2022 року Міжнародний кінофестиваль Docudays UA мав відбутися в Києві з 25 березня по 3 квітня, та через початок повномасштабної війни його графік круто змінився: національний конкурс, програму якого оголосили 23 лютого, минув у межах Краківського кінофестиваля наприкінці травня, а у листопаді-грудні покази мандрівного Docudays завітали до 22 областей України та вперше були проведені за кордоном. Паралельно команда фестивалю разом з іншими українськими кінематографістами активно чинила інформаційний опір російській агресії. Власне про це – у другій частині інтерв'ю з програмеркою та директоркою індустрійної секції Docudays UA, кінопродюсеркою Дар'єю Бассель.
– Спершу розкажіть про нацконкурс фестивалю – чому вирішили співпрацювати саме з польськими колегами та як відбувалась організація?
– Насправді це вийшло максимально природно. З перших же днів повномасштабного вторгнення нам написали буквально всі закордонні колеги. Серед них було чимало тих, у кого також передбачалися фестивалі найближчим часом – березень, квітень, травень, червень, – і всі пропонували свої майданчики для нашої програми, повністю або частково. Звісно, у перші тижні осягнути й осмислити, що відбувається, ми не могли, тому просто відповідали на листи та дякували, а десь у березні, коли ми трохи отямилися, надійшла пропозиція від Краківського кінофестивалю захостити національний конкурс Docudays. Ідея сподобалась, оскільки конкурс уже було повністю сформовано, фільми у ньому були дуже круті, а ми взагалі не розуміли, що буде далі. Організацію цілком забезпечили колеги з Краківського кінофестивалю: вони покрили всі витрати, привезли всіх режисерів та режисерок, організували всі покази. Останні, до речі, символічно проводились у кінотеатрі Kijów.
Це стало лише початком шляху: після Кракова ми возили наш нацконкурс багатьма фестивалями. З тих, що зараз пригадую, – Шеффілдський та Лейпцизький.
– До кінця 2022-го покази Docudays UA тривали у мандрівному форматі: чому вирішили проводити фестиваль в Україні та як розв'язували завдання безпеки і знеструмлення?
– Щиро кажучи, про мандрівний Docudays я знаю трохи менше, бо не залучена до його організації – більше опікуюсь основним фестивалем, індустрійною платформою та нацконкурсом. Але з того, що знаю, всі покази були заплановані одночасно і в онлайні, і в офлайні. Тобто у кожного глядача, якщо зривався офлайновий сеанс, була можливість перемкнутися в онлайн. За організацію в кожному місті відповідала не основна команда Docudays, а координатори на місцях. Вони якнайкраще знають свою ситуацію, тому самостійно ухвалювали рішення робити офлайновий показ чи ні.
– Як розв'язували питання фінансування з огляду на те, що державних коштів на фестиваль узагалі не було виділено? І чи сильно змінився бюджет Docudays-2022 проти минулих років?
– Справді, до 2022-го Держкіно щороку підтримувало кінофестиваль, проте це ніколи не було для нас єдиним та головним джерелом фінансування. Docudays фінансувався коштом кількох різних грантів, а наш основний грантодавець – посольство Швеції, від якого ми кілька років тому отримали великий інституційний грант, що триватиме до середини 2023 року. Тобто в цьому розумінні нам пощастило, принаймні базове фінансування було. До того ж на цьогорічний – скажімо так, лімітований – фестиваль нам надав підтримку Goethe-Institut.
– Чи вдалося повністю зберегти команду Docudays?
– Так, вдалося. Ми також трохи переформатували свою роботу: частина команди почала працювати над проектом «Архів війни», а ми з [координаторкою секції DOCU/ПРО, кінопродюсеркою] Вікторією Хоменко взялися до збору коштів для підтримки документалістів у межах ініціативи DOCU/HELP. Власне, на її базі потім було проведено FILMBOOST, про який я вже згадувала. Плюс ми організовували делегації на різні ринкові майданчики: це і Каннський кіноринок, і DOK Leipzig, і Шеффілд. Деякі з них були здійснені разом з Українським інститутом, тож у певному розумінні ми намагалися працювати на ниві культурної дипломатії.
– Окремо хочу спитати про Каннський кіноринок: чи сильно досвід 2022 року відрізнявся від попередніх поїздок?
– Авжеж, досвід відрізнявся. По-перше, для нас, як і для багатьох інших кінематографістів, це був перший виїзд за кордон після початку повномасштабної війни, що було досить шизофренічно. По-друге, на нашу присутність усі реагували дуже емоційно. Пам'ятаю, як ми з Максимом Наконечним, режисером стрічки «Бачення метелика», зустріли в аеропорту приятельку Марію Бенсанті, котра колись була директоркою воркшопу Eurodoc. Побачивши нас, вона відразу ж розплакалася, хоча ми з Максом були в доброму гуморі. Тоді ми зрозуміли, що викликаємо в людей дивні емоції (сміється), а загалом це неодноразово повторювалося протягом усіх Канн. Ще з незвичного: українців і на фестивалі, і на ринку в Каннах було дуже багато, і це було круто.
– До речі, про фестиваль. На ньому в межах прем'єри стрічки Максима Наконечного ви організували акцію на підтримку України. Наскільки складно було це зробити та з ким ви домовлялися?
– По-перше, треба сказати: час, коли ми дізналися, що нас відібрали до Канн, збігся з часом, коли всі дізналися про Бучу. Тому великої радості в нашої команди не було, але ми розуміли, що це добра можливість говорити та нагадувати про війну і потрібно її використати. Від самого початку йшлося саме про те, що жодні червоні доріжки для нас не мають сенсу: важливо лише привернути увагу до подій в Україні. Тому відразу було розуміння, що ми робитимемо якусь акцію – лишалося тільки придумати, яку саме. Ми довго брейнштормили всією командою, допоки Макс Наконечний не запропонував форму, котру всі бачили у Каннах. Але перед тим, як її втілити, потрібно було узгодити все з організаторами фестивалю, що ми робили через наших сейлз-агентів та публіцистів. Каннський фестиваль у цьому плані справді дуже суворий, там потрібно узгоджувати ледь не кожен крок. А ми – і я, і Макс, і Ліза Сміт, яка також є продюсеркою «Бачення метелика», – люди більше зі світу документального кіно, ми звикли до інших форматів та меншого рівня пафосу. До того ж для нас це був перший досвід настільки великого фестивалю, тож такого ми не очікували.
Оскільки так було потрібно, ми прописали акцію дуже детально, передали все сейлз-агентам і публіцистам, а вони вже домовлялися безпосередньо з фестивалем. Було складно: спершу акцію погоджували, потім відмовляли, потім знов погоджували… Певної миті наша публіцистка випустила сценарій акції в ЗМІ, і це був дуже своєчасний хід: саме тоді Канни нам ніби все підтвердили, а потім почали сумніватися. Та коли сценарій потрапив у пресу, дороги назад уже ніби й не було, бо в ЗМІ з'явилася приписка, що Канни це вже погодили. Формально так і було, але після цих публікацій у фестивалю вже не не було можливості передумати.
– А скільки, бодай приблизно, коштує робота публіциста на фестивалі рівня Канн?
– Якщо чесно, я цієї цифри не знаю, бо витрати на публіцистів узяли на себе наші сейлз-агенти. Це точно дорого – не одна, не дві, не три тисячі євро, але, як бачите із нашого кейсу, ефективно. До речі, якщо комусь це знадобиться у майбутньому, то можу порадити компанію, з котрою ми працювали, – це бельгійська PR Factory. Вони дуже круті та дуже розуміють і підтримують Україну.
– Щодо культурної дипломатії, теми якої ви вже трохи торкнулись. Одразу після початку повномасштабної війни на німецькому фестивалі goEast була дискусія про скасування російської культури, що проходила доволі напружено, позаяк серед європейців тоді було мало розуміння, чому під час агресивної війни росії все російське недоречне. Чи змінилося щось у цьому плані зараз?
– І змінилось, і не змінилось. Це дуже тривалий процес. Багато поколінь виросло з усвідомленням, що існує «велика російська культура», і це було константою, одним зі слонів, на яких тримався світ. Це зв'язки: культурні, особисті, економічні. Це роки юності, котрі багато хто з європейців провів у російських університетах. У документальному фільмі Каті Горностай «Зуби Леніна», що вона зробила під час Революції гідності, є старий дідусь, який сидить біля щойно поваленого пам'ятника Леніну і плаче. Він дуже гірко плаче та каже юним дівчатам, що намагаються його втішити: «Ви не розумієте. Я повз цей пам'ятник у дитинстві до школи ходив». І більше нічого не може промовити, бо сльози душать його. Так і європейці. Вони повз цей пам'ятник великій російській культурі все своє життя ходили, тож їм тепер дуже боляче бачити, що пам'ятник повалили.
Зараз точно не модно підтримувати російське кіно або говорити гучно, що ти це робиш. Але тихо європейці активно допомагають «хорошим росіянам». Росіяни ще й швидко перевзуваються. Якщо українці завжди передусім працюють на те, щоб Україна була вказана в проекті офіційно країною-виробником (а зараз за відсутності національного фінансування це не так просто), то росіяни переїжджають до інших країн, відкривають там компанії, і – сюрприз – це вже не російський, а німецький або швейцарський фільм. Дуже зручно не тільки для самих росіян, а й для європейців.
Vadym%20Ilkov_2.jpg)
На фестивалях усе ще показують російське кіно, але менше. І наприклад, деякі фестивалі, я знаю, планують дискусії на тему «Чи потрібно бойкотувати російське кіно». Так, нам це видається смішним, але для них це великий крок.
– Як нам, на вашу думку, потрібно просувати власні наративи у перспективі? Робиться багато, але здебільшого заклики українців не дуже допомагають, бо росія десятиліттями вкладалась у культурну дипломатію – що нам треба робити також роками? В інтерв'ю 2015 року ви казали, що не потрібно робити з культури інструмент пропаганди, а тепер як гадаєте?
– Не пам'ятаю зараз того інтерв'ю та контексту, в якому я це говорила, тому складно коментувати. Загалом для просування власних наративів нам треба «просто» створювати свій власний крутий контент і просувати його (посміхається). Також відкривати світові той, що вже десятиліттями або навіть століттями існує, як це робить Довженко-Центр із кіномистецтвом, а Український інститут – з іншими видами мистецтва. Треба вкладатися в культурну дипломатію. Це словосполучення мені до вподоби набагато більше, ніж «пропаганда». Культурна дипломатія – кропітка та складна робота, що потребує багато терпіння. Але це дуже дієвий інструмент. Я гадаю, зараз добрий момент для українського кіно та мистецтва загалом – нам готові надавати майданчики. Треба це використовувати. Ми маємо бути скрізь. Нас має бути багато. Ми маємо бути незручними, гучними, цікавими. Треба наполегливо працювати та підтримувати одне одного.
– Нещодавно Європейська кіноакадемія нагородила українських продюсерів, серед яких і ви. Co-production Award – це символічний крок чи за ним є щось матеріальне (наприклад, фінансування проектів або допомога в пошуках партнерів)?
– Ні, нічого матеріального немає, крім статуетки, яку, до речі, в нас одразу після церемонії забрали, бо виявилося, що за регламентом її не можна покласти до валізи – організатори відправляють її тільки поштою. Тож зараз статуетка проходить складний шлях, аби потрапити нарешті до Музею кіно Довженко-Центру. Ця нагорода – символічний жест, європейське ком'юніті каже: ми з вами, ми вас підтримуємо. І позаяк більшість продюсерів зараз шукає гроші на свої проекти саме в Європі, а більшість режисерів перебуває там на резиденціях, то цей символічний жест важливий. Мені багато людей після церемонії написало, що їх дуже зачепив наш виступ і що вони всіляко підтримують Україну. Ми нагадали про країну, про війну, про те, в яких умовах ми працюємо. Це важливо.
– Ви вже згадували програму Української кіноакадемії та Netflix, яка зрештою завершилася скандалом. Тоді ви відмовилися від фінансування ваших проектів, що перемогли у конкурсі. Чому – аби заспокоїти спільноту чи є ще якісь причини? Загалом, як гадаєте, у чому тут була головна проблема: кіноакадемія не прокомунікувала правил і регламенту; оцінювання було непублічним; окремі митці не вміють приймати поразки?.. На що треба зважити, аби таке не повторилося?
– Я відмовилася від фінансування точно не для того, щоб заспокоїти спільноту. Спільнота заспокоїлася б і без цього, за день усі вже переключилися на інші новини. Мені, до речі, радили просто перечекати «бурю», та після скандалу мені не хотілося працювати з цими грошима. Такий самий настрій був і у режисерок проектів – вони мене підтримали в рішенні, за що я їм дуже вдячна.
Гроші – це інструмент для реалізації наших ідей, а не самоціль. У цьому разі ми зрозуміли, що цей інструмент не працюватиме на користь наших проектів, особливо в довгостроковій перспективі. Коли аналізувати причини та намагатися робити якісь висновки, мені здається, що цієї ситуації могло б не бути, якби організатори прописали правила в інший спосіб і експерти не могли б подавати свої проекти. Або оголосили б у регламенті правила щодо можливості експертів подавати свої проекти – тоді ніхто б не здивувався опублікованим результатам.
– Чи є вже бодай приблизне розуміння, що буде з Docudays UA 2023 року?
– Так, буде фестиваль, пізніше ми оголосимо дати. Життя триває.
