Якщо проаналізувати всі зовнішні комунікації українських кінематографістів із перших днів повномасштабної війни, то виявиться, що чи не кожна заява, дія, ба навіть особиста розмова лежить у площині культурної дипломатії. Тож очевидно, що проведена робота потребує рефлексії та, можливо, коригування задля збільшення ефективності у майбутньому. Саме з цією метою Довженко-Центр у партнерстві з Міжнародним фестивалем документального кіно про права людини Docudays UA провів онлайн-дискусію «Кіно і культурна дипломатія: досвіди після 24 лютого 2022 року», участь у якій взяли продюсерка та програмерка Docudays UA Дар'я Бассель, програмна директорка Docudays UA Вікторія Лещенко, керівниця напряму «Кіно» Українського інституту Наталія Мовшович, режисер і продюсер Максим Наконечний та керівник кіноархіву Довженко-Центру Олександр Телюк.
Для початку модераторка обговорення Дар'я Бадьйор попросила присутніх стисло окреслити головну «зраду» та головну перемогу в галузі культурної дипломатії за останні майже чотири місяці, і відповіді загалом виявилися квінтесенцією подальшої двогодинної дискусії. Серед позитивного спікери відзначали збільшення уваги до українського кіно в світі, багато запитів на пізнання і, як наслідок, історичний шанс вибудувати послідовний наратив, хто ми є, довести нашу близькість до європейців та розвінчати застарілі міфи, що Україна існує у російських або пострадянських координатах. Головну складність і водночас завдання емоційно сформулювала Дар'я Бассель: «Я остаточно переконалася, що вся Західна Європа взагалі не розуміє, що тут відбувається, чому з України лунають усі ці заклики до cancel, suspension або boycott russian culture і чому українські митці не готові зараз бути на резиденціях разом із російськими. Це просто авгієві стайні, які треба вичищати дуже довго і мати для цього дуже великий запас сил». А щодо «зради» вдало висловився Максим Наконечний: «Коли після чотирьох місяців багатошарової роботи зі зменшення впливу російської культури в світі та з переміщення фокусу на українську ідентичність деякі люди, котрі певним чином репрезентують державний апарат, роблять заяви, що наша культура неповносправна і має містити в собі культуру своєї колишньої метрополії, загарбника, агресора. Тобто продовжувати тягнути троянського коня до стін нашого Іліону. Сподіваюся, ми закінчимо інакше, ніж вони».
А тепер про кожен із пунктів дискусії докладніше.
Як boycott перетворився на suspension, і чому russian culture не піддається скасуванню
Можна скільки завгодно казати, що культура – це система цінностей, сформованих усередині суспільства, і тому російську культуру немислимо відокремити від російських воєнних злочинів. Та на жаль, країна-агресор вклала так багато ресурсів у своє просування на міжнародній культурно-мистецькій арені, що навіть після всіх жахіть, скоєних росіянами на території України, деякі європейські країни не можуть відмовитися від російської культури. Ба більше: заклики українців до цього спричиняли там агресивну реакцію.
«Готувати дискусію в межах [німецького фестивалю] goEast було дуже важко через високий рівень агресії, – зізнається Вікторія Лещенко. – Виступаючи на фестивалі, ми робили акцент на скасуванні російської культури, адже в українців була велика емоція – цю культуру хотілося просто знищити. Але потім це почало грати проти нас: усі казали, що скасовувати культуру не можна, що ми робимо щось жахливе, ЗМІ використали це cancel russian culture як шок-контент, і навіть тепер до цього повсякчас повертаються як до варварства».
Як зазначила Вікторія, під час підготовки дискусії на goEast директорка фестивалю Хелен Геррітсен, «що перебуває під значним російським впливом» (та й велика частина команди, партнерів і донаторів фестивалю дуже пов'язана з російським світом), набагато більше зрозуміла про українців саме у процесі численних розмов у зумі, адже все тоді відбувалося через консенсуси та компроміси. «Важливо, що вона від початку була готова слухати, а далі ми вже почали пояснювати. Подібні приватні розмови – це єдиний, мені здається, дієвий метод роботи з такими людьми»
Саме тоді, наприкінці березня – початку квітня, всі почали розуміти, що заклики до бойкоту та хештег #cancelrussia не працюють, західні медіа його не транслюють, тому меседж українців змінився на прохання призупинити співпрацю з усіма, хто має будь-який стосунок до держави-агресора, допоки триває війна та допоки в Україні є окуповані території (включно з Донбасом і Кримом). Сьогодні учасники тих процесів визнають, що у комунікаціях бракувало узгодженості та виваженості, й, можливо, долучитися до формулювання ключових меседжів було варто державі. З іншого боку, Український інститут, афілійований до МЗС, повсякчас активно працював на цій ниві: «В перший місяць повномасштабної війни всі були в жахливому емоційному стані, українці були реально злі, і я не думаю, що ми могли бути поміркованішими, – аналізує Наталія Мовшович. – Та як ми часто говоримо в Українському інституті, наші дії можуть бути емоційними, але вони не безпідставні. Закликаючи відкласти російську культуру, ми пояснювали це необхідністю звернути щонайбільше уваги на Україну, бо протягом тривалого часу завдяки зусиллям російської культурної дипломатії вона вважалася Заходом меншовартісною – це було колоніальне ставлення. І зараз, коли країна веде деколонізаційну війну, захищаючи свою свободу, ми просимо дати голос українським митцям. Ми також говоримо про інші народи, що були пригнічені та перебували в тіні так званого пострадянського простору, де основне місце належало росії. Сьогодні ми стикаємося з тим, що є багато агентів російської культури, і люди просто не можуть відмовитися від неї, адже не знають альтернативи. Виконувати не Чайковського, а що?»
Утім, навіть після пом'якшення меседжу повсюдного припинення співпраці з російськими культурними діячами не відбулося, що можна дослідити на прикладі Канн: «Це був справді такий bitter sweet досвід, адже Каннський кінофестиваль і кіноринок Marché du Film, що відбуваються одночасно та начебто є одним цілим, це різні юридичні особи, різні команди, різне управління. І поки на кіноринку представлялися українські проекти та збиралися кошти, щоб закінчити виробництво наших фільмів, на кінофестивалі ані кінопрофесіонали, ані дирекція, ані медіа не були готові відмовитися від уваги до російської культури та продовжували відстоювати так званих дисидентів, – пояснює Мовшович. – Якщо говорити про бойкот було неможливо, то в контексті призупинення співпраці нас почали запитувати: на який час, а чого ви цим хочете досягти, а чим вам заважає представлення «хороших режисерів»? Ми пояснювали, що вони забирають увагу від справжніх жертв війни, перетягуючи її на себе. Це породило дискусію – люди принаймні хочуть поговорити, дізнатися наші причини».
Зіткнення не оминути – тож до нього треба готуватися
Отже, чи є сенс українцям брати участь у заходах, де їхні фільми стоятимуть поруч із російськими, а вони самі можуть опинитися в тіні так званих борців із режимом. На думку Максима Наконечного – продюсера фільму Аліни Горлової «Цей дощ ніколи не скінчиться», котрий зняли з фестивалю goEast через російську присутність, та режисера стрічки «Бачення метелика», що брав участь у конкурсі Канн, – щоразу треба ухвалювати рішення з огляду на контекст. «Відсутність буде дієвою тоді, коли буде помітною. Наприклад, «Цей дощ ніколи не скінчиться» у статусі торішнього переможця головного конкурсу goEast мав бути показаний цьогоріч у позаконкурсній програмі. Ми зняли фільм [із фестивалю], створивши прецедент. У Каннах же ми розуміли, що наша відсутність жодного прецеденту не створить. Тому тут, відмовляючись від участі, ми втрачаємо шанс доносити український наратив. Водночас певна присутність у діалозі з росіянами – всі ці резиденції, круглі столи – неприпустима. Бо схожі дискусії відбудуться так чи інакше: у тих самих Каннах мене всі питали і про Сєрєбрєннікова, і про Лозницю. Цього зіткнення не оминути, і треба ретельно продумувати, як поводитися, керуючись нашими принципами, але і контекстом, специфікою майданчиків, цільових аудиторій та індустрії загалом».
Історія з Лозницею, до речі, ідеальний приклад того, наскільки важливою є ретельна підготовка меседжів, про яку говорить Максим. Нагадаю, в березні режисера було виключено з Української кіноакадемії через неоднозначну позицію. «Сергій Лозниця неодноразово підкреслював, що вважає себе космополітом, «людиною світу». Проте зараз, коли Україна чимдуж боронить свою незалежність, ключовим поняттям у риториці кожного українця має бути його національна ідентичність. І тут не може бути жодних компромісів чи напівтонів», – ішлося у заяві кіноакадемії. Сьогодні ж усі учасники дискусії визнають, що формулювання причини виключення було, м'яко кажучи, дискусійним, через що до цього кейсу повсякчас повертаються на Заході. «Як я пам'ятаю, виключення відбулось у фейсбуці буквально за кілька годин. А потім Лозниця був у кулуарах усіх фестивалів за кордоном: навіть в абсолютно проукраїнському Вільнюсі обговорювалося, що ж із тим космополітизмом не так і чому ви бідолашного українського режисера виключили», – пригадує Мовшович.
Окрема історія – робота зі ЗМІ. За словами Максима Наконечного, всі західні журналісти відкриті, але в питаннях щодо російської культури й української позиції простежується нерозуміння того самого контексту: «Вони транслюють загальну позицію західного суспільства – солідарність за повного нерозуміння нюансів, того, як працює пропаганда, як у ній використана російська культура. Ніхто не розуміє, що величезний пласт культури пострадянського простору є наслідком комплексної політики апропріації. Тому, щоб бути почутими і зрозумілими, нам варто бути менш плакатними та справді все розжовувати. Адже ми перебуваємо в такій царині, де дуже багато важать саме нюанси та контекст, і певні процеси відбуваються навіть складніше, ніж у звичайній дипломатії. Культурна дипломатія – це щось ніби ефемерне, і нам доводилося щоразу пояснювати спорідненість культури та повсякденного, політичного життя, прямі впливи, зв'язки. На це і багато інших речей, ми зрозуміли, треба відкривати очі».
Про те, що західні ЗМІ треба підводити до висновків, звертаючи увагу на певні речі, говорить і Наталія Мовшович: «Наприклад, питаючи про Лозницю, вони знають тільки кейс із космополітизмом. Тож ти просто перелічуєш факти, котрі можна перевірити: як режисер в інтерв'ю Deutsche Welle називає себе людиною російської культури, або як він у каннському інтерв'ю каже, що України не існувало до 1991 року – тобто геть путінський наратив, з яким росія напала на Україну».
Загалом від західної культурної преси я, щиро кажучи, очікувала більшого. «Для всіх дуже дивно, що ми виїжджаємо з Києва, повертаємося та взагалі там живемо. Іноді вони ставлять доволі цинічні запитання: «То що, допомогла вам війна з увагою до кіно?» – продовжує Наталія. – Австрійські ЗМІ питали мене, чи знімають документалісти війну – тобто немає розуміння, що війна йде вже вісім років і українські документалісти знімають її весь цей час. В одному з каннських інтерв'ю, що тривало 40 хвилин, не було жодного запитання про фільми: ми говорили про Сєрєбрєннікова, Лозницю, Абрамовича. І на питання «А що вам зробили ці хороші руські?» в мене була очевидна відповідь: ми про них говоримо 40 хвилин! В той час, коли дві українські стрічки в конкурсі, українська режисерка [Ірина Цілик] в журі Каннського кінофестивалю – і жодного слова про це не звучить».
А проте без допомоги ЗМІ деякі важливі для нас речі не відбулися б. Наприклад, перейменування фільму Мішеля Азанавічуса, що відкривав Каннський огляд цього року (коли інформація про відповідний лист від Українського інституту потрапила в пресу, і про це написало видання Variety, назву стрічки, попри численні відмовки, було змінено). Або акція команди фільму «Бачення метелика» на червоній доріжці. «Ми узгоджували це дуже довго і з усіма: сейлзами, публіцистами, нашими французькими дистрибуторами. Вони, зі свого боку, узгоджували з фестивалем. У певний момент ми вже почати сміялися, бо там були очікування, ніби ми скажені українські терористи, що зараз ледь не з бомбами побіжать на червону доріжку і щось страшне зроблять. А ми лише хотіли вийти з плакатом, – розповідає Дар'я Бассель.
– Наші публіцисти зробили суперкрутий хід, заздалегідь зливши в ЗМІ не просто інформацію про те, що акція відбудеться, а повністю наш сценарій. Було навіть відомо, що написано на банері. І як виявилося, це було правильно, адже допомогло комунікувати з фестивалем, умовно кажучи, з позиції сили – їм уже було не дуже зручно нам відмовити або щось змінювати. Я, мабуть, скажу очевидну річ, але мене особисто вразило, що Канни – це не про мистецтво і не про зустріч глядача з кіно, а про владу, гроші, престиж. Тож головна мета полягала у тому, щоб ця акція відбулася на майданчику, де є багато міжнародних ЗМІ, аби в них з'явився український меседж. І це відбулося. Всі – і Variety, і Screen Daily були дуже зацікавлені в тому, щоб написати про це, – резюмує продюсерка. – Зрештою ж у мене лишилося відчуття, що Канни просякнуті російською культурою, грошима та безмежним сантиментом до всіх «нещасних» російських митців, котрі існують всього лише на гроші російських олігархів. І дуже від цього страждають (сміється). І тому їм дуже важко сприймати будь-які наші меседжі».
Кіно під час війни: без евакуації та допомоги
Окремою темою під час дискусії стала взаємодія Довженко-Центру з міжнародними інституціями та фестивалями, адже українське кіно, що наразі перебуває в архівах, створювалося не тільки за часів Незалежності. «У нас немає сумнівів, що важливо поширювати українські наративи, ідею про те, що українська культура геть відрізняється від російської – своїми меседжами, своїми історичними умовами, навіть своїм стилем десь. Та для інституції, котра працює з архівами, особливо важко, що було дуже багато спільних історій між Україною та росією. В авторському складі багатьох фільмів дуже важко зрозуміти (і чи потрібно взагалі), хто яку позицію займав, хто якого походження, тобто це складне поле для дискусій, – зізнається Олександр Телюк. – Звісно, зараз ми надаємо перевагу фільмам, що можуть підкреслити деколонізаційний мотив та уникальність української культури в контексті європейського культурного проекту».
Довженко-Центр активно заохочує включати українські фільми до різноманітних кінопрограм і менш ніж за три місяці тільки каналами Міжнародної федерації кіноархівів (FIAF) дістав неймовірну кількість запитів. За словами Телюка, відбулося майже тридцять заходів за участі фільмів Центру, і понад 50 тільки повнометражних архівних стрічок було показано на різних майданчиках. Це більше, ніж за весь минулий чи позаминулий рік.
Водночас аналогічні Довженко-Центру інституції – як Французька сінематека, нідерландський EYE Film Institute чи Німецька кінематека, – роблячи присвячені українському кіно програми, не надто консультуються з українськими фахівцями. «Наприклад, EYE Film Institute у травні зробив велику програму, куди ми надавали «Землю» Довженка та фільми Муратової. Та у частині про сучасне кіно, що курував EYE, був Лозниця, котрого ми не пропонували б, якби створювали цю програму власними силами, – зазначає Олександр. – Тобто такий двоїстий підхід: ніби запит на Україну є, вони беруть українські фільми, але не долучають українських фахівців, не консультуються щодо вибору. Ми зі свого боку, звісно, пишемо, коментуємо, але не завжди вони вважають нас рівними в ухваленні цих рішень».
Ще одна проблема, з якою через свою специфіку стикнувся Довженко-Центр, – це евакуація архіву. «FIAF, доволі відкрита ліберальна інституція, дуже вчасно вийшла з нами на зв'язок, запропонувавши евакуацію, – згадує Телюк. – До речі, не лише вони – Польський кіноінститут пропонував, Французька сінематека, але в їхній уяві це було щось дуже просте, ніби ми складемо всі українські фільми у мішок, вивеземо, і він полежить до того часу, поки політики домовляться. Звичайно, так це не працює, тому, добре це чи погано, але евакуація не відбулася. Міністерство культури так і не знайшло кінців у цій справі, а потім, на другий-третій місяць війни, не спромоглося надати рекомендації, як діяти, хоча морально ми в якийсь момент були готові».
Аналізуючи результати всієї роботи, проведеної з 24 лютого, учасники дискусії не могли не торкнутися теми фінансової чи будь-якої іншої ресурсної допомоги нашій індустрії. І тут усе ще складніше: «Відчуття підтримки кіноспільноти, безумовно, є, просто не завжди їм вистачає ідей, як саме допомогти. Тому це вже наше завдання – давати конкретні способи, – міркує Олександр. – Для Довженко-Центру одним із таких способів був краудфандинг, але це почалося як приватна ініціатива британського активіста, що його організував. Згодом це було частиною нашого стейтмента: коли вже геть не знаєте, як допомогти, то можете грошима». Про це саме, але з боку виробничої індустрії говорила Дар'я Бассель: «Цікаво, що зараз українському кіно ніби хочуть допомагати всі. Нещодавно представники Netflix зверталися до мене – розпитували, що зараз потрібно українським документалістам, яка допомога. Олександр Роднянський анонсував великий проект із допомоги українським кінематографістам, Володимир Бородянський влаштовував якийсь фонд, котрий я не знаю, чи все ще існує… Всі ці ініціативи виникають і потім зникають. Нам же потрібно працювати на довгу перспективу, і такі речі зараз якось не спрацьовують.
Держкіно припинило фінансування виробництва і поствиробництва, а фінансова підтримка, яку обіцяють усі іноземні фонди, буде спрямована передусім на постпродакшен (фільмів на фінальній стадії виробництва. – MBR). Для мене це є найбільшою проблемою: коли ситуація якимось чином не зміниться і в Україні не з'явиться джерело для створення національних фільмів (у копродукції чи ні – неважливо), або, можливо, іноземні фонди не відкриють для нас можливість брати фінансування, але називати проекти українськими, то ми за декілька років просто втратимо свою суб'єктність. З'являтимуться фільми, створені українськими кінематографістами, але вони будуть не українські, а, умовно, копродукція Франції та Німеччини».
Вихід із зони комфорту та пошук колаборантів
Отже, ми логічно доходимо висновків, перший з яких насправді було сформульовано вже на початку дискусії. «На мою особисту думку, все, про що тут ідеться, відбувається здебільшого зусиллями конкретних культурних інституцій та представників/представниць, і дуже малою є роль українського Міністерства культури, УКФ та інших інституцій, що мали б ресурс усе це на собі тягти», – констатував Олександр Телюк. Звідси ж випливає й проблема несинхронності комунікації представників культурної спільноти, що взагалі-то виступають від імені суспільства і держави: коли загальний меседж єдиний, але його формулювання та способи донесення й досі спричиняють суперечки. «Ця певна неузгодженість посилів призводить до того, що більшість людей у світі цікавить, як ми до чогось закликаємо, а не до чого саме ми закликаємо, чому і в який спосіб убачаємо втілення цих закликів», – пояснює Максим Наконечний.
Відточивши й узгодивши меседжі, потрібно якнайбільше працювати на територіях із сильними російськими наративами. «З усіма секторами Українського інституту ми розробляємо програми у Франції, Німеччини, Італії – країнах, де немає жодного розуміння та потрібно впливати більше, – каже Наталія Мовшович. – Бо, звісно, хочеться робити проекти з людьми, які все розуміють – з литовцями, естонцями, поляками, але треба виходити з умовної зони комфорту та йти до людей, що перебувають по інший бік, адже тут важлива довгострокова перспектива». Для цього, зокрема, Український інститут збирає інформацію про всіх представників культурного середовища України, що виїхали за кордон, – аби вони консультували тих, хто звертається до Інституту, на місці, у країнах свого перебування. З іншого боку, з різними міжнародними кіноінституціями розробляються довгострокові програми під запит українських кінематографістів. І власне, найближчим часом, Український інститут розпочне консультації з індустрією, аби цей запит сформулювати.
Наостанок – не менш складне питання: що робити з тими, хто співпрацював або продовжує співпрацювати з російським ринком. Якщо стисло, на думку спікерів, є сенс розглядати кожного окремо як серед сучасників, так і серед історичних постатей. «У цій ситуації для нас є виклик не втратити плюралізму думок української культури, – вважає Телюк. – Певна річ, що ця дискусія має відбутися вже після перемоги, але зараз не варто поспішати з викресленням когось із нашої історії та сьогодення, бо це так не працює. У нас виникла паралельна історія з дерусифікацією топонімів, і це бажання не мати нічого спільного з росією теж далеко заходить. Наприклад, пропозиція перейменовувати вулицю Довженка мені здається трохи передчасною: не всі, хто жив у радянський час, обов'язково колаборанти. Так само і серед тих, хто мав контракт із росією – не треба одразу до чорного списку. Радше потрібно створити поле, в якому такі дії стануть неприйнятними в майбутньому, і визнання цього в минулому теж несе певні репутаційні ризики». На думку Максима Наконечного, варто уважно дивитися на поведінку і конкретні дії «сумнівних» осіб просто зараз, а Наталія Мовшович іде ще далі: «Навіть якщо людина «перевзулася», треба подивитися, чи приносить це користь, як впливає – можливо, й добре, що вона це нарешті зробила. А глобальні висновки, мабуть, треба все ж робити, коли закінчаться бойові дії, ми трохи охолонемо і зможемо все переосмислити: і російську культуру, і її вплив, і вимушені та невимушені стосунки, що ми з нею мали».
