6 квітня в українських кінотеатрах стартував прокат воєнної драми Максима Наконечного «Бачення метелика». Стрічка розповідає складну історію повернення з полону: українська аеророзвідниця з позивним «Метелик», що зазнала в неволі страшних тортур, нині намагається призвичаїтися до мирного життя. Разом із Максимом над сценарієм працювала українська режисерка Ірина Цілик, спродюсували фільм Дар'я Бассель та Єлизавета Сміт, дистрибутором в Україні виступила компанія «Артхаус Трафік».
Робота над стрічкою, виробляла яку українська TABOR Production у копродукції з MasterFilm (Хорватія), 4Films (Чехія) та Sisyfos Film Production (Швеція), почалася 2018 року, а міжнародна прем'єра «Бачення метелика» (до речі, спочатку фільм мав назву «Спас») відбулася торік у каннській конкурсній програмі «Особливий погляд». Напередодні ж української прем'єри ми поговорили з Максимом Наконечним про роботу зі складною темою повернення з полону, співпрацю з Іриною Цілик та Наталкою Ворожбит, пошук орієнтирів для повоєнного суспільства та найважче у створенні повнометражного дебюту.
– Щиро кажучи, від початку я уявляв геть інші труднощі, – зізнається Максим. – Гадав, що складно буде загалом привернути увагу до проекту та знайти фінансування. Це був уже той період, коли війна, розпочата 2014 року, потроху втрачала актуальність. І це насправді була ще одна з мотивацій, чому я хотів зробити кіно. Але зібрати фінансування, знайти партнерів виявилося доволі легко (2019-го проект переміг на Одинадцятому конкурсі Держкіно, отримавши підтримку в розмірі майже 49% бюджету, що становить 25 млн 267 тис. грн; фільм також підтримали Український культурний фонд, Хорватський аудіовізуальний центр, Чеський кінофонд та Eurimages. – MBR). Ми ввійшли у знімальний період 2020 року, якраз коли розпочалася пандемія. У нас було три знімальні блоки, і на початку кожного хтось отримував позитивний результат [тесту]: це були я, операторка-постановниця та художниця-постановниця.
Останню сцену ми знімали вже у квітні 2021-го на Донбасі (за сюжетом це одна з перших сцен – обмін військовополоненими). Мали знімати ближче до лінії розмежування, що була на той час. Але тоді росія саме почала гуртувати свої війська на кордоні, тож перед зйомками з нами зв'язалася місцева влада та сказала, що локація, котру ми обрали заздалегідь, тепер не дуже безпечна і ми маємо відійти далі від кордону. Довелось обирати нову локацію наосліп. Все вийшло добре, але вже тоді нам стало зрозуміло, що велика війна неминуча. Станом на 22 лютого 2022 року ми дивом зробили все, що було необхідне для виготовлення фінальної копії. 24 лютого я з метро зателефонував нашому постпродакшен-координатору, аби спитати, чи отримали все необхідне шведські партнери та студія, що робила мастеринг. Він підтвердив отримання. Тоді я зітхнув із полегшенням: хай там що станеться далі, але фільм точно буде дороблений.
– Ви зазначили, що знайти фінансування було доволі легко. Чи не доводилося пояснювати іноземним партнерам аспекти, контекст вашої історії?
– Мені здається, запорука того, що все вдалося, – це хороший девелопмент. Ми отримали початкове фінансування від Українського культурного фонду на розроблення сценарію. Потім уже з готовим сценарієм подалися на конкурс Держкіно. А щодо залучення міжнародних партнерів, то всі вони є моїми друзями. Тобто ми знали одне одного раніше. Завдяки цьому вони плюс-мінус перебували в контексті. І вбачали у фільмі можливість розкрити українські реалії з незвичної перспективи. Зайвий раз не доводилося нікому пояснювати ані контексту, ані деталей, ані мотивації. Вийшло так, що історія говорила сама за себе. І я вбачаю в цьому певний успіх також.
– Попри дружні відносини з міжнародними партнерами, чи не важко було у копродукції з трьома іноземними компаніями зберегти авторське бачення цієї історії?
– Насправді нічого особливо не доводилося змінювати або захищати. Були якісь епізоди, коли я доводив, що вони не потребують додаткового пояснення, а будуть зрозумілі глядачеві в контексті всього фільму, коли всі елементи виробництва – комп'ютерна графіка, графічний дизайн, візуальні ефекти – будуть завершені. І в принципі, коли фільм було закінчено, всі погодилися, що нічого не потребувало додаткового пояснення. Загалом, зауваження від партнерів, продюсерок були дуже доречні. Я гадаю, що основний задум був дуже чіткий і всі його добре розуміли. Була дуже довірлива робоча атмосфера.
– Ви писали сценарій у співавторстві з Іриною Цілик і в одному з інтерв'ю зазначили, що вона привнесла багато нових деталей у стрічку. Розкажіть про співпрацю з Іриною та, якщо це не спойлер, поділіться прикладами деталей в сюжеті, котрі з'явилися завдяки їй.
– Я звернувся до Ірини не лише тому, що вона дуже талановита режисерка, письменниця, поетеса та сценаристка. А й тому, що надихнувся, монтуючи саме її частину документального альманаху «Невидимий батальйон», – в мене з'явився початковий задум «Бачення метелика». Крім того, Іра виявилася носійкою багатьох досвідів, яких я з тих чи інших причин не мав на той момент. Або не можу мати в принципі. Ірина – жінка, мати, дружина ветерана, військового Артема Чеха.
Ось, наприклад, сцена застілля ветеранів, коли відзначають повернення головної героїні Лілі з полону. Іра, спілкуючись із героїнями альманаху «Невидимий батальйон», була на декількох таких зустрічах і знала, як вони відбуваються. Деталі були не тільки в діалогах, а й у тому, який взагалі вигляд має простір, як люди поводяться одне з одним. У нас був доволі гнучкий процес написання сценарію. Ми розподіляли, хто яку сцену пише, потім мінялися, редагували одне одного, коментували. Я не скажу, що у нас була якась система або ієрархія: була повністю відкрита інклюзивна зона співпраці та співавторства. І я дуже вдячний Ірині за це. Якщо буде можливість, я б залюбки ще попрацював із нею у будь-якій ролі.
– До роботи над фільмом була залучена ще одна режисерка та сценаристка, Наталка Ворожбит. Але як акторка – вона виконала роль подружки головної героїні. Чому вирішили запросити на акторську посаду саме її?
– Якщо подивитися на наш акторський склад, то ви помітите, що він загалом доволі неоднорідний. Є і професійні актори, і непрофесійні. Крім Наталки Ворожбит ми залучили Мирослава Гая, котрий також є і військовослужбовцем, і актором, і режисером, і викладачем акторської майстерності. Це люди, що мають певний досвід або фактуру. Принцип добору акторів полягав у залученні небайдужих людей, які участю в цьому проекті бажають висловити свою громадянську, мистецьку, людську позицію щодо тем, котрих торкається наша історія. Крім того, ми шукали людей, що вже мали б якесь уявлення про війну на Сході України. Наталка мала досвід культурного волонтерства, в неї були поїздки на Донбас, реалізовані документальні матеріали. Ми її спробували. І виявилося, що в них із Ритою (виконавиця головної ролі Маргарита Бурковська. – MBR) дуже класна синергія, взаємодія в кадрі.
Наталка трошки була невпевнена в собі, бо в неї не було так багато знімального досвіду. Та водночас вона дуже об'ємно дивилася на свою персонажку.
Знімати режисерів, режисерок, драматургів – суцільне задоволення, позаяк у них немає якихось патернів гри, через котрі доводиться пробиватись. Та водночас у них є розуміння ремесла та гнучкість, відкритість, вони готові щось пропонувати, є певний азарт. Тому я б і далі так робив.
– Розкажіть іще про співпрацю з непрофесійними акторами. Чи проводилися для них додаткові акторські курси?
– Курсів не проводили, у нас просто був доволі цікавий і тривалий репетиційний процес. Ми не вчили нікого грати, оскільки за короткий проміжок часу це важко зробити. Ми обирали людей, які завдяки тим чи іншим факторам уже відкрито почувалися в кадрі, на знімальному майданчику. Дмитро Лозовський, який грав «Раму» у фільмі, – взагалі самородок. Це його реальний позивний у житті. Він байкер, п'ять років був кулеметником і жодного акторського досвіду попередньо не мав. Але дуже органічний вигляд мав у кадрі.
Під час підготовки фільму наша головна мета полягала в тому, щоб створити відчуття, ніби всі учасники акторського складу справді побратими та посестри. Що вони провели час одне з одним на полі бою, в окопах. Ми багато зустрічалися, говорили про передісторію їхніх персонажів, придумували позивні, історію стосунків. Потім учасники знімального процесу пройшли вишкіл із тактичної медицини разом. Щоб вони потягали одне одного на плечах, грубо кажучи.
Ну і, звісно ж, репетирували сцени, одна за одною. З непрофесійними акторами обговорювали все – було важливо, щоби люди не втрачали своєї фактури та природи. Ми хотіли зняти всі можливі перепони, які заважали б людям у кадрі висловлювати свій досвід.
– Під час зйомок акторка Маргарита Бурковська мала змінювати свою вагу (худнути, набирати). Це поширена практика в Голлівуді, але у нас таке рідко відбувається. Наскільки важко було досягти потрібного результату? Чи є в нас уже дієтологи, які знаються на таких завданнях?
– Ми, звісно, користалися послугами дієтологів, аби це відбувалося без ризиків для здоров'я. Та з нами працювала ще й тренерка. Бо процес скидання або набору ваги складається і з режиму харчування, і з занять спортом. Тренерка Рити, до речі, була аеророзвідницею. І зараз воює на одному з напрямків. Звісно, що наші дієтологиня або тренерка не мали раніше досвіду підготовки людей до зйомок. Але ми й не ставили якісь нереалістичні завдання – наприклад, що Рита має скинути десять кілограмів за тиждень. Ставили в пріоритет здоров'я, тому планували знімальний процес, уже відштовхуючись від консультацій з експертами.
– «Бачення метелика» – ваша дебютна повнометражна стрічка. З якими викликами, котрих раніше не зустрічали в роботі, ви зіткнулися під час зйомок?
– Перший і основний виклик у повному метрі – це довести його до кінця. Бо масштаб усього набагато більший, набагато більше складових елементів процесу. І ці всі елементи треба втримати вкупі від початку до кінця або ж швидко вміти міняти все на ходу. Ну й за історією стежити. Ми намагалися більш-менш по черзі все знімати. Але обставини вносили свої корективи. Тому важливо також утримати арки персонажів, їхню логіку та мотивацію, коли зйомки йдуть не за чергою. А ще – втримати команду, яка над цим працює. Ми почали передпродакшен 2019 року, до цього було розроблення, потім – карантинні перенесення. Утримати всі домовленості – це насамперед дуже кропітка комунікаційна робота.
Ну і варто вміти відмовлятися від чогось. Коли у своєму дебюті робиш комплексну, складну підготовчу роботу на змістовому, сценарному, візуальному, монтажному рівнях, потім складно від чогось відмовлятися.
– Тема повернення з полону та життя після нього недостатньо висвітлена в нашій культурі. Чому український кінематограф так мало говорив про неї, хоча війна триває з 2014 року?
– Ну ось Валентин Васянович зняв приблизно в той самий період стрічку «Відблиск», яка теж про це. У «Поганих дорогах» Наталки Ворожбит є новела про полон. Аліса Коваленко зробила принаймні театральну документальну виставу про свій власний досвід полону. Але мені здається, це ж тривалий процес створення фільмів. Наприклад, коли ми ще розробляли фільм, Станіслав Асєєв уже, на щастя, повернувся з полону, опрацював свій досвід і видав книжку. Для кіно потрібно набагато більше часу. Це дуже чутливий матеріал. Треба ще багато разів самим упевнитися, що ми достатньо зрілі, компетентні, готові працювати з цією темою, потім розкласти цей матеріал на складові й окремо проаналізувати. Це просто забирає час.
До того ж раніше, мені здається, тема війни не була такою хайповою, щоб на ній хотілося спекулювати та швидко робити незрілі роботи. Як, на жаль, відбувається з темою війни зараз.
– Ви зазначили, що захотіли зняти свій фільм, коли працювали над альманахом «Невидимий батальйон». Що ви тоді відчули?
– Перше – це був загалом такий імпульс, коли одна з героїнь новели Іри Цілик, Андріана Сусак (зараз вона поранена, на жаль), сказала, що найстрашнішим для неї було б потрапити у полон. Ну і, монтуючи сцени з життя жінок, військовослужбовиць і ветеранок, я був уражений їхньою оптикою, поглядом на певні речі. Ця репліка Андріани дуже глибоко мені запала в голову – я почав думати, що ж може чекати на жінку-військову в полоні страшніше за смерть? Ну і так уже сталося, що в мене багато знайомих і подруг жінок, військовослужбовиць. До того ж це була можливість представити ветеранок у кіно, адже де-факто вони однаково є меншиною щодо суспільства.
Ця історія, хоч і натхненна реальністю, цілком вигадана. У Лілії та всіх інших персонажів немає конкретних прототипів – це колективні збірні образи. І я просто зрозумів, що писав цю історію, підсвідомо шукаючи якийсь моральний орієнтир в особі Лілі, котра в такій надвразливій позиції, у надвразливих обставинах однаково зберігає свою самість, здатність ухвалювати власні рішення, відстоювати їх, зберігає власне бачення. Це був пошук орієнтира для нас як для повоєнного суспільства з усіма його морально-етичними, неоднозначними викликами й питаннями.
– У процесі девелопменту ви проводили власні дослідження, спілкувалися з колишніми військовополоненими. Розкажіть про це детальніше.
– Важко зараз підрахувати, зі скількома саме людьми ми спілкувалися, бо це був тривалий процес. У нас не було конкретних меж або цілей, що ми маємо спілкуватися з людьми з конкретним досвідом у кількості ікс. Ми намагалися максимально широко зважити на всі досвіди. Звісно ж, ми спілкувалися з колишніми полоненими жінками та чоловіками, що стали жертвами воєнних злочинів, зокрема з жертвами сексуального насильства. Їх було не так багато на той момент. Але ми також спілкувалися і просто з військовослужбовцями та ветеранами, які продовжували воювати або мали посттравматичний синдром. Спілкувались із людьми, котрі закохалися одне в одного на війні та мали стосунки, бо ця тема в нас також є. Спілкувалися з військовими психологами, зокрема тими, що працювали з жертвами різних воєнних злочинів, зґвалтувань.
Як і з кастингом, це був дуже відкритий інклюзивний процес, у якому ми брали до уваги та зважали на все, що могло б допомогти зробити історію більш детальною та правдоподібною. Наприклад, Любомир Валівоць, виконавець ролі Тохи, працював з інструктором-ветераном. І після цього спілкування він сам «обжив» своє помешкання, в якому знімалися певні сцени. Військові ділились із нами певними спостереженнями. Наприклад, що цигарки завжди треба докурювати до кінця, недопалків не викидати. Або, наприклад, що хтось завжди мусить мати із собою їжу. Це все, можливо, не дуже помітно в кадрі, але ми це нанизували на творчий процес.
– Як сприйматимете критику (якщо така буде) від колишніх полонених? Адже, попри те що ви проводили консультації з військовими, люди напевно зможуть знайти розбіжності з власним досвідом.
– Наразі всі, хто має досвід полону, казали, що насамперед почувалися репрезентованими, дивлячись цей фільм. Якихось конкретних зауважень вони не мали. Я вважаю головним, що нам вдалося зробити – це показати, що кожен випадок, кожне життя є суто індивідуальним. Але звісно, я готовий і до критики, і до зауважень, і до дискусії, які цей фільм може спричинити в суспільстві. Позаяк уважаю, що всі теми, яких фільм торкається, залишаються релевантними, попри те що стрічка була зроблена до повномасштабного вторгнення. Мене, навпаки, тішить, коли щось, що ми зробили, провокує дискусію.
– Зараз, на жаль, тема повернення з полону актуальна як ніколи: українські солдати повертаються щомісяця. Чим може для них стати ваш фільм?
– Не варто входити в ілюзію, що будь-яке мистецтво може бути терапевтичним. Це не самоціль мистецтва. Тому я гадаю, що кожна людина, особливо така, що отримала певний травматичний, непростий досвід, має сама визначати, чи готова подивитися фільм, бути дотичною до непростих тем, котрих торкається стрічка. Як я розумію, головна функція цього фільму – репрезентація. Насправді репрезентація є терапевтичною сама собою. Це спонукання до рефлексії, до аналізу. До пошуку точок доступу між людьми, що мають різні досвіди, які неможливо одне одному пояснити.
– Фільм «Бачення метелика» називають профеміністичним. Чи погоджуєтеся ви з цією оцінкою? Та чи свідомо збирали команду з жінками на ключових посадах: співавторка, операторка, режмонт, продюсерки?
– Я розумів, що для цього фільму потрібна жіноча перспектива, жіночий досвід. Але в мене не було цілі когось долучати до виробництва лише через стать чи гендер. Насправді визначальним пріоритетом було те, щоб усі люди розуміли одне одного, знайшли спільну мову. І мали позицію, яку хотіли своєю роботою висловити. Просто так сталося, що більшістю виявилися жінки. Та й загалом в українській кіноіндустрії дуже багато професійних жінок, які іноді є професійнішими, ніж чоловіки. Тож і я працював з ними не тому, що вони жінки, а тому, що вони мої подруги та професіоналки.
– Торік під час прем'єри в Каннах ви зробили дуже гучну акцію на червоній доріжці задля привернення уваги світу до подій в Україні. Як гадаєте, чи змінилося сприйняття війни іноземним суспільством за цей рік?
– Я гадаю, вони вже звикли, позаяк так улаштований людський психофізичний апарат. Ніхто не може задовго фокусуватися на чомусь, що бентежить, несе в собі важкі емоції, але не стосується тебе напряму. До того ж ми не єдині, в кого відбуваються катастрофи та трагедії в країні. Але ми єдині, у кого сьогодні відбувається геноцид. Нам потрібно вести роз'яснювальну роботу, оскільки, наприклад, іще рік тому наша акція мала доволі радикальний вигляд. А вже сьогодні ми бачимо, що Міжнародний кримінальний суд видав ордер на арешт Путіна та Марії Львової-Бєлової, які відповідальні за викрадення та депортацію українських дітей до росії, що є одним із критеріїв геноциду.
Тобто нам справді важливо продовжувати створювати кіно, створювати інфоприводи та говорити про нашу реальність усіма можливими шляхами, аби готувати підґрунтя для завершення війни на наших умовах.
Головний ключ, якого, на мою думку, варто триматися, – це відстоювання та доведення нашої суб'єктності. І коли ми цю суб'єктність зможемо зацементувати, тоді багато питань відпадуть. Цей процес уже запущений. Ми зараз бачимо, як музеї зі світовим ім'ям починають маркувати українських художників, що творили за часів Російської імперії або Радянського Союзу. Ми вже бачимо, як різні фестивалі по-іншому вибудовують свою програмну політику. Ну і, звісно ж, бажано мати системну державну підтримку. Цього немає зараз, на жаль. Або якщо і є, то лише декоративно. В цей бік також потрібно працювати.
– Зараз ви разом з Аліною Горловою, Лізою Сміт і Семеном Мозговим створюєте колективний документальний проект, трилогію про війну. Чи могли б детальніше розповісти про нього?
– Це буде документальна антропологія про колективні процеси та колективну трансформацію, яку спричиняє в суспільсті війна. Ми досліджуватимемо трансформацію, зв'язки від індивідуального до загального. Тобто всі процеси впливу війни на всі процеси людського життя. Саме через цю загальність ми вирішили розділити матеріал на три підгрупи. Я гадаю, що це можуть бути як три окремі фільми, так і три частини одного великого довгого фільму – формати варіюватимуться залежно від платформи розповсюдження.
Ми вже дуже багато зняли, позаяк знімали від перших днів повномасштабної війни. Спершу це було імпульсивніше, потім вирішили робити колективний проект. Зараз ми ще у знімальному періоді. Знімаємо вже не так інтенсивно, а точковіше, бо знаємо, за чим стежимо та що розвиваємо.
– Де ви шукаєте фінансування?
– Є багато можливостей для документальних фільмів за кордоном, поки що є цікавість від закордонних телеканалів, фондів, партнерів до документального матеріалу з України. З ігровими стрічками ситуація, на жаль, не така райдужна.
Саме на цей проект нам удалося вже знайти фінансування. Йдеться про невеликі гранти на розроблення. Нас підтримав фонд Documenting Ukraine від інституту The Institute for Human Sciences (IWM). Також це Ґетеборгський кінофонд і фонд International Documentary Film Festival Amsterdam (IDFA). Ще – програма підтримки українських проектів від Netflix та Української кіноакадемії. Це програма Film Boost, започаткована з Німецькою кіноакадемією. Також у нас уже є австрійський партнер та австрійські продюсери – це була програма підтримки від австрійського Мінкульту для українських кінематографістів. Ведемо переговори з каналом Arte. Це, я гадаю, вже буде істотне фінансування, не точкове.
– Також у вас планується художня стрічка про людину, котра вірить у теорії змов. Розкажіть про неї детальніше.
– Ще до повномасштабного вторгнення у мене була ідея зробити фільм про людину, яка вірить у те, що земля пласка. Потім я цілий рік думав, що це неактуально, нерелевантно зараз. Але я від самого початку розумів, що це алегорія, та її можна застосувати до нашої реальності навіть в умовах повномасштабної війни. Наприклад, у плані того, наскільки більшість населення не вірила, не хотіла визнавати можливість повномасштабного вторгнення, не хотіла помічати війну протягом восьми років. Так само як і людям, що вірять у пласку землю, комфортніше жити у власній картині світу. Сподіваюся, що мій фільм якраз зможе ці паралелі підкреслити. Зрозумівши, якими засобами виразності такі паралелі можна зобразити, я вирішив, що час цю історію робити. Я наразі написав тритмент і готуюся до того, щоб писати перший драфт сценарію. Виробництвом опікуватиметься наша компанія TABOR Production. У цього фільму вже є німецькі партнери, а також партнери з Польщі та Швеції, які поки не дали повної згоди, але зацікавлені в цій історії.
Кішка Максима Ося уважно слухала все, що говорив її хазяїн
– Минулого тижня відбулася прем'єра повнометражного дебюту іншого режисера, Дмитра Сухолиткого-Собчука. На початку повномасштабного вторгнення він був волонтером, ви – фіксером. Він, як і ви, зараз знімає документальне кіно про війну. Які ще варіанти діяльності сьогодні є в молодого українського кінорежисера? Чи можна зараз планувати художнє кіно не про війну (та шукати грошей за кордоном, позаяк держава навряд чи дасть)? Чи варто все ж говорити про війну настільки, наскільки можливо?
– Однозначної відповіді немає. Крім того, що режисери, кінематографісти, кожен громадянин та кожна громадянка України так чи інакше мають підтримувати військо. Інакше не буде нічого: ані можливості створювати кіно (про війну чи не про війну), ані шансу змінити профіль діяльності. Треба підтримувати й посилювати ЗСУ хто чим може. Бодай щось треба робити, коли людина є свідомою та адекватною. А далі – вже суто індивідуальне питання.
Немає універсальної відповіді, як творити кіно в умовах війни. Я вважаю, що зараз можна робити фільми й не про війну, але її відсутність навіть у темі стрічки ще протягом дуже тривалого часу буде відчутною. Тож треба просто бути свідомим, і тоді не доведеться червоніти ані за присутність, ані за відсутність війни у кіно.
