Вже завтра, 17 травня, розпочинає роботу 75-й Каннський кінофестиваль, на якому, попри все, наша держава буде вже вшістнадцяте представлена Національним павільйоном, спеціальною програмою «Україна у фокусі» на кіноринку Marché du Film, а також одразу двома фільмами в офіційному конкурсному відборі – повнометражними ігровими дебютами молодих українських режисерів. До секції «Особливий погляд» включений фільм режисера та сценариста Максима Наконечного «Бачення метелика», а до програми «Двотижневик режисерів» увійшов фільм режисера та сценариста Дмитра Сухолиткого-Собчука «Памфір». Останній особливо цікавий тим, що зазвичай до цієї каннської програми потрапляють проекти не дебютантів, а режисерів, що вже зробили собі ім'я.
.JPG)
Утім, дорога «Памфіра» наче вела його до Канн іще від етапу розроблення проекту, хоча останні кроки нею робилися вже за часів повномасштабної війни. Ми поговорили з Дмитром Сухолитким-Собчуком та продюсеркою стрічки Олександрою Костіною про те, як нетворкінг вивів їх на цю дорогу та як допомагав нею рухатися в копродукції з трьома країнами. А ще – про режисерську прискіпливість як інструмент економії; про специфіку роботи з гуцульським діалектом для актриси зі Сходу країни; про те, як «вбудувати» біблійну історію в буденне життя українських контрабандистів на румунському кордоні; а також про те, як і навіщо створюються міфологеми – локальні й рівня всієї країни.
Порятунок звуку під звуки обстрілів
За словами Олександри Костіної, «Памфір» мав шанс потрапити ще до минулорічних Канн: зйомки вже було завершено, на постпродакшен до фестивалю, котрий відбувався у липні, лишалося десь пів року. Та вирішили не квапитися, щоб зробити все як треба. Проект спокійно готували до аплікації на цьогорічний фестиваль, дедлайн якої був у першій декаді березня, але…
«26 лютого режисер мав їхати до Польщі, аби прийняти роботи з зображення, кольорокорекції, зробити зведення з попереднім звуком і, власне, створити скрінер для Канн. Та через початок війни ми в перший тиждень вимушено «випали» з процесу аплікації. І дуже вдячні нашим партнерам із Польщі та Франції, особливо Богні Шевчик, що вони взяли на себе цю роботу й успішно її завершили, – розповідає Олександра. – Все, що потребувало безпосередньої участі режисера, було организовано онлайн. Окрема величезна вдячність Олександру Верховинцю, який відповідав за монтаж звуку. В перші дні війни, коли в Києві стріляли й був повний хаос, він зміг дістатися студії й зробив копію всього проекту зі звуку – зберіг роботу, над якою велика команда на чолі зі звукорежисером Сергієм Степанським працювала багато місяців, – і завантажив усе це для французької компанії постпродакшена, котра завершувала фінальне зведення у себе».
«Памфір» – копродукція чотирьох країн (із залученням фінансування ще з п’яти держав). Україна (Bosonfilm) відповідає за девелопмент і виробництво, Франція (Les Films d’Ici) – відповідає за частину робіт із постпродакшену звуку, пакетування фільму, також до проекту залучений французький композитор і спеціаліст із саунд-міксу. Від Польщі (Madants) – режисер монтажу, більша частина робіт із VFX і мастерингу проекту, кольорокорекція, а також постер фільму. «А щодо Чилі: за умовами співпраці було необов'язково залучати місцеву команду і саме в цій країні витрачати гроші, аби потрапляти під копродукційні «нормативи». Та наші партнери з компанії Quijote взяли на себе велику роботу з промо – зараз ціла низка видань Південної Америки готує матеріали про наш проект. Фільм знімали під час ковіду, постпродакшен останніми місяцями відбувався в умовах воєнного стану. І ми – обоє з Дмитром дебютанти в повному метрі – вдячні нашій великій міжнародній команді за злагоджену роботу та підтримку. Шлях проекту був довгий, і на різних етапах приєднувалися не тільки міжнародні, а й українські копродюсери, кожен з яких зробив важливий внесок своєю експертизою: це Євгенія Яцута, Артем Колюбаєв, Альона Тимошенко», – каже Костіна. За її словами, права розподіляються як заведено: відповідно до того, яку частину бюджету кожен із партнерів зміг залучити.
Та як сформувати таку «команду мрії», де знайти її «гравців» і чим зацікавити їх? А ще – низку українських та європейських фондів, за підтримки яких початковий бюджет проекту зріс від 28 млн грн до майже 40 млн грн. Відповідь, якщо стисло, – тривала і наполеглива робота продюсера та режисера та якісний девелопмент проекту.
«Канни – це вміння правильно менеджерувати час»
«Як каже народна мудрість: коли ошиватися біля перукарні, рано чи пізно ти пострижешся. У цьому разі: якщо крутитися біля французьких продюсерів, ти собі знайдеш французького продюсера», – з усмішкою розповідає Дмитро Сухолиткий-Собчук про свою участь 2018 року у Cinefondation, програмі підтримки молодих кінематографістів із різних країн під патронатом Каннського кінофестивалю з дуже жорсткою селекцією і малою кількістю учасників.
І додає, що насправді перемовини з французькими копродюсерами розпочалися ще до Cinefondation, а продовжилися вже під час резиденції, коли Олександра Костіна приїжджала до Парижа, аби разом із Дмитром зустрітися з потенційними партнерами. Остаточне ж рішення про співпрацю саме з Лорою Бріан, з якою Олександра познайомилася на лабораторії EWA Mentoring, було ухвалене під час Каннського кінофестивалю 2019 року.
Та Cinefondation стала не першою міжнародною майстернею, де Дмитро працював над «Памфіром».
Шлях почався 2016 року з TorinoFilmLab, де протягом дев'яти місяців напрацьовувався перший драфт сценарію. «Саме там я познайомився з Євою Пащинською, продюсеркою двох фільмів Павла Павликовського «Холодна війна» та «Іда», – згадує Дмитро. – Я вже тоді думав про копродукцію з Польщею, перебував на стипендіальній програмі Gaude Polonia, де моїм ментором був Кшиштоф Зануссі. Але так вийшло, що його студія TOR, котра опікувалася моїм проектом, була розформована. І Єва Пащинська порадила, до кого ще можна звернутися, нагадавши про компанію Madants, яку я знав і раніше завдяки перебуванню у Варшаві». Тоді відбулося лише перше знайомство з цією компанією, бо проект перебував на дуже ранній стадії девелопменту. А за декілька років, коли з «Памфіром» почала працювати Костіна, вона, вже маючи розроблений пакет проекту, зустрілася з Клаудією Смеєю з Madants на кінофестивалі у Торонто й домовилася про копродукцію.
Ще на початковому етапі нетворкінгу стало зрозуміло, що, аби справді зацікавити міжнародних продюсерів, режисеру-дебютанту необхідно створити певний «референс» – короткометражну роботу, яка демонструватиме його авторський погляд. І для Сухолиткого-Собчука таким «референсом» стала ігрова короткометражка «Штангіст», що зібрала багато фестивальних нагород.
Дмитро продовжив свій шлях майстернями, завітавши до Midpoint Intensive в межах фестивалю в Карлових Варах. «Це був етап між першим і другим драфтами сценарію. Там із нами працювали два скрипт-доктори. Вони читають твій сценарій, інші учасники також читають, ти з усіма говориш, дістаєш фідбек. Тобто це і навчання, і знайомства з прицілом на майбутнє, і фокус-група», – пояснює режисер і сценарист ключову користь від майстерень.
Третя майстерня – власне Cinefondation, де з'явився фінальний драфт сценарію «Памфіра», який потім піддавався лише невеличким редакціям у плані особливостей гуцульського діалекту та мізансцен. Участь у цій майстерні також стала для Дмитра своєрідною репетицією Канн, досвід якої точно стане йому у пригоді вже 21 травня, коли відбудеться прем'єра фільму в конкурсній програмі.
.JPG)
«Завдяки Cinefondation ми дізналися внутрішню кухню фестивалю, – каже Дмитро. – Ми, учасники програми, були там відтоді, коли павільйони почали готувати до відкриття, та з бейджами, що дозволяли потрапити буквально всюди. Ти розбираєшся, як узагалі живе фестиваль, як він дихає. Наприклад, була ситуація, коли ми мали презентувати проект «Памфір» у павільйоні французького національного центру кіно CNC Aide aux cínemas du monde: зал на п'ятсот людей, багато продюсерів. Репетиція минула добре, я все собі розрахував, але подумав: на презентацію краще все ж таки прийду завчасно – десь за годину. А в Каннах, коли відбувається якась велика прем'єра з кінозірками, все навколо запруджене людьми: центр міста просто паралізований. І саме це сталося в день презентації: розумію, що я не пройду, не встигаю. Я обходив «лабіринтами», і ось заходжу нарешті в павільйон і чую: «А тепер №9 – проект «Памфір». Не встиг навіть води випити – відразу вийшов на сцену й презентував проект. Канни – це вміння правильно менеджерувати час. І зараз, коли «Памфір» в одній з програм фестивалю, завдяки Cinefondation я знаю, як усе функціонує, і не відчуваю розгубленості».
Формула залучення партнерів: досвід, історія та… знову досвід
Продюсерка Олександра Костіна розпочала з Дмитром роботу над «Памфіром» навесні 2018 року. Відразу, не маючи коштів від фондів навіть на девелопмент, продюсерка організувала експедицію з пошуку локацій для майбутнього фільму. Чому? «Щоб аплікуватися до будь-яких фондів, дуже важливо мати якісний кіт проекту: попередній кастинг, локейшен-скаутинг – певну візуалізацію того, який вигляд матиме майбутній фільм», – пояснює продюсерка. Восени 2018-го проект дістав підтримку УКФ на девелопмент, і тоді само, восени, надійшло підтвердження, що Дмитра обрали для Cinefondation. «Участь у цій програмі справді стала значним поштовхом для проекту, адже якщо проект обирають до резиденції, то для європейських продюсерів і фондів це знак якості», – каже Костіна, зазначаючи, що друга половина 2018-го, весь 2019 рік і частина 2020-го були присвячені саме залученню фінансування та пошуку копродукційних партнерів.
«Тоді ж ми дістали фінансову підтримку Держкіно: найважливішу першу підтримку, базу для старту, – згадує вона. – Потім була залучена підтримка від Польського інституту кіно (PISF), швейцарського фонду Visions Sud Est, французького національного центру кіно CNC Aide aux cínemas du monde (підтримка міноритарної копродукції з Францією. – MBR). Кожен із цих фондів підтримує п'ять-шість проектів, тоді як аплікацій вони отримують від двохсот до тисячі. І з кожним новим таким логотипом на постері нашого проекту шлях до наступних фондів ставав легшим. Торік нас підтримав шведський Göteborg Film Fund у питанні постпродакшена. А також Hubert Bals Fund при кінофестивалі в Роттердамі (на етапі виробництва) та Чернівецька державна обласна адміністрація. «Памфір» був відібраний на Venice Gap-Financing Market – кіноринок, що бере проекти, котрі мають понад 70% фінансування, аби на Венеційському кінофестивалі допомогти відшукати решту. У договорах з усіма цими фондами та лабораторіями є пункт, що кінофестивалі, які стоять за цими інституціями, мають право першочергового перегляду твого проекту. Тому під кінець роботи над «Памфіром» у нас уже було чотири кінофестивалі класу А, котрі виявили зацікавленість подивитися проект іще до того, як він був завершений: Канни, Локарно, Роттердам і Венеція».
Цікаво, що «Памфіру» вдалося проскочити лещата сумнозвісного Одинадцятого конкурсу Держкіно, частину проектів якого спочатку підтримали, а потім забрали фінансування. «Не знаю, як точно ухвалювалося рішення, – каже Олександра. – Офіційно було озвучено, що в нашій секції міжнародної копродукції завдяки зверненню Гільдії режисерів вирішили підтримувати саме українських режисерів». На час отримання допомога Держкіно, за словами Костіної, становила майже 76% бюджету проекту, решту планувалося залучити з інших джерел. Але в результаті ця решта перевершила сподівання: наразі частка Держкіно становить майже 55% бюджету «Памфіра».
Попри складнощі з власним фінансуванням, Держкіно у міру можливостей допомагає потрапити до Канн виконавцеві головної ролі Олександру Яцентюку та режисерові проекту, долучаючись як до фінансування подорожі, так і до комунікацій з усіма відповідальними держструктурами щодо спеціального дозволу на виїзд для них – чоловіків призовного віку.
«У нас певний внутрішній конфлікт: начебто це й перемога – на культурному фронті. Та з іншого боку, все це відчувається невчасним: чи варто багато писати й говорити про кіно, коли вся увага прикута до інших новин», – зізнається Олександра, коли йдеться про представлення «Памфіра» у Каннах і його супутнє промо. Останнім опікується українська PR-менеджерка Тетяна Мала та міжнародний сейлз-агент – французька компанія Indie Sales, партнерські відносини з якою в команди проекту також зав'язалися ще на етапі сценарію. «Хочеться відзначити дуже велику підтримку з боку міжнародної кіноспільноти: дехто готовий просто так вивішувати банери, дехто допомагає з промоматеріалами, і це дуже важливо зараз, коли фінансові можливості обмежені, – розповідає Костіна. – Наприклад, є така агенція European Film Promotion, яка працює при Європейській кіноакадемії й надає підтримку на фестивальне промо міжнародним сейлз-агентам. Оскільки Україна не є членом ЄС, ми не могли подаватися на підтримку цієї інституції. Проте цього року завдяки зусиллям Українського інституту, що вів із ними перемовини, та з їхньої доброї волі відбувся відкритий конкурс, на котрий могли податися всі українські проекти, що мають міжнародних сейлз-агентів, і дістати ще й там частину підтримки».
Після Канн в «Памфіра» великі плани: прем'єри заплановані у Північній та Південній Америці, Африці, Азії. «Насправді в нас є довжелезний список від сейлз-агента, що розробляє нашу стратегію, і там є позиції не лише для кожного континенту, а й варіанти для кожної території – як у контексті прем'єри, так і участі у фестивалях, – зізнається Костіна. – Також завдяки міжнародним партнерам у нас уже є гарантія релізу на території кожного з них: у Польщі, Франції, Чилі, Нідерландах, Швеції, Швейцарії, Люксембурзі та Німеччині. Ну і, звісно, сподіваємося на якнайшвидшу можливість прем'єри та релізу в Україні».
Проект «Памфір» – менш ніж півторагодинний фільм, зроблений наче на одному подиху, – від перших драфтів сценарію готувався майже сім років. Понад пів року – із січня по жовтень «карантинного» 2020-го – тривав ретельний підготовчий період, що зазвичай забирає два-три місяці. Були чисельні експедиції на локації, зйомки репетиційних фільмів.
.JPG)
Потім – рік постпродакшена. І весь цей час партнери не підганяли команду, позаяк справді вірили в проект. Що ж дало їм цю віру? Як і чим вдалося їх так зачепити? «Перше, на що звертають увагу, – аби бодай витратити час на прочитання сценарію, – це бекграунд і продюсера, і режисера. І хоч це дебютний повнометражний художній проект для нас обох, ми цей бекграунд мали, оскільки давно працюємо в індустрії, – відповідає Костіна. – Це перша сходинка: коли ще немає зацікавленості в історії, проте є зацікавленість та симпатія до її творців. Другий раунд обговорення – після того як подивилися «Штангіста» та прочитали сценарій «Памфіра». І тут уже мить захоплення самою історією, котра є правдивою, не відпускає емоційно і несе в собі якусь магію… магію кіно. Всі наші партнери мають великий досвід – тож вони здатні цю магію розпізнати. Отже, формула: досвід, історія та… знову досвід – тепер вже як гарантія того, що ми зробимо цю історію саме так, як пропонуємо. Партнери неодноразово казали, що готові допомагати шукати додаткові можливості, аби наші виробничі обмеження не вплинули на фінальний результат, щоб усе було так, як задумано. Відповідно, звідси й рішення про збільшення бюджету, подовження девелопменту, залучення додаткових фондів».
Режисерський метод – не знімати зайвого
Що ж це за історія, «котра є правдивою, не відпускає емоційно і несе в собі якусь магію»? В центрі сюжету стрічки, що знімалася в селах Івано-Франківської та Чернівецької областей, – кремезний і суворий чоловік на прізвисько Памфір (Олександр Яцентюк): в минулому контрабандист, який нині заробляє будівельними роботами. Він приїхав із заробітків у Польщі до рідного села напередодні зимового карнавалу Маланки. Памфір має побожну дружину (Соломія Кирилова) і сина-підлітка Назара (непрофесійний актор Станіслав Потяк). І власне, через вчинок Назара, що дуже не хоче, аби батько знов їхав, Памфір опиняється перед необхідністю знову порушити закон, хоча й присягався дружині ніколи більше цього не робити.
З контрабандистськими реаліями прикордонних із Румунією регіонів України Дмитро Сухолиткий-Собчук познайомився, ще коли знімав документальний проект «Красна Маланка» (2013). «Я тоді з кимось познайомився, з кимось поговорив – і коли це не на камеру, то хлопці, котрі самі носять сигарети через кордон, багато розповідали, – згадує він. – Мене цікавила побутова частина: було байдуже, хто і як це там кришує. Це все є певна частина реальності, частина ментальності: люди перетинають кордон заради вигоди, щоб допомогти своїй сім'ї, і не бачать у цьому, по суті, гріха. І оця філософія мене найбільше здивувала: що людина порушує закон – і це є нормою. Допоки така філософія існує – це системний збій самого соціума, наочне втілення теорії розбитих вікон: якщо всім можна, то чому мені не можна?! І цей парадокс мені хотілося дослідити: системну проблему соціуму на прикладі маленької сім'ї – як ця загальна токсичність впливає на найменшого представника нашого суспільства, на людину, котра просто хоче чогось доброго для своєї родини».
Одна з найцікавіших «фішок» фільму – його мова: унікальна гуцульська говірка, що звучить геть природно – жодної штучності, жодних переозвучань. Дмитро Сухолиткий-Собчук родом із Чернівців, дитинство провів в Івано-Франківській області, й сценарій одразу писав діалектом. А коли було обрано конкретні знімальні локації, текст заради повної автентичності довелося адаптувати до місцевої вимови: редактуру діалекту спочатку зробила Олександра Сорохан, продюсерка заснованої Дмитром сценарної майстерні Terrarium, що сама родом з Косова. А після неї текст вичитував вузькоспеціалізований знавець гуцульського діалекту Василь Зеленчук, який став консультантом проекту з вимови.
«Ми старалися добирати акторів саме з західного регіону, – розповідає режисер. – Олександр Яцентюк, Іван Шаран, Соломія Кирилова, Станіслав Потяк – Львівська область, Мирослав Маковійчук (батько Памфіра) – Чернівецька. А от Олена Хохлаткіна, що зіграла матір Памфіра, – зі Сходу. Я її помітив іще на кастингу в Тамари Трунової, запропонував їй роль, але одразу попередив: найбільший виклик – це діалект. Якщо я в нього не повірю, ми не стартуємо. І вона сказала: «Ми стартуємо – я все зроблю». Вона феноменальна актриса, без страху. Деякі речі за свою довгу кар'єру вона в нашому проекті зробила вперше – бо повірила в матеріал. Це актриса з зайнятістю 24/7, але вона неймовірно старалася: приїжджала в гори на репетиції, ходила базарами, говорила з людьми і найбільше з усіх «мучила» пана Зеленчука – якісь звуки їй не вдавалися, побудова мови. Але як бачите й чуєте, навіть гуцульський діалект удається людині, котра від народження говорила російською мовою: вивчила українську – і прекрасно нею володіє, а тепер іще й володіє діалектом».
Репетиції тривали три місяці: на етапі, коли вже був затверджений третій драфт сценарію і 90% кастингу. Всі актори впродовж трьох місяців їздили в Карпати, де команда винайняла дві хати, що у фільмі «зіграли» хати Памфіра та його батьків. «Ми жили в цих хатах, ходили селами – збирали діалект, – розповідає Дмитро. – Актори днями займалися вимовою з паном Зеленчуком. Були різні завдання: наприклад – піти на базар і з усіма говорити цим діалектом так, щоб ніхто не впізнав у тобі немісцевого. Комусь удавалося краще, комусь гірше. Це був такий собі творчий табір для дорослих і дітей. Також ми мали ще одного коуча – акторського тренера Ігоря Колтовського, якого залучили для діток: мені було важливо, щоб вони пройшли бодай мінімальну акторську лабораторію. Ну і з акторами, звісно, в нас були серйозні вже репетиції».
Щодо серйозності репетицій режисер аж ніяк не перебільшує. Фактично протягом репетиційного процесу «начерно» був відзнятий весь фільм. Як удалося вмовити продюсерів на таке «нераціональне» використання часу та ресурсів? Парадокс, але Дмитро апелював до того, що навіщо знімати зайве – те, що потім відріжеться, – тоді як передзйомки дозволяють виокремити лише потрібне.
«Скажімо так, це те, як я пітчу свій метод продюсерам, – зі сміхом коментує Дмитро економічний аспект свого режисерського методу. – Вони думають мовою цифр. Коли кажеш: «Нам треба зробити читку в стилі «Догвілю» – не застільну, а розігруючи всю сцену. Треба провести репетиції, пожити на локаціях, аби зрозуміти світ наших героїв», – їм легше зрозуміти через мотивацію, що це дозволить зекономити гроші (так воно, в принципі, і є). Цим авторським методом я працюю ще зі «Штангіста». На етапі читки «Памфіра» я почав «приміряти» різні акторські типажі – і професіоналів, і непрофесіоналів – на різні ролі. Хтось після такої читки залишився далі в кастингу, а з кимось ми попрощалися. На ці читки, що були реалізовані за підтримки УКФ, ми витратили два тижні. Потім я все змонтував – і стало зрозуміло: кіно буде отакої тривалості, не працюють отакі-то сюжетні лінії, діалоги. Тобто другий драфт сценарію вже був на основі цього умовного «Догвілю» і тривав 2 години 40 хвилин. Тільки спробувавши, я можу дати собі відповіді на питання: що працює, що ні, що треба змінити».
«Нам не треба Гастелло – нам треба Привид Києва»
Що не працює, і що треба змінити – про це великою мірою і є фільм Дмитра. На прикладі локальної історії він певним чином говорить про глобальні проблеми соціуму. Ті проблеми, що зараз, на тлі війни, навіть іще більше загострились і які нам неодмінно треба буде розв'язувати потім.
Сюжет фільму не має жодного стосунку до гібридної війни, проте у стрічці чутні її відголоски: у радіо- та телепередачах, що потрапляють у кадр, у діалогах героїв («Вони вже й так гівна вхопли: їх батька в АТО сєпари вбили»). «Здавалося б – Буковина, найвіддаленіший від війни регіон, а і його вона торкнулась. І завдяки цим відголоскам ми ідентифікуємо єдність усього українського суспільства, що має проблемного сусіда на Сході, – підкреслює Дмитро. – Наш проект стартував 2016-го і завершився зараз. У країні були системні збої й до повномасштабної війни, але тепер вони набувають нового характеру: ми стикнемося з чимось іншим. Майдан перезавантажив систему координат, і так само її зараз перезавантажить війна, перекроїть ментальність самої країни».
Дмитро, що з перших днів повномасштабної війни почав знімати документальний матеріал про різних людей під час війни, включно з проектом про прикордонників, навів свіжий приклад такого парадоксального перезавантаження: «В мене є друг – він у волонтерському центрі працює. І був етап, коли бронежилети неможливо було провезти через румунський кордон через певні складнощі із системою дозволів. І ви знаєте, хто допоміг? Хлопці-контрабандисти. Вони провозили ці броніки та каски – декілька бусів: спокійно, своїми «коридорами». І нічого не взяли за це. Наче кармічну індульгенцію собі зробили».
Режисер наголошує, що у стрічці не ідеалізує жодного з персонажів: «Але вони всі живі, справжні, в них є своя правда, і ми можемо зрозуміти, в кого ця система координат порушилась, а хто її відбудовує».
До цієї теми системи координат у фільмі привнесено й релігійний аспект: великою мірою це переосмислена історія Авраама й Ісаака. Або, як акцентує Дмитро, «це наче наша українська казка про Ооха: маленький – локальний – Бог просить просту людину про те саме, що великий Бог просить Авраама». Та між Памфіром і Авраамом є принципова різниця. «Памфір – богоборець. Це людина, котра сумнівається в необхідності тотальної покори. Памфір – людина, що не кориться: взагалі нікому, бореться до останнього. Це національна риса, яка в нас століттями. І це знаходить віддзеркалення навіть у зовнішньому вигляді головного героя: нескорений козак», – підкреслює режисер.
Ця своєрідна міфологічність «Памфіра» для Дмитра є принципово важливою. «Міфологема виникає з певної необхідності, – пояснює він. – Потреби певного соціуму – і не так важливо, чи він великий, чи зовсім маленький, локальний, – потреби в новому орієнтирі. В комусь сильному, або відважному, або незламному. І – нашому сучасному орієнтирі: не тому, який базується на далекому минулому, але на ближньому минулому, котре ми самі для себе міфологізуємо. Нам не треба Гастелло – нам треба Привид Києва, навіть коли ми знаємо, що це не одна людина. Нам треба дівчина, котра виводить собак з Ірпеня. Це зриме мессіанство: тут і зараз. І цієї нової міфології «тут і зараз» нам ніхто не зламає: це не буде ідеологією, яку можна очорнити, як у разі героїв минулого, бо все це ми бачимо на власні очі. Ці приклади незламності нам зараз потрібні. І ми маємо розуміти, як вони народжуються. І ось «Памфір» – це, власне, один зі сценаріїв того, як народжується міфологема».
