Минулий рік був надскладним для всіх українців, і кінематографісти не виняток. Утім, поки індустрія ігрового кіно фактично завмерла, у документалістів навпаки з'явилося чимало роботи, напряму пов'язаної з російсько-українською війною. Ба більше: крім збирання нового кіноматеріалу представники української документалістики жваво здійснювали культурну дипломатію, презентували нашу країну на різноманітних майданчиках і забезпечували голос там, де його готові були чути. Підбити підсумки 2022-го для цього сегменту індустрії ми вирішили з допомогою Дар'ї Бассель – кінопродюсерки, програмерки та директорки індустрійної секції DOCU/ПРО Міжнародного кінофестивалю Docudays UA.
– З боку видається, що справи у документалістики загалом цього року дещо кращі, ніж у решти індустрії. Проте чи справді це так? Чи живий цей сегмент за підсумками 2022-го?
– Насправді це так, оскільки документалісти опинились у, так би мовити, виграшному становищі. Звісно, це відносно й умовно, та, звичайно, ніхто з нас не хотів би бути у стані війни – ми б залюбки робили фільми на будь-які інші теми. Але маємо що маємо: документалістів цікавить життя в усіх його виявах, зокрема екстремальних, найбільший з яких із нами зараз відбувається. Гріх цього не документувати, не робити фільмів, і всі саме це роблять – навіть ті, хто раніше працював виключно в ігровому кіно.
Авжеж, є багато але. Як продюсер можу сказати: знімати є що, але з фінансуванням великі проблеми. З одного боку, підтримка України з Європи та з Америки збільшилась, Україна, зрозуміло, більше на слуху, багато людей нам співчувають та готові допомагати. Та ринок є ринок, бізнес є бізнес, а комерція є комерція. Правила ринку змінюються дуже повільно і насправді без великого бажання з боку гравців цього ринку. Наприклад, у документалістиці багато контенту фінансується європейськими бродкастерами. В листопаді я була на IDFA Forum – ринку кінофестивалю IDFA, і жінка, що представляла одного з голландських бродкастерів, так мені й сказала: «У мене є лише 20 слотів на рік, відповідно, я можу профінансувати лише 20 фільмів». І звісно, не може бути так, щоб усі вони були українськими: з двадцяти проектів нашим може бути лише один. Тобто цій жінці спершу потрібно зрозуміти, який український фільм варто фінансувати, який зможе стати хітом. От і виходить, що всі українські фільми, а також стрічки іноземців, котрі створюються в Україні та про Україну, зараз між собою конкурують, причому ця конкуренція є набагато вищою, ніж була до повномасштабного вторгнення. З одного боку, конкуренція – це стимул, а з іншого – вона суттєво ускладнює наше життя. До того ж українцям зараз із багатьох причин важко їздити на кіноринки, в нас менше зв'язків із десіженмейкерами на Заході. Саме зараз це змінюється, хоч і нешвидко, а з боку Європи й Америки є велике бажання побудувати ці місточки з нами. Просто треба розуміти, що це дуже повільний процес, а індустрія – доволі неповороткий механізм.
– Чи можна сказати, що бажання побудувати місточки стало більше, ніж було до лютого 2022 року?
– Так, банально є навіть людський фактор: багато людей нас знали і до вторгнення, ми співпрацювали у багатьох проектах. І коли вони намагаються приміряти на себе нашу ситуацію з війною, то, звісно, вмикається емпатія, бажання допомогти. Це добре, адже спонукає їх щось робити. Крім того, ця емпатія відкриває для нас певні ринкові двері. Наприклад, зараз українському проекту набагато простіше потрапити на якийсь маркет чи отримати фінансування. Є продюсери, що готові брати українські компанії до своїх проектів копродюсерами, навіть розуміючи, що вони не можуть привнести фінансування, бо Держкіно не працює. Радше сьогодні це іміджева історія, позаяк за умови української компанії on board тобі відчиняються якісь інші двері.
– Говорячи про фінансування, чи стало більше міжнародних грантів для українських документалістів?
– У принципі, так. Є європейські ініціативи: наприклад, той самий кінофестиваль IDFA від початку повномасштабного вторгнення організував спеціальний фонд ICFR, де українські кінематографісти мали змогу отримати швидку допомогу. Це були невеликі гранти – від 500 до 1500 євро, але за задумом вони мали надаватися майже миттєво. Та й загалом IDFA робить дуже багато для українських документалістів. У листопаді на фестивалі була дуже велика наша делегація, і всі її фінансові питання закрив сам фестиваль. Також у різних секціях індустріальної програми було багато українських проектів, а в межах фонду IDFA Bertha Fund зробили окремий кол для наших проектів – наскільки мені відомо, раніше такого не траплялося. Крім того, є наша з Docudays ініціатива FILMBOOST, яку ми робили спільно з Німецькою кіноакадемією, що зі свого боку отримала фінансування від німецького Міністерства культури та Goethe-Institut. За її допомогою ми змогли видати 60 грантів, кожен по 5 тис. євро. Гадаю, це доволі добра історія. Є Українська кіноакадемія, котра спільно з Netflix зробила дуже класний проект із підтримки кінематографістів, зокрема тих, хто працює у документалістиці. Мені важко уявити, що FILMBOOST або проект Української кіноакадемії відбулися цього року, якби не війна. Тож підтримка є.
До речі, ми щодо Docudays нещодавно мали дзвінок з американцями: є така IDA, International Documentary Assosiation, велика американська організація, що опікується документальним кіно. Вони також дуже налаштовані допомагати, зараз шукають шляхів, а ми зі свого боку думаємо про формати. Це перебуває на дуже початковому етапі, однак якщо всі зірки зійдуться – 2023 року ми зробимо щось спільне.
– Ви зазначили, що 2022-го в документалістику пішли буквально всі: і ті, хто раніше працював виключно в ігровому кіно, і люди з реклами. Як це, на вашу думку, впливає на якість галузі?
– Поки в мене немає відповіді. Гадаю, вона може з'явитися, коли бодай якісь фільми вийдуть, ми їх побачимо та зможемо зробити висновки. Я не відкидаю, що хтось, хто працював у рекламі чи в ігровому кіно, круто та неочікувано реалізується в документалістиці. Впродовж року ми робили різні опитування серед документалістів, аби дізнатися, що взагалі робить галузь, особливо на початку вторгнення. І з того, що я побачила в резюме людей, котрі раніше не займалися документалістикою, у мене склалося враження, що вони не дуже добре відчувають цей жанр. Але тоді це були поодинокі випадки, а зараз створюється так багато всього, що я не беруся робити висновки – гадаю, що не бачу та не знаю навіть половини. Проте можу сказати стовідсотково: ця війна спонукає нас глибоко осмислювати й переосмислювати наше життя та цінності. Ми намагаємося зрозуміти, чому це відбувається, чому це відбувається з нами, що буде далі. Виринають дуже глибокі історичні та філософські питання, і документалісти, котрі серйозно працюють у цьому жанрі, намагатимуться створювати фільми саме про це. Звісно, це вплине на якість галузі. Втім, потрібно розуміти, що йдеться про стрічки, що вийдуть не 2023-го – мова про наступні два, три, чотири роки.
– Певна річ, що зараз більшість рефлексій у документалістиці, прямих чи опосередкованих, саме навколо війни. Та можливо, ви знаєте про проекти, присвячені іншим темам? І чи не опинимося ми за кілька років у ситуації, коли документального кіно не про війну взагалі не буде?
– Дійсно, фільмів про війну та події, що з нею пов'язані, буде дуже багато. Насправді вже зараз ринок перенасичений: на різних європейських майданчиках я чула від багатьох іноземних друзів та партнерів застереження, що невдовзі буде overload проектів про війну. Варто також зважати на те, що над цією темою працюють не лише українці, а й іноземці. Але я б цього не боялася, позаяк уважаю, що талановите кіно залишається таким у будь-якому разі. Талановитих стрічок у всі часи не так уже й багато, тому, гадаю, баланс збережеться й у нашому випадку.
Що ж до питання, чи є зараз проекти не про війну – так, вони є. Наприклад, мені одразу спадає на думку робота Сергія Лисенка «Битва за рай» про заповідник «Тузловські лимани». Цей проект починався за декілька років до повномасштабного вторгнення, але завершується саме зараз. Ще один приклад – робота One Day I Wish To See You Happy молодої режисерки Марини Нікольчевої, що вона створює разом із Максимом Васяновичем. Це, власне, стрічка про Максима Васяновича, на прикладі якого автори досліджують стосунки митця із самим собою та його намагання віднайти натхнення. Дуже класне інтимне кіно, котре також починалося задовго до вторгнення. Не знаю, чи буде там порушуватися тема війни, але якщо й буде, то в контексті внутрішнього життя людини-творця. Ще є проект Маші Пономарьової Nice ladies, який розповідає про харківську команду з чирлідингу та зараз перебуває на етапі монтажу. Авжеж, цілковита більшість проектів, розпочатих після 24 лютого 2022-го, так чи інакше фокусується саме на війні, але дуже багато стрічок почали життя до вторгнення і сьогодні ще перебувають у роботі. Коли ж припустити, що війна триватиме ще рік або більше (чого, звісно, ніхто не хоче), то я певна, що згодом документалісти відходитимуть від воєнної тематики та зніматимуть фільми й на інші теми, більше концентруючись на подіях із повсякденного життя.
Oleksandr%20Techinsky.jpg)
– А загалом, на вашу думку, такі гострі та болючі події збагачують документалістику чи навпаки? Грубо кажучи, переживаючи таке, митці бачать ширше чи вужче?
– Насправді я вважаю, що війна нікого та ніщо не збагачує і збагатити не може. Це точно величезна та неосяжна травма, як суспільна, колективна, так і приватна. У нашій спільноті було багато розмов про те, що війна відкриває нові можливості, хоча і є болючою та травматизуючою подією. Я ж певна, що всі ці можливості не коштують ціни, котру ми платимо. До того ж, наскільки великою є ця ціна, ми зрозуміємо лише тоді, коли війна закінчиться, всі наші рідні, друзі, колеги повернуться з передової та ми усвідомимо, в якому стані вони перебувають. Ясно, що війна – це екстремальна подія, котра дає геть інший досвід, навіть на суто фізичному рівні: гадаю, всі ми 24–25 лютого фізично почувалися не так, як завжди. Це, звісно ж, впливає на світосприйняття, і після таких потрясінь людина все починає розуміти трохи інакше. А для документаліста – та й будь-якого іншого митця – це хліб.
– А як війна вплинула на копродукційні та дистрибуційні процеси у документалістиці?
– По-перше, зараз дуже складно робити копродукцію. Для цього співпродюсер має внести у проект фінансову частку, а в Україні сьогодні ресурсів ну дуже небагато. В нас, на жаль, і до повномасштабної війни була відсутня будь-яка диверсифікація: був УКФ (та лише за умови, що режисер або режисерка з України), було Держкіно – і, власне, все. Зі зрозумілих причин Держкіно зараз не відкриває нових оупенколів, тому українські продюсери, зокрема документалісти, опинились, як я вже казала, у досить дивній ситуації: з одного боку, є міжнародна спільнота та її велике бажання нам допомогти, а з іншого – система вкрай негнучка та дуже повільно адаптується до нових реалій. Наприклад, Польський інститут у певний момент оголосив спеціальну програму для польсько-української копродукції, в межах якої польські продюсери могли б подати український проект на розвиток сценарію та отримати 25 тис. євро. Звучить просто божественно, і ми навіть хотіли подати один проект на цей конкурс, проте згодом з'ясувалося, що за умовами фонду права на проект мають лишитися тільки в польського продюсера. Що, відповідно, позбавляє українського суб'єктності: як продюсер я в майбутньому не змогла б жодним чином впливати на проект. Певна річ, що можна було б шукати виходи з такої ситуації, але сам факт такий: нюансів допомоги, яку нам пропонують, дуже багато.
Питання того, що український продюсер може привнести у проект у сьогоднішній ситуації, залишається відкритим та складним. Можна звертатися до фондів і бродкастерів, отримувати від них фінансування та закривати в такий спосіб українську частку, але тут повертаємося до величезної конкуренції серед документалістів. Я вважаю, що розв'язанням цієї проблеми, принаймні частковим, було б створення незалежного фонду, котрий наповнювався б коштом європейських і міжнародних фондів та організацій, благодійників і меценатів, а українські кінематографісти могли б отримувати з нього фінансування – навіть невелике, яке вважалося б внеском українського продюсера у міжнародний копродукційний проект. Ми багато говоримо про це з міжнародними партнерами та друзями із самого початку вторгнення, і така ініціатива була б корисною не лише для України (країн, що опинилися в схожих скрутних обставинах, вистачає). Поки це лише на рівні ідеї, але ми зі свого боку – маю на увазі спільноту українських продюсерів – порушуємо питання за кожної можливості. Сподіваюся, рано чи пізно це виллється у практичні кроки.
– Ви вже думали, як це має бути оформлено з погляду держави? Грубо кажучи: є українські продюсери, є фонди та меценати, які хочуть дати їм грошей. Чи потрібно залучати до процесу представників влади – той самий Мінкульт чи Держкіно?
– Гадаю, в цьому разі не потрібно, тому ми й говоримо про створення саме незалежного фонду, що був би альтернативним джерелом фінансування для кіноіндустрії. А коли до можливості фінансувати галузь повернеться Держкіно, в нас буде диверсифікована система з двома джерелами – це ж прекрасно! Загалом наша візія полягала у тому, що фонд має бути ініціативою саме європейської спільноти, та поки це лише красива візія.
– З огляду на це, а також на те, що головним джерелом фінансування для кіноіндустрії поки лишається держава, якою ви бачите українську документалістику за кілька років? Що буде після завершення проектів, котрі почали створювати до 24 лютого 2022-го?
– Зараз ми на доволі складному етапі, та я вважаю, що за кілька років українську документалістику чекає певний бум та розвиток, що проекти будуть, і будуть якісними. Документалістам у цьому плані пощастило, якщо можна так сказати: бюджети у нас значно менші, ніж в ігровому кіно, а виробничий процес простіший, адже до нього, як правило, залучено три-чотири людини. Це гнучкіший процес, який швидше та краще адаптується до нових, особливо екстремальних умов. Тому українське документальне кіно відбуватиметься, навіть якщо Держкіно взагалі зникне. Ба більше, навіть коли зникнуть українські продюсери (сміється), режисери знайдуть шлях до створення своїх фільмів. Один із таких прикладів – нова стрічка Аліси Коваленко, яку вона пітчила на IDFA Forum. Здається, України там серед країн-виробників узагалі офіційно немає: основна продюсерка з Польщі, також є копродюсер з Данії. Схожих випадків може бути багато.
З дистрибуцією ж в Україні справи і до війни складалися не дуже, а нині стали ще гіршими. Наприклад, ми були українськими копродюсерами стрічки «Будинок зі скалок», що увійшла до шортліста премії «Оскар», здобула нагороду на «Санденсі» й узагалі дуже класне кіно. І от ми говорили з Денисом Івановим з «Артхаус Трафіка», який погодився, що це прекрасний фільм, але брати його не захотів, оскільки не побачив жодного комерційного потенціалу. Для мене це свідчить, що ситуація серйозна та для документалістики не дуже добра. На міжнародному ринку ситуація, звісно, краща: продати український фільм сьогодні простіше, ніж раніше, а баєрів, як і раніше, цікавлять насамперед людські історії. Але й проблеми також є. Наприклад, ми з Олею Журбою зараз робимо проект, присвячений українським біженцям. Це дуже артове кіно, в якому взагалі немає героя, це портрет великої маси людей. Ми пітчили його на різних ринках і скрізь стикалися з тим, що потенційні партнери та десіженмейкери не розуміють, чи буде цікавим кіно для аудиторії, якщо вона не зможе стежити за конкретним героєм. Насправді я навіть не знаю, що їм відповідати, адже наша мета – зробити фільм, що був би документом епохи, але і в них є власне бачення: потрібні цікаві, драматургічно зрозумілі історії. Проте так було й до повномасштабної війни.
– Проекти, які були готові ще до вторгнення та напряму не стосуються війни, сьогодні продавати на міжнародному ринку простіше?
– У певному розумінні так. Принаймні зайти та почати розмову стало простіше. Чим це закінчиться та що буде далі, поки невідомо, але перший крок став легшим, а двері – відчиненішими.
Друга частина інтерв'ю, котру ми опублікуємо вже завтра, присвячена не менш цікавим темам: проведенню кінофестивалю Docudays UA за умов повномасштабного вторгнення та відсутності держпідтримки, особливостям роботи з великими міжнародними майданчиками та боротьбі українців з «великою російською культурою». Дочекайтеся.
