Що буде з українським кіно? Як його розвивати під час війни? Про що варто знімати майбутні стрічки? Відповіді на ці й інші питання шукали учасники панельної дискусії «Яким має бути українське кіно, аби перемагати». Захід ініціював музей «Голоси Мирних» Фонду Ріната Ахметова, а щоб розмова була плідною, велику кількість спікерів розділили на дві групи: у першій своїми думками ділилися засновник FILM.UA Сергій Созановський, директорка Української кіноакадемії та ОМКФ Анна Мачух, міністр культури й інформаційної політики України Олександр Ткаченко, французький філософ і публіцист Бернар-Анрі Леві, редакторка відділу культури Vogue UA Дар'я Слободяник, а також телеведучий Олексій Суханов. У другій частині панельної дискусії слово надали продюсерам Володимиру Бородянському й Володимирові Яценку, режисерам Юліану Улибіну та Євгенію Афінеєвському, імпакт-стратегині та правозахисниці Бонні Абаунзі, а також директору USC Shoah Foundation Роберту Вільямсу.
Модерувала дискусію членкиня Наглядової ради Фонду Ріната Ахметова Наталія Ємченко
Та перед довгою розмовою покажу вам, хто ще був запрошений. Зізнаюсь, якоїсь миті мені на секунду здалося, що все відбувається на старому доброму заході «Медіа Групи Україна».
Спочатку я зустріла Наталію Стрибук і Вікторію Корогод
Потім – Олену Канішевську з «Теле Про»
Володимир Бородянський до повномасштабної також устиг попрацювати в МГУ (до речі, фото з Олексієм Гладушевським тут не просто так – уважайте його мініспойлером до дискусії)
Колись Дмитро Белянський – директор департаменту інформаційного мовлення телеканалу «Україна» – був безпосереднім керівником Олега Панюти
Григорій Тичина теж колись працював на каналі «Україна»
А в залі я бачила Марину Миргородську, котра очолювала канал «Україна» приблизно тоді само, коли Тичина був там головним виконавчим продюсером
Давненько я не зустрічала на індустріальних івентах і Олега Кохана
А Максима Онанка – ще давніше
Наостанок покажу вам благосного Ярослава Войцешека – і до справи
Панель відкрив Олексій Суханов, що є амбасадором музею «Голоси Мирних» – ініціативи Фонду Ріната Ахметова, спрямованої на створення наймасштабнішого у світі архіву історій мирних мешканців України, що постраждали від війни. На сьогодні цей архів налічує понад 65 тис. історій, і кожна – не тільки документальне свідчення воєнних злочинів росії на території України, а й потенційна основа для майбутнього художнього контенту, зокрема фільмів і серіалів.
Наступним виступив міністр культури й інформаційної політики, що приєднався до дискусії онлайн. На жаль, Олександра Ткаченка не запитали про стратегію, якої культурна галузь з огляду на нові виклики другий рік очікує від держави. Та й розмову про майбутні потенційні перемоги українського кіно на міжнародних фестивалях варто було б починати з запитання про держпідтримку, котра практично припинилася після 24 лютого 2022-го та без якої, очевидно, перемагати просто не буде з чим. Утім, пан міністр знає, що найбільше хвилює виробників зараз, тож певну надію промова Ткаченка все ж залишила. По-перше, Міністерство домовилося з Eurimages та програмою «Креативна Європа» про збільшення їхніх фондів для підтримки українського кіно. Також за участі Франції, Люксембургу та Німеччини (а в перспективі – ще шістнадцяти країн) було створено Європейський фонд, де закумульовано понад мільйон євро. Ці кошти виділятимуть проектам європейських продюсерів, що мають українських партнерів. По 25 тис. євро планують видавати на завершення чи постпродакшен документальних фільмів, по 10 тис. – на розроблення художніх стрічок.
Хороші новини були і для тих, хто планував знімати серіали. «Наостанок хотів би сказати, що незабаром, уже цього року, з'явиться можливість відкриття мистецького конкурсу на виробництво українських телесеріалів. Держава фінансуватиме цей проект», – заінтригував Ткаченко. Та анонсував повернення грантів Українського культурного фонду для створення аудіовізуального контенту. Але партнери, з якими ведуться перемовини, терміни, умови та будь-яка конкретика – наразі таємниця.
З небес на землю присутніх повернув Сергій Созановський, котрий назвав ситуацію з майбутнім українським кіно суворим реалізмом. Після промови міністра культури він наголосив, що на державу чекати на варто, а краще починати щось робити самим. Созановський згадав, як минулого року переконував кінотеатри, що тільки на американському кіно «виїхати неможливо». І з липня 2022-го FILM.UA Distribution домовилась із кінотеатрами щомісяця показувати українські фільми. «Трохи статистики: 9 релізів, 9 місяців у прокаті, понад 1,5 млн придбаних квитків, понад 50 тис. сеансів, понад 160 млн грн загального бокс-офісу», – заговорив мовою цифр Сергій Леонідович.
Ще один красномовний приклад співзасновника FILM.UA був про «Мавку»: після певних проблем компанія вирішила замінити німецького дистрибутора і вже з новим партнером організувала велику кількість показів «Мавки» саме українською у різних німецьких містах. А нещодавно Созановський отримав e-mail із запитанням: «Що ще є українською»? Він порадив «Памфір», «Люксембург, Люксембург» та інші вітчизняні стрічки.
Поки присутні обмірковували почуте, думка Созановського летіла до захмарних індустріальних висот. Наприклад, він висловив сподівання, що колись Антоніо Лукіч зніме «Скажене весілля – 5». Логіка тут дуже проста: Тайка Вайтіті знімав «Кролика Джоджо» і «Тора», Альфонсо Куарон – «Рому» та «Гаррі Потера», Стівен Спілберг – «Список Шиндлера» й «Індіану Джонса»... Ідея полягає в тому, що треба розвиватись і вчитися створювати не лише фестивальне кіно, а й великі комерційні проекти, які приносять гроші.
На питання, з чого починається перемога українського кіно, спробувала відповісти Анна Мачух, звівши все у три пункти:
1. Кіноіндустрія потребує більше професіоналів, які можуть створювати комерційний продукт. І вміють на ньому заробляти.
2. Держава має знайти гроші на підтримку авторського контенту, що є нормальною практикою для всього світу: фестивальне кіно зазвичай не буває прибутковим. Це стосується і документального кіно: зʼявляються міжнародні програми, котрі допомагають його створювати, але держава також має допомагати.
3. Війна має закінчитися (звісно, перемогою України): 10% наших кінопрофесіоналів зараз воюють – замість того аби розвивати кіноіндустрію.
Крім того, Мачух згадала торішню програму підтримки українських кінематографістів від Netflix, за якою 48 креативних команд отримали гранти на розроблення сценаріїв та онлайн-сесії з міжнародними експертами галузі. «Багато з проектів, що були підтримані, вже мають міжнародних партнерів, перемагають на міжнародних пітчингах», – зазначила вона. А ще підкреслила, що двері, які минулого року відчинилися для українського кіно (на жаль, за таких трагічних обставин), починають поступово зачинятися. Тож кінотеатральні перемоги «Мавки» дуже вчасно доводять іноземним партнерам, що український контент може бути якісним і цікавим для дистрибуції.
Тут Сергій Созановський зауважив, що західного глядача, на жаль, не дуже цікавить українське воєнне кіно. В Україні драми «Снайпер. Білий Ворон» і «Мирний-21» мають успіх, а от іноземці до себе в прокат їх брати не хочуть.
Мачух навела інший приклад – торішній серіал «Плавчині» від Netflix. Це історія про дівчат, які втекли від війни в Сирії та хотіли стати олімпійськими чемпіонками з плавання. За словами Анни, саме такі історії хоче бачити від нас іноземний глядач: йому потрібні особисті історії перемог.
На цьому моменті до розмови долучився той, хто міг би розповісти про західного глядача краще, бо сам таким є – французький філософ Бернар-Анрі Леві, котрий нещодавно зняв фільм «Слава Україні».
Він зазначив, що цьогорічний вчинок організаторів «Оскара» щодо України не викликає поваги (нагадаю, на церемонії не було вступного слова Володимира Зеленського, а нагороду за найкращий документальний фільм віддали російській стрічці). Втім, це не скасовує факту, що в Україні є талановиті режисери та блискучі оператори, які потребують підтримки задля реалізації своїх талантів.
Бернар-Анрі Леві, що також очолює правління телекомпанії Arte, пролобіював створення фонду документального кіно для українських виробників: фінансову підтримку отримають десятки документалок про українську війну. «Ви побачите результат незабаром», – резюмував Леві.
Ну а Дар'я Слободяник зазначила, що український Vogue зараз має унікальну можливість розповідати історії українців на широку іноземну аудиторію. Крім того, редакція готує художню книжку, для створення якої залучили сучасних українських письменників (вийде українською та англійською мовами). На думку редакторки, книжка могла б стати основою для майбутніх екранізацій, оскільки там багато якісних історій.
Сергій Созановський одразу ж запропонував партнерство з FILM.UA щодо екранізації
На початку другої частини панельної дискусії Наталія Ємченко звернулася до співзасновника Об'єднання українських продюсерів Володимира Бородянського з запитанням, що таке перемога українського кіно. Натомість він запропонував подумати, в чому полягає soft power українського кіно, навівши приклад Олексія Гладушевського, який влітку минулого року створив у Чернівцях кінофестиваль «Миколайчук Open». Мовляв, є поодинокі люди, які щось роблять, а от лідера в кіносеріальній індустрії немає.
«Коли ми хочемо, щоб українське кіно перемогло, треба, щоб хтось призначив себе відповідальним за українське кіно. Це може бути організація або невеличка кількість людей, котрі докладатимуть певних зусиль». Бородянський зазначив, що формально лідером є Держкіно: «Але воно не працює так, як треба», – підсумував продюсер.
Крім того, на думку Бородянського, що й сам колись очолював Мінкульт, українська індустрія медіа наразі не надто ефективна: «Не у присутності міністра буде сказано, але сьогодні наш марафон [«Єдині новини»] транслюється на девʼяти телеканалах. Девʼять каналів – це приблизно 100 млн технічних витрат щороку. Чи є ефективніше рішення? Є».
Ще одна прогалина, з якою варто попрацювати, – реформування «Суспільного». Бородянський зазначив, що у період із 2014-го по 2022-й держава витратила на реформу суспільного мовника $400 млн. І якби реформа тривала не вісім років, а, наприклад, чотири, багато грошей можна було б додатково виділити на кіно- та серіальне виробництво.
У цей момент слово взяв Володимир Яценко, котрий вважає головною проблемою України те, що держава не встигає за суспільством. «На зустрічі з президентом ішлося, що держава хоче контенту. Але ті самі люди знають, що українські кінозали за півтора року геть не фінансувались. Україна зараз – це хлопчик, який вижив, – провів аналогію з Гаррі Поттером Яценко. – Тобто ми вижили 2014 року. І зараз у нас є велика небезпека: дуже поганий дядько хоче нас убити. Інші нам трішки співчувають, але нічого зробити не можуть». На думку Яценка, коли ми не зможемо бути ефективними – ми просто не існуватимемо як нація та як держава.
Ще одна сувора правда, котру озвучив Яценко, полягає в тому, що у світовому кінобізнесі України ніхто не чекає. Там є великі гроші та велика конкурентна боротьба, тому нам треба вчитися знімати кіно, яке буде цікаве глядачам у всьому світі. Водночас продюсер стрічки «Люксембург, Люксембург» зазначив помітний прогрес у розвитку української кіноіндустрії. Наприклад, поява вітчизняного фільму на стримінгу Netflix (навіть на території України) колись була екстраординарною подією, а зараз це сприймається як цілком буденне явище.
Яценко також закликав розвивати репрезентацію українців у світі – так, як свого часу це зробили, наприклад, США. Цьому заперечив Володимир Бородянський, додавши, що треба спочатку розвинути репрезентацію українців в Україні. Наприклад, є цілі історичні періоди, котрі ніяк не показані в нашому кіно, тому українцям спочатку треба дослідити себе та свою історію.
Альона Тимошенко й Олександр Щур, сподіваюся, взяли на замітку
Досвідом продажу документального кіно міжнародним гігантам поділився режисер і продюсер Євгеній Афінеєвський, котрий також був присутній в режимі онлайн: «Коли я приніс першу версію «Зими у вогні» на Netflix та HBO, у них виникло багато запитань про Україну. У них було багато питань, чому люди повертаються на Майдан після побиття. Мені треба було зробити крок назад і пояснити всі аспекти покроково. Буквально ніби розповідаєш «революцію для чайників».
Отже, одне з основних правил створення продукту для глобального глядача, на думку Афінеєвського, полягає в тому, що починати історію треба з нуля. Адже багато хто може просто не знати історичного контексту. Крім того, режисер закликав не боятися колаборацій: «Успішний фільм – це міцна команда. Шон Пенн зняв стрічку, де він був співрежисером з уже досвідченим режисером документального кіно, й у них також була команда, яка не боялася співпрацювати. Я гадаю, це важливий елемент успіху».
Також Афінеєвський трохи більше розповів про маркетингову стратегію в Голлівуді. Його фільм «Плач із Сирії», що вийшов на HBO, майже не мав бюджету на маркетинг, але зрештою отримав чудову імпакт-кампанію від Бонні Абаунзи та її Abaunza Group. Власне, це ще один із ключів до успіху – розповідати особисті історії та співпрацювати з різними організаціями, політичними структурами, аби охопити якнайширшу аудиторію.
Утім, імпакт-стратегія може не тільки допомогти охопити ширшу аудиторію, а й змінити світ. Власне про це під час заходу говорила згадана вище Бонні Абаунза. За її словами, імпакт-стратегія – це підхід, який має на меті сприяти досягненню позитивних соціальних та екологічних впливів (що ведуть до суттєвих позитивних змін).
Абаунза працювала над багатьма відомими голлівудськими стрічками, зокрема «Готелем «Руанда», «Кривавим діамантом», «Володарем бурі». «Моя робота імпакт-продюсера полягає в тому, щоб допомогти глядачам побачити фільм, а також за допомогою кампанії дати їм заклик до дії, коли вони, побачивши стрічку та надихнувшись нею, підуть і зроблять щось, аби зрушити ситуацію з мертвої точки», – пояснила Бонні. Наприклад, у фільмі «Готель Руанда» розповідалося про геноцид у Руанді. Але продюсерці та її команді вдалося залучити людей до допомоги біженцям у Дарфурі: це один із регіонів Судану, де 2003 року почався міжетнічний конфлікт. «Кривавий діамант» проінформував громадськість, як можна бути відповідальними споживачами. Тобто, якщо людина збирається купити діамант, вона може запитати, чи пройшов він перевірку Кімберлійським процесом. До цієї кампанії світова спільнота дуже мало знала про саме явище «кривавих діамантів», – зазначила Абаунза. Потім вийшов фільм «Збройовий барон», що допоміг пролобіювати в ООН ухвалення договору про торгівлю стрілецькою зброєю. «Ще один приклад – із фільму «Рома», котрий вийшов на Netflix та здобув «Оскар», – продовжила продюсерка. – Ми використали імпакт-кампанію, аби допомогти чинити тиск на мексиканський уряд і Верховний суд, щоб вони ратифікували Конвенцію ООН про захист домашніх робітників».
Ці приклади були наведені з пропозицією переймати такі практики для українського кіновиробництва. Дуже важливо, аби режисери не тільки розповідали про жахи, які коїть росія на нашій території, а й давали глобальному суспільству розуміння, в який спосіб воно може допомогти українцям.
Цієї миті до розмови долучився ще один іноземний гість – директор USC Shoah Foundation Роберт Вільямс. Як ви знаєте, завданням Shoah Foundation, котра базується в Університеті Південної Каліфорнії, є збір свідчень тих, хто пережив геноциди, зокрема Голокост. Свого часу в Україні представники організації зібрали 3432 свідчення тих, хто пережив Голокост, а незабаром фонд розпочне велику роботу зі збору свідчень українців, які зазнали звірств, починаючи з 2014 року (й особливо – після лютого 2022-го).
Вільямс зазначив: свідчення тих, що вижили, дуже важливо документувати, адже потім ця інформація може стати основою наукових досліджень, книжок, художніх і документальних фільмів. Але напряму співпрацювати з Голлівудом над таким контентом фонд не прагне, позаяк у процесі можна втратити контроль над кінцевим результатом.
Схоже, у Фонді Ріната Ахметова надихнулися досвідом Фонду Віктора Пінчука, котрий 2006 року разом із Shoah Foundation та Стівеном Спілбергом спродюсував документальний фільм Сергія Буковського «Назви своє ім'я» (Spell your name), що ґрунтується на свідченнях про Голокост, зібраних Фундацією Shoah в Україні. Тож і збір історій про війну, і залучення пана Вільямса, і запитання про співпрацю Shoah Foundation із Голлівудом можуть бути ланками одного ланцюжка, що зрештою приведе до появи принаймні ще однієї якісної стрічки про українців.
Та я відволіклася на роздуми, а тим часом слово у дискусії взяв Юліан Улибін.
Режисер зазначив, що на Заході не хочуть бачити смерті, хай як цинічно це звучить. Водночас іноземцям в Україні дають набагато більше повноважень: «На фронті іноземним журналістам усі двері відчинені. Коли ж приїжджаємо ми, то стоїмо в черзі. Або, наприклад, приїжджаємо до Миколаєва: у нас дозволів на польоти немає, а в іноземців уже все є». Що ж до майбутнього українського кіно, то, на думку Улибіна, багато змін принесуть кінематографісти, котрі пройшли війну. Повернувшись додому, вони захочуть розповісти, що з ними сталось, і точно знатимуть, що потрібно знімати. І це будуть різноманітні жанри: від бойовиків до воєнних драм.
Тож якісно нова хвиля українського кіно (зокрема, і про війну) зʼявиться за кілька років після Перемоги. І ми маємо зробити все можливе, аби це відбулося.
