Миколаїв – місто на Півдні України з населенням у пів мільйона людей, що до 24 лютого жило своїм розміреним життям. Утім, після повномасштабного вторгнення Миколаїв став прифронтовим населеним пунктом і, по суті, форпостом, котрий не дає російській армії просунутися на південь, аби захопити Одесу та відрізати Україну від Чорного моря. За географічне положення свого міста жителі платять дорогу ціну: щоночі росіяни обстрілюють Миколаїв з окупованої Херсонщини. За п'ять місяців повномасштабної війни тут можна нарахувати трохи понад 20 діб, що минули без вибухів ворожих снарядів.
Та миколаївці не занепадають духом. Хай як було важко, вони намагаються жити своє життя, наскільки це можливо. І навіть не забувають про культурний аспект. З 27 липня по 3 серпня в місті відбувся перший за п'ять місяців масовий культурний захід – кінофестиваль «Тактична пауза: Українське кіно в Миколаєві».
Утім, розповідь про фестиваль варто почати трохи здалеку. Протягом тривалого часу Миколаїв був закритим промисловим містом. Місто корабелів – так його називали за часів Радянського Союзу. Після розпаду СРСР слава промислового міста не зникла: тут працювала велика кількість різноманітних заводів, і за таких умов назвати Миколаїв культурною столицею було доволі важко. Та все ж у миколаївців почала формуватись особлива любов до кіно. Тут з'являлися кіноклуби з обговоренням стрічок та дебатами, організовувалися покази кіно просто неба, проводилися конкурси короткометражного кіно. Майже кожен миколаївець бодай раз відвідав івент «Кіно під акацією» або фестиваль «Громадський проектор». А у доковідні часи певне авторське кіно збирало аншлаги: наприклад, на показах Мангеттенського фестивалю короткометражного кіно в одному з місцевих кінотеатрів забракло місць для всіх охочих, і глядачі через це посварилися.
Отже, любов до кіно – одна з характерних рис миколаївців. Тому недивно, що першим великим заходом для мешканців міста в умовах повномасштабної війни став саме кінофестиваль.
«Тактична пауза: Українське кіно в Миколаєві» – це організований волонтерами показ семи сучасних українських стрічок, що відбувався в одному з укриттів міста (організатори просять не називати місця, де саме відбувалися покази, бо там і надалі планують проводити різноманітні культурні заходи). До переліку фільмів для показу увійшли «Додому», «Стоп-Земля», «Мої думки тихі», «Заповідник Асканія», «Перша сотня», «Безславні кріпаки» та «Зошит війни».
«Миколаївцям важко, але це місто і його мешканці сильніші, ніж може видатися на перший погляд. Нам потрібні такі заходи. Фактично 30–40% міста залишилося, не виїхало. І багато з цих людей залучено до процесів підтримки одне одного та Збройних сил України. Наше завдання – підтримка тих людей, що підтримують інших», – каже співорганізатор фестивалю Дмитро Давиденко, координатор волонтерів Громадської організації ДОФ, котра виступила партнером заходу.
Кінопокази відбувалися щодня, і задля цього була випрацьована вибаглива система безпеки: глядач мав реєструватися на перегляд кожного фільму окремо. За добу йому надходило підтвердження реєстрації та дані про точне місце показу і час. Таким чином організатори намагалися зберегти локацію в секреті, аби ніхто зайвий про неї не знав.
«Ми назвали фестиваль «Тактична перерва», оскільки перебуваємо в Миколаєві. Тактична пауза – це перерва у бойових діях, яку роблять із метою накопичити сили, щоб далі піти в наступ», – пояснює назву фестивалю кіножурналіст і ще один співорганізатор Алекс Малишенко. За його словами, майже всі дистрибутори без проблем погодилися віддати свої стрічки для показу на фестивалі. «Мені здається, що важливо, аби про Миколаїв читали не лише як про місце, куди повсякчас падають ракети, а щоб місто почало продукувати якісь інші сенси для медіа», – додає він.
Захід із таким меседжем підтримала й міська влада
Фестиваль відкрив документальний фільм «Заповідник Асканія», котрий особисто представляв режисер Андрій Литвиненко
Невелике затишне приміщення. Напис «Укриття» біля входу. Глядачів небагато, але склад дуже строкатий: молодь, люди похилого віку, подружжя середніх років. Ще одне підтвердження, що любов до кіно властива миколаївцям усіх вікових категорій. Символічно, що зі стартом показу в місті починається повітряна тривога (цього разу, на щастя, обійшлося без жертв та руйнувань). Символізм полягає і в тому, що на екрані – кадри з заповідника Асканія-Нова, котрий розташовується на території Херсонської області, яка є тимчасово окупованою.
Після фінальних кадрів в імпровізованому кінозалі розпочинається справжня дискусія. Так, ніби на поверхні немає ворожих обстрілів, а за 70 км від укриття не стоять російські танки. Поспілкувавшись із глядачами, Андрій Литвиненко пояснив, що просто зараз знімає в Миколаєві документальний фільм про зоозахисників та життя міста під час воєнної ескалації.
Режисер зізнається, що у місті почувається тривожно: «Попри те що я був у багатьох гарячих точках, оці нічні сирени справді бентежать. І ця реальність, коли щодня можна опинитися під обстрілами, змушує нервувати».
Організатори кінофестивалю розповідають, що в середньому на покази приходило від десяти до тридцяти глядачів, а загальна кількість відвідувачів за всі дні становила трохи понад 160 осіб. Раніше стільки людей могло прийти в один день кінофестивалю «Громадський проектор» – зараз це досягнення тижня показів. Давиденко зізнається, що мало прийти більше людей. Та на жаль, на період проведення «Тактичної паузи» по місту припали одні з наймасовіших обстрілів від росіян. Якщо раніше окупанти гатили переважно вночі, то тепер почали обстрілювати також зранку і надвечір, коли на вулицях перебуває багато людей. Це спричинило нові смерті та поранення. Тому багато попередньо зареєстрованих глядачів відмовилися приходити.
З технічним боком заходу організаторам також допомогли волонтери: наприклад, проектор для показів надала некомерційна Агенція розвитку Миколаєва. «Культура завжди на часі. Це у певному розумінні арттерапія, – каже представник організації Євген Гомонюк, що був на декількох показах як глядач. – Через те що в місті п'ять місяців поспіль нічого не відбувалося, можна з'їхати з глузду. І це класна нагода повернутись у стан нормальності». Водночас він ділиться, що під час перегляду все ж виникало дивне відчуття подвійної реальності, адже поза імпровізованим кінозалом є геть інший світ – із постійними «прильотами», жертвами та руйнуваннями.
Фестиваль завершився не 31 липня, як було заплановано спочатку, а 2 серпня, адже просто під час заходу до програми додалися два документальні фільми про Миколаїв: короткометражний «Вихідний» та повний метр «Миколаїв. Хроніки протесту». Їх, звернувшись до організаторів, запропонувала режисерка Жанна Максименко-Довгич. І вони стали ідеальним закриттям «Тактичної паузи», ще раз нагадавши містянам про вибір, який вони вже зробили та наразі обстоюють такою високою ціною. Перший – це портрет Миколаєва та його мешканців на тлі 9 травня 2017 року: перехід від радянського минулого до європейського майбутнього та пошук у ньому власної ідентичності. Другий розповідає, як 2014 року місту вдалося вигнати сепаратистів і не стати «миколаївською народною республікою».
Під час показу фільмів закриття знову лунає повітряна тривога. Цього разу також без жертв. ППО збиває над містом чотири російські ракети. «Миколаїв. Хроніки протесту» розповідає, зокрема, про сепаратистів, які 2014 року махали на центральній площі російським прапором і досі продовжують жити в Миколаєві. Хтось із глядачів жартує, що непогано було б показати цей фільм СБУ. «Тактична пауза» завершується спогадами про те, яким було життя в мирному Миколаєві.
Підбиваючи підсумки фестивалю, організатори зізнаються, що загалом задоволені результатом. Згадують, як на одному з показів глядачка пригощала всіх присутніх шоколадом – один із найзворушливіших моментів. Трагедії, що їх пережили миколаївці, зробили людей чутливішими. Тож навіть така проста річ, як шоколадка, тепер здатна розчулити.
«Перегляд кіно не збиває ракет, не може заблокувати ворога чи знищити його. Але, живучи в такому напруженому темпі, ти видихаєшся. Я бачив багатьох волонтерів, які вигоріли. Потрібен баланс. І отоді культура, зокрема кіно, себе виявляє», – доходить загального висновку Алекс Малишенко.
Кінофестиваль завершився. Війна триває. Миколаївці намагаються жити далі: вночі прокидаються від страшних вибухів, а вдень планують наступні культурні заходи.
