Рік тому, в червні 2022 року, коли країна ще перебувала у хаосі та невизначеності перших місяців повномасштабної війни, продюсер Олексій Гладушевський організував у Чернівцях фестиваль українського кіно «Миколайчук OPEN». Попри складну ситуацію, фестиваль зібрав повні зали у Чернівецькому культурно-мистецькому центрі імені Івана Миколайчука, що став його основною локацією. Згодом виявилося, що захід не був разовою акцією, а прагне посісти стале місце на кінофестивальній мапі країни. Ба більше: вже цього року «Миколайчук OPEN», який відбудеться з 15 по 20 червня, має статус міжнародного.
Навіщо Україні ще один кінофестиваль – тим паче під час повномасштабної війни, як проводити великі івенти за таких умов, чого очікувати від програми заходу та яким організатори бачать подальший розвиток «Миколайчук OPEN», ми поговорили з генпродюсером фестивалю Олексієм Гладушевським.
– Ідея започаткувати фестиваль глядацького кіно станом на весну 2022 року видається максимально неочевидною. Як вона зʼявилася та чому ви вирішили все ж її реалізувати?
– Якщо бути відвертим, все відбулося випадково. У Чернівцях я опинився через війну, до цього ніколи там не був. Спочатку ми волонтерили у селі Мигове, а потім я зрозумів, що потрібно їхати до міста та збирати там усіх творчих людей. Багато митців – акторів, сценаристів тощо – перебували у депресивному стані: мовляв, їхня професія більше не потрібна. Мені треба було підняти їхній бойовий дух.
У Чернівцях я познайомився з головою Буковинської кінокомісії Владиславом Севрюковим. А він мене вже познайомив з Іваном Бутняком, тодішнім директором Культурного центру імені Миколайчука. Приїхавши туди, я зрозумів: це воно. Взагалі ніколи не гадав, що в Чернівцях може бути такий сучасний культурний центр.
Спочатку ми з Іваном та командою Центру вирішили організувати мистецький штаб. Це був такий великий проект, де ми робили все, що могли: показували фільми, знайомили людей з українськими акторами, режисерами, сценаристами, відкрили сценарну кімнату. Коли це все почало працювати, ми зрозуміли один важливий момент: більшість українців геть не знають українського кіно. І це потрібно змінювати. Я звернувся до своїх друзів, колег, які надали багато ексклюзивних фільмів. І ми просто почали показувати кіно. Повна зала молоді на 350 осіб дивилася класичні фільми Івана Миколайчука!
Якоїсь миті я відчув, що потрібно рухатися далі та спробувати зробити фестиваль. Друзі з «Артхаус Трафік» порадили звернутися до Алекса Малишенка: спочатку він сказав, що зробити фестиваль у такий короткий строк нереально, але однаково погодився. Тоді ж до нас долучилася Тетяна Дяченко, теперішня директорка Культурного центру імені Миколайчука; у команді з'явилися PR-директорка Тася Пугач і виконавча продюсерка Інна Ласточкіна. Та звісно, Іван і команда Центру. Цією групою ми розпочали процес добору фільмів та організації приїзду гостей. Усі стрічки, торік показані на фестивалі, не мали кінотеатрального прокату. Але нам іще була потрібна суперпремʼєра на відкриття, і тоді вдалося залучити Пилипа Іллєнка, Олега Щербину та мого улюбленого режисера Тараса Томенка з їхнім новим фільмом «Будинок «Слово»: Нескінчений роман». А після цього зʼявилися й інші круті стрічки: «Королі репу», «Між нами», «Я працюю на цвинтарі» тощо.
Фестиваль був некомерційним, тому його успіх не можна порахувати, але успіхом я вважаю кількість глядачів – їх було багато.
– Розкажіть детальніше про фінансову складову фестивалю. Яким був бюджет та як вам удалося знайти партнерів?
– Минулого року, хай яким дивним це видається, ми зробили фестиваль буквально за нуль. Що це означає? Ми всі працювали безкоштовно. Фільми нам надали безкоштовно. Гості приїхали без гонорарів, без нічого. І Культурний центр теж нічого з нас не брав: усі свої витрати на світло, воду тощо взяв на себе.
І торік, і цього року нас офіційно підтримують і міська, й обласна влада. Але минулого року було складно з погляду цілепокладання: тоді всі розуміли, що потрібні гроші на армію, і було складно пояснити владі, чому вона має дати гроші на культуру. Те саме було з приватними інвесторами. Вони не могли нічого дати, позаяк одразу б виникли питання, чому гроші йдуть на культуру. Хіба що торік нам допомогли з квитками на потяг, аби приїхали гості. Житло також надавалося частково за гроші, частково – бартером. Цього року вже трошки інша ситуація: всі добре зрозуміли, що культуру потрібно фінансувати також. Тому цьогоріч нас офіційно підтримують Чернівецька міська й обласна ради, Клуб підприємців Буковини, а також зʼявилися партнери, що закривають багато потреб – наприклад, по спецпризах.
Нині в нас також є фінансові винагороди: $1000 – за перемогу в міжнародному конкурсі, $500 – у національному конкурсі короткого метра. Також цьогоріч будуть статуетки. Ну і я сподіваюсь, що наступного року, коли все відбудеться вдало, ми шукатимемо більше грошей, оскільки команда лишилася тією самою, а програма та розмах фестивалю зросли десь утричі.
– Наскільки складно вдруге організувати «Миколайчук OPEN»? З одного боку, шлях уже проторений. З іншого – ви розширилися до міжнародного формату.
– Дійсно, багато хто гадає: «А в чому проблема? Ви вже робили це!» Насправді вдруге завжди складніше, позаяк уперше ні в кого не було жодних очікувань.
Цьогоріч у нас було два варіанти розвитку подій. Перший – простіший: зробити все так, як було. У мене чудові взаємини з багатьма продюсерами, є добрий фідбек із минулого року, тож ми могли б просто зробити фестиваль українського кіно. Але ми з Тетяною Дяченко й Алексом Малишенком одразу, ще в статуті фестивалю вказали, що «Миколайчук OPEN» – міжнародний.
Чому це важливо? По-перше, нам потрібно якнайбільше шукати шляхів співпраці з іноземцями. Нам потрібно їх залучати сюди, говорити, показувати кіно, знайомити з людьми – аби вони бачили, що насправді росіяни знищують таких самих людей, як вони. Які живуть у таких самих містах і дивляться такі самі сучасні європейські фільми. По-друге, ми знаємо, що зараз дуже великі проблеми з фінансуванням кіно в Україні. І тому треба, аби на індустріальних секціях наші українські сценаристи, режисери, актори, сценаристи могли спілкуватися та шукати якихось спільних проектів, можливостей для співпраці.
А по-третє, зараз незрозуміло, скільки ще триватиме війна. Та допоки війна не завершиться, грошей на кіно не буде. І ми розуміємо, що наступного року або за два роки українське кіно може просто закінчитись. А в нас фестиваль ігрового глядацького кіно. І в майбутньому доведеться вже брати те, що є. Коли ж є міжнародний конкурс, можна варіювати: взяти більше іноземних фільмів і також українські, які ти вважаєш за потрібне та які підходять за концепцією фестивалю.
До речі, цього року, як і минулого, ми проводимо збір на підтримку ЗСУ. У нас договір про співпрацю з Українським мистецьким фондом, і через них ми збираємо гроші на конкретні потреби конкретних перевірених бригад і батальйонів. Торік зібрали майже 100 тис. грн.
– Наскільки складно вам було домовлятися про міжнародні стрічки з огляду на те, що у фестивалю поки немає репутації за кордоном?
– Найбільше проблем було повʼязано саме з іноземними фільмами та гостями, оскільки вони нас не знали. Багато хто хотів грошей, яких у нас не було. Є, звісно, країни, які нас підтримали беззаперечно, – це Ізраїль, Польща. А є країни, що нас підтримують, але вони більше за комерцію.
Я дуже вдячний Алексу Малишенку: саме він веде цей складний блок перемовин з іноземними проектами. І наша директорка Тетяна Дяченко також. Вони в певному розумінні зашиваються, позаяк складно спочатку домовитися, потім усе правильно оформити юридично. І за якийсь фільм однаково треба заплатити. Багато складнощів. Але вони їх розвʼязують.
Щодо місця ми вирішили не ускладнювати геть собі життя та залишилися на одній локації. Але вже думаємо про розширення. Якщо все буде гаразд, то наступного року, можливо, до Культурного центру імені Миколайчука додамо ще одну локацію, аби мати можливість паралельно робити декілька програм.
– Зараз фестиваль некомерційний: він таким і лишатиметься? Чи згодом плануєте змінити концепцію?
– Після закінчення війни всім потрібно заробляти. І я вважаю, що некомерційним цей фестиваль має бути тільки під час війни. Після Перемоги нам треба стати справжнім, нормальним, комерційним фестивалем. Я буду дуже задоволений, якщо він стане прибутковим проектом, де ми зможемо нормально заробляти та мати ще й фінансову мотивацію. Так, це нормально, але не зараз. Зараз і мені, і команді якось незручно заробляти. Взагалі проти того, скільки я заробляв раніше, за останній рік я заробив, можна сказати, копійки (посміхається).
– Я розумію, що нині складно говорити наперед, та все ж: чи є у вас довгострокові плани з розвитку «Миколайчук OPEN»? Які відомі міжнародні фестивалі ви бачите референсом?
– Мій напарник Алекс Малишенко бачить розвиток нашого проекту у фестиваль жанрового кіно та має цікаві ідеї. У мене наразі є певні сумніви, щодо того, як сильно ми потребуємо тільки жанрового кіно. Але вже цього року буде кілька таких екземплярів: одну з премʼєр ми приберегли, до останнього не заявляючи про неї. Це фільм, який багато хто з українських кіношників уже й не сподівався колись побачити. Алекс був великим фанатом цієї стрічки і коли дізнався, що вона існує на фізичних носіях, іще минулого року, почав працювати над тим, аби її показати. У продюсерів були сумніви, але він дотиснув. Це фільм «Вересень», або «Шлях мерця», що дуже давно знімався, – стрічка про вампірів із Миколою Вереснем у головній ролі. Подивимось, як глядач її сприйме.
Мені ж дуже до вподоби розвивати фестиваль так, як він розвивається. Я порівнюю «Миколайчук OPEN» із Берлінале. Для мене Одеський кінофестиваль – це більше Канни: крім індустріальної секції у них є ще вечірки, червона доріжка, вечірні сукні. А ми – Берлінале, оскільки цей фестиваль тільки про кіно. Ми говоримо про кіно, дивимося кіно, шануємо кіно. У нас немає червоної доріжки, немає дрескоду, немає урочистих церемоній. У нас немає ведучих, як зазвичай буває на фестивалях. Ми ведемо фестиваль самі.
– Яке місце на мапі українських кінофестів має посісти «Миколайчук OPEN» після перемоги та повернення всіх заходів до звичного функціонування? Чи не перетинатиметься ваша діяльність з іншими фестивалями?
– Ні. Ми маємо багато фішок, яких немає в інших. Наприклад, у нас є муза фестивалю. Ми завжди починаємо захід у день народження Миколайчука, 15 червня. Наш фестиваль робить акцент на поєднанні сучасності та класики – ми приділяємо велику увагу українській класиці. Крім того, ми започаткували програму «Інститут зірок», у якої буде два напрями. Сучасний розповідатиме, як проходити кастинги, співпрацювати з зірками, як працює маркетинг тощо. Другий напрям стосуватиметься класичного українського кіно.
Навіть якщо всі фестивалі повернуться, ми вже встигнемо, сподіваюся, посісти своє місце. І коли нам усе вдасться, гадаю, продюсери та режисери зрозуміють: сюди є сенс їхати, у нас може бути не гірше, ніж на великих, розкручених фестивалях.
– Торік вам допомагав Одеський кінофестиваль, цього року – колаборація з «Молодістю». На початку повномасштабної війни відчувалась єдність у всіх сферах, зокрема в кіно. Та чи залишилася ця єдність дотепер?
– Так, минулого року в нас була колаборація з трьома фестивалями: ОМКФ, «Молодістю» та Docudays. І торік справді всі були єдині. Не було питань: «А що нам за це буде?» І підтримка цих трьох фестивалів не змінилася: ми так само ведемо з ними розмови про різні колаборації. З Одеським кінофестивалем ми взагалі класно спілкуємося: дійшло до того, що частина ОМКФ також відбуватиметься в Чернівцях, у цьому самому культурному центрі, де й ми робимо фестиваль. І ми їм допомагатимемо з проведенням заходу.
Дещо змінилася ситуація з людьми: деякі хлопці та дівчата не повернулися з-за кордону, почали будувати свою карʼєру там. І я вже починаю за ними помічати певні неприємні моменти. Але поки це поодинокі епізоди. Я розумію, що у людей за кордоном уже йде інше життя, і вони не завжди розуміють усі нюанси й контексти нашої ситуації.
– За період повномасштабної війни ви реалізували багато речей, яких раніше не робили: започаткували фестиваль, ініціювали премію «Чорний лотос» на підтримку української кінотеатральної спільноти. Чи плануєте ще проекти, якими раніше не опікувалися? Чи радше розвивати те, що вже створили?
– Я б справді дуже хотів продовжити займатися кіно. Всі питають про фільми. Але воно поки зупинилося. Грошей немає. Моя партнерка за продакшеном Real Pictures Регіна Мар'янівська-Давидзон живе в Парижі та їздить по різних пітчингах, резиденціях, шукає грошей для наших фільмів. У мене поки фінансувати стрічки з інших джерел можливості немає. Тому я почав шукати інших можливостей. Мене запросили в журі та команду деяких інших українських фестивалів – наприклад, Одеського, де я є одним із програмерів цього року. Це непростий виклик: як зробити програму українського кіно для ОМКФ, коли фільмів і так не багато, а частину ми вже забрали на «Миколайчук OPEN».
Я також узявся до напряму театру: планую зробити декілька вистав. З одним театром уже почав співпрацювати, готую виставу як режисер. Наразі працюю зі сценографісткою, вже є акторський каст.
Також один із готових кіносценаріїв я переробив на пʼєсу та нині шукаю театри, які захочуть її поставити – можливо, зі мною як режисером, а може, й ні. Це дуже цікавий для мене напрям. Я багато відвідую театри, багато уваги приділяю цьому у своєму Telegram-каналі «Чорний лотос». Пишу багато особистих відгуків на театральні вистави. Взагалі український театр розвивається неймовірно цікаво. Те, що відбувається у Театрі Франка, наприклад, – це просто зрив даху. Те, що роблять Іван Уривський та Давид Петросян... це нові імена, які дуже гучно лунатимуть. Тому, звісно, буде дуже важливо розвивати напрям роботи з премією-відзнакою «Чорний лотос» – зараз є багато кого відзначити.
– Не можу не спитати про долю вашого фільму «Мій юний принц»...
– На початку повномасштабного вторгнення одні італійські партнери вийшли з проекту. Вони гадали, що війна – це декілька місяців, а потім минуло три місяці, вони зрозуміли, що нічого не закінчиться, а також зрозуміли, що їм доведеться фінансувати фільм самим, бо коли будуть гроші від Держкіно – незрозуміло. Тож вони відмовилися від співпраці. Зараз моя партнерка знайшла нових італійських партнерів, вони готові вести перемовини. Подивимося, що з цього вийде: можливо, нам доведеться переробити каст або додати іноземних акторів. Це складна історія і морально, і матеріально.
– Що, на вашу думку, чекає українське кіно далі? Є іноземний капітал, але чи зможе він профінансувати всю кіноіндустрію?
– Ситуація кепська, якщо говорити грубо. Це міф, що іноземці нам зможуть у всьому допомогти. Вони справді багато допомагають і багато можуть запропонувати, але іноземці зазвичай фінансують дві складові фільму. Перша – девелопмент: підготуватися, написати сценарій, провести кастинг. Є багато фондів, які можуть виділити гроші на це. Друга складова – постпродакшен: колір, звук, монтаж навіть. Єдине, чого вони не фінансують, – це продакшен. Тобто на те, щоб зняти кіно, грошей немає.
Другий аспект – документальне кіно. Справді, наразі знімається дуже багато документальних стрічок. Саме завдяки документальному кіно ми з'являємося на великих фестивальних майданчиках і отримуємо призи. Завдяки документальному кіно ми показуємо нашу війну. Але є також проблема, що документальних фільмів стає дуже багато. Іноземці вже втомилися і не хочуть бачити війну. Вони хочуть бачити якусь іншу її форму.
Є історія з коротким метром: це художня форма ігрового кіно, яка не коштує великих грошей. І є серіали. Із серіалами дуже дивна історія. Нещодавно міністр культури Олександр Ткаченко заявив, що Мінкульт започаткував пітчинг для серіалів, але я не дуже розумію... Серіали – це телевізійна історія, яку завжди фінансували телеканали. І зараз допомагати серіалам замість того, щоб допомогти кіно, як на мене, дивно. Втім, коли вони хоч щось профінансують і щось вийде, то нехай буде.
Якщо зараз не фінансуватиметься художнє кіно, то 2025 року ми зіткнемося з вакуумом, коли не буде чого показувати. Ми не зможемо цього уникнути без допомоги держави. У незалежних українських продюсерів немає фінансових можливостей для цього. Крім того, у нас досі не ухвалено закон про меценатство, який вже діє в багатьох країнах. Це б дало можливість меценатам вкладати гроші в кіно і потім унаслідок цього отримувати бонуси в податковій царині.
