Центральна тема 20-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA, що проходить цього тижня в Києві, – «Образ майбутнього». І тому, як цей образ бачить індустрія документального кіно, було присвячено захід «Українські документалісти: reality check. Круглий стіл із Гільдією неігрового кіно». Що відбулося за рік повномасштабної війни, чого галузь очікує від майбутнього та як планує його будувати, говорили режисерка та співзасновниця компанії «Табор» Єлизавета Сміт; кінопродюсер Євген Рачковський; режисерка, сценаристка та продюсерка Марія Пономарьова; режисерка та продюсерка Жанна Максименко-Довгич; продюсерка та співзасновниця 2Brave Productions Ольга Бесхмельніцина, яка наразі очолює правління Української кіноакадемії; оператор і продюсер Андрій Котляр, а також керівниця напряму «Кіно» Українського інституту Наталія Мовшович.
Як зазначила на початку розмови директорка індустріальної платформи DOCU/ПРО Дарʼя Бассель, Український інститут став єдиною державною інституцією, що відгукнулася на запрошення організаторів. «Але ми однаково сподіваємося, що якийсь телепатичний звʼязок між нами є, – додала продюсерка, звертаючись до Держкіно та Мінкультури. – Можливо, ця розмова та її висновки вплинуть на відносини індустрії з держінституціями»
Цю саму тему продовжила Ольга Бесхмельниціна, що перебуває на Tribeca Film Festival у Нью-Йорку, де разом із командою представлятиме фільм «Правило двох стін». Продюсерка наголосила, що весь минулий рік представники індустрії займалися не тільки професійною діяльністю, а й ініціативами з репрезентації всього українського кіно: «Сьогодні, за бездіяльності потужних державних інституцій, які б мали виконувати цю роботу, українські документалісти змушені робити все самі». Марія Пономарьова, що зараз працює над повнометражним фільмом «Найс Лейдіз», підтримала думку Бесхмельниціної про культурне амбасадорство, зазначивши, що після насиченого подіями року трохи переживає, аби українських кінематографістів не припинили запрошувати на міжнародні майданчики.
Жанна Максименко-Довгич, яка завершує роботу над повнометражним фільмом «Мир для Ніни» (сподівається до кінця літа закінчити постпродакшен), зізналася, що зараз дуже важко відокремити професійну діяльність від громадської. А ще зазначила, що зараз у документалістику прийшло багато людей, які ніколи нею не цікавилися. «На перший погляд нічого поганого в цьому немає. Та варто навчитися розуміти різницю між документальним кіно та «документалками».
Наступним слово взяв Євген Рачковський, який закцентував увагу на актуальному питанні адаптації до нових реалій та фінансування фільмів.
Наразі Рачковський опікується виробництвом трьох документальних фільмів: кінотрилогії «Дні, які хочеться забути» (дослідження війни та її впливу на людину, простір, майбутнє та минуле), колективної стрічки чотирьох режисерів (Лізи Сміт, Аліни Горлової, Максима Наконечного та Семена Мозгового), а також проекту Лізи Сміт «Прислухаючись до світу», над яким він працює з Ольгою Бесхмельниціною. Крім того, триває робота над фільмом Дмитра Сухолиткого-Собчука «Тиха повінь», що стартувала до повномасштабного вторгнення. Рачковський згадав, як у березні 2022 року брав участь із цим проектом у програмі Eurodoc: підключався з Одеси онлайн, на тлі вибухів. Тоді продюсер до кінця не розумів, нащо це робить, але згодом це йому дуже допомогло.
Далі слово перейшло до Лізи Сміт, яка працює над двома документальними повнометражними фільмами. «Я б сказала, що рік повномасштабного вторгнення поглинув мене спочатку волонтерською діяльністю. Але потім почалися зйомки», – поділилася режисерка. Стрічку «Прислухаючись до світу» Сміт знімає в Берліні: це кіно про людей з інвалідністю, які вимушено покинули Україну.
Другий фільм – «Дні, які хочеться забути», про котрий згадував Рачковський. Знімальний процес тривав понад 180 днів, а зараз розпочинається монтаж першої частини цієї трилогії. Також Сміт згадала художній фільм «Бачення метелика» Максима Наконечного, спродюсований разом із Дарʼєю Бассель: на її думку, він дозволяє транслювати на західну аудиторію важливий меседж, що війна росії проти України почалася 2014 року.
«Про ігрову стрічку «Вакуум» багато сказати не можу, позаяк вона не була підтримана Держкіно. Ми всі зараз розуміємо, що з фінансуванням, особливо ігрових фільмів, дуже складно. І тут кожен продюсер, режисер має для себе дати відповідь, чи готовий віддати проект іншому, західному продюсеру, віддати права – і тоді вже отримувати фінансування. Кожен постав перед цим вибором. Я ще не дала собі відповіді, чи готова», – порушила ще одне важливе питання режисерка.
Наступним був Андрій Котляр, що представляє мистецьке обʼєднання «Вавилонʼ13»: «Мабуть, «Вавилонʼ13» був найбільш підготовленою організацією в плані зйомок в умовах війни, – зазначив продюсер. «Вавилонʼ13» виріс. Зробив величезний крок уперед назустріч іноземній аудиторії. Цьогоріч ми зайшли на американський ринок, а на Docudays представлені трьома повними метрами та чотирма короткометражками».
Як і більшість присутніх, Котляр поділився болями, повʼязаними з бездіяльністю державних інституцій. Наприклад, аби отримати дозвіл на виїзд режисера до Гааги, на один із найпрестижніших фестивалів (ідеться про Романа Любого та його фільм «Залізні метелики»), доводиться зчиняти галас у Twitter, тегати Олександра Ткаченка та лідерів думок – тільки після цього справа рушає з місця. А Держкіно, за словами продюсера, приділяє увагу «Вавилонуʼ13» тільки щодо аудиту проектів. Крім того, Котляр, як і Ліза Сміт, поки не знайшов відповіді на питання, чи варто віддавати іноземним продюсерам права на художні фільми в обмін на фінансування.
Розповіддю про діяльність Українського інституту вступну частину завершила Наталія Мовшович. Після початку повномасштабного вторгнення діяльність інституції поділилася на проектну роботу (пошук грошей, аби реалізувати проекти з партнерами) та просвітницьку дипломатію. «Ми багато працюємо над форматом шоукейсів. Важливо, аби проекти були представлені на фестивалях, де їх можна побачити. Кінематографісти мають зрозуміти, куди їм іти, в якому форматі працювати з промо. І минулого року ми сфокусувалися на створенні цих можливостей. Ми з колегою вдвох зробили понад двадцять проектів. Також у нас був проект із недержавним французько-німецьким каналом Arte, що також допоміг документалістам отримати фінансування», – серед іншого розповіла Мовшович.
На запитання модератора Іллі Гладштейна, скільки грошей Українському інституту вдалося залучити на кіно з огляду на те, що держава особливо не мала можливості витрачати ресурси на культурні проекти, Мовшович відповіла приблизно: від декількох мільйонів до декількох десятків мільйонів гривень.
Для порівняння Гладштейн навів звіт Держкіно, де зазначено, що за перший квартал агентство зібрало 117 тис. грн.
Власне, культурна дипломатія й була другим пунктом розмови. Модератор запропонував Українському інститутові, який є частиною МЗС, створити «школу культурного дипломата», аби всі культурні діячі, виїжджаючи за кордон, діставали базові знання. Та Наталія відповіла, що така практика вже існує: коли митці їдуть на фестиваль, вони разом із дирекцією інституту обговорюють необхідні меседжі або пропрацьовують правильну взаємодію з російськими журналістами.
Останнє, до речі, не має вас дивувати: якщо українська кіноіндустрія від початку повномасштабної війни взяла на себе роль бійців на міжнародній арені, то росіяни вирішили зображати жертв. Цю тему порушила Ліза Сміт, зазначивши, що зараз майже на кожному європейському кінофестивалі буде представлений фільм, зроблений 2022 року, де росіяни – жертви. «Я мала такий дуже неприємний досвід у Швеції. На фестивалі переміг російський короткометражний фільм «Маніфест», і його творці записали відеозвернення, де виконували роль жертв, а тлом у них звучала сирена. Цієї миті я просто встала та вийшла, бо це вже було знущання. Але я подумала, що нам не можна дозволяти їм це, – підкреслила режисерка. – Ми маємо усвідомлювати, що вони забирають цю роль: я бачила, як європейці плачуть над відеозверненням творців «Маніфесту», позаяк там сирена».
Про схожу ситуацію, що мала місце під час програми Producers network у межах Каннського кіноринку, розповів Андрій Котляр. На одному з круглих столів, де були присутні найвідоміші діячі західної кіноіндустрії, він презентував свої проекти. А після одна дівчина почала жалітися, що її російськомовний фільм, в якому грають російські зірки, не беруть на міжнародні фестивалі. До того ж виявилося, що її фільм про Параджанова, тож розмова переросла у скандал, адже Котляр, звісно, не став мовчати. «У той момент я конкретно відчув себе на своєму місці, оскільки в мене була можливість просто «збити» її можливе фінансування, – зізнався продюсер. – Просто сказати: «У вас немає жодного права робити кіно про людину, яка гнила в радянських таборах».
Котляр додав, що російські актори в екзилі – це величезна проблема. Адже вони посідають нішу, яку мали б займати українці, що тікали від війни. Вони повинні мати цей саппорт в індустрії, і про це потрібно говорити. Один зі способів розв'язання проблеми, на думку продюсера, активна робота з різними майданчиками. Українці мають бути представлені на великих кіноплатформах, адже у фестивалів спрацьовує дивний механізм: якщо у програмі немає українця – треба шукати російського режисера.
У цей момент Жанна Максименко-Довгич запропонувала відійти від обговорення росіян і сконцентруватися на проблемах української індустрії. «Мені сумно, що наше олігархічне телебачення та продюсери, які ніколи бізнесом не займалися, позаяк мали високі зарплати, зараз починають знімати. Вони не розуміють, як працює ринок. Зараз вони отримують кошти та роблять високобюджетні фільми, але вони не мають жодного сенсу для нас як для країни. Довженко-Центр – це також дуже показова історія. Всі, хто тут є, розуміє, для чого потрібна ця інституція, але ми з чиновниками існуємо просто в паралельних галактиках. Немає розуміння стратегії, куди ми рухаємося, що нам потрібно», – окреслила теми подальшої розмови режисерка.
Ще одну проблему, з якою зіткнувся особисто, підсвітив Ілля Гладштейн: багато іноземців приїжджають в Україну знімати документальні фільми, обіймаючи всі головні посади (продюсер, режисер тощо). Українців же запрошують на посади фіксерів, консультантів, водіїв тощо – а потім можуть навіть у титри не додати. Ці іноземці швидко знімають свої стрічки, їдуть на міжнародні фестивалі, отримують нагороди та збирають фінансування на наступну стрічку.
Утім, є й позитивні кейси, як із тим самим телеканалом Arte, що вирішив дати гроші українським командам. Про нього розповіла Ольга Бесхмельниціна, котра вела переговори з мовником понад пів року.
«Це добрий кейс із виділення фінансування, вже успішний, – зазначила продюсерка. – Ми опинилися в ситуації, коли змінюються тренди. Документальне кіно в принципі стає фінансово цікавішим продюсерам і світовим платформам. Кількість документальних проектів лише зростатиме. Кількість документальних фільмів про війну в Україні також лише зростатиме. І нам важливо сьогодні обстоювати позицію, що ці проекти не можуть створюватися без залучення українських команд».
Говорячи про репрезентацію українців у західному виробництві, Марія Пономарьова поділилася досвідом, коли її запросили проконсультувати один із проектів у Нідерландах. Там ішлося про те, що українці за кордоном – це лише ті, які тікають від війни, що України поза контекстом війни у світовому полі не існувало. Режисерка зазначила, що роль українців – змінювати таке бачення західного світу. «Для європейців це проблема, бо раніше все якось працювало, а тепер прийшли українці та кажуть, що треба робити інакше, – констатувала Пономарьова. – Нам треба боротися за те, щоб у західних історіях про Україну були хоч якісь українські фільтри».
Цієї миті Андрій Котляр додав іще одну тезу: «Очевидно, що ми не зможемо закенсилити всю русню. Але що ми можемо зробити? Наприклад, великим фестивалям можемо пропонувати українських кураторів. Скажімо, мене запитує умовний кінофестиваль у Нідерландах, чи окей брати російський фільм, не підтриманий державою. У відповідь я можу запропонувати контакти Марії Пономарьової, щоб вони їй заплатили за перегляд цього кіно й експертний висновок, чи не є фільм продуктом російської пропаганди. І так само треба робити з більшістю фестивалів».
Також, на думку продюсера, важливо не давати росіянам субʼєктивізуватися за рахунок українців. Наприклад, на фестивалі Sundance пів сімʼї Навального хотіло сфотографуватися з Романом Любим, але представники «Вавилонʼ13» протидіяли цьому.
За словами Наталії Мовшович, у цьому контексті дуже багато залежить від особистих взаємин. Якщо в іноземців є родичі, знайомі з України, вони краще розуміють наш контекст. Але ж є й ті іноземці, що мають знайомих у росії: вони й починають розповідати про «хороших руських» і про те, як важливо підтримувати російських опозиціонерів. Мовшович також зазначила: українці набувають субʼєктності на міжнародному полі, коли там розуміють, що ми професіонали та вміємо робити кіно не гірше за інших європейців.
Ілля Гладштейн поділився своїм рецептом зменшення кількості росіян на міжнародних майданчиках. Короткометражний фільм «Це побачення», який він продюсував, зацікавив декілька міжнародних фестивалів. Але там мали бути і російські стрічки. Тож команда фільму написала кураторам цих фестивалів, що вони не відчувають себе безпечно поряд із росіянами. Що їм це завдає душевних страждань. Але звісно ж, таке працює не в усіх європейських країнах. Наприклад, відбірникам у Німеччині треба дуже чітко пояснювати, чому не можна запрошувати того чи іншого росіянина та відбирати той чи інший фільм. Пояснення, що ти не почуваєшся безпечно, там не працює.
На цьому моменті Дарʼя Бассель іще раз спробувала перевести дискусію на внутрішні питання українського кінематографу: «Для мене очевидно, що в нас є дуже велика проблема з відсутністю ефективної комунікації з інституціями, які фінансують або мали б фінансувати документальне кіно».
«Я гадаю, більшість усвідомлює, що головним інструментом державних інституцій, на жаль, стало ігнорування нас як індустрії. І цей інструмент дуже дієвий, бо він призводить до того, що всі втомлюються та думають, що наші активності не мають жодного результату. У мене немає відповіді, що ми можемо зробити, аби це ігнорування переламати. Але я певна, що ми повинні усвідомлювати: це інструмент. А отже, маємо продовжувати впливати тими способами, якими весь час впливаємо: відкритими листами, круглими столами тощо. Це все нас показує як суб'єкт», – відповіла Єлизавета Сміт.
Думку режисерки продовжив Андрій Котляр. За його словами, впродовж останніх двох-трьох років був знищений суспільний договір про те, що доступ до державних грошей умовно мали всі діячі кіноіндустрії. Тому треба обʼєднуватися всією індустрією та домовлятись, аби така практика не повторювалася. Можливо, сідати за стіл переговорів доведеться з тим, хто не дуже до вподоби учасникам кіноіндустрії, але тільки так можна виробити спільні правила гри.
Жанна Максименко-Довгич доповнила цю тезу припущенням, що виробники та чиновники, яких насамперед цікавить прибуток, зараз запаковують свій контент у пропагандистську обгортку. Вона також пригадала, як разом із Гільдією режисерів іще 2019 року попереджала про те, що кіногалузь можуть «рейдернути». Тож починати діяти треба вже зараз, а не чекати, «коли відбудуться якісь вибори чи повернуться ветерани з фронту». Як приклад режисерка навела позов Національної спілки кінематографістів до Кабміну, що стосується продовження повноважень Ради з підтримки кінематографії до закінчення війни.
Після цього Євген Рачковський перевів розмову в річище планування: яким може бути фінансування нашої індустрії в майбутньому. За його словами, не можна допускати зосередження всіх ресурсів в одному місці, як це було з Держкіно: гроші в інституції закінчились, і настав колапс усієї індустрії. Тому треба диверсифікувати фінансування – наприклад, розвивати Суспільне мовлення. Крім того, у подальшому варто розвивати регіональне фінансування. Жанна Максименко-Довгич додала, що необхідно також ухвалити закон про меценатство, який кіноіндустрія обговорює вже не один рік.
У відповідь Андрій Котляр, який нещодавно закінчив виробництво 12-серійного циклу «Позиція Україна», створеного за підтримки Суспільного, похвалив розвиток інституції. На думку продюсера, реформа публічного управління на Суспільному відбулась успішно, а на пітчингах, котрі мовник час від часу проводить, справді можна перемогти, коли представити якісний продукт.
Ліза Сміт закликала колег обʼєднуватися проти перевірок, які держава може застосувати як каральний інструмент: «Коли зустрічаєтеся з цією проблемою, озвучуйте її, об'єднуймось і ставаймо одне за одного. Державне фінансування в галузі кінематографії дуже недороблене, тому завжди можна знайти, за що покарати. Аби нам всім не заткнули рота, аби ми всі могли й надалі бути вільними в тому, що робимо, потрібно одне одного відстоювати».
Фінальне слово після цієї гарячої промови взяла Лариса Артюгіна, членкиня Наглядової ради Українського культурного фонду. Вона зазначила, що одне з вікон можливостей для української кіноспільноти відчиняється впродовж червня: у цей час відбуватиметься громадське обговорення стратегії УКФ на 2023–2025 роки. «З 2 червня по 2 липня – це реально механізм громадського обговорення, на який кожен із нас може вплинути. Я звертаюся до кіноакадемії, до Гільдії режисерів. Там пріоритетом прописано аудіовізуальний сектор. Якщо ми зараз сформулюємо, що саме хочемо та як ми бачимо індустрію, це стане величезною можливістю мати нормальну політику та виробити нормальний механізм для функціонування». Крім того, Міністерство культури підготувало зміни до законопроєкту про УКФ: ці зміни також можна узгодити та покращити.
Артюгіна зазначила, що зазнає сильного пресингу від інших членів Наглядової ради, та попросила присутніх стати її підтримкою: закликала діячів кіно збиратись, організовувати круглі столи та змінювати індустрію.
