Минулого тижня, розповідаючи про відновлення роботи кінотеатрів та дистрибуторів, ми анонсували докладну розмову з гендиректором «Артхаус Трафік» Денисом Івановим. Тож ось вона – про фільми та фестивалі, що компанія готує для внутрішнього ринку, та про те, як допомагає боротися з промоцією російської культури на зовнішньому.
– Розпочнімо з дистрибуції. Певна річ, що зараз не йдеться про нормальну роботу в Україні, але частина кінотеатрів на Заході працює, і в розкладах є, зокрема, релізи «Артхаус Трафік». Якщо говорити про ваші фільми, від кого йшла ініціатива: ви пропонували кінотеатрам стрічки чи вони до вас звернулися з конкретними запитами?
– Ми постійно комунікуємо з кінотеатрами, адже це наші партнери, а робота дистрибутора й кінотеатра тісно переплетені. Мені важко сказати, хто був ініціатором, у різних випадках по-різному, але наші букери, букери мереж і керівники компаній повсякчас тримали зв'язок, і, скажімо, багато кінотеатрів одразу ж, як відкрилися, поставили фільм Олега Сенцова «Носоріг», у котрого через війну не було нормального другого вікенду. А вже цього тижня ми починаємо роботу з новими стрічками: 21 квітня випускаємо в обмежений прокат фільм «Маленька мама» Селін С'ямми, а ще за тиждень – французьку комедію «Лети зі мною». «Артхаус Трафік» відновлює свою роботу, бо це, так чи інакше, не лише розвага для глядачів. Це частина креативної економіки, в якій працюють люди, і ми бачимо, що попит на таку роботу – принаймні на нормалізацію роботи – є, і це має відбуватися вже зараз.
Ще до повномасштабного вторгнення росії в Україну команда фільму «Носоріг» оголосила, що 10 грн з кожного проданого квитка переказуватимуться у фонд «Повернись живим»
– Який відсоток кінотеатрів країни працюють, за вашими даними?
– Щодо відсотка я вам не скажу, але з огляду на те, що в Києві кінотеатри відкриватимуться тільки з 21 квітня (а столиця – це велика частина кіноринку), що в нас не працюють кінотеатри на Сході, а на Півдні працює лише Одеса, то гадаю, зараз пущено в дію не більш як 5% кінотеатральних потужностей країни.
– З погляду бізнесу наскільки доцільно відновлювати роботу в таких умовах?
– Зараз ми говоримо не про заробляння грошей, а радше про відновлення процесів – і з погляду кінотеатрів, і з погляду дистрибуторів. Це, як влучно підмітила одна з наших партнерок, нагадує вихід кінотеатрів після пандемії, коли не було великої кількості нових релізів і великі студії не робили прем'єр, але навіть така обмежена робота дає можливість відновити частину нормальних процесів. Уся країна зараз перебуває в стані стресу, і нормалізація роботи, зокрема, допомагає боротися з цим стресом. І що раніше почнемо це робити, то стійкіші, мені здається, ми будемо.
– На яких умовах цей процес (назвемо його обмеженим прокатом) відбувається? Чи зберігається співвідношення 50х50?
– Ціни на квитки були знижені майже в усіх мережах, і це зрозуміло, адже немає нового репертуару і платоспроможність наших глядачів теж не підвищилася, але умови роботи стандартні.
– А як вам удалося домовитись із правовласниками західних фільмів, зважаючи на те, що в Україні зараз не зовсім комерційні покази?
– У незалежному кінематографі все відбувається інакше, ніж у комерційному, де є вертикально інтегрована структура ухвалення рішень із будь-яких питань. Тому й немає такого ступеня контролю за нашими діями, котру мають фільми мейджорів – із правовласниками ми домовляємося тільки щодо основних умов. І в таких ситуаціях, як сьогодні, можемо ухвалювати рішення з огляду на здоровий глузд і поточну ситуацію.
– З початку війни ви активно працювали в інформаційному полі, зокрема написали відкритий лист із закликом бойкотувати російський кінематограф, домагалися скасування фестивалю «Між Львовом та Уралом». Можете розповісти про всі такі ініціативи, хто до них долучився та якими були результати?
– Насправді драфт звернення від Української кіноакадемії через бойкот було підготовлено вже 25 лютого, наступного дня після початку бойових дій (на сьогодні петицію Кіноакадемії щодо бойкоту російського кінематографу підписали понад 10 тис. людей). Само слово «бойкот» виявилося зарадикальним для наших західних колег, але у зверненні було чітко зазначено, що це не бойкот назавжди, а призупинення співпраці на час проведення бойових дій. До ініціативи долучилося дуже багато колег, було звернення до Європейської кіноакадемії, і вона нас підтримала. Отже, це питання – призупинення промоції російської культури під час війни – посіло справді одну з ключових позицій дискусії. Вищезгаданий фестиваль «Між Львовом та Уралом» є одним із прикладів того, як працює м'яка сила під назвою «російська культура», котра вже не перше десятиріччя використовується, аби маскувати злочини, які російська влада робить у сусідніх країнах. І водночас це дало можливість показати, зокрема, західним колегам, що російська культура є, по суті, банкрутом. Тож я дуже радий, що до цієї дискусії долучилися провідні видання: і The Guardian у Британії, і Le Monde у Франції, і New York Times, і всі індустріальні видання (Screen International, Variety, Hollywood Reporter, Deadline) підтримали цю ініціативу, надали можливість українським голосам бути почутими, опублікувавши десятки звернень українських кінематографістів – від Аліни Горлової та Романа Бондарчука до Ади Роговцевої та Романа Балаяна. Тобто представники різних поколінь і різних кінематографічних професій могли донести свою позицію до західної аудиторії через медіа.
– І як, за вашими відчуттями, меседж був почутий?
– Принаймні один із меседжів, які ми просували. Йдеться про те, що на початку кожного російського фільму є лого міністерства культури або фонду кіно рф, котрі, по суті, представляють фашистський режим. Отже, весь фільм, хай який він, є промоцією держави-агресора, адже він нею профінансований – це як на спортивних змаганнях підняти прапор рф. Із цим важко не погодитись, і я гадаю, що певна тактична перемога тут є: показуючи російський фільм, 90% звертатимуть увагу, чи профінансований цей фільм державою-агресором. З іншого боку, ми зрозуміли, що з погляду політкоректності наша позиція там для багатьох справді має зарадикальний вигляд. А нам треба доносити, зокрема в режимі діалогу, інформацію про всю цю мережу російського впливу, що працює через відбірників кінофестивалів – росіян або русофілів, через фінансування певних заходів російською федерацією, яка справді вклала у свою культурну дипломатію багато грошей і сил. Часто це неочевидні речі, але я гадаю, що, викривши цю мережу контактів, які фактично багато років служили саме російському режиму, ми зможемо досягти принаймні частини своїх цілей.
Після хвилі протестів у Франції було скасовано фестиваль «Зустрічі з російським кіно», а також програму російських фільмів у паризькому кінотеатрі «Бальзак»
– Вашу компанію і вас особисто добре знають на міжнародному ринку. Чи зверталися до вас іноземні колеги з якимись пропозиціями: допомогти, створити спільні проекти, купити контент?
– Не просто зверталися, а десятки, сотні разів на день із різних приводів – це потужна хвиля солідарності кіношників. Було зібрано чимало коштів на різні цілі – від армійських до гуманітарних, проведено багато благодійних показів наших фільмів та фільмів колег, відчувається величезна підтримка від продюсерів, які роблять усе – від працевлаштування наших біженців до роботи з підлітками з України в різних країнах. Підтримка справді шалена, вона триває, і це надає певного оптимізму. Якщо співставити 2014 рік, коли почалась агресія проти України з боку росії, це реально небо і земля. І з погляду того, що, на жаль, відбувається в країні, і з погляду підтримки, яку ми дістаємо від колег.
З іншого боку, нарешті Україна може остаточно відділитись – і як кіноринок, і як самостійна унікальна кінематографія, що чомусь була постійно порівнянною з російською, а не з польською, наприклад, кінематографією.
– Бо наратив про «один народ» був (і частково досі є) поширений у світі.
– І що ми менш розвинені – це теж наратив, який насаджувався і, на жаль, продовжує насаджуватись, якщо подивитися на заклики деяких європейських лідерів.
– Нещодавно в Каннах відбувся ринок телевізійного контенту, і ми бачили активну участь у ньому українських компаній, які виступили єдиним фронтом із потужною позицією щодо міжнародного співробітництва. Чи відбувається щось схоже в кіноіндустрії? Чи готується представництво на Каннському фестивалі та кіноринку?
– Так, на Каннському кінофестивалі та кіноринку готується декілька потужних заходів для підтримки українського аудіовізуального сектора. Я гадаю, що це буде важливо для нас як окремої унікальної кінематографії геть на різних рівнях – від бізнесу до художніх висловлювань.
– Чи надає фестиваль спеціальні умови для участі українців?
– Так, надає, але я не певен, що можу про це говорити, адже з цим пов'язано декілька великих інституцій, і, мабуть, вони мають право першої ночі про це говорити.
За даними Variety, цього року всі важливі ініціативи Marché du Film – Goes to Cannes, Cannes Docs Showcase, Producers Network – будуть орієнтовані на проекти та кінематографістів з України. На ринку будуть презентовані понад 10 національних стрічок, що перебувають на різних стадіях виробництва та шукають партнерів. Ще низці фільмів допоможуть прискорити постпродакшен за сприяння First Cut Lab, FVG Audiovisual Fund та EAVE. Водночас у конкурсі Каннського кінофестивалю, де Україну представлятиме стрічка Максима Наконечного «Бачення метелика» (в програмі «Особливий погляд»), є російський фільм «Жена Чайковского», що організатори виправдовують відсутністю у ньому державного фінансування
– Бачу, що ви активно волонтерите – це ваша особиста ініціатива чи до такої роботи залучена вся компанія?
– Усі члени нашої команди залучені до різних волонтерських ініціатив, як і я. Але є люди, котрі роблять набагато більше і масштабніше. Я просто, якщо так можна сказати, підволонтерюю.
– А що відбувається з компанією? Чи працює вона? На початку розмови ви казали, що хочете відновити роботу з дистрибуції…
– Ми почали працювати, проводимо щотижневі мітинги, і я намагаюся зробити так, аби принаймні частина діяльності «Артхаус Трафік» була відновлена. Це ж не тільки про компанію – це і про підрядників, з якими ми працюємо, і про партнерів, котрі від нашої діяльності дістають певний поштовх щось робити. Зараз намагаємося відновити і фестивальну діяльність. Плануємо провести «Чілдрен Кінофест» онлайн – в Україні та в Польщі, куди виїхала найбільша частина жінок і дітей. Восени хочемо проводити «Київський тиждень критики», й опікуватися цим треба вже зараз. Тобто є багато ініціатив, які ми хочемо відновити, і що раніше зможемо це зробити, то краще буде нашій корманді, їхнім сім'ям і багатьом людям, котрі так чи інакше залежали від нашої діяльності.
– А «Чілдрен кінофест» на який період плануєте?
– Зараз плануємо на початок червня, хоча є велике питання з фінансуванням. На жаль, не все можливо робити безкоштовно, деякі процеси все ж таки потребують певних капіталовкладень, тому наразі триває процесс фінансування. І паралельно ми відбираємо програми. Також триває приймання робіт для дитячого конкурсу.
– Тобто конкурс, попри обставини, не скасовується?
– Оскільки ми багато років поспіль робимо конкурс для дітей-кінематографістів, то й тепер вирішили його не скасовувати. В цьому є певне успадкування: фестиваль починався 2014-го, це був непростий рік, і багато людей крутили пальцем біля скроні, дізнавшись, що ми робимо. Але нам здається, що є речі, які мають терапевтичний ефект для нашої аудиторії. А в нас усе ж десятки тисяч глядачів. І це діти.
