Пандемія, що триває понад рік, порушила безліч планів. Один зі свіжих прикладів - перенесення прем'єри фільму «Поганi дороги», режисерського дебюту Наталки Ворожбит. Наразі в компанії-дистрибуторі «Артхаус Трафік» не можуть назвати новий термін релізу - він залежатиме від карантинних обмежень у всій країні. Та є й добрі новини: користуючись тривалим очікуванням, ми зустрілися з Наталкою в закритому для відвідувачів незалежному кінотеатрі KINO42 і поговорили про все - від вражень про власний режисерський дебют до нових серіалів, що перебувають у розробленні.
- Наталко, ваш режисерський дебют «Поганi дороги» вже встиг одержати низку нагород, серед яких приз Венеційського кінофестивалю. А як ви самі оцінюєте свій вхід у професію - чи все вийшло так, як ви уявляли, будучи сценаристом?
- Звісно, ні. Я собі взагалі не уявляла. Адже це з царини фантастики, коли сценарист із більш ніж двадцятирічним досвідом раптом змінює свою роль, водночас майже не маючи уявлення про виробничі процеси. Якихось особливих очікувань у мене не було, крім того, що попереду - невідомість, пригоди та виклик. Оцінювати, як вийшло, теж не можу. Я розумію, що були помилки, розумію, які саме, щось зараз зробила б інакше. Але це вже висновки на майбутнє, досвід, котрий я застосую в наступному фільмі.
- Ви казали, що в наступному фільмі хочете осмислити професію режисера. На дебютній стрічці було не до того?
- (Сміється.) Бо це був навіть не фільм у звичному розумінні. Сама історія, тема - це такий крик душі, коли важливіше просто висловитися. Я, щиро кажучи, навіть не дуже стежила за технологічним процесом - тобто, звісно ж, стежила, але з розумінням, що не дуже добре на ньому знаюсь. Тому в багатьох речах покладалася на фахівців, не заглиблюючись у виробничі нюанси та зосередившись на роботі з акторами, сенсах і подібних важливих для мене речах. Можна сказати, що все це я зробила, не приходячи до тями (сміється) - завдяки величезній прекрасній команді, яка до мене ставилась із підтримкою та розумінням. Дуже допоміг наш продюсер Юра Мінзянов - де міг, підстелив мені соломку (посміхається). Уявляю, що було б, якби я потрапила до іншого продакшену, де мене просто зжерли б за незнання й нерозуміння процесу. Тож справді у другому фільмі я більше заглиблюватимуся та вчитимусь. До того ж там не така важка тема, отже, сподіваюся, буде легше.
- Команду «Поганих дорiг», як я розумію, збирав Юрій Мінзянов?
- Здебільшого так, за рідкісними винятками. Наприклад, оператора Вову Іванова мені порадила подруга, продюсер Іванна Дядюра. Але переважно команда - це Kristi Films.
- У своїх інтерв'ю ви неодноразово казали, що в «Кіборгах» і «Поганих дорогах» розказана та сама історія, але з різним фокусом. Якщо «Кіборги» - це чоловіче, героїчне кіно, то «Поганi дороги» - жіноче, з величезною кількістю рефлексій на тему війни. Що вам як сценаристу далося складніше?
- Не можна однозначно сказати, що щось було складніше, а щось простіше, загалом, складним було все. Але по-різному: «Кіборгів» я писала з «нуль-позиції», тобто з повного незнання матеріалу. Ти пірнаєш в тему війни, історію, в якій ти не була й ніхто тебе туди не пустить - адже я вже не потраплю до Донецького аеропорту, не переживу цього досвіду. А він, я вважаю, важливий, коли пишеш такі речі, потрібно проводити повноцінні дослідження. Так от, можливості пережити це самій у мене не було: я могла спілкуватися, брати інтерв'ю, їздити біля цих територій. Але це однаково не повне занурення - я ніколи не побуваю у шкурі військового під час бойових дій, не зрозумію, як це, коли на тебе їдуть танки. Потрібно було максимально підключатись у плані емоцій, креслити схеми аеропорту, аби розуміти логістику й уявляти, звідки могли стріляти, а звідки ні, знатися на зброї. Загалом, це була ціла наука. Але пам'ять так улаштована, що, тільки-но ми завершили фільм, я відразу все забула, бо це теоретичні, а не практичні знання. Що ж до «Поганих дорiг», то це справді власна рефлексія на моє ж дослідження для «Кіборгів», на те, як я там їздила, як спілкувалась із людьми. Також уплинула моя робота для «Театру переселенця», документальні вистави, що ми робили. Взагалі, коли спілкуєшся з людьми про трагічні події, які їм довелось пережити та які я теж теоретично могла б пережити (бо мені легше себе поставити на місце цивільних, а не військових), то емоційно підключаєшся, разом із людьми переживаєш історії, котрих я зібрала дуже багато. І певної миті думаєш: «Боже, як же мені з усім цим далі жити? Йти до психолога чи написати сценарій?» Я вибрала друге.
- Як я знаю, у вас і на «Кіборгах», і на «Поганих дорогах» працювали консультанти, що були і в АТО, і безпосередньо в ДАП...
- На «Кіборгах» було багато консультантів, причому один із них, Андрій Шараскін, потім знявся в «Поганих дорогах». Але в цій стрічці ми обійшлися майже без консультантів. Єдине, знімаючи блокпост, ми запросили хлопців із реального блокпоста, аби вони проконсультували художників - що як улаштовано, а мені й акторам пояснили всю процедуру.
- Новели у фільмі ґрунтуються на реальних подіях, але не в чистому вигляді, а як перероблення безлічі історій, що вам удалося зібрати. Зараз, коли фільм уже готовий, ви можете оцінити, скільки там реальності, а скільки вигадки - того, що придумано «за мотивами»?
- Це ж не бухгалтерія, де можна оцінювати у відсотках (посміхається). Так, усе справді ґрунтується на реальних подіях, але немає жодної історії, яка була б від початку до кінця взята з життя. Всі новели збірні та художньо переосмислені.
- До речі, попрацювавши режисером, ви не стали якось інакше дивитися на «Кіборгів»? Можливо, тепер з'явилось розуміння, що фільм або його окремі сцени можна було зробити інакше?
- Ви знаєте, навіть без режисерського досвіду, коли я дивилася фільми за своїми сценаріями, багато чого мене не влаштовувало, здавалось, що можна зробити по-іншому. Причому йдеться не лише про «Кіборгів». Це цілком логічно: ти написав сценарій, але знімає інша людина з іншим поглядом, який точно ніколи не збіжиться з твоїм.
- А більшого розуміння режисерів стрічок за вашими сценаріями не з'явилося?
- З'явилось, звісно. Я розумію, наскільки складним може бути процес, що якісь речі зробити просто нереально. Але є і те, в чому я непримиренна - наприклад, природність існування акторів на майданчику. Втім, до всіх режисерів, що працюють із моїми сценаріями, я ставлюсь дуже добре - навіть коли мені не подобається, як вони це роблять (сміється).
- У вашій п'єсі, за якою зняті «Поганi дороги», більше новел, ніж увійшло у стрічку. Як ви їх відбирали?
- До фільму не ввійшла лише одна новела - жіночий монолог, решту ми взяли. Хоча спершу новелу «Підвал» знімати не збиралися: Юра, прочитавши п'єсу, сказав, що вона, звісно, потужна, та ліпше її не брати. Я погодилась, позаяк і сама не хотіла - вона складна, я боялася, що мені забракне досвіду. Але коли ми зняли перші чотири новели, Юра зателефонував і сказав: «Слухай, пазл не складається, треба знімати».
- Тобто вам бракувало хронометражу?
- Ні, його якраз вистачало, а от смисловий пазл не складався. Перші чотири новели доволі рівні, не було якоїсь потужної кульмінації. Юра сказав «треба», а я внутрішньо стиснулась і відповіла: «Ну куди ж я подінуся, зніматиму». Виявилось, до речі, не так страшно, як я гадала спершу - напевно, досвід чотирьох уже готових на той час новел мені допоміг. І до речі, щодо хронометражу: після рішення додати «Підвал» його стало навіть забагато. До цього ж було як: чотирьох новел на заявлений хронометраж могло забракнути, тому я розтягувала їх за ритмом, ми знімали багато додаткових сцен, а потім, навпаки, доводилося коротити. Це було складно.
- Над якою новелою було найскладніше працювати, над «Підвалом»?
- Не можу однозначно відповісти. Звісно, «Підвал» важкий у тому розумінні, що потрібно знімати фізичне насильство. Одне з важливих спостережень: найкращі дублі були ті, під час яких я сама відчувала фізичний біль. А найскладніше, напевно, знімалася перша новела, бо було дуже страшно, я взагалі не розуміла, як працювати з акторами. Другою ми знімали «Блокпост», там теж було непросто, одне зі складних завдань - довгі монологи. Одна річ монолог у театрі, геть інша - в кіно. Потрібно було уникнути пафосу та театральності, що виникали через літературність тексту. Загалом, нам довелося робити дуже багато дублів, я і коротила, і спрощувала. Ще сцени з тваринами не відразу вдавалися - наприклад, дубль вийшов, але собака не пройшов як треба.
- Ви розповідали, що в якійсь сцені актор забув текст і в підсумку до фільму взяли саме цей дубль.
- Так, це було в «Підвалі». З безлічі дублів ми взяли саме його, бо все вийшло органічно, як у житті. Актор не вимовляв завченого тексту, а реально добирав слова, як робимо всі ми.
- Розкажіть про кастинг. Як я знаю, він у вас тривав півтора року?
- Це брехня (сміється). Юра колись - мабуть, задля красного слівця - це сказав, і всі запам'ятали. Було так, що ми першого разу подалися на конкурс Держкіно й почали з Аллою Самойленко трішечки проводити кастинг, який тривав менш ніж місяць. Але грошей нам тоді не дали, і процес зупинився. А коли УКФ схвалив фінансування, почали спочатку, і кастинг, на мій погляд, вийшов дуже коротким - майже місяць перед кожною новелою. Тож, по суті, ті півтора року, про які говорив Юра, - це і сам кастинг, і величезна перерва.
- Проте багато акторів відмовлялись від ролей, коли дізнавалися сюжет.
- Вони відмовлялись пробуватися на роль у «Підвалі». Жінки ж у нас так звикли до ролей жертв, що погоджувались без проблем (сміється).
- Як гадаєте, чому відмовлялися від «Підвалу»? Через те, що потрібно було зіграти сепара?
- І сепара, і насильника, і матюкатись треба - одне слово, дуже негативного персонажа. Хоча, мені видається, це дуже цікава роль: персонаж змінюється, там є що грати. Але мабуть, наші актори дуже цнотливі (посміхається).
- А акторка як справлялася, до речі? У «Підвалі» були сцени, де їй потрібно було зніматись оголеною.
- О, акторка в нас геть унікальна. Взагалі ця парочка з «Підвалу» (Марина Клімова та Юрій Кулініч) така, що їм що гірше, то краще, їм цікаво це грати, цікавий виклик. Іще Оксана Черкашина, яка зіграла військового медика, така. Я обожнюю таких артистів: роздягнутися - жодних питань, чи вигнати знімальну групу, поки ти гола - та мені пофіг! Пам'ятаю, спершу я вибачалась перед акторами, що їм доведеться грати жесть, але вони сказали, що саме таке й полюбляють (сміється).
- Ще, як я знаю, вам складно було знайти дівчинку-акторку на роль у «Зупинці» - там теж багато матюків, курити треба було.
- Так, звісно, але тут я чудово розумію батьків - теж не факт, що сама віддала б дитину на таку роль. Але Аня Жураковська молодець, з усім упоралася, хоча на час зйомок їй тільки виповнилось 14.
- Складається враження, що ви прагнете працювати з маловідомими широкому глядачеві, немедійними акторами - так було й у «Спіймати Кайдаша», і тут. Це для того, аби глядач більше вірив тому, що відбувається на екрані, чи є ще якісь цілі?
- Передусім, звісно, аби було більше віри в те, що відбувається. Друге - в акторів, які багато грають у серіалах, є свої особливості, в мене не виходить їх перебудувати. Можливо, який-небудь крутий режисер зміг би, а я - ні. Ну і третє - іноді з зірками психологічно важко працювати, особливо коли ти дебютант. Я, свідомо чи ні, вибираю акторів, з котрими мені по-людськи комфортно, це дуже важливий фактор. Коли актор ще на кастингу починає виносити мозок, то ми не спрацюємося. Хоча ще не було такого, щоб актор і мозок виносив, і грав так, як треба, тож і дилем не виникає.
- Чи складно працювати з акторами без знімального досвіду або, навпаки, простіше, бо вони, скажімо, незаклішовані?
- І простіше, і ні. З одного боку, вони й справді незаклішовані та до того ж роблять усе, що ти просиш, не кажуть, що в них за плечима десять проектів і там усе було інакше. З іншого, театр іноді дуже важко вибити. Йдеться передусім про подачу: ти звик, що потрібно говорити так, аби на двадцятому ряду було чутно. Вони все чітко промовляють, як у реальному житті ніхто не робить, гротеск з'являється. Одна з акторок була театральна, дуже ексцентрична, а у фільмі цього не потрібно. Ну, побороли (посміхається).
- Ви демократичний режисер, дозволяєте акторам імпровізувати?
- Радше так. Актори кажуть, що демократична, якщо не брешуть (сміється). Але взагалі наші актори рідко виходять за межі написаного, а коли й роблять це, то дуже боязко. Та я дуже люблю добру імпровізацію, літературний текст від цього оживає і звучить набагато краще.
- Ви - досвідчений драматург і сценарист, але все ж зважилися спробувати себе в режисурі. Чому саме зараз і чому саме зі стрічкою «Поганi дороги»?
- Мені давно хотілося самій зняти фільм, але я ніколи ні до кого не ходила та не пропонувала себе як режисера, бо страшно. Пропозиція Юри була рішуча і наполеглива, я зрозуміла, що іншої такої можливості може й не бути.
- Я підозрювала, що річ у Мінзянові.
- Звісно, це був величезний виклик, який я свідомо прийняла, розуміючи, що буде важко. Плюс «Поганi дороги» - це матеріал, котрий не хотілося нікому віддавати. Я ще з ним жила, ще внутрішньо його дописувала, тому розуміла, що так, як я, цієї стрічки ніхто не зніме.
- Але по суті, у вас і до «Поганих дорiг» був досвід «головного на майданчику» - ви були шоуранером «Спiймати Кайдаша». Як це допомогло в режисурі?
- Дуже допомогло! Саме там я вперше побачила, як усе влаштоване, зрозуміла, як працює цей механізм, але водночас у мене не було режисерської відповідальності. Я допомагала створювати світ, приводити його до єдиного цілого. Авжеж, було важко - наприклад, пояснити групі, що це за жінка бігає майданчиком і чомусь перевдягає акторів і псує їм зачіски (сміється). Мене просто ненавиділи різні цехи, я це відчувала, та, з іншого боку, а що мені вже було втрачати? Натомість потім, уже на «шапці», дядько Михайло (другий оператор Михайло Кретов. - MBR), в якого за плечима мільйон проектів, запросив мене на танець і сказав: «Я довго не розумів, що ти взагалі тут робиш, а потім одного разу послухав, що говориш, і збагнув - усе правильно!» Це визнання! (Сміється.)
- Розкажіть про вашу наступну режисерську роботу, «Демонів». Продюсувати її мав Юрій Мінзянов, якого нещодавно не стало. З ким ви тепер працюєте над проектом?
- Я продовжую працювати з Kristi Films і сином Юри Дмитром. «Поганi дороги» вони теж продюсували вдвох. Ще за життя Юра встиг подати «Демонів» на пітчинг Держкіно, ми виграли, а зараз перебуваємо в підготовчому періоді.
- Гроші вам уже виділили?
- Ще ні, та на папері вони є.
- Виходячи з опису фільму, він буде більше подібний до «Кайдаша», ніж до «Поганих доріг».
- Сподіваюся, він не буде подібний ані до одного, ані до іншого (посміхається). Та історія, звісно, набагато легша за «Поганi дороги»: радше лавсторі з елементами комедії, містики, чорної комедії - все, як я люблю. Дуже хочу, аби це було не зовсім побутове існування, хочу поекспериментувати з формою.
- Ви ще працюєте над сценарієм?
- Так, також ми вже розпочали кастинг, знайшли деякі локації. Маю надію, невдовзі візьмемося до зйомок.
- Окрім повного метра ви зараз працюєте над кількома серіалами для СТБ і FILM.UA. Знову в ролі шоуранера?
- Цих серіалів три, і на всі мене звуть шоуранером. Не знаю, як вийде поєднувати, коли вони запустяться одночасно, але жоден не хочеться віддавати, всі три дуже подобаються. Перший проект - «Зiлля» для FILM.UA. Спершу, ще рік тому, я написала його як повний метр, а зараз із нього роблять восьмисерійний проект, тож дописую. Я б хотіла бути там і шоуранером, і режисером, однак режисер на проекті вже є (посміхається). Другий серіал - «Страхи і неврози» для СТБ, він про сучасних жінок 40+ та їхні проблеми. Хочеться зробити якісне драмеді, щоби там було багато Києва, сучасного життя й такого іншого. Він має бути відвертий, радикальний, уже зараз продюсери трохи напружуються. І я їх розумію - такий матеріал більше для платформ, а не телебачення. Після досвіду в авторському кіно, де немає меж і цензури, де ти вивертаєш себе, дуже складно повертатись до телевізійного формату.
- Є відчуття, що нашому телеглядачеві бракує саме відвертості.
- Так. Відверта розмова завжди потрібна, втім, із телебаченням склалось так, що ми живемо одним життям, а показують нам геть інше.
- Ви, до речі, в одному інтерв'ю казали, що «Спiймати Кайдаша» показав: телепродюсери не завжди розуміють, чого хоче глядач - у проект не вірили, сценарій довго лежав на полиці, а в підсумку серіал вистрілив так, що ніхто не очікував. Виходить, тепер вони зробили висновки?
- Виходить, так. Щонайменше вони замовили мені «Страхи і неврози» й не надто наразі вносять правки. Третій серіал, натепер мій улюблений, теж роблю з FILM.UA для СТБ, проте в нього поки є лише робоча назва - «Наша Галя». Він про 90-ті, про жінку, котра працює директором книжкової крамниці: як вона особисто, її родина і вся країна переживає набуття Україною незалежності, зміну часів й епох.
- Це певною мірою перегукується з «Кайдашами» - адже там, по суті, теж показаний насичений для країни проміжок часу, а важливі події лунають із новин.
- Так, я у такий спосіб хотіла актуалізувати історію, показати не лише події в сім'ї, але й історичний контекст. А в нас звикли знімати без усього цього, неначе все відбувається у вакуумі, й те, що довкола, не має значення.
- Я ще чула історію про те, що у «Спіймати Кайдаша» ви вже під час зйомок замінили одну з головних актрис і довелось перезнімати багато сцен. Виходить, канал так вам довіряв, що дав повну свободу дій?
- Історія з актрисою справді була, та її замінили першого ж знімального дня, тож перезнімати довелося тільки одну сцену. Це насправді був наш недолік, адже актриса дуже хороша, просто роль виявилась зовсім не її. Я досі почуваюся винною. Щодо свободи, то я б не сказала, що була довіра саме до мене - вони й у сам проект не дуже вірили. Просто відбулась низка випадковостей: сценарій я вже написала, канал за нього заплатив, а потом з'явилася можливість отримати 50% фінансування від держави. Тобто вони не надто ризикували, а я була готова робити серіал - от усе і склалось.
- Ви могли б як режисер чи як шоуранер зняти проект за чужим сценарієм?
- Напевно. Головне, аби мені було цікаво. Наразі я хочу зняти «Нашу Галю» - і як режисер, і як шоуранер.
- Повернімося до «Поганих доріг», точніше до пісні Тетяни Буланової, що звучить у декількох сценах. Чи купували ви на неї права і чи знали правовласники, де й, що важливо, за яких обставин вона лунатиме?
- Авжеж, купували, хоча цим займалась не я особисто. Із правовласниками контактував Діма Мінзянов, відправляв їм якийсь синопсис, однак, як розумію, він пом'якшив і узагальнив сюжет. Я змальовувала сцену як історію любові: мовляв, жінка везе тіло коханого. Й ані слова про війну. А продюсери вирішили, що навіть так нам прав не дадуть, тому відправили свою версію, я її не читала (сміється).
- Зі мною напевне багато хто погодиться: головна фішка всіх ваших проектів - дуже живі та дуже якісно виписані діалоги. Як вам це вдається і як іншим сценаристам навчитись так їх писати?
- Сказати, що в мене особливий дар, було б нескромно (сміється). Мабуть, є певна чуйка, слух, чи що. Я все життя займаюсь документальним театром, драматургією. Мене з дитинства коробили неприродні інтонації, а живу мову, навпаки, дуже любила й люблю. Крім того, я зростала у середовищі, де люди дуже колоритно розмовляли: суржик, сленг, мат - що мені видавалось безцінним і прекрасним. І я це використовую - свідомо чи ні - у своїх сценаріях.
- Ну й наостанок. «Погані дороги» - важке кіно, але у промокампанії глядача до цього не готують. Зважаючи на те, що найкасовішими фільмами в Україні стають легкі комедії, ви не хвилюєтесь, що реакція, а у підсумку і збори будуть не дуже хорошими? Чи брали ви участь у розробці концепції промо?
- Чесно кажучи, не знаю і не розумію, як це працює, адже я заходжу в цю річку вперше. У фільму є трейлер, за котрим усе більш-менш зрозуміло. Та навіть якщо хтось не зрозуміє і розчарується - його право як глядача, за це я не хвилююсь. Це не перший фільм в історії кіно, що його складно дивитися, а проти якихось «Йди та дивись» або «Вантаж 200» - узагалі дитяче белькотіння у спробі поговорити чесно. Реальність набагато страшніша.
Як бачите, знявши першу стрічку, Наталка не має наміру зупинятися. А от яким вийшов її режисерський дебют - дізнаємось зовсім скоро, коли карантин нарешті закінчиться. До зустрічі у кіно!
