Минулого тижня в Києві відбувся триденний спецвипуск міжнародного кінофестивалю Docudays UA, назва котрого – «Надзвичайний стан» – віддзеркалює реалії, в яких живуть українці майже девʼять місяців повномасштабної війни з росією.
Захід проходив у кінотеатрі «Жовтень». Фільмом відкриття стала стрічка «Маріуполіс-2», створена з урятованих фрагментів відео, що встиг зняти литовський режисер Мантас Кведаравічюс перед смертю від рук російських військових. Загалом глядачі використали 1644 квитки на фестивальні покази (нині частина фільмів доступна в онлайн-кінотеатрі docuspace.org, а решта вирушає у мандрівку регіонами України) та разом перечекали в укритті три повітряні тривоги.
Утім, під час Docudays говорили не тільки про війну, а й про події, що розгортаються в українській кіногалузі впродовж останніх місяців. Нагадаю, 16 серпня стало відомо про наказ Держкіно реорганізувати Довженко-Центр у декілька нових юридичних осіб. У Центрі заявили, що це означає ліквідацію інституції, яка фахово та комплексно опікується національним кіноархівом. У Держкіно відповіли, що Центр не є архівною установою «у розумінні чинного законодавства України» та ще й існує коштом державних дотацій. 2 листопада Держкіно опублікувало наказ про усунення в. о. директорки Довженко-Центру Олени Гончарук, призначивши нову виконувачку обов'язків Юлію Каждан, котра, як зʼясували журналісти-розслідувачі, не має жодного стосунку ані до кіно, ані до архівної справи, а у робочий час продає консультації з гіпнозу. Колектив Довженко-Центру не пустив пані Каждан до установи, а вже за декілька днів там розпочались обшуки, що проводили працівники СБУ, поліції та прокуратури.
На відкритті кінофестиалю про ці події нагадував намет, установлений у фойє «Жовтня». Як то кажуть, декорації смішні, а ситуація – не дуже
Та труднощі українців тільки згуртовують, ніби натякають Сергій Степанський, Марися Нікітюк, Валентин Васянович і Ко
На одній хвилі з ними Катерина Горностай, Юлія Сінькевич, Олена Гончарук, а також прескоординаторка Docudays Марія Матяшова та журналістка Анастасія Платонова (ліворуч і праворуч відповідно)
Як і ця чудова компанія: Денис Іванов, Ірина Цілик й Анна Капустіна
Олександра Гонтар, вірогідно, прийшла на пошуки нових сюжетів для «Телебачення Торонто». Що ж, абсурдність певних ситуацій – ідеальне підґрунтя для фірмового «торонтівського» гумору
Перед показом фільму відкриття на сцену вийшов колектив Довженко-Центру на чолі з Оленою Гончарук, яка подякувала організаторам кінофесту за підтримку та солідарність.
А також колективу інституції
«Ми себе гордо називаємо зберігачами унікальної колекції кіномистецтва. Поки ця команда є з Довженко-Центром, з колекцією кіномистецтва нічого не станеться, – підкреслила Олена. – Хтось боїться ще висловити свій голос на підтримку. Довженко-Центр став лакмусом для дуже складних хитросплетінь у політикумі та в управлінні країною [...] Якщо нас не чують у Держкіно та не розуміють нашої цінності, ми б хотіли, щоб нас почув президент – коли він іще може впливати на цю ситуацію і вона не вийшла з-під його контролю».
Варто зазначити, що суспільний резонанс навколо ситуації дав свої плоди: днями міністр культури й інформаційної політики Олександр Ткаченко заявив, що реорганізація Довженко-Центру в нинішний спосіб припиниться. Втім, колектив інституції вважає це «тактичним кроком та перегрупуванням».
Ще одна акція на відкритті кінофестивалю була присвячена Максиму Буткевичу. Український журналіст, правозахисник і військовий ЗСУ потрапив у полон на Луганщині майже пів року тому, питання його визволення взяв під контроль Об'єднаний центр із пошуку та звільнення полонених, але добрих новин, на жаль, поки немає
Та все це – лише преамбула. А докладно розказати вам сьогодні я хочу про проект «Архів війни», перша публічна презентація котрого також відбулася в межах спецвипуску Docudays UA. Це об'єднана база відео- й аудіоматеріалів про війну в Україні, що зберігає та упорядковує хроніку подій з перших днів повномасштабного вторгнення. Команда Архіву збирає матеріали, які висвітлюють життя людей і побут під час війни, опір цивільного населення агресору, евакуацію чи досвід перебування у бомбосховищах, руйнування, насилля та інші злочини, здійснені російською армією на території України, – будь-які матеріали, відзняті під час війни, що можуть бути важливими. Архів побудований згідно з міжнародними стандартами використання матеріалів як доказів у Міжнародному кримінальному суді. База даних має сертифікацію безпек від несанкціонованого доступу, а також декілька резервних копій, розміщених за межами України.
Початок презентації відклався на пів години, бо в усій країні була оголошена повітряна тривога. Росія продовжує воювати з мирним населенням України та бити по енергетичній інфрастуктурі – це, власне, вже наочна перша причина, чому Архів війни має існувати: аби збереги всі воєнні злочини країни-терориста та потім притягнути до відповідальності всіх причетних.
Презентація відбулась у форматі дискусії, учасники котрої розповіли про суть Архіву війни, його можливості та перспективи. «Проект почався з нашого бажання просто зберегти якнайбільше свідчень про життя, побут українців під час війни, їхній героїчний спротив, не дати загубитися всім цим десяткам тисячам відео, що виплеснулися з усіх каналів зв'язку, соцмереж. Ці відео транслювалися в режимі реального часу. Ми хотіли, аби правозахисники, документалісти могли скористатися ними і ніхто не міг переписати нашу історію за нас», – пояснив артдиректор Docudays UA Роман Бондарчук.
За його словами, в Архів можна не тільки завантажувати матеріали – наразі система вже збирає публікації самостійно. Наприклад, вона моніторить понад 50 телеграм-каналів (і українських, і ворожих), аби скласти найповнішу картину подій. Крім того, Архів співпрацює з багатьма медіа, правозахисними організаціями й індивідуальними контентмейкерами.
Наприкінці свого спічу Бондарчук закликав усіх охочих ділитися з Архівом власними історіями.
Інтерфейс сайту Архіву війни дуже простий: одразу під час входу користувачу пропонується поділитися своїми аудіо чи відео. А як саме відбувається завантаження контенту, розповів керівник технічного напряму Дмитро Багненко: «Це дуже захищена платформа. Щоб зайти в Архів, треба встановити собі на комп'ютер окремо виділений VPN-тунель, за допомогою якого можна безпосередньо дістатись Архіву. Це робить пряме й безпечне з'єднання комп'ютера користувача з Архівом. Наразі Архів не публічний, тобто у нього немає публічної IP-адреси – в цьому зараз немає необхідності, та це зроблено з метою безпеки».
Архів має три сховища. Перше – тимчасовий термінал, де перебувають файли користувачів, поки триває конвертація матеріалів, що спрощує подальшу роботу з ними (адже бувають файли вагою понад 100 ГБ). Після цього матеріали потрапляють до другого сховища, де з ними вже можна працювати. Оригінали ж зберігаються у третьому сховищі.
Усе це розташовано у хмарному сервісі Amazon. Але про всяк випадок існує й офлайн-хаб, розміщений у Великій Британії, в бункері. Там зберігаються всі копії того, що лежить «у хмарах». За інформацією Багненка, зараз в Архів завантажено понад 20 тис. фото та відеоматеріалів, що сумарно становлять 4,5 ТБ. Із них понад 300 годин відео.
Люди, що завантажують свої файли, мають надати додаткову інформацію, аби полегшити пошуки тим, хто працюватиме з цією інформацією: коли були зняті матеріали, хто автор (дуже важливо отримати точні контактні дані людини) та будь-яку додаткову інформацію, котра може пояснити, що відбувається на відео. Також додається джерело матеріалів: спеціалісти архіву позначають, що джерело верифіковане, або що матеріали надійшли з відкритих джерел. Доступ до персональних даних прихований від користувачів, його можуть бачити лише адміністратори.
Зважаючи на обсяги інформації, з якими доводиться працювати, до роботи Архіву залучений штучний інтелект. Наразі він допомагає розпізнавати фотографії, але вже тестується й розшифрування інтерв'ю – аби переводити аудіо та відео у текстовий формат. Усі матеріали, завантажені на платформу, мають класифікацію воєнного злочину за уніфікованою системою ООН. Це має допомогти у майбутньому, коли з матеріалами працюватимуть правоохоронні органи та міжнародні кримінальні суди.
Насамкінець Дмитро Багненко звернувся до людей, які сумніватимуться, чи є цінним їхній матеріал. Насправді обмежень як таких майже немає – треба лише, аби файл було знято після 24 лютого. Це може бути фіксація вашого побуту, просто моменти з життя, адже воно в усіх нас змінилося. Такі матеріали також допомагатимуть майбутнім дослідникам краще розуміти контекст, в якому ми перебуваємо. Як каже Багненко, цей архів – не тимчасова історія, а проект на десятиліття.
Коли файл завантажено на сервер Архіву війни, з ним починає працювати команда тегувальників, це наступний етап роботи.
А це Ірина Сидоренко, одна з тегувальниць. Вони сортують відео, аби ті, хто далі користуватиметься Архівом, могли швидко та коректно знайти потрібний матеріал. «Це допоможе знайти матеріал із різних регіонів, за різний проміжок часу або конкретні події – наприклад, мітинги цивільного населення у перші дні окупації Херсону», – розповіла Сидоренко.
До роботи з визначення, що саме зображено на фото або відео, залучаються волонтери, котрі проходять спеціальне навчання. «Діставши доступ до файлу, ми обираємо назву картки, місце, в якому відбуваються події, про які говорить свідок, часовий проміжок. Далі визначаємо ключові слова або теги: «обстріл», «ракетний удар», «життя в окупації», «цивільні», «діти», «руйнування», «житлові будинки» тощо. Терміни, що стосуються бойових дій: «крилаті ракети», «артилерія», «військова техніка», «російська армія». Ця класифікація допомагає нам як аналітикам працювати з файлом, а в майбутньому допоможе тим, хто отримає доступ до матеріалів». У найближчому майбутньому до роботи підключатимуть верифікаторів, які допоможуть встановити точні факти та знайти додаткову інформацію, що допоможе обробляти файли далі.
Варто зазначити, що команда Архіву війни також збирає інформацію, їздить до свідків та учасників подій, записує свідчення. Курує цей напрям режисерка Тетяна Симон.
«Протягом місяця ми розробляли методичку, за якою пишемо відеосвідчення. Створюючи цей документ, спиралися на досвід правозахисних організацій, котрі так само пишуть відеосвідчення воєнних злочинів. Ми також консультувалися з психологами про те, як етично працювати зі свідками травматичних подій. Наприклад, такі люди часто розповідають про свій досвід наче в теперішньому часі, й одне з завдань інтерв'юера – нагадувати, що це було раніше», – вдалася режисерка до деталей своєї роботи.
Команда Симон складається з інтерв'юерів із Київської, Чернігівської, Полтавської, Харьківської, Запорізької, Дніпропетровської, Херсонської областей. Це не тільки професійні журналісти, а й правозахисники, кінематографісти та люди, котрі до цього нічого схожого не робили, але пройшли спеціальне навчання. Вони їздять регіонами країни, аби спілкуватись із людьми наживо, чи записують розмови через Zoom, якщо іншої можливості немає. До речі, коли розмова пишеться відеозв'язком, інтерв'юери просять, аби людина мала воду та перебувала у кімнаті сама. Але краще, щоб у сусідньому приміщенні все ж хтось був, на випадок якщо виникне потреба у допомозі.
Найголовніше питання: що буде з цими файлами та свідченнями далі? Коли вони вирушать до Міжнародного кримінального суду? Наскільки важливою буде їхня роль у притягненні російських злочинців до відповідальності?
На ці питання постаралася відповісти правозахисниця Марія Цип'ящук – партнерка проекту «Архів війни». За її словами, наразі головним постачальником доказів російських злочинів для міжнародних організацій виступає Офіс генерального прокурора України. Тож поки немає чітких механізмів, що давали б розуміння громадському сектору, які матеріали та як саме передаватимуться правоохоронцям. Наразі такі механізми тільки створюються. «Але до нас уже зверталися вітчизняні органи, вони знають, що така база створюється», – зазначила Марія.
Вже сьогодні зрозуміло, що Архів війни – це не лише онлайн-база для міжнародних судів, а й унікальний контент для майбутніх дослідників, документалістів, творців художніх фільмів. Утім, Архів не може розпоряджатися контентом із мистецькою метою. Тож, якщо режисер захоче використати матеріали з бази, він муситиме звертатися по дозвіл напряму до авторів – через контакти, зазначені в описі файлу.
