У першій частині інтерв'ю з виконавчою директоркою Української кіноакадемії та гендиректоркою Одеського міжнародного кінофестивалю Анною Мачух, підбиваючи підсумки буремного 2022 року, ми вже торкалися великої теми інформаційного спротиву та боротьби з російськими наративами у світі. Тож другу частину розмови пропонуємо розпочати саме з цього питання: зробити проміжні висновки та перелічити всі напрями, за якими велася робота.
– Головна ініціатива, з якою ми вийшли вже на другий день повномасштабного вторгнення, – це бойкот російського кіно, – розповідає Анна. – Першим із великих інституцій нас підтримав Стокгольмський міжнародний кінофестиваль. Досить складно було з Європейською кіноакадемією, позаяк до її складу входить багато росіян. Але після того, як підтримала Європейська кіноакадемія, робота пішла простіше. Протягом століть росія вкладала великі кошти в максимальну інтеграцію своєї пропаганди у західні культурні події на всіх рівнях, тому працювати з цим складно, та робота не припиняється на всіх щаблях – і державних, і недержавних. Практично з кожним фестивалем ведуться перемовини, принаймні вдається досягти того, що росіяни не присутні на офіційному рівні, але вони з'являються в іншому форматі – те, що називається «хороші руські». Ми постійно говоримо з усіма нашими партнерами, всіма заходами, де з'являються українці (і не тільки), що робота з російськими компаніями, навіть «ліберальними», має бути щонайменше призупинена.
Простий приклад: днями я отримала запрошення на презентацію в межах Берлінале лінійки проектів російської компанії, що в березні 2022 року релокувала в Ізраїль (іронічно посміхається). Не знаю, як у них вистачило розуму запросити українських представників на свою презентацію, але таке відбувається повсякчас. Формально ця компанія вже є не російською, а ізраїльською, та ми чудово розуміємо, що це саме той формат «хороших руських», який дозволяє обходити юридичні норми та заборони. Знову ж багато чого, навіть топові європейські фільми, ми досі не можемо показувати в Україні, позаяк права продані в росію [та всі сусідні території]. Звісно, великим дистрибуторським компаніям набагато простіше продати права на одну територію, і оце питання дистрибуції міжнародного контенту в Україні – ще один великий напрям, з яким доведеться дуже багато працювати.
А ще є питання Білорусі, котра формально не вступила у війну, але фактично вступила. Робота, аби щонайменше на офіційному рівні білоруси не були представлені, також ведеться, але тут доволі складна моральна дилема з погляду білорусів, які виїхали [за межі країни] через переслідування режимом.
– І які до виїзду понад пів року виходили на протести та принаймні намагалися щось змінити у своїй країні.
– Так. Тому я й кажу про складне моральне питання. Ми більше до них лояльні, особливо до тих, хто перебуває у чорному списку Лукашенка та є біженцями через переслідування. Але на офіційному рівні ми за те, щоб Білорусь не була представлена. Також досі існує проблема, яка виникла із Сергієм Лозницею. Українці мають доносити правильні меседжі, а Сергій, на жаль, давно в Україні не живе, дуже рідко тут був до війни, і його ліберальна позиція щодо росіян є неприйнятною. Це також про те, що хороших росіян не буває, і всі українці в інформаційному просторі мають із цим працювати.
Дуже важливий напрям – ознайомлення міжнародної аудиторії з українською культурою, з українським кіно задля розвінчування міфів, що української культури не існує, котрі створювала російська імперія, радянський союз і вже сучасна росія. Українська культура є, вона потужна, і саме для демонстрації цього ми разом з іншими громадськими організаціями та Держкіно ініціювали кіномарафон CinemAid Ukraine (він досі триває, але кіноакадемія вже не настільки залучена через велику кількість інших проектів).
Українське кіно за кордоном було здебільшого представлене на кінофестивалях, і отакі покази для пересічних глядачів – добра допомога в плані інформаційної боротьби. Цю ініціативу підтримує Одеський кінофестиваль: ми робили покази у Португалії, Норвегії, Канаді, Німеччині, а також у Приштині, національний конкурс ОМКФ провели у Варшаві – тобто постійно працювали (і продовжуємо) з показами українського кіно.
Але тут важливо не забувати і про Україну, тому в листопаді-грудні ми провели благодійні покази європейських фільмів у Києві та Чернівцях. Попри війну, українці намагаються нормально жити, тому важливо такі культурні події проводити.
– Цікаво, яка була відвідуваність з огляду на велику кількість обстрілів і повсякчасні знеструмлення у грудні?
– У Києві ходили не так масово, тут усе ж більший вибір культурних подій. А відвідуваність у Чернівцях була дуже високою – це один із найуспішніших проектів, що відбувався в Центрі ім. Миколайчука.
– Є відчуття, що принципово ситуація зі ставленням до роботи з російською кіноіндустрією не змінилася: багато хто робить вигляд, що не співпрацює з росіянами, аби українці відчепились, а насправді продовжують.
– Подекуди змінилася, та загалом це дуже складний процес. Нам доводиться постійно реагувати на якісь інформаційні приводи: свіжий приклад – російський фільм у шортлісті «Оскара» (стрічку канадського режисера «Навальный» номіновано в категорії «Найкращий документальний фільм». – MBR). Аби повністю це викорінити, треба дуже багато часу та багато роботи. Зважмо на те, що все це відбувається з власної ініціативи кіноінституцій та державних організацій, а в них це добре фінансується. А ще у багатьох європейських країнах зараз багато росіян, які тікали від мобілізації, і це теж потужна сила. Тобто нам доводиться працювати відразу в кількох напрямах, щоб це змінити. Гадаю, у майбутній стратегії розвитку культури, коли в нас будуть державні бюджети та формуватиметься політика, інтеграція української культури в європейську має бути чи не на першому місці.
– Підбиймо підсумки ОМКФ, що 2022 року став мандрівним. На початку квітня у вас були різні плани: наприклад, розглядалися варіанти провести онлайн або перенести на інші дати, але зрештою обрали проведення на майданчиках кінофестивалів в інших країнах. Чому?
– Як організатори ми не були готові брати на себе відповідальність за безпеку людей. Ніхто не знає, що спаде на думку російським військовим і куди полетить наступна ракета, тому проводити повномасштабний фестиваль в Україні точно не було варіантом. Ми обрали найбезпечніший план.
– А чому саме ці майданчики: Варшава, Стокгольм, Карлові Вари?
– Місцем проведення національного конкурсу обрали Варшаву, позаяк у Польщі зараз перебуває найбільше українців – хотілося, щоб українські глядачі не забували свого, українського. Інші майданчики для індустріальних заходів, представлення проектів обиралися з огляду на потужність ринку, можливості пошуку партнерів саме для наших проектів. Цьогоріч Берлінале – це перший захід, пізніше плануємо ще кілька на інших фестивалях. Протягом дванадцяти років ОМКФ був націлений насамперед на показ якісного контенту для глядача і вже потім – на розвиток кіноіндустрії. А зараз, 2022 та 2023 року, наш пріоритет – збереження індустрії.
Цьогоріч презентація кінопроектів індустріальної секції ОМКФ відбулася в межах Prishtina International Film Festival
Ну і, звісно, не забуваємо про глядачів, тому дуже сподіваюся цього року провести національний, міжнародний конкурс та індустріальні заходи ОМКФ в Україні. Ми подаємося на програму Українського культурного фонду з проведенням Одеського міжнародного кінофестивалю в серпні у Чернівцях.
– Чому в Чернівцях?
– Оскільки Одеський кінофестиваль завжди був міжнародним, нам усе ж хочеться присутності відбірників інших кінофестивалів, сейлзагентів, дистрибуторів, які допомагають у розвитку кіноіндустрії. Запросити міжнародних гостей до Чернівців буде найбезпечніше – навіть із погляду близькості до кордону. Але не забуваємо і про Одесу: плануємо зробити там програму глядацьких показів європейського й українського кіно, показати глядачам, що ми з ними, що ОМКФ бодай частково залишається одеським, попри те що 2022 року він був змушений стати мандрівним.
– Буде дуже цікаво подивитися, хто з міжнародних гостей, яких ви запросите, не побоїться приїхати в Україну.
– Багато з тих, із ким ми спілкуємося в Європі та запитуємо, чи приїхали б, відповідають: «Боже, в мене ж діти! Я не приїду». І починають вмовляти залишитися в Європі, поселитись у них і не повертатися до України (посміхається). Тому справді буде цікаво. Та я все ж сподіваюся, що Чернівці у цьому плані спрацюють – у разі чого ми зможемо всіх швидко вивезти за кордон.
– А що з «Золотою Дзиґою»? Навесні ви приймали заявки на конкурс, але не розпочинали голосування до закінчення активної фази війни. Минув майже рік, війна триває, тож які плани зараз?
– У лютому відбудеться засідання нового Правління кіноакадемії саме щодо регламенту конкурсу, бо важливо зараз вирішити, як ми проводимо голосування – за один чи за два роки, які умови доступу до фільмів. Ми розуміємо, що не всі стрічки, які варто було б відзначити, були та будуть у національному прокаті, тому ці питання має розв'язати правління. Я дуже вірю, що цьогоріч ми проведемо церемонію нагородження: плануємо це зробити в липні у Києві, але, звісно, зовсім не в тому форматі, до якого всі звикли – з червоною доріжкою та іншими атрибутами. Гадаю, буде геть недоречно проводити свято-свято, але дуже важливо все ж відзначити наших кінематографістів. 2022-го всі сили були кинуті на міжнародну роботу, але національне має визнаватися в своїй країні. Тому кінопремію цьогоріч проведемо. Як – поки не знаю (сміється), це знову ж має визначити правління. Ну і, звісно, залежатиме від обсягу фінансування, позаяк потрібно принаймні виготовити статуетки.
– Ви продовжили приймання заявок після 24 лютого – та чи надходили вони?
– Не повірите, але так, надходили. Це була ініціатива Володимира Яценка та найдивніший дзвінок у перші дні повномасштабної війни: «А продовжмо приймання заявок? Ми ж розуміємо, що зараз ніхто не подаватиме». Відтоді приймання і не закривалось. Протягом останніх місяців, звісно, ніхто нічого не надсилає, позаяк ми не відновлювали колу, та після голосування Правління за регламент ми запросимо кінематографістів подаватися вже з новими правилами, будемо голосувати й обирати найкращі роботи.
– Гадаю, навіть новина про відновлення індустріальної премії має бути надихаючою та помічною для кіноспільноти.
– Ми подаємося на УКФ, і дуже сподіваюся, що нас підтримають. У будь-якому разі проведемо та нагородимо, навіть онлайн, але хотілося б мати можливість зібрати всіх в одному місці.
– Бажано у бункері.
– Так, в одному бункері та, мабуть, без оголошення дати та локації публічно. Торік ми не готові були брати на себе таку відповідальність, але підтримували колег, які проводили свої заходи: і «Миколайчук OPEN» (вважаю, заснувати глядацький кінофестиваль під час війни – це героїзм), і Kharkiv MeetDocs (пишаюсь організаторами, що зробили такий якісний кінофестиваль у Києві). А щодо «Дзиґи», то потрібно було насамперед допомогати кінопрофесіоналам, а вже потім повертатися до нагород.
– Наостанок – про кіноакадемію. Ви продовжуєте дотримуватися регламенту, переобрали членів Правління та Наглядової ради, хоча під час воєнного стану можна й відмовитися від таких процедур. Чому було важливо все ж це зробити?
– Справді, через воєнний стан можна було не переобирати. Та кіноіндустрія за цей рік відчутно змінилась, а Правління є віддзеркаленням того, що відбувається всередині, тому важливо було оновити, аби через нього максимально представити інтереси всіх гравців. І я вважаю, що нам це вдалося: в оновленому складі багато нових облич. Та все ж дещо довелося змінити через воєнний стан: за регламентом за будь-яке таке рішення має проголосувати принаймні 51% кіноакадеміків. Ми розуміли, що зараз не всі зможуть проголосувати, тому трохи знизили поріг: проголосували майже 50%.
Основне завдання Української кіноакадемії – це налагодження міжнародних зв'язків і партнерств. Тож я сподіваюся, що нові члени академії та Правління привнесуть нові ідеї, і ми зможемо активніше залучати міжнародних партнерів, ініціювати нові проекти та програми.
– Але ж є і внутрішні процеси, що потребують уваги індустрії. Всю осінь тривала історія з Довженко-Центром, у когось були питання до Ради з держпідтримки кінематографії – зокрема, про це писав новий член Правління кіноакадемії Денис Іванов. Чи є в кіноакадемії бажання та, головне, механізми, аби впливати на такі ситуації, допомагати їх розв'язувати?
– Кіноакадемія – все ж громадська організація, тому впливати на інших учасників індустрії може лише інформаційно: розголосом, підтримкою, зверненнями, листами – те, що ми й робили протягом семи років. Гадаю, така діяльність триватиме: кіноакадемія – голос нашої кіноіндустрії, але дуже важливо, щоб це відбувалося конструктивно. Тому я цілком погоджуюся з коментарем Ольги Бесхмельниціної до новини про обрання головою Правління: дуже важливо демократично підходити до всіх внутрішніх процесів, намагатися владнати конфлікти саме в конструктивному річищі. Справді, було багато скандалів, багато емоцій, я писала пост про те, що потрібно намагатися вибудовувати діалог між усіма учасниками конфліктів. У всієї країни на тому чи іншому рівні є посттравматичний синдром, тим паче що війна триває і повсякчас відбуваються ситуації, котрі впливають на наш емоційний стан. Усе це виливається у доволі напружені конфлікти. Але у будь-якій ситуації можна, як на мене, знайти спільне рішення, оптимальний для всіх учасників ринку вихід. І пам'ятати, що ми маємо одного великого зовнішнього ворога, тому всі сили мають бути кинуті на боротьбу з ним.
