Символічно, що останнє інтерв'ю на MBR 2020-го - з продюсером, чий фільм став першим гучним міжнародним кіноуспіхом України цього року. На початку лютого проект Анни Капустіної та режисера Ірини Цілик «Земля блакитна, ніби апельсин» одержав премію престижного фестивалю незалежного кіно «Санденс» за найкращу режисуру в категорії світового документального кіно. Зараз - і до 6 січня включно - фільм про сім'ю з «червоної зони» Донбасу, де мати та четверо її дітей день у день заново будують нормальне життя в ненормальних умовах, водночас не сумуючи і навіть знімаючи кіно про свої будні під час війни, можна побачити в київському кінотеатрі «Жовтень» у межах проекту «Найкращі фільми року» від Arthouse Traffic. І подивитися його справді варто. Не лише через чисельні міжнародні нагороди, які фільм одержав після «Санденсу», а ще й для того, аби позбутися стереотипу, що на тему війни можна говорити тільки з надривом. До речі, наше інтерв'ю також певною мірою вийшло про ламання стереотипів. Зокрема, стереотипів про те, що не буває «продюсерської» документалістики, що документальне кіно можна міряти мірками ігрового і що таке кіно не потрібно масовому глядачеві. А ще - стереотипу про те, що на «Оскар» неможливо податись, коли ваш проект не був обраний національним комітетом країни: виявляється, у документального кіно є лазівка. Яка саме? Зараз розповімо.
- Анно, «Земля блакитна» має величезну фестивальну історію - якщо не помиляюся, понад 60 фестивалів...
- Вже майже 80. «Санденс» був перший, і далі почалася нестримна «хода» (сміється). Нас захотіли всі.
- В одному інтерв'ю ви навели статистику: на «Санденс-2020» подавалися 15 100 фільмів, і документальних було відібрано лише 12. І підкреслили: «Аби твій фільм помітили, необхідна правильна стратегія від самого початку запуску». Можете детальніше розповісти про цю стратегію?
- Тільки-но ми зайшли в зйомки, я відразу розпочала промо, аби про проект дізналося якнайбільше людей, особливо - десижнмейкерів. Ми брали участь у багатьох воркшопах, маркетах. І останній наш воркшоп - це dok.incubator (престижна міжнародна майстерня, що відбувається у Чехії та Словаччині. - MBR). Там проводять три сесії, й на другу приїжджають відбірники провідних фестивалів: їм показують не кінцевий фільм, а rough cut, проте вони бачать, на що варто робити ставку. Потім - колегіально ухвалюють рішення. Нічого не кажуть, звісно, - щоб ніхто завчасно губи не розкатав і потім не було прикро (сміється). Й отам нас минулого року відібрали до конкурсної програми IDFA (Міжнародний фестиваль документального кіно в Амстердамі. - MBR), але ми не встигали доробити фільм. Довелося відмовитись. Колеги були ошелешені: потрібно встигати - як же так, це ж IDFA, що ви собі думаєте, ви ж нікуди не потрапите! Ми переживали, але, щиро скажу, була якась надія на «Санденс», і вона виправдалася - незабаром нам сказали, що нас беруть. Далі в Берліні ми підписали договір із сейлз-агентами CAT&Docs (французьке агентство, що опікується міжнародними продажами документального кіно. - MBR). Спочатку після «Санденсу» мені приходила сила-силенна листів від фестивалів, дистрибуторів. І дуже важко відстежувати це все. Тож сейлз-агент по-хорошому має бути. Просто для українського бізнесу це поки рідкість: на жаль, у нас знайти доброго сейлз-агента - це і непросто, і важливо. Тепер CAT&Docs розсилають наш фільм на інші фестивалі - і після «Санденсу» на нас там, звісно, вже чекають із розпростертими обіймами (посміхається).
- Ви сказали про «рідкість для нашого бізнесу». Але для нього в принципі рідкість такий грамотний підхід до промо...
- На жаль, так. Але скажу, що документалісти у нас «підросли». Щиро кажучи, українська документалістика зараз завзято «вривається»: в неї добра репутація в Європі. Вже звертають увагу: о, Україна! Раніш такого не було.
- Ця тенденція допомагає знаходити міжнародних партнерів? «Земля» - тристоронній проект України, Литви та Нідерландів. Як вдалося зацікавити в цій історії країни, які, грубо кажучи, не мають до неї стосунку? Якщо в Нідерландів є своя трагічна сторінка, пов'язана з подіями на Донбасі, - рейс MH17, - то Литва на перший погляд узагалі жодним чином недотична...
- Нідерланди - це IDFA Bertha Fund: не копродукційні гроші, а грант - безоплатна допомога. Спочатку ми потрапили на воркшоп IDFA Summer School. Їм дуже сподобалися проект, підхід Іри Цілик як режисера і той факт, що це для неї перший повний метр. А ще сьогодні дуже підтримують жінок. До речі, більшість режисерів-документалістів зараз - жінки: дивно, але факт.
Потім, після IDFA Summer School, був маркет фестивалю DOK Leipzig, де я познайомилася з продюсером із Литви, якій дуже сподобався наш проект. Але на жаль, до дедлайну подання до їхнього Держкіно (Фільмоцентр Литви, Lithuanian Film Centre. - MBR) залишалося буквально чотири дні. Вона каже: «Ні-ні, ми не встигнемо!» А я їй: «Та що ж там встигати - треба діяти!» Але вона якось не зважилась (посміхається). І тут підключилася ще одна литовська копродюсер Гедре Жескіте (Giedre Zickyte). Я показала їй кілька змонтованих епізодів, включно з тим, де дівчинка вступає до вишу. Здавалося б - проста буденна історія, але Гедре вона дуже зачепила. Каже: «Я хочу це робити. Ми все встигнемо!» Розумію: вона за характером - як я (сміється). Зрештою, ми встигли подати всі документи. Приїхали до Литви на пітчинг. І там усе геть не так, як у нас: у кабінеті сиділо шестеро людей - дуже тепла, дружня компанія. Ми з Ірою все розповіли, показали кілька епізодів - і нам без питань дали гроші. Для Литви ця історія близька: країна допомагала і допомагає ООС, виступає проти агресії Росії - і в цьому ми маємо дуже багато спільного. А потім IDFA Bertha Fund дали нам іще один грант - тепер уже копродукційний: це стало можливим, коли в українського проекту з'явився партнер з ЄС.
- Вам не звикати до, скажімо так, стрімких рішень - чого варті лише пошуки нового режисера «Землі» за два дні до другого туру пітчингу Держкіно...
- Ну не за два, а за тиждень (сміється). Ідея фільму належала мені. Я запросила режисера Анну Корж, і, коли вже в процесі вона відмовилася, був, звісно, жорсткий момент. Але я дуже їй вдячна. Вона та два оператори їздили на Схід і зняли цей водночас прекрасний і драматичний момент на початку фільму, коли йде обстріл. Вони якраз були вдома в нашої сім'ї, і в цей час обстріляли сусідню будівлю, туди потрапила міна. Знімаючи цей епізод, вони ризикували життям, і я їм ДУЖЕ вдячна. Проте склалося так, як склалось. Коли довелося терміново шукати заміну, наша виконавча продюсер запропонувала Іру Цілик. Іра їздила на Схід, її чоловік - письменник Антон Чех - там воював... Одним словом, для неї ця тема дуже близька. Отже, я тієї самої миті набрала Іру - і вона погодилася спробувати.
- Взагалі, у нас вважається, що документалістика - це передусім режисерська історія. Але ваш приклад показує, що такі проекти можуть бути і продюсерськими (що, в принципі, для Європи не новина). Як поєднати два бачення в такому проекті?
- Напевно, просто обопільно цього захотіти. Так, іноді продюсери можуть диктувати свої умови. Так, іноді режисер може робити все по-своєму, не прислухаючись ні до кого. Але у нас склалося інакше. У мене була повна довіра до Іри, і я не наполягала на тому, щоб іти виключно тим шляхом, який був придуманий від початку. Приїхавши до нашої сім'ї, вони на другий день зателефонували та сказали: «Аню, ми тут знімемо ВСЕ!» Спочатку я зависла: в голові вже давно склалося, що в проекті переплітатимуться лінії кількох сімей. Але той енергетичний посил, який я почула від режисера й оператора, мене переконав.
- Сам фільм ви знімали протягом 2017-2019 років і, як я розумію, в певні періоди буквально жили разом із сім'єю ваших героїв. Як витримати таку «стаєрську» дистанцію?
- Насамперед - великий респект сім'ї. З дівчатками ми познайомилися в проекті «Жовтий автобус» (пересувна кіношкола для дітей із зони ООС. - MBR). Там вони заразилися «бацилою» кінематографа, заразили маму. І тому для них зйомки - це було не просто впустити до себе кіношників, а робити щось спільно. У нас склався єдиний організм. У перші приїзди група селилася в гуртожитку, а потім мама сказала: «Живіть у нас». Звісно, для знімальної групи це краще - 24 години на добу перебувати поряд із героями. Ця близькість дала нам можливість спонтанності. Наприклад, коли мама з донькою їхали вступати до вишу, наші оператор і звукорежисер залізли в потяг іще до Києва, пройшлися вагонами, знайшли героїв, коли ті спали, поставили камери та почали знімати. Багато хто гадає, що це постановка, але - ні!
Up in the air, teaser from Oksana Syhareva on Vimeo.
- І в «Землі», й у новому проекті про юних артистів цирку «В повітрі» у вас дуже багато роботи з дітьми. Режисери та продюсери ігрового кіно часто зізнаються, що зйомки з дітьми - випробування. А як у документалістиці?
- Ми не змушуємо дітей щось говорити або діяти певним чином - це чистий хаос, усе відбувається само собою. Ігровий фільм - інша специфіка: потрібно, щоб актор відіграв ту чи іншу емоцію. Ми ж не просимо відіграти, а просто спостерігаємо, що з дітьми відбувається. Ось тільки-но ми мали тиждень зйомок «В повітрі» - і я думала, що посивію: діти без страховки, під куполом витворяють таке, що страшно дивитись. Коли вони тренувалися, внизу ще були мати, а під час виступу - нічого не лежить. Це так небезпечно... Неймовірно красиво, але неможливо не переживати. Питаю батьків: «Як ви це витримуєте?» Відповідають: «Ми вже звикли». Це взагалі особливий світ. Тато нашого героя пішов із роботи, аби кожен день возити восьмирічного сина годину маршруткою до місця тренування, потім - чекати три години, потім - іще годину їхати назад. Хлопчик лише о дев'ятій вечора сідає робити домашнє завдання, і водночас він іще й хороший учень. І отак - шість разів на тиждень: вони мають один вихідний. Я дивуюся та захоплююсь ними. Цим татом, який віддає всього себе... Є ще один герой - старший хлопчик - із шалено крутим трюком. Одним словом, спостерігати за ними дуже цікаво. Але ми тільки почали знімати - подивимося, як буде.
- Ваші проекти - взагалі з великою долею ризику. В «Землі» обстріли, в іншому проекті, який зараз у роботі, - «Лимани: бій за рай» - війни з браконьєрами...
- Так, реальні війни. От зараз хлопці зі знімальної групи виїжджали - так браконьєри таранили їхню машину. Я влітку була на зйомках і пам'ятаю, як наша головна героїня каже: «Ну, треба щось мені підмазати», а в неї фінгал. Їй дали в око під час бійки захисників лиманів і браконьєрів. Тобто в них - у цих ось пузатих дядьків - підіймається рука на жінку. Жах.
- Звідси - технічне питання: чи є якісь особливі умови зйомок, пов'язаних із підвищеним ризиком? Страхування людей, техніки тощо?
- В Україні немає такого - можливості застрахувати з державних грошей людей чи техніку. І цей момент украй бентежить закордонних колег. Тому все в нас - на голому ентузіазмі. Водночас зрозуміло, що відповідальність однаково лежить на продюсері: як за людей передусім, так і за техніку. Але на щастя, нічого не сталося - тьху-тьху-тьху! Не знаю, Бог береже... Є таке відчуття.
- Документалістика фіксує життя таким, яке воно є. І тут виникає складність: герої й «Землі», й «В повітрі» переважно розмовляють російською. Як вирішується цей тонкий момент у контексті отримання держфінансування - не було якихось питань, претензій?
- Були б, якби ми не переозвучили фільм для здавання в Держкіно - аби відповідати правилам (субтитри не проходять у такому разі). Але це дійсно має дивний вигляд. Одна річ - ігрове кіно, інша - документалістика: якщо герой не розмовляє українською, я жодним чином його не примушу. Так, можна дивитися документальний фільм BBC - чути закадрову англійську й накладену зверху українську або російську. І це геть по-іншому сприймається, адже це інший вид документального кіно - наративний, а не той, що фіксує реальність.
У прокаті, на щастя, ми йдемо з оригінальним звуком і українськими субтитрами. Але на телебаченні треба буде виходити в переозвученні. Взагалі сам процес здавання документального фільму побудований за правилами, відірваними від реальності.
- І де «відривається»?
- У нас досі розглядають документалістику за параметрами ігрового кіно: за стільки часу ти маєш зняти, за стільки - змонтувати. І через це ми постійно стикаємося з тим самим: необхідністю просити відстрочити здавання. Можуть початися штрафи. І для Європи, де іноді фільм визнаного документаліста може лише монтуватися два роки, це також дивно. У нас же все - зйомки, монтаж і здавання - має відбутися, грубо кажучи, за рік-півтора, що, звісно, дуже ускладнює роботу над фільмом. Наприклад, здавання «Землі» ми переносили двічі.
- Але у вас у самому фільмі минає півтора року - в кадрі спочатку зима, потім літо, знову зима і знову чи то весна, чи то літо...
- Саме так. Ти як документаліст не можеш спрогнозувати, що буде у фільмі. Ми не знали, наприклад, вступить дівчинка до вишу чи ні - від цього розійшлися б сюжетні лінії. Чи будуть герої взагалі продовжувати знімати кіно - або перегорять, і пішла б якась нова історія з цієї точки. Спочатку ми мали здавання в січні, потім перенесли на травень. У березні ми дізналися, що потрапили на dok.incubator. І я знову пішла просити про перенесення: пояснила, що ми, звісно, можемо здати rough cut, але який сенс? Розповіла, що ми беремо участь у майстерні, яка може дати фільму шанс вирватися вперед - а так і сталося, - тож нам дозволили посунути здавання ще раз і не оштрафували. Оці кілька моментів для документального кіно продумати, зрозуміти, усвідомити - і ввести нові правила - це було б, звичайно, дуже добре.
- Тільки ці моменти чи ще якісь?
- Для іноземців шок, що ми повинні повертати гроші Держкіно. Дізнаючись про це, європейці ошелешені - аж до того, що просто не вірять. Ще момент: хоч ми і в Європейській конвенції про спільне кіновиробництво, і все має бути за європейськими правилами, в нас однаково якісь свої правила - що бентежить закордонних партнерів. Ситуація: якщо, наприклад, продати фільм на Netflix, то наша литовська компанія-партнер повністю забрала би свій відсоток, нічого не віддаючи Фільмоцентру Литви, а в нас усе інакше - і продюсер опиняється в не дуже виграшній ситуації. Вже давно час змінювати правила - й існувати в одному юридичному полі з усім світом.
- Складається враження, що коронакризового року документалістикою зацікавилися навіть ті, хто ніколи не думав у цей бік. Виробники - бо це хороша історія з погляду пошуку soft money, бродкастери - через відносну дешевизну такого контенту. Відчували такий тренд?
- Так, в Америці та Європі зараз тенденція розвитку документального кіно. Причому зростає і глядацька цікавість: на тому самому Netflix документалістика вирвалася вперед. Так, документальний контент можна розглядати з позиції ціни. Але теж є нюанси: наприклад, на маркеті «Санденсу» за нашої присутності купили фільм за багато мільйонів доларів. У той самий вечір був показ - і ми, звісно, побігли дивитися, що ж це за кіно. Щиро кажучи, висиділи пів фільму. Тому що нам було геть нецікаво: абсолютно американська історія про виборчі перегони в якомусь коледжі. В Європі навряд чи б хтось таке дивився. Та й у виробництві документальні фільми можуть бути дуже дорогими. У нас Держкіно виділяє на документалку 80 тис. євро, грубо кажучи, - і це, вважай, найбільша сума, яка давалася. А в Європі бюджети документальних проектів стартують від 300-500 тис. євро. Підключаються фонди, починається копродукція - і бюджети стають дуже вагомими. Навіщо вони потрібні? Наприклад, якщо необхідна архівна хроніка, яку купують у великих телеканалів - й ті не соромляться просити величезні гроші. Музика, права - це все big money, і мало хто про це знає.
- Зараз, якщо не помиляюся, ви знову в пошуках цих самих money - тепер на оскарівську промокампанію «Землі». Як ви взагалі подались, якщо в українському національному відборі поступилися фільму «Атлантида»?
- Ми подали «Землю» не від України - а самі собою. Документальні фільми можна подавати самим - до секції документального кіно, а не номінації «Найкращий міжнародний художній фільм». До речі, наші колеги, два проекти з dok.incubator, які теж були на «Санденсі», подані саме від країн - Румунії та Венесуели. Їх підтримали тому, що після «Санденсу» шанси фільму потрапити до оскарівського лонг- або навіть шортліста дуже зростають.
Але національний комітет нас не обрав, тому ми йдемо своїм шляхом і зараз у пошуках грошей. Вони потрібні, щоб оплатити роботу публіциста. До Держкіно я не можу звернутися - за законом вони можуть підтримати лише один фільм. Доводиться шукати підтримку ззовні.
Просто відправити заявку фільму на «Оскар» без публіциста - це ні про що. Потрібні статті, потрібно влаштувати покази, потрібно посмикати членів кіноакадемії, аби вони подивилися стрічку... Дуже сподіваємося, що і цього разу нас підтримають компанії, котрі допомогли з поїздкою на «Санденс».
- Вище ви відзначили, що зараз зростає глядацька цікавість до документального кіно. Але яким має бути фільм, аби зацікавити не лише специфічну фестивальну публіку?
- Мабуть, життєстверджуючим. Знаєте, багато хто гадав, що в нас буде фільм про війну. Представники однієї кінотеатральної мережі після того, як ми представили їм «Землю», були дуже здивовані: боже, у вас такий духопід'ємний, світлий фільм, про людські якості, про добро, а ми думали - зараз знову понад годину сидіти та переживати емоційний «вантаж», від якого всі втомилися. Тобто для українського глядача зараз актуальний життєстверджуючий контент. А щодо закордонної аудиторії... Мені здається, головна тенденція сьогодні - прості, універсальні, зрозумілі всім історії: без якогось «підвипідверту», філософських занурень. Пішов у минуле тренд talking heads у кадрі чи за кадром. Усе переважно про те, що тут і зараз. Що відбувається - те й показується. Так, найчастіше це соціально спрямовані драматичні історії - як фільм про переслідування геїв у Чечні Welcome to Chechnya, з творцями якого ми також перетиналися на «Санденсі» й багатьох інших фестивалях. Але однаково найкраще заходять стрічки, котрі мають у собі щось життєствердне та веселе. Суміш жанрів і настроїв - позитив навіть у негативі - ось що актуальне в такі часи, як зараз.
