Попри щоденні обстріли з боку росії та удари по критичній інфраструктурі, попри аварійні відключення електроенергії, культурне життя країни триває. І чималу роль у ньому відіграють українські кінематографісти, продовжуючи знімати стрічки й організовувати кінофестивалі навіть під час повномасштабної війни. По приклади далеко ходити не треба: наприкінці минулого тижня в столиці стартував Київський тиждень критики. Цього року – вже вшосте.
Відкриття мало відбутись у п'ятницю в кінотеатрі «Жовтень». Очевидно, про щось масштабне не йшлося – навіть церемонію нагородження премії «Кіноколо», котра традиційно супровождує фестиваль, було перенесено в офлайн (точніше, в телевізор): перед показом фільму відкриття, «Трикутника смутку» Рубена Естлунда, до глядачів мав вийти організатор Тижня критики Денис Іванов і сказати декілька вступних слів. Та росія не дала зробити навіть цього: напередодні ворог ударив по об'єктах енергетичної інфраструктури, що спричинило аварійні відключення електрики в усій країні. Тож у день відкриття, коли глядачі почали збиратися перед «Жовтнем», їх зустріла табличка, що вкотре змусила ненавидіти русню ще сильніше:
У холі кінотеатру крізь темряву можна побачити лише кількох розгублених гостей та похилого віку адміністраторку, яка голосно інформувала, що показ скасовано.
Утім, попри труднощі, кінофестиваль триває: тепер у кінотеатрі є генератор, тож раптового відключення світла вже не станеться. А як відбувалась організація Київського тижня критики за воєнних часів, мені розповів Денис Іванов.
– Денисе, про рішення проводити кінофестиваль попри все ви говорили ще весною. Та з цього часу багато що змінилося: чи планували на якомусь етапі від нього відмовитись? І які варіанти проведення фестивалю розглядали загалом?
– Від самого початку повномасштабної агресії ми вирішили, що чинитимо опір на нашому фронті. Та ще у квітні зрозуміли, що будемо проводити фестиваль у ті самі дати, у тому самому форматі та з тими самими змінами (збиралися показати нову програму ретроспективи української класики, присвячену комедії) – тобто будемо рухатися за нашим планом і так чинити супротив. Крім того, на Тижні кінокритики ми показуємо шість прем'єр прекрасних українських фільмів.
– Наскільки складним було формування цьогорічної програми? Чи довелося відмовитись від якихось фільмів?
– Програма планувалася трохи в муках. Через відсутність ресурсів для поїздок наших відбірників на різні фестивалі ми не змогли подивитися дуже багатьох фільмів, які хотіли. Цьогоріч Тижня критики, на жаль, не підтримало Держкіно, тому ми робили цей фестиваль «на харизмі». Але й були проблеми через неможливість домовитися з правовласниками фільмів, що купуються росіянами на територію України: ми відмовилися від співпраці з росіянами навіть через різні їхні кіпрські або прибалтійські прокладки, тому не змогли отримати частину стрічок. Та однаково у нас склалася сильна міжнародна програма: ми показуємо фільми з Берлінале, з різних Каннських програм, а на відкритті – володаря «Золотої пальмової гілки».
Я дуже задоволений програмою цього року і раджу подивитися кожну стрічку.
– А за яким принципом складали програму? Чи було, наприклад, бажання показати більше комедій, щоб відволікти глядача від важких реалій?
– Ми зважали на ситуацію, в якій перебуваємо, прагнули переосмислити часи та події, у яких живемо. Тому вирішили зробити програму міжнародної ретроспективи Gamechangers – показати фільми, що свого часу змінили ставлення до румунської, іранської, тайванської кінематографій. Адже Україна для світу сьогодні є таким самим gamechanger.
Щодо ретроспективи: зараз, навіть попри війну, вийшло багато українських комедій різної художньої якості. Тож ми вирішили зробити огляд на те, що собою являла українська комедія від 1930-х до 1990-х.
– Як удалося профінансувати цьогорічний Тиждень критики?
– Держкіно не підтримало цього року з геть суб'єктивних причин – бо не дуже полюбляє наш фестиваль. Тиждень Критики завжди отримував менше фінансування, ніж, наприклад, Запорізький кінофестиваль, яким опікувалася нинішня очільниця Держкіно. Ми завжди комунікували позицію, що конкурс на посаду голови Держкіно був підроблений і його переможниця не має легітимності. Тому нам не дають держпідтримки.
Щодо фінансування: ще в середині літа, коли ми готували фестиваль і колеги питали, де візьмемо гроші, мені не було чого відповісти. За фактом жодного підтвердженого фінансування до початку жовтня ще не було. Але ми комунікували з культурними інституціями, подавалися на гранти: у фестивалю була підтримка програми «Фокус: Україна-Велика Британія» від Британської ради і Українського Інституту. Також ми перемогли на конкурсі Стабілізаційного фонду культури і освіти 2022 від Федерального міністерства закордонних справ Німеччини і Гете інституту. Нам також допомогли партнери з Французького інституту в Україні й Австрійського культурного форуму у Києві.
– Якщо фестиваль відбувається повноформатно, то чому церемонію вручення «Кінокола» перенесено в онлайн?
– Зазвичай у нас усе відбувалось офлайн із трансляцією у соціальних мережах. Але зараз багато наших кінематографістів перебувають за кордоном, та й більшості з номінантів немає в країні. Тому вирішили зробити церемонію онлайн.
– А як транслятором став телеканал «Суспільне Культура»?
– Позаяк із Суспільним нас пов'язують доволі теплі відносини, з'явилась ідея зробити спільний проект. Ми підготували церемонію за два-три тижні.
На щастя, у перебіг церемонії нагородження Національною премію кінокритиків «Кіноколо», що відбулася в бункері, росія втрутитися вже не змогла, тож усі тріумфатори отримали свої статуетки. Як ви вже знаєте, цілковитим тріумфатором вечора став фільм Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір», котрий виборов п'ять нагород із десяти, зокрема головну.
У номінації «Найкращий повнометражний ігровий фільм» стрічка перемогла «Бачення метелика» Максима Наконечного, «Відблиск» Валентина Васяновича та «Клондайк» Марини Ер Горбач
Дмитро Сухолиткий-Собчук здобув перемогу в категоріях «Найкращий режисер» і «Найкращий сценарій», де також номінувалися Валентин Васянович, Марина Ер Горбач, Максим Наконечний та Ірина Цілик
Найкращим актором став Олександр Яцентюк («Памфір»), обійшовши Юрія Іздрика («Я і Фелікс»), Романа Луцького («Відблиск») і Сергія Шадріна («Клондайк»)
А також «Памфір» визнали «Відкриттям року» (проти стрічок «Бачення метелика», «Снайпер. Білий Ворон» Мар'яна Бушана та «Як там Катя?» Крістіни Тинькевич)
У номінації «Найкращий короткометражний ігровий фільм» переміг «Ти в порядку?» Наталки Ворожбит. Його конкурентами були «Джорданʼ96» Катерини Лесик, «Згасаюче світло» Івана Орленка та «Лалібела» Анни Морозової
Нагороду у категорії «Найкращий анімаційний фільм» вибороли Марина Степанська й Анна Дутко за мультфільм «Ми, Європа» (також змагалися роботи «Гибкий Чаплинъ: Аспект» Оксани Курмаз, «Дивні – ходять лісом» Романа Дзвонковського та «Про Ігната-Ї*аната: то не казка, а бувальщина» Устини Данчук і Андрія Польшина)
Найкращим документальним фільмом кінокритики назвали «Нескінченність за Флоріаном» Олексія Радинського (проти стрічок «Терикони» Тараса Ткаченка, «Літургія протитанкових перешкод» Дмитра Сухолиткого-Собчука та «Щоденник нареченої Христа» Марти Смеречинської)
Висунутий на «Оскар» від України «Клондайк» Марини Ер Горбач здобув нагороду в категорії «Найкраща акторка» (Оксана Черкашина). Також у номінації змагалися Ріта Бурковська («Бачення метелика»), Анастасія Карпенко («Як там Катя?») та Соломія Кирилова («Памфір»)
У номінації «За досягнення» кінопремією відзначили колектив Довженко-Центру (Станіслав Битюцький, Альона Пензій та Олександр Телюк) за цикл показів «Дивне, химерне, фантастичне»
Крім того, цьогорічна премія «Кіноколо» мала дві спеціальні відзнаки:
Одну посмертно отримав режисер Мантас Кведаравічюс, який трагічно загинув у тимчасово окупованому Маріуполі 2 квітня
Іншу вручили голові пресслужби полку «Азов» Дмитру (Оресту) Козацькому
Наостанок процитую кінокритика Станіслава Битюцького, з яким я перемовилася кількома словами після церемонії нагородження: «За останній рік у нас з'явилося декілька сильних фільмів, які раніше з різних причин не зʼявлялися. Тому цей рік дуже важливий – це один із найвищих стрибків у плані якості українського кіно. До того ж це дуже цікавий зріз того, що передувало 24 лютого, і сьогодні дивитися це боляче й актуально». На думку Станіслава, українське кіно зараз має підвищений попит у національного глядача: «У програмі кінофестивалю 12 українських фільмів – такої кількості нашого кіно ніколи не було. У людей є величезна потреба відволікатись, збиратися, виходити кудись разом, набувати спільного досвіду, що стосується не лише травм, які ми всі зараз переживаємо. Люди хочуть через кіно трохи більше зрозуміти себе, зрозуміти свою реальність. Раніше ми не відчували щастя дивитися кіно на великому екрані, це було щось звичайне. А зараз це відчувається як щось дуже важливе».
Коментарі, вважаю, зайві. Лише нагадаю, що Шостий київський тиждень критики триває до 26 жовтня.
