Неофіційним лейтмотивом круглого столу «Моніторинг культурного середовища: аудіовізуальний та аудіальний сектори в реаліях сьогодення», що цього тижня був організований Українським культурним фондом, сміливо можна вважати слова зі старої пісні, котру неодноразово цитували різні спікери події: «Цей дощ надовго». І говорили, звісно, геть не про погоду.
Головною темою обговорення був поточний стан аудіовізуальної індустрії та її перспективи в контексті війни. І хоча що стан, що перспективи, м'яко кажучи, не найліпші, спікери – зокрема, виконавчий директор УКФ Владислав Берковський, його заступник із проектної роботи та член дирекції фонду Дмитро Решетченко, режисери Ахтем Сеітаблаєв і Дмитро Сухолиткий-Собчук, продюсери Денис Іванов і Вікторія Бурдукова, підполковник ЗСУ й експерт УКФ Тарас Боровок – однаково знаходили приводи для дуже стриманого, але оптимізму. Дощ надовго? Ну що ж, доведеться якось пристосовуватися до умов нашого вимушеного українського Макондо. Тим паче УКФ, як виявилося, зараз активно працює над тим, аби надати індустрії ну хоч якісь «парасольки» та «дощовики».
«Цей рік – форс-мажорний, дуже складний. Війна заскочила нас на етапі старту грантового сезону. Станом на 24 лютого було подано 2790 заявок з усієї України. Але це, звісно, не всі, бо багато програм іще було на етапі подання документів – включно з програмами «Розвиток кінопроекту ігрового кіно» та «Передпродакшен неігрового кіно». На жаль, цей етап не вдалося навіть завершити. Але зі свого боку, ми намагаємося зробити все можливе, аби грантовий сезон 2022 року відбувся», – зазначив Дмитро Решетченко.
За словами Решетченка, наразі завершена експертна робота за аудіовізуальним сектором: ті заявки, що були розподілені між експертами до 24 лютого, оцінені; складені й доступні для ознайомлення рейтингові реєстри (програма «Культура без бар'єрів» та частина програми «Аудіовізуальне мистецтво»).
«Певна річ, що в тій ситуації, яка склалася, велика частина запланованих проектів уже не зможе відбутися: десь втрачена науково-технічна база, десь люди роз'їхалися, команда розпалася тощо, – зазначив Дмитро. – Проте ще раз наголошую: ми робимо все можливе, аби бодай частково профінансувати проекти, подані на 2022-й. Зокрема, працюємо заради цього з партнерами. Наприклад, компанія Netflix зацікавилася частковим фінансуванням аудіовізуального сектору, й наразі ведуться перемовини».
Та однієї умовної «парасольки» – навіть від Netflix – буде замало, тому в УКФ працюють і над іншими рішеннями. Одним із таких стала вже запущена платформа «Культурний простір».
«Ця платформа реалізуватиметься у партнерстві з міжнародними організаціями та Міністерством культури, – розповів Решетченко. – Нині ми приймаємо заявки за трьома напрямами: підтримка митців, підтримка організацій і підтримка культурно-мистецьких проектів. Наразі вже надійшло майже 108 заявок на проекти, 111 заявок від суб'єктів господарювання у сфері культури та 189 заявок від митців. Як здійснюватиметься підтримка: по-перше, сама платформа передбачає можливість для тих, хто має змогу, підтримати сферу культури (тобто донатування). Також на президентській фандрейзинговій платформі UNITED24 передбачений збір коштів, зокрема, й на сферу культури. І ті кошти, що надійдуть Міністерству культури з платформи UNITED24, теж розподілятимуться саме серед тих, хто подав заявки на платформі «Культурний простір». Також джерело фінансування – різні міжнародні організації: наскільки мені відомо, вже щонайменше дві чи три з них заявили, що готові частково профінансувати запити, котрі перебувають на платформі».
Щодо роботи платформи висловився і Владислав Берковський.
Виконавчий директор УКФ обережно, але досить упевнено зазначив: «Сподіваюся, на початку липня перші заявки, що поступили на платформу «Культурний простір», будуть профінансовані».
Та крім вищезгаданих двох напрямів роботи УКФ має ще й третій: розроблення нової програми, до якої планується залучити кошти Європейського союзу й інших міжнародних донорів. Робоча назва цієї програми – «Культура під час війни і відновлення після війни», а її старт планується на другу половину цього року. У Фонді наголошують, що це буде геть нова програма: зі спрощеною процедурою подання заявок і пришвидшеною процедурою відбору – через дуже обмежені строки. Зараз активно розробляється науково-правова база програми, і, щойно вона буде розроблена, обіцяють повідомити про запуск.
Далі слово мав Тарас Боровок, котрий виступив водночас від імені УКФ, індустрії, цивільних і військових. Адже він – сценарист, продюсер, експерт УКФ, а ще підполковник ЗСУ: військовий пенсіонер, що від 24 лютого поновився у лавах збройних сил.
Наразі Боровок служить у відділі інформування або, як сказав він сам, «відділі пропаганди, називаймо речі своїми іменами; і не біймося цього слова, оскільки нічого поганого в ньому взагалі немає, якщо йдеться не про пропаганду російську».
Боровок пригадав, що раніше, коли до УКФ подавалися проекти мілітарної тематики, часто виникали диспути: деякі експерти казали «Чому ми маємо фінансувати проекти Міноборони?», інші ж наголошували, що це також культурний аудіовізуальний продукт. Та зараз стало зрозуміло – ми воюємо одночасно на двох фронтах, тож треба єднатися.
«Зараз в армії ми почали працювати над фільмом «Оборона Києва» та зіткнулися з тим, що в нас немає гідної кількості професіоналів-військових, які могли б утілити наш задум. Військовим бракує досвіду у сфері кіно. І бракує фінансування, щоб той досвід купити. Режисери, оператори працюють на волонтерських засадах. А цивільні, зі свого боку, не мають такого доступу, як військові: до інформації, як ухвалювалися рішення про оборону, до секретних об'єктів, що зараз не можна знімати, але можна буде згодом», – розповів Боровок, просуваючи ідею взаємовигідного партнерства військових і кіношників у створенні мілітарного документального контенту (й контенту взагалі). А також висунув пропозицію щодо створення у майбутньому окремого лоту УКФ саме з воєнної тематики.
На стику між цивільними та військовими наразі перебуває й Ахтем Сеітаблаєв. Режисер, що вступив до війська, приєднався до дискусії просто з машини, котрою їхав на нараду до свого комбрига.
«Маючи честь бути в армії, я маю змогу безпосередньо дізнатися, який саме контент – якої конотації, емоції, хронометражу – потрібен людям, – зазначив Ахтем. – Ми живемо в час, коли будь-які події відбуваються швидко, і будь-який контент (звісно, йдеться не про повнометражні стрічки) напевно має бути таким, що вміститься у формулу Акіри Куросави «щонайменше часу – щонайбільше інформації».
Режисер наголосив, що наразі велике значення має як стислий хронометраж, так і чітке таргетування. Він окреслив важливість створення якісного воєнного контенту для соцмереж, для YouTube та окремо підкреслив контент для TikTok: «З дітьми теж треба говорити, адже війна зачепила всіх. Говорити заради руйнування російських наративів». На думку Сеітаблаєва, формування спільного національного наративу за допомогою таргетованого інструментарію – запорука того, що люди розумітимуть, за що вони воюють: заради чого їм брати до рук зброю. «Нам треба протиставити тезу створення тезі руйнації», – резюмував режисер.
Тему хронометражу та соцмереж продовжила продюсерка Вікторія Бурдукова: але вже не так в ідеологічному, як у практичному ключі.
Передусім Вікторія висловила те, що всі знають, але про що намагаються не говорити: «Рекламний ринок в Україні, коли сказати інтелігентно, перебуває в стані стагнації, а коли чесно – то він помер. І зараз, на жаль, немає перспектив думати, що це якось швидко поліпшиться. Це стосується не лише телебачення, а й YouTube: люди, котрі в той чи інший спосіб монетизували контент через соцмережі, відчули те саме на собі».
Водночас, як зазначила Вікторія у контексті суспільної затребуваності «лаконічного» контенту, телебачення до цього не готове: «Канали не готові до короткого метру – він ламає їм сітку навіть за відсутності рекламних блоків».
Говорячи про майбутнє індустрії, Бурдукова наголосила, що, попри всі обставини, не варто зводити весь потенційний український контент лише до документального та мілітарного, включно з розважальною та просто «життєвою» складовою. «Контент, до виробництва якого ми беремося зараз, особливо ігровий, дійде до аудиторії згодом, і він має допомогти нашій зґвалтованій країні стати на ноги, давати бажання жити», – підкреслила продюсерка.
Про довгостроковий підхід до виробництва контенту сказав і режисер Дмитро Сухолиткий-Собчук.
Він наголосив на тому, що найкращий шанс не втратити в перспективі кількох років українське ігрове кіно як вид (і до того ж бути присутніми з ним на міжнародних фестивалях, у світовому культурному контексті) – це орієнтуватися на дуже маловитратне, малобюджетне виробництво авторських фільмів: йти шляхом румунської нової хвилі чи трієрівської «Догми». «І підґрунтя для того, щоб це відбулося, – це вже зараз запускати в роботу бодай сценарії, девелопмент», – зазначив режисер. За словами Дмитра, започаткована ним сценарна майстерня Terrarium наразі працює над розробленням шляхів допомоги українським сценаристам у створенні нових сценаріїв із залученням міжнародного докторингу.
Сухолиткий-Собчук, чий «Памфір» цьогоріч потрапив до «Двотижневика режисерів» Канн, не оминув увагою й питання фестивалів, зазначивши зокрема: хай як це неприємно, українським фільмам не варто зніматися з конкурсів, коли там присутні російські стрічки, адже тоді їхній голос буде почутий, а наш – ні. «Канни – це наче повернення з іншої планети, – зізнався режисер. – Там стало зрозуміло, наскільки світова кіноспільнота далека від наших реалій. І той діалог, що ми зараз ведемо, має тривати роками, аби пояснити світові небезпеку великої присутності росії».
Про важливість створення українського кіно не лише для українського, а й для міжнародного глядача говорив і керівник компанії «Артхаус Трафік», продюсер Денис Іванов.
Проте взяв інший ракурс цього питання, акцентувавши орієнтир на копродукцію: як шанс знайти ресурси для зйомок і як можливості для включеності у світовий контекст. «Війна є ситуацією, про котру не можна не висловитись. Але треба не потрапити в таку пастку, як балканський кінематограф, що досі знімає фільми про війну, бо їм це болить», – зазначив він.
Говорячи про необхідність будь-що зберегти українську аудіовізуальну індустрію як таку, продюсер наголосив: «Нам треба зробити репатріацію тих людей, котрі виїхали, – і вони мають повернутися не на порожнє місце. Так, найближчим часом знімати в Україні ігрове кіно буде дуже важко, і тут мають бути рішення на рівні інституцій, на рівні держави».
А щодо кроків у цьому напрямі, які можна й треба робити просто зараз, Іванов цілком згодний із Сухолитким-Собчуком. «Саме девелопмент проектів може зараз зайняти сценаристів, режисерів, зробити так, щоб ці люди не втратили кваліфікації. І за два роки гарно розроблений проект зможе подаватись і до українських, і до закордонних кінофондів», – резюмував продюсер.
Що ж, хоча дощ наразі змиває не лише індустрію, а й усю країну та, на жаль, навіть не думає завершуватись, українські кінематографісти, як бачимо, поступово вчаться «ходити проміж крапельок», а державні інституції – чимдуж шукають парасольки. Тож – стоїмо! Най і під дощем.
