка, котрі отримають по 8 тис. євро на промо за кордоном.
– Хто має вирішальне слово у відборі переможців – представники Eurimages чи все ж українська сторона?
– Мені було важливо, щоб наші іноземні експерти (Сюзанне Девіс з European Film Promotion та Серхіо Гарсіа де Леаніс з Eurimages) надали фідбек щодо міжнародного потенціалу стрічок: ми виходимо до європейської аудиторії і нам потрібно знати, на що є запит. Експерти були приємно здивовані якістю стрічок, різноманіттям тем, жанрів та історій, що чіпляють, – і це приємно чути. На четвертий рік програми [proMOTION] я бачу, як починається запекла боротьба: коли раніше це були плюс-мінус очевидні переможці, то зараз уже є про що подискутувати.
– Чи є обовʼязковий перелік промоактивностей, на які продюсери можуть витрачати гроші в межах proMOTION?
– Так, є чіткий перелік допустимих витрат. Ідеться про всі можливі активності з промоції: розроблення стратегій просування, створення матеріалів (англомовних текстів, міжнародних трейлерів і постерів), робота з публіцистами, діджитал-маркетинг тощо. Кандидати подають також кошторис, який має бути релевантний промостратегії, ілюструвати, як саме використовуватимутьcя кошти, щоб досягти поставлених цілей. Ця програма, наприклад, не покриває кінематографістам тревел-кошти під час виїздів на фестивалі.
– У нашій індустрії часто кажуть, що західний глядач не хоче бачити українське кіно про війну, та водночас в кіногалузі процвітає «воєнний туризм». А до якої думки схиляєтеся ви?
– В індустрії справді існує різноголосся: деякі люди сприймають кіно як мистецтво, інші – як розважальний продукт. І це різні табори. Український інститут працює з першим табором, оскільки ми культурна установа, ми – про сенси та побудову культурних зв'язків, тому робимо ставку на авторське кіно. Що, втім, не заважає нам інтегрувати продюсерів, які працюють із комерційними проектами і надавати їм можливості. Галузь розвивається з різних боків, але авторське кіно, на мою думку, є базою, в яку треба вкладати гроші. Авторське кіно допомагає нам розповідати про свою ідентичність за кордоном і вписувати наші історії у світовий контекст. Тобто ці фільми ставлять нас на ментальну мапу європейців: так працює мистецтво, особливо кіно – як найбільш доступний великим аудиторіям вид.
Минулого року я часто чула від іноземних партнерів: «А можна щось не про війну? А давайте щось, що було знято раніше». Доводилося пояснювати, що розвиток сучасного кінематографу почав набирати обертів 2014 року, коли війна вже була. І навіть фільми, що не говорять про війну як основну тему, мають її десь на бекграунді. Ми говоримо про авторське кіно – отже, про митців. Вони інтерпретують реальність, перетравлюють її, рефлексують на сучасні події та їхні передумови, видаючи те, що їх цікавить і хвилює. А ми вісім років жили в умовах війни та окупації територій, це зачепило всіх тією чи іншою мірою.
Тут хочу навести один приклад. Торік ми показували українські фільми на кінофестивалі в Північній Ірландії, у Белфасті, в межах місяця українського кіно на фестивалях Великої Британії. У програмі були «Люксембург, Люксембург», «Памфір», «Клондайк», а також дві класичні стрічки: «Тіні забутих предків» Параджанова та «Короткі зустрічі» Муратової. Програмерка фестивалю на представленні «Люксембурга» Лукіча сказала, що вони в Сполученому Королівстві бачать тільки воєнну картинку на екрані. І важливо показати глядачам іншу Україну.
– Ще одна теза звучить так: у закордонному світі кіно ніхто на нас не чекає, позаяк конкуренція і так доволі висока. Що думаєте щодо цього?
– Я переконана, що в нас є міжнародний потенціал і талант, ми гнучкі, вміємо працювати. Але звісно, без боротьби нічого не буде. Контенту в світі справді виробляється дуже багато – тому ми й робимо ці програми для нетворкінгу. На жаль, зробити хороший фільм недостатньо: треба звернути на нього увагу потрібних людей, щоб вони знали про тебе. Це велика робота продюсерів – системне, довготривале промо.
Я поки не певна, якою мірою ми можемо це робити з масовим продуктом, оскільки там надзвичайно висока планка. Але я точно знаю, що зараз ми реально можемо конкурувати з авторським кіно.
– Чи має Український інститут довгострокову стратегію розвитку та підтримки українського кіно на випадок, якщо війна не закінчиться так скоро, як прогнозують деякі чиновники та політики? Чи за таких умов кіно буде «не на часі»?
– Навіть якщо війна завершиться цього року, далі буде складніше. Коли припинять гинути люди та закінчаться бойові дії, свята не настане. Бо Україна виснажена, інфраструктура зруйнована, відбувся відтік кадрів. На нас зараз чекає стратегічна сесія на найближчі роки, і я поки перебуваю у процесі переосмислення того, що відбулося за минулий рік. Є проекти, що спрацювали, а деякі – ні.
І зараз я намагаюсь ретроспективно це проаналізувати, щоб запропонувати партнерам формати, які працюватимуть у довгостроковій перспективі. Сьогодні дуже важко загадувати на роки вперед, тому наш горизонт планування наразі невеликий. Хоча в Українському інституті ще з часів пандемії ми маємо плани А, Б, В, Г, Д... На різні випадки. Втім, вже давно потрібно пояснювати, що тільки системна підтримка протягом найближчих років може врятувати українську кіноіндустрію, без якої європейська багато втратить.
– Чи є шанс, що вітчизняні держоргани відновлять бодай часткове фінансування індустрії? Або треба чекати завершення війни?
– Я гадаю, шанс є і можливості для цього також є. На це потрібна політична воля та кваліфіковані кадри. Треба переглянути, на що витрачається ресурс. Для цього потрібне розуміння міжнародного контексту, треба дослухатися до індустрії, включати її в процес ухвалення рішень. Потрібна загальна державна політика у сфері кінематографії, з залученням усіх інституцій, зокрема Українського інституту. Щоб відбувався діалог. Хочеться сподіватися, що під суспільним тиском це зміниться найближчим часом. Справді нагально, аби контент продовжував вироблятись, інакше ми залишимося без продукту, і вся наша діяльність зійде нанівець.
