2022 року, коли медіагрупа Starlight Media запустила Starlight Doc, ми докладно говорили про перші кроки новоствореного департаменту в глядацькій документалістиці з його керівницею Анастасією Штейнгауз. Минув час, і діяльність Starlight Doc сягнула поза межі створення контенту: в партнерстві з ОМКФ започатковано фестиваль документального глядацького кіно середнього метру Doc Kyiv Fest – він відбудеться 28–30 березня у мережі кінотеатрів «Планета Кіно». Тож нинішня наша розмова з Анастасією – про цього новака на українському фестивальному ринку й українську документалістику загалом.
– Анастасіє, для чого Starlight Doc цей фестиваль?
– Минуло 1,5 року відтоді, як Starlight Media створила Starlight Doc – підрозділ, що виробляє документальне кіно, який я очолила. Світова індустрія документального кіно – це окремий великий ринок, де дуже багато класного контенту, це світовий тренд, і він не вчора зʼявився. Славнозвісний Netflix вистрілив років із 10–15 тому саме на документальному глядацькому кіно, цей тренд у всьому світі продовжує нарощуватись, і ми віримо, що Україна може стати в цьому цілковито рівноправним гравцем. А фестиваль для нас – можливість створити майданчик комунікації всередині індустрії, всередині країни та дати точку комунікації зі світовими гравцями. Оскільки ми тільки почали інтегруватися в цю індустрію, то хотіли запропонувати їй щось нове – саме тому фокусуємося на глядацькому кіно середнього метру.
– У кого саме виникла ця ідея?
– Відтоді як ми почали займатися виробництвом документального кіно, ми багато чого презентували – і всередині Starlight Media, і різним партнерам зовні. У нас були різні колаборації, копродукції: з британським продюсером, німецькими продакшенами, ми в листопаді їздили до Амстердама на IDFA – дуже відомий фестиваль авторського документального кіно. Багато з ким розмовляли та розуміли, що в цьому є потреба. Ще на рівні ідеї обговорили з керівництвом групи – отримали залучену підтримку СЕО. Він бачив у цьому як корпоративний, так й індустріальний сенс. Українське глядацьке документальне кіно потрібне, зокрема країні та нам як найбільшій її медіагрупі.
У серпні 2023-го ми поїхали на ОМКФ, брали участь у різних панелях про документальне кіно та поділилися з Анею Мачух: «От хотіли б зробити фестиваль, але в нас немає такого досвіду. Але якби робили, то робили б глядацьке документальне кіно – може, вам було б цікаво…» Ми думали про, можливо, секцію в межах ОМКФ. А наприкінці вересня Аня до нас повернулася: мовляв, подумаймо все ж про окремий продукт – вони з командою готові надати свою експертизу. Відтак і рухаємося.
– В Україні є кілька фестивалів документального кіно, є документальні конкурси в межах великих міжнародних фестивалів – нащо країні ще один докфест?
– Бо він інший. Документального глядацького кіно в Україні не було, позаяк на нього не було попиту. Тому фестивалю з таким продуктом тим паче не було. Те, що є сьогодні в Україні, – авторське документальне кіно, тому є Docudays, Kharkiv MeetDocs тощо. А ми – вихідці з глядацької індустрії масмаркету, і нам цікаво йти саме в цей струмінь – в інший бік індустрії.
– Мета фестивалю – «популяризувати середньометражну глядацьку документалістику». Чому ви так перейнялись її долею?
– Бо бачимо в цьому світовий тренд. І фільми, що ми почали виробляти як Starlight Doc, працюють у цій формі. І геть усі міжнародні платформи здебільшого працюють саме в жанрі глядацького документального кіно, бо для будь-якого комерційного мовника кількість переглядів дуже важлива. Усі наші роботи – це середній метр для широкого глядача. На українських платформах – наприклад, MEGOGO – цей жанр теж дуже непогано працює: вони його купують і навіть почали виробляти під себе. На YouTube це мільйонні перегляди, тому саме в цих формі та жанрі ми бачимо бізнес-потенціал. А ще це допомагає нам розширити кордони та взаємодіяти з міжнародними гравцями, що, я вважаю, для української індустрії дуже важливо.
– Чому ви вирішили запартнеритися з ОМКФ? Вони ж більше про авторське, а не комерційне кіно?
– Вони позиціонують себе не як авторський фестиваль, а як фестиваль артмейнстриму. Але наша головна мотивація роботи з ними в тому, що вони – один з основних гравців України, який має досвід проведення міжнародного фестивалю, що співпрацює з міжнародними фестивалями та гравцями. І де ж нам таку експертизу взяти, як не в них?
– Як ви з ОМКФ поділили обовʼязки, хто за що відповідає?
– У нас немає такого розподілу: ми суцільно покладаємося на експертизу та команду ОМКФ в плані дій, але сама концепція фестивалю фактично сформована моєю командою. Тобто концептуальна частина – на нас, а те, як вона далі інтегрується в комунікацію, в те, що відбувається, ми ділимо з ОМКФ. Зараз ми на етапі формування індустріальної секції: обговорили, що б хотіли бачити тематично, сегменти, але далі структуризація цього – що йде за чим, комунікації з потенційними учасниками секцій – відбувається паралельно. Якщо певні наші напрацювання ефективніші, ніж в ОМКФ, то чому б ними не скористатись? І навпаки.
– Розкажіть про склад журі. Зокрема, дуже цікаво, до чого тут пан Гладушевський?
– Можливо, ви не знаєте, але Олексій – продюсер стрічки, яка була фільмом відкриття IDFA 2023 («Фото на памʼять» Ольги Черних. – MBR). Та IDFA – не єдиний фестиваль, де вони отримали щось призове. Вважаю, цього кейсу достатньо, аби точно не сумніватися в експертності Олексія. По-друге, в Гладушевського шалений досвід роботи з глядачем. Він був одним із найуспішніших телепродюсерів, який виробляв і реаліті, і талант-шоу, і серіали, а протягом останніх кількох років його продакшен Real Pictures працює з документальним кіно, і воно має успіхи, перевірені міжнародними експертами. Але присутній він не в журі, а у відбірковій комісії. У журі, що обиратиме переможців конкурсної програми, буде окрема команда, яку оголосимо пізніше. Поки в нас оголошена селективна комісія – експерти, що відбирають фільми для конкурсу, переглядатимуть те, що ми хочемо обрати в показову секцію. У нас буде три секції: конкурсна, секція показів (бо ми хочемо показати, що глядацьке кіно різне – про людей, про тварин, про історичні події, про екологію, правозахисний рух) та індустріальна. У відбірковій комісії в нас чотири експерти з різним досвідом, але точно суперпрофесійні.
– За якими критеріями оцінюватимуть фільми?
– Основна умова – це мають бути фільми, вироблені в Україні чи українцями. Надалі ми хочемо робити фестиваль міжнародним, дасть бог, до нас долучиться багато спонсорів, і ми зможемо збільшувати призовий фонд, але зараз віддавати гроші з країни, де їх не так багато, в іншу країну не на часі. Хоча водночас у нас була заявка з Перу – тобто правила геть не впливають на бажання людей взяти участь у фестивалі. Далі є технічні умови: це має бути середній метр – від 20 до 70 хвилин. А відтак люди однаково субʼєктивно оцінюватимуть глядацький потенціал фільму та засоби, якими сценарист, режисер, уся група послуговуються, щоб розповісти історію. Наскільки це вражає, як виявляє себе художник, якою мірою ця історія викликає певну емоцію, як це знято – доволі субʼєктивні фактори.
– Що взагалі для вас якісна документалістика?
– Кіно, що так само, як художнє, дає тобі чужий досвід і не залишає без емоцій. Те, як саме це знято чи змонтовано, – цеглинки, з яких будується споруда. Якщо дуже красиво знято, але всередині тебе нічого не ворушиться, тоді яка різниця, як це знято, – це ж не відеокліп. Уважаю, що різниця між документальним і художнім кіно лише в тому, що створити художнє кіно непросто, але точно легше, ніж документальне. В документальному глядацькому кіно мають бути всі ті самі складові. У будь-якому жанрі є протагоніст і антагоніст, але в художньому кіно лише від тебе та твого співсценариста залежить, чи в правильному місці, чи з правильною динамікою ви створите того антагоніста й умови для героя. В документальному кіно це важкувато, позаяк ти все ж фільмуєш реальне життя. І тобі треба знайти всередині цієї історії якісь елементи, щоб вона тримала – це набагато важче. Але глядач має дивитися та забувати про все навколо – оце хороше кіно.
– Які індустріальні заходи будуть на фестивалі?
– Ми очікуємо індустріальні панелі, присвячені різним етапам виробництва, девелопменту та дистрибуції документального кіно. І сподіваюся, матимемо не лише панелі, а й різні кейсстаді з Q&A-сесіями, коли на прикладі конкретного продукту можна буде поспілкуватися, поставити питання його виробникам тощо.
– Коли ви оголосили про старт приймання заявок, люди кинулись їх надавати чи доводиться когось іще вмовляти податися?
– Поки всі, кого ми теоретично могли б вмовляти, прийшли та запитали. І для конкурсної частини ми нікого не вмовлятимемо – нащо? Коли хтось ще про фестиваль не знає, дізнається трошки згодом.
– Чого очікуєте від робіт, від фестивалю?
– Очікую, що фестиваль буде суперкрутим. Наше основне завдання – створити діалог усередині індустрії й українському глядачеві показати, що документальне кіно – це не лише для поціновувачів: насправді це для глядачів. Якщо цей ефект буде досягнуто для певної частини суспільства, буде суперуспіх. Від робіт у мене жодних очікувань немає. Підозрюю, що українські фільми здебільшого будуть навколо війни. Але якщо будуть роботи не лише про війну, це буде клас. Бо поза всіма викликами нашого часу, Україна – це не тільки війна. Ми продовжуємо не тільки боротись, а й жити.
– Чи ви допускатимете до конкурсу телефільми?
– Що таке телефільми? Це технологія бюджетного виробництва художнього продукту для показу на телебаченні. Тому – ні, це ж фестиваль документальних глядацьких фільмів. Коли ж ви маєте на увазі документальний фільм, який може бути показаний на телебаченні, – то так, звісно.
– А роботи Starlight Doc у фестивалі братимуть участь?
– У конкурсній програмі – ні, бо це ж прямий конфлікт інтересів. Але сподіваємося, що в показовій секції, якщо домовимося зі своїм американським дистрибутором, покажемо фільм-премʼєру.
– Поговорімо про Starlight Doc. Як на цей момент оцінюєте свої успіхи? Скільки робіт вже виробили? Скільки з них було в ефірі?
– З виробленого нами в ефірі було чотири проекти. За Pictures of war ми отримали два золота Promax 2023. Фільм The True Cost of War, знятий Starlight Doc у копродукції з британським продакшеном Planet Eat, здобув нагороду міжнародного кінофестивалю Second Sight як найкращий короткометражний документальний фільм. А документальний фільм «Україна. Інформаційні воїни», створений французьким продакшеном Veilleur de Nuit у партнерстві зі Starlight Doc, отримав дві премії на Люшонському телевізійному фестивалі.
Кілька робіт або навіть документальних циклів будуть показані з весни 2024-го. Навесні 2023-го два наші проекти були в ефірі СТБ, один – на ICTV2. Ще в нас є чотири фільми у партнерстві з британським продакшеном – в ефір ми поки поставили один із них. Ще один фільм завершили та ще один завершуємо: сподіваюся, покажемо один із них на фестивалі. Один ми ексклюзивно продали міжнародній діджитал-платформі, тому очікуємо премʼєри там і вже потім покажемо в ефірі групи Starlight. І зараз закінчуємо фільм у партнерстві з американським дистрибутором – доки не буде певних світових рішень із ліцензування, не прогнозуватимемо ефіру, наразі сподіваємося показати його лише на фестивалі. І ще в роботі два документальні цикли – загалом 14 годин. З весни потроху показуватимемо.
– З огляду на те, що для вас документалістика була новим напрямом, чого довелося навчатись?
– Ой, всього! Це геть інший світ. І ми ще далеко не всього навчилися. Тут сам підхід до виробництва, структура витрат, технологія виробництва, знімання геть не такі, як у художньому продукті, розважальному ТБ. Тим паче в реаліті шоу. Здавалося б, і там і там – реальні люди, яка різниця? А вона шалена. Різні світи. Вартість і термін виробництва документального кіно в рази вищі, бо терміни просто розмиті. Якщо в художньому продукті ти можеш у чомусь помилитись (а в нашій країні й помилятися не треба – то обстріли, то ще щось), але однаково маєш план, то в документальному виробництві ти нічого конкретно на 100% спланувати не можеш. Можеш лише дуже широкими мазками намалювати план, а далі на все воля божа. Девелопмент, скаутинг забирають більшу частину часу, і це не скаутинг на пʼять днів. Ти приїхав, знайшов що треба, а потім щось зруйнувалося, бо герої переїхали чи ще щось. Життя йде за своїм планом. Я знаю багато режисерів, сценаристів, продюсерів, які 2022 року почали знімати документальні проекти, бо інших варіантів не було. І більшість із них зробили свої перші максимум два проекти та відмовились іти далі тим шляхом – бо це важче, і ніхто не сипле на тебе золотих гір. Тому більшість сказали: «Все, дякую» – і пішли писати сценарій художнього фільму.
– На чиїх роботах ви навчалися? Кого вважаєте для себе взірцем у цьому жанрі?
– Ми багато чого переглядаємо. Авторське документальне кіно дивимося також. В Україні є реально класні роботи, які мають цілком справедливе визнання в світі – у Берліні, на «Санденсі» тощо. Але це просто не той жанр, учасником якого я можу бути. У глядацькому документальному кіно є американський режисер Метт Гейнеман – він мав навіть кілька номінацій на «Оскар». От зараз у нього вийде новий фільм, який цього року знову номіновано на «Оскар» – «Американська симфонія» – він має зʼявитися на Netflix. І якщо це відбудеться до нашого фестивалю, можливо, ми домовимося про його демонстрацію в нашій показовій секції. Я особисто фанат різних документальних серіалів. Є такий британський продакшен Raw – якщо ви дивитеся Netflix, то точно мали бачити «Аферист із Tinder». Або ще відомішу роботу Don`t F**k with cats – це детективна документальна історія. І от у цього продакшену виходить нова робота про зниклий малайзійський літак – не МН17, який росіяни підбили над Україною, а той, що просто зник два чи три роки тому. От вони – майстри true crime: просто розповідають детективну історію або якийсь трилер, але це документальна робота, що так само тримає в напрузі, як художнє кіно.
– Одна з новітніх навичок наших контент-мейкерів – вміння знаходити фінансування, зокрема гранти. Ви її здобули?
– Я – ні. Але ми працюємо над цим. У нас є три документальні цикли, які створюються за допомогою донорів. Наш перший фільм, що був в ефірі, – «Коли життя сильніше» (Lust for life) – вироблений за підтримки UNFPA. Також ми робили «Мадонна. Життя триває» з USAID. Тобто такі кейси в нас є, і ми дуже сподіваємося, що майбутні наші продукти також матимуть донорську підтримку.
– Скажіть, а конкуренція в документалістиці є?
– В українському медіабізнесі вважається, що є. Але насправді її немає. Бо що таке конкуренція? Це коли два однакові гравці мають однакові стартові умови й однакову фінішну пряму. У спринті на 100 метрів можна говорити про конкуренцію. В світі контенту такого не існує. На телебаченні ми конкуруємо в прямому ефірі одне з одним, канал із каналом. Але є також багато контенту, який не виходить на ефірному українському ТБ. То ми й з ним конкуруємо? Мені здається, що розмір, досвідченість індустрії й те, що може собі дозволити ринок України, у підлітковому стані. Ми ще не подорослішали, аби говорити про конкуренцію. Кожен робить усе, що може, а там подивимося. Попит на контент є різний, глядачі різні. Той самий глядач сьогодні дивиться попкультуру, а завтра хоче чогось не такого легкого. Люди, які дивляться всі авторські фільми лауреатів усіх фестивалів, також іноді дивляться якусь примітивну комедію. Я не бачу тут місця для конкуренції: я бачу багато гравців, що намагаються наситити ринок.
– А з крадіжками ідей доводилося стикатись?
– Ідеї – у повітрі, хто перший чи краще зробив – той молодець. Ось була в нас 2022 року ідея. Ми знаємо, що є балетний режисер-постановник, українець, який багато років працював у московському Великому театрі, ще 2014-го покинув росію, переїхав до Америки, а з початком повномасштабної вирішив створити трупу з українських балетних артистів та їздити з ними світом. Ми дуже хотіли зробити проект про нього. Думали: «Як класно подорожувати з балетною трупою, подивитися за лаштунки: як це – поставити балетну виставу?» Писали йому – він не відповів. І поки ми писали йому в рельсу та робили примітивніші роботи, Сара Джессіка Паркер стала продюсером документальної стрічки про цих українських балетних танцівників. От що сказати – що Сара Джессіка Паркер вкрала в нас ідею? Вона вочевидь не була на наших зумах. Тому – ну які крадіжки ідей? Іди та роби.
– Та я чула від деяких наших продакшенів, як вони принесли ідею на один із каналів, там їм відмовили, а коли продакшен знайшов гроші та сам став виробляти проект, дізнався, що канал їхню ідею вже втілює…
– Я такого не чула, але уявімо. Приходить продакшен і каже: «В мене класна ідея!» Якщо вона класна і в каналу є на неї фінансування, він її замовляє. Якщо канал цього не замовляє, в нього є на це причина. Наприклад, це не його формат. Або немає грошей. Цієї миті продакшен каже: «Та в нас є гроші, ви тільки візьміть!» Канал відповідає: «О, супер!» Якщо ж не бере, отже, і на це є причина. Скажімо, контентна. Наприклад: «Зробімо фільм про жінок на війні». По-перше, такі фільми були. По-друге – які саме жінки на війні? Жінки-військові – це одна історія. Жінки, які чекають на своїх чоловіків із полону, – інша. Жінки, що постраждали від війни, – третя. Аби заявити, що канал спеціально вкрав у якогось продакшена ідею, треба розуміти, що комерційних виробників можна на одній руці перерахувати. Відмовляти комусь – виходить, шукати когось іншого. А кого? Може бути таке, що в каналу була схожа ідея і він вже виробляв її з кимось іншим, а менеджер не сказав про це продакшену – ну бо вирішив не казати. Але на «вкрасти, аби вкрасти» немає мотивації. Ринок і так був маленький, а з початком війни половина людей пішла воювати – від сценаристів до продюсерів. Інша частина виїхала та не готова поки вертатися – працювати немає кому.
– А як щодо тенденції, що західні компанії знаходять ті самі історії та роблять їх швидше?
– Для будь-якої західної компанії легше відправити свого кореспондента сюди, бо вони отримають адаптованіший для їхнього ринку продукт. Вони використовують українське партнерство або як сервіс, або як допомогу на певному етапі, але точно не замовляють під ключ повного циклу. І треба не забувати, що західні продакшени базово працюють на ринках, де більше грошей – так було завжди, а зараз і поготів. Їм це зробити легше та швидше, бо, по-перше, в них є ресурс, а якщо вже вони сюди їдуть, отже, мають замовника, який очікує цього контенту. У нас інший шлях. Ми собі щось придумали – тепер потрібно знайти того, хто допоможе це створити, бодай профінансує. І ти йдеш шукати. Є варіант донорів і грантів, але там у кожного донора свій мандат, і якщо ти не вписуєшся в їхній мандат – до побачення. Я вже мовчу, що заявок більше, ніж грошей. І ти йдеш шукати назовні. А назовні ти не їхній виробник, сторітелінг у тебе буде український – для багатьох це проблема. Коли британцям про війну розповідає британець, це обʼєктивніше, ніж українці розповідають про свою війну, бо ми все ж постраждалі від її наслідків. Я вже мовчу про те, що запит на контент сьогодні такий, завтра інший. 2022 року був один запит на контент, а 2024-го війна не завершилась, утім, запит змінився, бо життя триває.
– А який зараз запит?
– Наскільки ми бачимо, запит на тему війни в комерційних мовників у світі відсутній. До річниці один раз щось можуть поставити, якщо вони самі це зробили, але не більше. Це питання попиту. Глядач у курсі про війну в Україні, але два роки – дуже великий термін, щоб продовжувати переживати це як відкриту рану. У світі хочуть дивитися про найкращих фермерів Британії чи найкращих пекарів Франції. Але це не означає, що нічого не треба робити. Чому ми віримо, що треба продовжувати робити документальне кіно? Бо воно може бути не лише про війну. Є художники, спортсмени, люди, які проживають своє цікаве життя. Є кримінальні історії, що навіть на тлі війни можна було б розповісти як трилер. Тобто ми вбачаємо в цьому великий потенціал, але непростий шлях.
– Як ви обираєте теми для майбутніх робіт?
– Дивимось, що відбувається в світі, намагаємося для себе ці тренди зрозуміти. Хтось із креативних продюсерів може принести тему, яка йому цікава, далі ми або віримо в це, або ні. Чи можемо почати розганяти тему, і вона може вийти на геть іншу. Але не ставимо для себе завдання знімати документальне кіно про війну. В нас є завдання розповідати світу історії – про людей або процеси, навіть екологічні, які за лаштунками війни, коли в них є щось, що нас чіпляє, – іронія, щось цікаве, як-от балет. Далі ми впираємося в те, що викликає певну зацікавленість партнерів. Коли не знаходимо партнерів, то змушені відкласти цю тему та розробляти нову.
– Як узагалі оцінюєте все, що за цей час відбулося в нашій документалістиці?
– Що я точно спостерігаю – це зростання попиту на документальне кіно. І не лише в нас, а в усьому світі. Відповідно, попит збільшує пропозицію. Окрім того, у нас зʼявляється більше можливостей, яких не було досі або які були обмеженими, наприклад копродукція. Європейці (та не тільки) хочуть знімати документальні фільми про Україну та з українцями. Також у цю сферу прийшло багато гравців, але більшість із них повернулася назад. Це не погано і не добре для індустрії: люди набули нового досвіду, зʼявляться нові зірки в цій сфері. Я бачу, що в української індустрії створення контенту підлітковий період, пубертат. Він непростий. Ми вже не такі інфантильні, які були раніше: «Нам усі винні, все буде класно, лишилося тільки, щоб Netflix відкрив тут свій офіс, усе решта зашибісь!» Цей період ми пройшли, дістали новий досвід. Нас ще трошки «прищить», але ми станемо дорослішими, зрозуміємо, як у світі все відбувається, що ніхто нам нічого не винен, ніхто за нами не бігтиме, та це не означає, що в нас немає що розповісти. Треба працювати, навчатись отримувати міжнародну експертизу. Що більше ми будемо тертися бортами з іншими кораблями, то більше експертизи отримуватимемо. В документальному секторі ми бачимо більше точок, в яких можна перетнутись. Українських художніх продуктів у копродукції зі світом набагато менше, ніж документальних – це факт.
– Зараз хоч трохи стерлася межа між авторською та комерційною документалістикою, куди всі рвонули за останні два роки? Чи досі є певна конфронтація? Типу, там митці, а тут…
– (Сміється.) Я гадаю, що люди, які давно в авторському сегменті, думають саме так, як ви сказали: мовляв, є митці, а є всі решта. Я цього упередження очікую. Але в світі глобально є поділ на авторське та глядацьке кіно, і глядацьке має більший попит, позаяк зроблене для широкого глядача, в нього більше комерційного потенціалу. Більшість документальних фільмів, що були на «Санденсі», на «Оскарі», зроблені на перетині двох цих секторів. Я вважаю, що люди, які можуть зробити щось на перетині, – просто генії, але їх одиниці. Коли говорити не про документальне кіно, то ідеальним прикладом такого перетину є корейський фільм «Паразити», який здобув усі нагороди в світі. Але таких робіт небагато. Наш фокус – на глядацькій аудиторії.
– Як зараз дивляться документалістику, зокрема вашу? Ви задоволені своїми показниками?
– Так. Сьогодні документальне кіно дивляться на рівні з художнім – усе залежить від фільму. На каналі ICTV2 документальні глядацькі фільми збирали дуже непогані цифри – на рівні з комерційними ігровими українськими серіалами, вищі за американські художні серіали та на рівні з американським мейджорським кіно. «20 днів у Маріуполі» встановив рекорд у бокс-офісі, це факт. І це дає надію.
– На початку роботи Starlight Doc ви заявляли про наміри продавати свою продукцію світовим медіагравцям. Що зараз із цими намірами?
– Це шлях. З тих фільмів, що вже були нами вироблені, один було продано на 12 територій, інший – на три, один із фільмів, якого ще не було в ефірі, незабаром зʼявиться на міжнародній діджитал-платформі. Чотири фільми, зроблені в партнерстві з британським продюсером, доступні на різних діджитал-платформах. Звісно, нам би хотілося, щоб прийшов умовний Netflix та замовив нам виробництво на 100 годин. Але так не відбувається. Головне – створити контент, і далі він шукатиме свій шлях. Ми задоволені тим, що в наших робіт вже є історія продажів. І сподіваємося, що далі наша експертиза зростатиме, тому мапа, якою подорожують наші фільми, тільки збільшуватиметься.
– Чи є розуміння, яким має бути документальний проект, щоб його купив умовний Netflix?
– Ну дивіться: Netflix – із того, що я бачу як глядач, – масово купує true crime: італійський, британський, французький. Коли це детективна історія або трилер, який тримає увагу, він цього, може, не замовляє, але купує у великій кількості. Але водночас невідомо, що замовить Netflix на 2025-й. Торік у мене була зустріч з американським продюсером, який 20 років працює в документалістиці, – я йому пітчила кілька наших ідей. І запитала: «Кому б зі світових платформ ми могли це запітчити?» На що він сказав: «Якби я сьогодні домовився про інтервʼю з Ісусом Христом і прийшов до умовного Netflix: «Чуваки, в мене ексклюзив – Ісус Христос!», вони б мені відповіли: «Ви знаєте, цьогоріч у нашому форматі – все, що не політика та не релігія». А наступного року їх цікавитимуть релігійні штуки. Тож ваш контент, може, й супер, але це не означає, що на нього є попит саме тут. Але й не означає, що на нього немає попиту в принципі. Автори суперхіта Netflix, серіалу «Дивні дива», в якого вже восьмий сезон вийшов, девʼять років носили його по всіх студіях. Їм скрізь відмовляли! Настав час, і все склалося. Таких кейсів насправді багато.
– А як щодо MEGOGO? Зважаючи на те, що медіасервіс почав виробляти власну документалістику, він буде вашим конкурентом чи плануєте йому щось продавати?
– Як я казала, не вважаю, що нам хтось конкурент. Було б добре, щоб ми з ними могли працювати або в колаборації, або як із платформою. Я аплодую їм: бачила на MEGOGO окремий документальний канал і розумію, що порівняти перегляди документального каналу та фільму «Сам удома» не можна – гадаю, різниця там шалена. Але вони для свого клієнта створюють різний продукт. І мені приємно, дізнавшись, що український фільм отримав нагороду Берлінале, мати змогу подивитись його не на піратському сайті, а на MEGOGO.
– То, може, й у вас щось візьмуть?
– Сподіваюсь, але вибір за ними.
– Як гадаєте: після війни відбудеться певний відкат назад до художнього контенту чи цього розвитку вже не зупинити?
– З того, що я бачу, цей відкат вже відбувся. Але сподіваюся, що індустрія не зупинятиметься, що зʼявиться нова кров, нові гравці, можливо, автори переходитимуть у документалістику з інших сфер, не лише з кіно. Життя дуже непросте. Але дуже цікаве.
