Цього року Канни були особливі насамперед тому, що в моїй країні йде війна. І кому дістанеться пальмова гілка, насправді не так важливо, як оперативна інформація та звістки від близьких із фронту. «Привіт, я живий».
Цього року Канни особливі, бо вони перші після ковіду повноцінні, люди ходять у кіно як люди, без тестів та масок, ось як раніше – просто беруть та йдуть у кіно, і це якась забута реальність.
Цього року, як визнають критики, програма Канн неймовірно сильна, і, хто переможе, наперед не було відомо. Я не критик, я в Каннах у своїх справах, і вони не давали мені сфокусуватися на кіно, тому я просто полювала на ранкові або майже нічні сеанси, ловила квитки, крала у себе час для сну, вибудовувала логістику – і змогла подивитися майже десять фільмів із різних програм фестивалю.
Дякую, MBR, що я можу поділитися враженнями про програму, про фестиваль, про кіно, хоча я ж не критик. Але хочу сказати: все, що з нами відбувається, надає нової глибини сприйняттю кіно. І це новий досвід.
Жахлива за актуальністю, історична, трагічна подія – показ фільму Мантаса Кведаравічюса «Маріуполіс-2». Загибле місто, загиблий режисер. Смерть, яка зовсім поряд. Життя, яке однаково йде далі. Потрапити на нього мені вдалося дивом, а ось двом симпатичним блондинкам, що прорвалися до українського павільйону, аби попросити квитки, пощастило менше. «Ми у Франції із середини травня, дві години їхали до Канн, щоб подивитися кіно, – кажуть вони мені. – У нас батьки у Маріуполі, це так важливо для нас». – «Дівчата, нічим не можу вам допомогти». – «Гаразд, тоді підемо ловити Тома Круза...» У них зачіски, манікюр і макіяж, не лакшері, не каннський, а наш, рідний. Їхні посмішки віддають провиною, їхні очі сповнені болю. Такі самі очі у кожного з членів української делегації. Такі очі у кожного глядача, який мовчки виходив із зали після перегляду фільму. На п'ять хвилин кожен із тих, хто бачив фільм, перенісся з берега Середземного моря на берег Азовського та відчув подих смерті, запах убитого міста, побачив тіні відібраних життів, втрачених надій. І може, зрозумів, що все це не кіно. І все відбувається в реальному часі – просто зараз. Просто за декілька тисяч кілометрів від червоної доріжки. І кожному страшно та болісно. І відчуття цього вже не забути ніколи.
Про біль, про страх – гучний фільм 84-річного польського класика Єжи Сколімовського «Іа», котрий спричинив безліч суперечок, теж з основного конкурсу. Я дивилася цей фільм у величезному IMAX-залі, що був заповнений цілком, люди дві з половиною години спостерігали за історією віслюка звичайного, яка почалася в польському цирку – а завершується на італійській скотобійні. Не знаю, про що думали мої сусіди в залі, а я думала про те, що й цього нещасного віслюка, і мене хтось там вирішив звільнити та змінити мою долю. І отепер мене несе світом, і я не знаю, де буду завтра.
А ось фільм «План 75», повнометражний дебют Тіє Хаякави, про те, що старість не радість і, можливо, після 75 вже пізно, і масова евтаназія, поставлена на державні рейки, – це краще. Дивишся на екран, на приголомшливу акторську гру Тієко Байсьо – знаєте, їй вже навіть не 75, їй 80, і вона справжня легенда. Грала в «кіносеріалі» «Чоловіку живеться важко». Це якась неймовірна історія про те, що з 1969 по 1995 роки вся Японія з захопленням спостерігала за пригодами дурного чоловіка. Вийшло 48 фільмів (!) з одним героєм, і, якби актор Кейсі Ацумі не помер 1996 року, ця історія точно б тривала. Але їй, цій легендарній жінці, 80 років, і вона, як і інші герої цієї стрічки, розв'язує питання – бути чи не бути.
І ми розв'язуємо це питання щодня.
Це саме питання розв'язує смішний та ніжний Пепе, герой фінської стрічки «Історія лісоруба» (режисер Мікко Міллілахті). Маленьке селище десь далеко-далеко на півночі, котре переживає свій власний армагеддон: завод із заготівлі лісу закривають – і що тепер робити всім цим суворим небагатослівним людям? А Пепе позбавляється ще й дружини, потім від нього йде син. Найкращий друг скоює страшне вбивство, потім гине. А очі Пепе як були чистими та блакитними на початку фільму, такими й залишаються. Тож чи можна жити після кінця світу? Чи можна зберігати себе? Не знаю, ми всі наразі в процесі…
Або конкурс «Особливий погляд»: «Родео» Лоли Куіворон – там узагалі-то історія про французьких байкерів, залежних від адреналіну та жаги до швидкості. З ними дівчина, або ні, вона чужа навіть у цій маргінальній громаді. Чому вона чужа, думаю я? Може, тому, що вона чужа в усьому світі? Бо вона – емігрантка, людина, котра не змогла стати своєю тут і зараз. І, намагаючись усе ж таки стати своєю, вона згорає на своєму байку та перетворюється на живий факел.
Так склалося, що в один день я переглянула два фільми, які закінчуються тим, що головний герой згорає. Герой стрічки туніського режисера Лотфі Натана «Харка» намагається просто вижити, торгуючи пальним. Йому треба годувати та підтримувати сестер після смерті батька. Але одного дня в героя більше не лишається ані сил, ані сміливості жити далі... Живий факел горить просто на вулиці, але всім про це байдуже. Люди йдуть повз нього, дивлячись на екрани своїх телефонів. Він горить, проте нічого не змінюється.
Чи не так ми горимо зараз на очах у всього світу? Чи не так гинуть люди, цілі міста? Чи не так загинув Маріуполь? Не так страждають Буча й Ірпінь, Бородянка? Не так здригається від вибухів Харків? Не так потерпає в окупації Херсон? Що ми можемо зробити, аби повз нас не йшли люди, переглядаючи свої соцмережі чи розмірковуючи про страждання російської культури?
Немає відповіді. Але є спроба зробити так, щоб із нами було інакше, і це потужна присутність України в Каннах. Промова Володимира Зеленського на відкритті. Два сильні яскраві дебюти – «Памфір» Дмитра Сухолиткого-Собчука в програмі «Двотижневик режисерів» та «Бачення метелика» Максима Наконечного в «Особливому погляді». Я бачила тільки перший фільм і хочу знов привітати режисера з яскравим дебютом. Ця стрічка дає відповіді на питання, які нам усім повсякчас ставлять: «Чому ви не здаєтеся? Звідки такий супротив? Хто ви, люди? Звідки ви та куди йдете?» А групі фільму «Бачення метелика» ми всі маємо подякувати за неймовірно зворушливу акцію протесту на червоній доріжці. Так, новини з України, все, що з нами відбувається, – це справді неприємний контент. Як і сирени, що лунали над Каннами. Які щодня лунають над нашою країною.
Фото © Laurent Koffel
А ще цього року активно працював український павільйон. Щиро кажучи, коли ми на засіданні Ради з підтримки кінематографії планували у квітні його роботу, нам здавалося, що все це фантастика, а Канни настільки ж далекі, як далека-далека галактика. Але все відбулося, й українській павильон став місцем сили.
За ці дні було стільки всього: нетворкінг, важливі та болісні теми, що порушувалися під час конференцій, дискусій, зустрічей, продажі українського контенту, інтерв'ю, коментарі, суперечки.
Ми намагалися робити все, щоб живі факели, на які перетворилися жителі Маріуполя, Бучі, наші воїни ЗСУ, мільйони людей, котрі мають спільну поворотну мить – 24 лютого 2022 року, – не лишилися непоміченими. Аби світ звернув увагу на те, що відбувається. Щоб голос України почули.
Але цього замало, бо зараз доля нашої країни, всього світу важиться геть не в Каннах, не на червоних доріжках, не в темряві кінозалів. Вона важиться на полях боротьби за майбутнє. Саме там, звідки щодня я чекаю «Привіт, я живий. Люблю».
І яка різниця, хто здобув «Золоту пальмову гілку», навіть якщо це Рубен Естлунд із крутим новим фільмом «Трикутник печалі» – іронічним, тонким, актуальним, із дуже простою думкою про те, що, коли настає кінець світу, важливо не скільки у тебе грошей або підписоти, а хто ти є насправді. І що ти вмієш робити сам.
І ми, українці, що переживаємо зараз свій особистий апокаліпсис, на відміну від усього світу знаємо відповідь на це питання. Ми ті, хто щодня зазнає втрат. Ми ті, хто бореться. Ми ті, хто обов'язково розкаже світові свою історію.
