У Каннах завершився Marché du Film – один із найбільших і найважливіших європейських кіноринків, на котрому Україні цьогоріч була приділена особлива увага. Зокрема, організована програма Ukraine in Focus, в межах якої відбулися зустрічі з українськими кінопродюсерами, презентації вітчизняних кінопроектів на різних стадіях виробництва та сесії пітчингу, де українські стрічки могли знайти партнерів, міжнародних сейлз-агентів тощо. А також спеціальна панельна дискусія під промовистою назвою Ukrainian Cinema: From Surviving to Thriving Again. How the Global Film Community Can Come Together to Support the Country’s War-Torn Industry. Зустріч була організована міжнародною фундацією індустріальних воркшопів FOCAL MEDICI, а брали участь у ній CEO Netherlands Film Fund Беро Беєр, фестивальний директор Sarajevo Film Festival Йован Мар'янович, генеральний директор Українського інституту Володимир Шейко, співзасновниця Української кіноакадемії та кінопродюсерка Юлія Сінькевич, а також кінорежисерка і президентка Європейської кіноакадемії Агнешка Голланд.
Модерувала дискусію голова Training MEDICI Тамара Татішвілі, котра одразу попередила: питань напевно буде більше, ніж відповідей. Але зараз той час, коли усвідомлюєш, що культура може бути зброєю і що потрібно «посунути власні его вбік, аби зрозуміти, чим можна допомогти індустрії в Україні, та зберегти культурне розмаїття»
Першою своїм досвідом роботи за умов повномасштабної війни поділилась Юлія Сінькевич, що не встигла виїхати з Києва у перший день, а тому вирішила перечекати. «Я почала працювати як фіксер, ухвалила це рішення миттєво, адже це щось, що я могла робити тут і зараз. І це була фантастична пригода з кіновиробниками. Щодня я зустрічала людей в незвичних для них ролях: робота на кухні, допомога у пошуках їжі, спорудження барикад. Усе те, чого ми не могли уявити раніше. Так, у нас був досвід Майдану, але тут усе було набагато серйозніше та небезпечніше», – розповіла продюсерка.
«Ми знали, що війна наближається, але я особисто не могла уявити її масштаб. Що це буде настільки брутально, цинічно, і що вся Україна буде в небезпеці»
Звісно, у цей час багато кінематографістів вирішили документувати те, що відбувається довкола, для чого їм була потрібна допомога з екіпіруванням, раціями та компактною кінотехнікою. Тож Сінькевич підключилася до цієї роботи: «Я зробила багато дзвінків, написала багато повідомлень іноземним колегам. І Польська кіноакадемія разом з Європейським клубом продюсерів почали надсилати всі необхідні речі, щоб підтримати виробників. Частина кіношників вирушила на фронт, як, наприклад, режисер Олег Сенцов та актор Паша Лі, котрий, на жаль, загинув (6 березня під час атаки окупантів на Ірпінь. – MBR). Усі ці люди потребували допомоги. І це була мить, коли я вирішила залишитися в Україні. Саме тут я можу бути корисною».
Інший напрям, з яким почали працювати Сінькевич та її колеги, – українські стрічки, що перебувають на фінальній стадії постпродакшена. «Зараз, гадаю, у багатьох проектів є шанс бути завершеними вже в найближчому майбутньому», – підсумувала продюсерка.
Звісно, завершення фільмів було б неможливим без допомоги партнерів з інших країн. І на цьому дуже зворушливо акцентувала Тамара Татішвілі, поділившись особистим досвідом із 2008 року. «За декілька місяців після того, як Росія вдерлась у Грузію, я брала участь у великому івенті, пов'язаному з культурою. І там висловилася, що реакція міжнародної спільноти на дії Росії була недостатньо сильною і єдиною. Та один колега мені відповів: «Але чого ти очікувала? Це твоя особиста проблема, це проблема регіону». Тож сьогодні Татішвілі щаслива бачити таку сильну й консолідовану підтримку України від міжнародного ком'юніті.
Дискусію продовжив Володимир Шейко, котрий був присутній в режимі онлайн та зізнався, що війна вкрала велику частину його життя: «Вона нівелювала наш прогрес, наші можливості, наш оптимізм. Дуже сумно розуміти, що довкола було стільки можливостей і зараз їх усі забрали».
Утім, робота Українського інституту на ниві культурної дипломатії під час повномасштабної війни стала втричі активнішою, адже просто знати, що відбувається зараз в Україні, недостатньо. «Попри всю ту солідарність із нами у світі, за яку ми дуже вдячні, багато країн та спільнот доволі слабко розуміють, за що Україна бореться. Тож я вбачаю нашу роль саме у тому, аби бути медіаторами між культурними секторами інших країн та України», – підсумував Шейко.
Йован Мар'янович також не з чуток знає, що таке війна. За його словами, 1992 року, коли Сараєво перебувало в облозі, піддавалося бомбардуванням, було відрізане від електрики, люди зрозуміли, що культура є така сама важлива, як і їжа. «Протест транслювався, зокрема, через кінопокази, театральні вистави, експозиції, і всі ці активності зрештою привели до Sarajevo Film Festival. Перший фестиваль відбувся 1995 року, у воєнний час. Але відтоді зростав, розвивався, налагоджував зв'язки з іншими країнами. І відновлював культурний простір у країнах, що воювали між собою», – зазначив Мар'янович. Цьогоріч кінофестиваль у Сараєво, який є платформою для всього регіону, відкрив усі свої секції, кіноринок та освітні програми для українців.
Але найпотужнішим з усіх був виступ Агнешки Голланд, що наголосила: сьогодні кіно не використовується у найкращий спосіб, аби комунікувати й доносити правду, а кінематографісти дуже відсторонені від реальності. «Звісно, є кіновиробники, особливо українські спеціалісти, котрі працювали з реальністю протягом останніх восьми років. Але я гадаю, їхні голоси недостатньо чують. І голоси тих, хто намагався нас попередити, що наближається небезпека, корені якої проростають із минулого, також недостатньо чують», – зазначила режисерка.
За її словами, вмикати сигнал тривоги було потрібно набагато раніше, навіть не після 2014 року (хоча й тоді цього не було зроблено). Адже росія так і не пройшла процесу десталінізації. І сьогодні вона саме така, зокрема, й тому, що попередні злочини проти людства були прощені та забуті. «Як кіномитці ми не виконали свого обов'язку – і досі його не виконуємо. Ми намагаємось уникнути правди. Намагаємося втекти кудись у ностальгію, комфортну бульбашку, особливо коли бачимо сьогоденні Україну і росію. І це дуже небезпечно», – підкреслила Голланд.
Крім того, польська мисткиня згадала один епізод зі свого життя, коли разом з українськими кінематографістами знімала стрічку «Ціна правди» про Голодомор. Тоді режисерка побачила опитування, що проводилося в росії. Питання там звучало наступним чином: «Хто є найвеличнішим лідером в російській історії?». Цілковиту більшість голосів дістав Йосип Сталін. Тоді Агнешка намагалася пояснити західним журналістам, що це означає і чому необхідно вже зараз бити на сполох: «Уявіть, якби сьогодні в такому опитуванні у Німеччині переміг Гітлер... Тож я гадаю, що наше покликання як фільммейкерів, інтелектуалів, громадян Європи – спробувати знайти інструменти, щоб донести ці знання і цей досвід до якнайбільшої кількості людей».
Також Голланд зазначила, що сьогодні важливо давати голос українським кіновиробникам і митцям скрізь – не лише в Польщі, де це легко зробити, а й у таких місцях, як Канни. «Ми маємо остерігатися культурного імперіалізму, що надходить із Росії. Тому я підтримую цілковитий бойкот російського кінематографа на таких заходах, як Каннський кінофестиваль, і в Європейській кіноакадемії, доки триває війна», – відрізала режисерка. І додала про необхідність допомагати й практично (як це вже роблять Польська та Європейська кіноакадемії), аби завершити стрічки, що перебувають у постпродакшені, розвивати нові проекти українського кіно та «підтримувати тих, хто документує реальність, ризикуючи своїм життям – як Мантас Кведаравічюс, котрий загинув у Маріуполі».
До речі, під час Q&A один з іноземців попросив пані Голланд пояснити, що саме означає її теза про підтримку цілковитого бойкоту російського кіно. Режисерка відповіла однозначно: «Цілковитий бойкот означає цілковитий бойкот. Фільми, фінансовані й зняті в Росії, не мають бути показані на фестивалях. Я гадаю, ми повинні очистити сцену, щоб дати голос жертвам, людям, які відчули на собі агресію імперіалізму. Я не русофобка. Але у світлі всього, що відбувається, ми маємо переосмислити, зокрема, й російську класику, як Чайковський чи Достоєвський. Я не бачу причин давати платформу російському кіно саме зараз, коли наші українські друзі через російську агресію не мають змоги робити кіно взагалі. І я б не включала російського фільму до офіційної програми Каннського кінофестивалю. Навіть якщо Сєрєбрєнніков – талановитий режисер і дисидент. Мої погані передчуття підтвердились, адже він використав цю платформу, аби відбілити російського олігарха Абрамовича і протиставити російських солдат українським захисникам. Я проти того, щоб давати йому голос у цей час».
Солідарним з Агнешкою був Беро Беєр, на початку свого виступу наголосивши, що Netherlands Film Fund та інші публічні організації ухвалили чітке рішення повністю зупинити всю копродукцію з росіянами. А далі розвинув думку про практичну допомогу кіновиробникам: сьогодні його фонд обирає, які українські проекти на стадії work in progress підтримати, та вибудовує механізми допомоги на довготривалу перспективу. «Я дуже щасливий, що міжнародна кінокоаліція ухвалила швидке рішення з екстреної допомоги грошима. Німеччина долучилася, Франція долучилася, ми долучились. Це принаймні щось, що ми змогли зробити», – відзвітував Беєр.
Друга частина панельної дискусії була сфокусована на майбутньому української індустрії, зокрема питанні, що міжнародна спільнота має зробити вже зараз.
Юлія Сінькевич нагадала, що сьогодні Україну залишило багато кінопрофесіоналів, і вона б хотіла, аби ті, хто виїжджає за кордон, могли й далі працювали над українськими проектами. Інша проблема полягає в тому, що індустрію може очікувати довга стагнація. «Я поспілкувалася з режисерами, авторами сценаріїв, і вони кажуть: «Хай що ми робимо у художньому жанрі, це має фейковий вигляд проти реальності, яку бачимо навколо. Тож краще зробити крок назад і переосмислити нашу професію». На думку продюсерки, це дуже тривожний сигнал, адже наша індустрія тільки почала розвиватись, і за останні 10 років був зроблений величезний крок уперед. Тож мають бути якісь ініціативи, організаційна й інституціональна підтримка, що полегшить життя українській кіногалузі.
Володимир Шейко відповів на питання дещо ширше. За його словами, через агресію росії в Україні пошкоджена ціла екосистема культури: «Я гадаю, дуже важливо рухатися далі – від екстреної допомоги, як-от шелтери, резиденції або короткострокові гранти, до довготривалих відносин. Міжнародний культурний сектор може включити Україну до своїх програм, планування, фондів на найближчі роки. Бо ця війна надовго. Та й, навіть якщо закінчиться швидко, економічні та соціальні наслідки залишаться з нами на багато років. Допомога дуже важлива, аби не зламалося все те, що ми так довго будували, з 2014 року».
Директор Українського інституту вважає, що Україна має стати повноцінним членом міжнародних культурних відносин: не лише брати, а й давати. Це має бути взаємовигідна співпраця.
Закривати дискусію також довелося Володимиру, адже він взявся відповідати на останнє питання з залу: «Що сказали б учасники панелі [гендиректору Каннського кінофестивалю] Тьєррі Фремо, котрий включив фільм Сєрєбрєннікова до основної програми?»
«Дуже симптоматично, що розмова про Україну завершується розмовою про росію, і моя персональна мрія, що в майбутньому цього не буде, – зазначив Шейко. – Український інститут і українська кіноіндустрія неодноразово зверталися до Каннського кінофестивалю з проханням прибрати російський фільм із програми та розширити українську присутність. Це чудово, що два українські фільми представлені на фестивалі. Але ми б хотіли відкритішого діалогу про це. Україна хоче бути почутою».
