З початком повномасштабної війни росії проти України боротьба з країною-аргесором активізувалася й на культурному фронті. росія протягом десятків років насаджувала свою культуру в усьому світі, заганяючи у тінь або й відверто заперечуючи культуру сусідніх країн. І тепер, коли більша частина світу визнала, що все російське – токсичне, західні інституції намагаються знайти заміну російському і не завжди можуть це зробити, бо просто не знають про існування альтернативи. Крім того, у певних країнах усе ще існує наратив, що багато так званих ліберальних митців є жертвами путінського режиму та піддавати їх санкціям не потрібно. Втім, українці вже впевнилися, що «хороших руських» не існує. Тепер цю тезу треба довести світові. Успіхи на цьому фронті є, але зупинятися зарано.
Наприклад, Каннський кінофестиваль цьогоріч не акредитував жодного російського журналіста. Водночас до основного конкурсу фестивалю увійшла нова робота російського режисера Кирила Сєрєбрєннікова.
Боротьбу на цьому фронті серед інших активно веде Український інститут – організація, що до 24 лютого популяризувала українську культуру за кордоном. Тепер до своєї основної справи інститут додав роботу з пояснень світові, що російська культура така сама токсична, як і політика. Одне з останніх досягнень організації також стосується Каннського кінофестивалю: інститут домігся перейменування фільму Мішеля Азанавічуса, що відкриває огляд цього року. Раніше стрічка мала лаконічну назву Z, але після безлічі злочинів російської армії на території України вона асоціюється виключно з рашизмом. Про те, чи можна скасувати російську культуру, чи намагаються організатори західних івентів все ще «примирити» росіян і українців та які можливості сьогодні пропонує українським кінематографістам світ, ми поговорили з Наталією Мовшович, що керує в Українському інституті напрямом «Кіно».
– Триває третій місяць повномасштабної війни – і, відповідно, боротьби українців на культурному фронті. Які проміжні підсумки цього процесу можна підбити у сфері кіно?
– Усе відбувається дуже активно. На самому початку українські кінематографісти розсилали всім міжнародним інституціям і фестивалям листи-заклики відмовитися від співпраці з будь-якими представниками російського кінематографа. Український інститут надсилав своїм партнерам схожі листи – це понад 500 адресатів. У відповідь різні фестивалі опублікували свої стейтменти: від «ми підтримуємо Україну, український народ і не будемо співпрацювати з [російськими] делегаціями» до таких, де відмовлялися повністю бойкотувати російське кіно, бо «мистецтво поза політикою» та існують так звані хороші росіяни, дисиденти, які борються із системою та самі є її жертвами.
Поступово ми просуваємо українські наративи, але це тривалий процес, адже російська пропаганда культурою, зокрема кіно, що використовувалася на виправдання злочинів російської федерації, – це десятиліттями напрацьований капітал, у який вкладено багато грошей і залучено численних агентів. Наприклад, кожен великий фестиваль має росіянина серед відбірників. Тож для нас зараз важливо запропонувати альтернативу: що можна показувати, крім російського кіно, російської музики, російського театру та балету.
Російська культура має стати предметом постколоніальних студій, зважаючи на те, що в неї була цілковита гегемонія на культурне представлення, вона закривала собою багато інших країн із так званого пострадянського простору. Ми просимо підсвітити Україну та її митців, ми ведемо деколонізаційнцу війну і просимо дати нам голос, репрезентацію, майданчик для висловлювання – ми на це давно заслуговуємо. По-перше, через те що наша культура є частиною європейської, не тільки виходячи з історичного контексту, а за цінностями, котрі превалюють на території України. По-друге, зараз Україна демонструє надзвичайну відвагу, супротив і боронить демократію у центрі Європи.
– Сьогодні увага всього світу сфокусована на Україні. Але як швидко ця цікавість до нас може впасти?
– Мені дуже боляче усвідомлювати, що шалена увага до України дається такою ціною. І звісно, ми розуміємо, що вона невідворотно почне згасати, тому зараз максимально включені і робимо багато всього. Сьогодні є великий запит на пізнання України через культуру, і саме через кіно як наймасовіше мистецтво можна в короткі строки розказувати про нас, впливати на думку аудиторії. Відповідно, ми бачимо, як фестивалі фокусуються на Україні. Каннський кіноринок разом з європейськими партнерами запропонував для представлення України багато можливостей, ми відчуваємо величезну підтримку від них. Marché du film робить з Українським інститутом два проекти, що організовані геть без залучень коштів із нашого боку, надає безкоштовні акредитації, допомагає кінематографістам української делегації з поїздкою до Канн. Тобто в організаторів кіноринку є цілковите розуміння, наскільки важливо допомогти кінематографу продовжувати існувати.
– Український інститут є партнером Каннського кіноринку. В чому полягає це партнерство? Що воно дає нашій кіноіндустрії?
– 2020 року ми мали стати партнерами програми Producers Network, але тоді все відбулось онлайн через ковід. Це закрита професійна програма для продюсерів, що триває п'ять днів. А інституції, які представляють, називаються презентаційними партнерами. Відповідно, цьогоріч Український інститут став одним із презентаційних партнерів удруге. І Україна є однією з п'яти фокусних країн цієї програми. 21 травня на Каннському кіноринку відбудеться фокусний день для українських продюсерів – разом з іншими подіями з представлення міжнародній фаховій спільноті українських проектів. Це субота, один із праймтаймів Каннського кіноринку (часто кінопрофесіонали планують свою подорож так, щоб захопити вікенд), і він відданий Україні. Цього року нам дозволили привезти не п'ять, а шість продюсерів – це Денис Іванов, Володимир Яценко, Олександр Чубко, Ольга Безхмельніцина, Дар'я Бассель і Наталія Лібет. Володимир Яценко служить у ЗСУ, але планує все ж поїхати на фестиваль, відпросившись зі служби на два тижні.
Також на кіноринку відбудеться дискусія Ukrainian Cinema: From Surviving to Thriving Again. How the Global Film Community Can Come Together to Support the Country’s War-Torn Industry, присвячена майбутньому українського кінематографа. Крім того, ми стали партнерами програми Cannes Docs і разом із Міжнародним фестивалем документального кіно про права людини Docudays UA представлятимемо чотири документальні проекти: «Залізна сотня» Юлії Гонтарук, «Лимани. Битва за рай» Сергія Лисенка, «Слухаючи світ» Лізи Сміт і «Мир для Ніни» Жанни Максименко-Довгич.
– Які у вас очікування від цих івентів?
– Каннський кіноринок має на меті створення копродукцій. Він фасилітує міжнародну співпрацю. Люди з індустрії приїжджають туди, щоб шукати партнерів та можливості для розвитку своїх кінопроектів. Одна з наших стратегічних цілей – підвищення видимості українського кіно і надання можливостей для міжнародних колаборацій. Щоб міжнародна спільнота знала, які проекти у нас є, чого вони потребують.
На жаль, якщо ти не живеш у війні, то поступово починаєш від неї втомлюватись, і проактивність знижується, тому важливо зараз укласти довгострокові партнерства та запускати довгограючі ініціативи. Адже, коли ми переможемо, Україні буде важко фінансувати культуру (в держказні це очевидно буде не в пріоритеті), і доведеться шукати на неї зовнішні кошти. Відповідно, ми очікуємо, що продюсери шляхом нетворкінгу встановлять професійні контакти і знайдуть партнерів. Це цілком реально в межах Producers Network, де щоранку проводяться breakfast meeting, на яких присутні найвпливовіші міжнародні експерти: від відбірників топових фестивалів до представників таких кінокомпаній, як Lionsgate (один із найбільш комерційно успішних дистрибуторів незалежного кіно в Північній Америці).
– Серед продюсерів, що поїдуть на Каннський кіноринок, є чоловіки. Як розв'язувалося питання їхнього перетину кордону?
– Державою надається дозвіл на виїзд чоловікам, які презентують Україну на міжнародних майданчиках чи подіях та зобов'язуються повернутись у визначену дату. Наприклад, виступ гурту Kalush на Євробаченні чи участь виконавця у благодійному концерті на підтримку України. І Український інститут, і Міністерство культури та інформаційної політики мали успішні кейси оформлення таких дозволів. У Producers Network беруть участь три чоловіки-продюсери, серед продюсерів документального шоукейса також є чоловік. Тобто нам було потрібно зробити дозвіл на чотири особи. Оскільки Український інститут афілійовано до Міністерства закордонних справ, ми подавали заявки через наше профільне міністерство, аргументуючи це необхідністю реалізувати заплановані нами проекти. Всім іншим кінематографістам у разі виправданої потреби я раджу звертатися до МКІП та головного органу країни з формування політики в сфері кінематографу – Держкіно.
– Завдяки зверненню Українського інституту змінено назву фільму Мішеля Азанавічуса, що відкриє цьогорічний Каннський кінофестиваль. Як відбувався цей процес?
– Для нас спочатку взагалі було подивом, що стрічка з назвою Z відкриватиме Каннський фестиваль, це мало вигляд злого жарту й цілковитого нерозуміння реалій війни. Коли всі про це дізналися, Держкіно надіслало лист із проханням змінити назву та прибрати з програми фільм Сєрєбрєннікова. Ми також утворили невелику робочу групу і написали листа дирекції Каннського кінофестивалю з копією на режисера Аазанавічуса: попросили змінити назву стрічки на знак засудження терору російської армії та нагадали про заклик призупинити будь-яку культурну співпрацю з росією. Навели аргументи, чому це для нас важливо, зауважили, що в Латвії, Німеччині, а також у Литві, звідки походить родина режисера, символ Z вже заборонено до використання й інші європейські країни планують його заборонити.
Перша реакція була така, що вже запізно, позаяк стрічка, котра відкриває Каннський кінофестиваль, того самого тижня має вийти у французький прокат – відповідно, вже віддруковано всі маркетингові матеріали і змінити назву неможливо. Та й, зрештою, фільм про зомбі не має жодного відношення до агресії рф, і такий збіг є геть ненавмисним.
Через декілька днів після відправлення листа в мене було інтервʼю з Variety, де я розповіла про нього. Мені запропонували зробити матеріал щодо цієї ситуації. Стаття вийшла в пʼятницю, а вже в понеділок – заява Азанавічуса про рішення змінити назву стрічки, щоб підтримати українців. Ми дуже вдячні йому за свідомість, бо вочевидь це рішення було непростим, але він дослухався до наших аргументів і повівся дуже гідно.
– Які погляди взагалі превалюють серед організаторів фестивалів: що Україна і росія мають «помиритися» чи там уже зрозуміли, що жодної дружби не буде?
– На самому початку в мене був зум зі схвильованою культурною спільнотою Швеції. І вони пропонували, щоб українські митці співпрацювали з російськими дисидентами, шукали точки дотику. Я тоді намагалась їм пояснити, що зараз це неможливо. Через місяць, коли сталася Буча, іноземці почали трохи більше розуміти, і вже ніхто не пропонує співпрацю з російськими митцями. Мені здається, після того як стали документувати злочини і вони побачили радикалізацію нашої позиції (цілком виправдано), з'явилося розуміння, що ці пропозиції неприпустимі.
– Ще один кейс стосується European Film Promotion, яка фінансується підпрограмою МЕДІА, програми ЄС «Креативна Європа». Оскільки Україна є учасницею підпрограми МЕДІА частково, ми не могли подаватися на підтримку цієї інституції. Втім, цього року пройшов відкритий колл, і всі українські проєкти, що мають міжнародних сейлз-агентів, могли звернутися за підтримкою і отримати кошти. Як проходив цей процес домовленостей із European Film Promotion?
– В Українського інституту вже три роки існує програма proMOTION, що надає кошти для промоції українських фільмів за кордоном. Ми очікували, що цього року підтримаємо п'ять проектів на суму 300 тис. грн. Але коли почалося повномасштабне вторгнення, наш бюджет було заморожено, певна частина грошей відійшла на потреби країни й армії. Тоді ми почали шукати фінансування і звернулися до геть різних міжнародних партнерів. Я вже була знайома з European Film Promotion – інститут не перший рік шукав процедурні можливості стати членом організації. Тож ми зідзвонились, і виявилося, що вони не можуть надати нам кошти напряму, але натомість запропонували долучити українські проекти до програми підтримки міжнародної промоції Film Sales Support. Ця програма створена для сейлз-агентів, які можуть подавати на дофінансування свої промоційні бюджети, покривши 50%. Ми домовилися, що сейлзи, у пакетах яких є українські фільми, зможуть подати промоційні кошториси цих проектів, розраховані на супровід прем'єри на найближчих фестивалях. Так, фільму «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука, що відібрано до програми Каннського кінофестивалю «Двотижневик режисерів», EFP вже підтвердило фінансування.
– Але ви також не скасовували своєї програми proMOTION?
– На конкурс подали 11 проектів, що непоганий результат, зважаючи на умови, в яких кінематографісти були змушені готувати документи. Оцінювання ще триває, невдовзі ми оголосимо п'ять проектів, котрі підтримаємо. Тим часом інститут продовжує шукати можливості фінансування промокампаній стрічок-переможців і вже має деякі успіхи, про які повідомимо, коли оберемо п'ятірку фіналістів. Можливо, фінансування буде трохи менше, ніж заявлене, але ми обовʼязково знайдемо шлях, як підтримати міжнародне представлення проектів.
– У співпраці із Sarajevo Film Festival ви організували низку можливостей для кіномитців. Розкажіть про це.
– Сараєвський кінофестиваль звернувся до нас на початку березня, це була їхня ідея. Ми погодилися на партнерство. Вони пропонують свої резиденції двом проектам та дві вакансії для кінопрофесіоналів в організації фестивалю. Вже було проведено відбір, і днями ми оголосили результати: перемогли проекти «Фрагменти льоду» (режисер Марія Стоянова) та «Ло» (режисер Марися Нікітюк, продюсер Ігор Савиченко). Українські діячки кіно Катерина Янюк та Марина Шух долучаться до команди 28-го кінофестивалю в Сараєві в серпні. Крім того, цьогоріч українські стрічки можна подавати на всі конкурсні програми фестивалю.
– В яких іще країнах українські виробники зараз мають можливість знайти роботу?
– Насправді таких країн багато. Литва, наприклад, пропонувала кіномитцям, що дістали прихисток у країні, гранти та вакансії у сфері кіно й телебачення. Болгарія також пропонує проживання і роботу кінопрофесіоналам, а кінофестиваль у Гетеборзі (Швеція) днями запустив програму резиденцій. Європейська комісія, вищий орган виконавчої влади ЄС, організувала ініціативу, аби допомогти українцям, що представляють свої проекти на фестивалі, доїхати до Канн. Також активні Польська кіноакадемія та організація European producers club. Вони постачають амуніцію і різне обладнання кінематографістам, щоб вони могли знімати та служити в лавах ЗСУ чи тероборони. Схожу ініціативу запровадили чеські кіноорганізації та група продюсерів через фонд допомоги українським кінематографістам, створений DocudaysUA. У Німеччині місцевими продюсерами було започатковано ініціативу Archive of War.
– А з іншими великими кінофестивалями, що мають відбутися цього року, у вас запланована співпраця?
– Наразі з фестивалями домовленостей немає, але досвід минулих двох місяців підказує, що це може швидко змінитися. Загалом же офіційні павільйони на топових світових фестивалях – це прерогатива Держкіно, а інститут інтегрується у програми професійних секцій. У нас планується сезон Великобританія – Україна у співпраці з Британською радою, і в межах цього сезону в червні відбудеться проект Work in progress: Screen Ukraine: разом із DocudaysUA ми представимо три документальні проекти на фестивалі Sheffield DocFest, зараз триває відбір. А в серпні окрім Сараєва плануємо програму на Единбурзькому кінофестивалі. Це наші два вектори на найближче майбутнє, а також реалізація промоційної підтримки в межах proMOTION. Крім того, з 12 по 31 травня триває велика ретроспектива українського сучасного кіно у Filmarchiv Austria: в історичному кінотеатрі в центрі Відня покажуть 16 українських стрічок, які ми відібрали разом із кіноархівом. Частину коштів від продажу квитків буде передано організації SOS-Kinderdorf для надзвичайної допомоги Україні.
