Сьогодні розпочинається 73-й Берлінський міжнародний кінофестиваль, у програмах якого широко представлені фільми, створені в Україні або присвячені їй. Водночас наші кінематографісти беруть активну участь в індустральній секції: від павільйону на European Film Market та презентації на Berlinale Co-Production Market до пітчингу проектів від ОМКФ та низки панельних дискусій. Усі ці заходи організовано з єдиною метою – знайти можливості для роботи кіноіндустрії в Україні під час війни.
Власне цій роботі з всебічного пошуку фінансування була присвячена наша з Анною Мачух розмова, хай якої теми ми торкнулися: чи то підготовки до Берлінале, чи то допомоги українським кінематографістам у працевлаштуванні, чи то партнерства з Netflix або ратифікації конвенції Ради Єропи з копродукції. А розпочалося це інтервʼю з виконавчою директоркою Української кіноакадемії та гендиректоркою Одеського міжнародного кінофестивалю з підсумків 2022 року, котрі кіноакадемія підбивала за допомогою опитування українських кінофахівців.
– Насправді це вже друге опитування, – каже Анна. – Перше ми проводили ще у травні на запит партнерів: Європейської та Польською кіноакадемій, які нам дуже допомагали. Ми з ними налагодили логістику, доставляння касок, бронежилетів, техніки для колег-кінематографістів, що знімали війну або пішли на фронт. На той момент було важливо зрозуміти, в якому стані перебуває індустрія саме з погляду людей: що потрібно, чим можна допомогти. Крім того, багато жінок-кінопрофесіоналок вирушили за кордон, тож була необхідність зрозуміти, яка допомога необхідна та як із ними контактувати. Тоді ми не афішували результатів дослідження, а передали їх партнерам, що допомагали українським кінематографістам за кордоном.
Друге опитування ми вирішили провести в грудні – щоб побачити, як змінився стан індустрії (знову-таки з погляду кінопрофесіоналів) і чим можна допомагати далі. Та щиро кажучи, обрали не найзручніший час: буквально після оголошення почали вимикати світло, тому нам відповіло трішечки менше людей (у першому дослідженні взяли участь понад 600 респондентів, а цього разу – 400). Втім, ми однаково побачили певні тенденції та зміни, що відбулися протягом цих восьми місяців великої війни. Більшість респондентів (288 осіб) відповіла, що перебуває в Україні, та, звісно, є велика необхідність у працевлаштуванні: 75% повідомили, що їм необхідна така допомога. Кіноакадемія не має змоги працевлаштувати, але ми можемо залучати більше партнерів, більше грантових коштів, аби кінопрофесіонали могли продовжити роботу саме в цій галузі.
Багатьом довелося братись до іншої діяльності, щоб в якийсь спосіб виживати. Ми також побачили збільшення кількості кінопрофесіоналів, котрі пішли в ЗСУ, багато хто долучився до волонтерської діяльності. Всі ці дані будуть передані (і вже частково передані) партнерам, з якими ми співпрацюємо.
– Хто брав участь в опитуванні: ви розсилали його базою кіноакадемії? Хочу зрозуміти, на яку кількість людей з індустрії можна екстраполювати отримані дані.
– Насамперед це було поширено серед членів кіноакадемії, їх у нас наразі 513 осіб. Звісно, не всі змогли швидко відповісти: хтось був на фронті, хтось – без зв'язку. Крім того, опитування публікувалося на фейсбук-сторінках кіноакадемії та Одеського міжнародного фестивалю, було поширене базою Dzyga MDB. Відповісти мали кілька тисяч кінопрофесіоналів, але зрештою маємо 400 осіб – тобто більш-менш релевантно.
– Ви передаєте дані про необхідність працевлаштування західним партнерам. Як саме вони допомагають, коли це не проектна підтримка?
– Наші закордонні партнери, кіновиробники та різні профільні об'єднання й організації мають розуміти, скільки українських кінопрофесіоналів перебувають за кордоном, конкретно в їхній країні – і, відповідно, якщо у них є можливість, відкривати вакансії, приймати наших фахівців до себе на роботу. Для наших партнерів це своєрідна база даних з інформацією, де перебувають українці, як із ними зв'язатися та підтвердити їхній статус: що вони справді є кінопрофесіоналами та працювали в Україні. Грудневе опитання демонструє, що доволіі великий відсоток наших колег за кордоном зміг працевлаштуватись у Польщі, Чехії, інших країнах та працює за фахом.
– 39% опитаних відповіли, що працюють за фахом, але рідко, нерегулярно, а 26% узагалі безробітні, і це не зміниться, допоки виробництво майже стоїть. Чи є в Української кіноакадемії стратегія, візія, котру можна запропонувати індустрії, коли держава не може бути джерелом фінансування кіно? Можливо, той самий незалежний фонд як альтернатива держпідтримки…
– Про такий фонд багато хто говорить і багато хто у цьому напрямі працює, але зрозуміло, що все залежить від наших західних, насамперед європейських колег. Цією темою ми більше опікуємося командою Одеського кінофестивалю: весь 2022 рік ОМКФ вивозив українських кінематографістів із проектами на стадіях девелопменту та work in progress на різні ринки, порушуючи питання, яким чином ці фільми можна продовжувати знімати. І продовжувати так, щоб вони залишились українськими.
– Чи правильно я розумію, що суб'єктність проектів – чи не головна проблема, позаяк європейці готові надавати гроші, але на своїх умовах?
– Так, це якраз найбільша проблема, і ми її почали порушувати ще у червні під час кінофестивалю в Карлових Варах. У нас була дискусія за участі Сімони Бауманн, керуючої директорки German Films, яка активно просуває це питання в Європі. А під час Талліннського кінофестивалю в листопаді ми провели першу, вже точкову дискусію, зосереджену на фінансуванні саме українського кіно: справді, гроші готові давати здебільшого на постпродакшен, і водночас, звісно, є питання з правами. Тому з цим напрямом зараз працює багато фондів, цим опікується Держкіно, Україна стала частиною EFADs (The European Film Agency Directors) – об'єднання європейських кінофондів. Під час Берлінале ми проведемо поглиблену дискусію про фінансування українського кіно, і, сподіваюся, це питання розв'язуватиметься трохи швидше. Як я знаю, наразі зрушило створення такого фонду для постпродакшену, але для нас важливо забезпечити саме зйомки.
Також на форумі зі співфінансування в межах Tallinn Black Nights Film Festival за підтримки ОМКФ були представлені чотири українські проекти на стадії work in progress
Це перший напрям, яким ми опікувалися протягом 2022 року. І другий, що цілком залежить від Держкіно та Мінкульту, – це ратифікація конвенції Ради Європи з кінематографічної копродукції. Якщо Україна її ратифікує, для отримання права на копродукцію буде достатньо 5% національного фінансування (зараз 10%). Глобально це не велика допомога, але все ж трішечки спростить процес для українських продюсерів.
– А в чому проблема з ратифікацією? Це довгі бюрократичні процедури чи є якісь внутрішні розбіжності?
– Наскільки я знаю, бюрократичні процедури: конвенція була готова до ратифікації в лютому 2022 року, але розпочалася повномасштабна війна, та, як ми розуміємо, верхівці влади було не до конвенцій. Зараз із цим питанням працюють, і сподіваюся, найближчим часом ратифікація все ж відбудеться (Україна підписала конвенцію 25 листопада 2021-го, триває процес підготовки проекту закону «Про ратифікацію Конвенції Ради Європи про спільне кінематографічне виробництво (переглянутої)». – MBR).
Третій напрям, котрим ми опікуємось і як кіноакадемія, і як Одеський кінофестиваль, – це пошук міжнародних партнерів для конкретних проектів. Оскільки система була побудована в такий спосіб, що більшість кінематографістів орієнтувалася саме на державні кошти, багато кому зараз потрібно налагоджувати міжнародну копродукцію. Це непросто, в нас не так багато продюсерів уміють із цим працювати – здебільшого документалісти та ті, хто знімав фестивальні стрічки. Тож саме такі виїзди на міжнародні фестивалі та ринки дають можливість познайомитися, розширити базу контактів, знайти співпродюсерів та показати: попри війну та економічну кризу, в нас є добрі проекти, з якими можна співпрацювати, які можна створювати разом з Україною. На це саме було націлене і наше партнерство з Netflix: дати можливість сценаристам і продюсерам створити сценарії проектів і презентувати їх міжнародній аудиторії, потенційним партнерам.
– Обрані журі 48 сценаріїв мали бути написані до 20 грудня 2022 року: чи встигли їх здати?
– Завдяки Netflix ми змогли відтермінувати здавання, позаяк ніхто не очікував таких проблем зі світлом (терміни були встановлені до початку обстрілів енергетичної інфраструктури України росіянами. – MBR). На жаль, за умов знеструмлення писати сценарій доволі складно, тому здавання відтермінували до кінця січня, а дехто зі сценаристів, що перебувають на фронті, здаватиме протягом декількох місяців. Ми до цього дуже лояльно ставимося: головне, щоб сценарії були написані.
– Чи відома вам подальша доля цих проектів – можливо, хтось уже знайшов партнерів для виробництва?
– Знаю, що багато проектів знайшли партнерів у Європі – продюсерів, з якими зможуть продовжити пошук фінансування на виробництво. Деякі проекти вже брали участь у пітчингах міжнародних кінофестивалів. Тобто робота відбувається, і я дуже вірю, що багато з цих сценаріїв буде реалізовано.
– А чи матиме продовження співробітництво з Netflix?
– Зараз ми перебуваємо у переговорах, аналізуємо результати роботи та плануємо наступний рік. Як саме співпрацюватимемо, я поки не оголошую, та продовження точно буде – це підтвердив і Алекс Лонг (директор Netflix із питань громадської політики та перспективних територій в регіоні Європи, Близького Сходу й Африки. – MBR) під час дискусії на форумі в Давосі, котру модерував Олександр Ткаченко. Netflix і надалі планує підтримувати українських кінематографістів. Для них це важливо так само, як і для нас, і зрештою досвід вийшов досить позитивний.
– Дуже хотілося б, аби ця співпраця переросла з підтримки наших сценаристів у повноцінне створення проектів для Netflix в Україні.
– Ми співпрацюємо саме в контексті підтримки індустрії, а які у Netflix плани на Україну загалом, гадаю, час покаже.
– Увесь 2022-й індустрія оперувала проектами, створеними до повномасштабної війни, а гроші на виробництво нових наразі знайти складно. Чи не загрожує нам уже наступного року ситуація, коли просто не буде з чим брати участь у міжнародних кінофестивалях та інших індустріальних заходах?
– Насправді такий ризик є, ви маєте рацію: протягом року здебільшого завершувалися проекти, які знімалися раніше. Але знаю, що 2022-го в Україні відбулися зйомки принаймні кількох ігрових фільмів: це й «Сірі бджоли», й «Уроки толерантності» Аркадія Непиталюка, й «Область Героїв» – напівігрова, напівдокументальна стрічка, новий для нас формат реставрації подій. Звісно, у документального кіно зараз геть зрозумілий період, коли його буде набагато більше, ніж ігрового, бо це віддзеркалення наших реалій з перших днів повномасштабної війни. Але з погляду ризиків для представленості на кінофестивалях ставатиме дедалі складніше, позаяк ігрових фільмів буде обмаль. Ми будемо представлені переважно документальним кіно, якщо не знайдемо можливості завершити фільми, розпочаті 2021 року, та якщо не відновимо зйомок ігрового кіно. Це доволі складно не лише з погляду фінансування: сьогодні в Україні більш-менш спокійно, а завтра – ракетний обстріл, тому навіть планувати зйомки проблематично. Нам дуже потрібна перемога, щоб можна було вибудовувати якусь стратегію розвитку кіноіндустрії: допоки ми не розуміємо, де і як можемо знімати, говорити про стратегію неможливо.
– Горизонту планування немає як такого.
– Горизонт планування в усіх нас, як і побутовий, щонайбільше на кілька місяців, із похибками на те, що може бути (посміхається). Пам'ятаєте, влітку всім рекомендували готуватися до холодної зими та закуповувати обігрівачі? А виявилося, що потрібні газові балони, позаяк ніхто не планував, що в нас не буде електрики.
– Я чула, що іноземці побоюються співпрацювати з українцями, котрі перебувають в Україні, бо ми, даруйте за прямоту, будь-якої миті можемо померти.
– В одному з інтерв'ю Володимир Яценко також говорив про це: як можна підписувати контракти про співпрацю, коли продюсер, або режисер, або продюсер і режисер перебувають на фронті та невідомо, чи буде з ким співпрацювати завтра? Тому я й кажу, що повноцінно планувати стратегію відбудови нашої кіноіндустрії можна буде лише після перемоги України. Наразі це стратегія виживання, пошуку партнерів, пошуку грошей, адаптація індустрії до міжнародного формату та сподівання на швидшу перемогу – тобто допомога ЗСУ всіма силами.
– Поговорімо про цю допомогу. На початку повномасштабного вторгнення ви передавали тим, хто служить, спорядження, бронежилети тощо. Пізніше ж були ініціативи на кшталт показів європейського кіно, гроші з котрих перераховувалися на ЗСУ. Це були перекази на армію загалом чи конкретно підрозділам, де воюють саме люди з індустрії?
– З показів європейського кіно перераховували загалом на ЗСУ, а особисто, не в межах роботи кіноакадемії та фестивалю, ми, звісно, допомагаємо підрозділам, де служать наші колеги, друзі – це окрема історія. Що ж до ініціатив із допомоги, то у грудні ми ініціювали мінігранти для постраждалих від війни. Багато кому довелося змінити місце проживання, хтось утратив годувальників, утратив роботу: майже 70 осіб отримали по 10 тис. грн – невелика допомога, але нині це можливість людям хоч якийсь час протриматися.
Ще з березня кіноакадемія разом із групою громадських організацій та Держкіно ініціювали благодійні покази CinemAid у світі: зібрані на них гроші спочатку перераховувались у фонд «Повернись живим», але далі стало доволі складно працювати з міжнародними партнерами, переказуючи гроші саме на ЗСУ.
– Позаяк не хочуть давати на армію та зброю, а хочуть, умовно, на дітей?
– Так. Тому ці кошти перераховувалися вже на підтримку та відбудову кіноіндустрії – на спеціальний фонд, створений Держкіно. Побачимо, як буде далі, адже ми продовжуємо співпрацювати, наші європейські партнери дуже допомагають, пересилають усе, що можна: наразі, наприклад, дуже потрібні power-станції для роботи офісів кіновиробників.
– За даними опитування, найбільше фахівців (із тих, що виїхали) перебувають у Німеччині. Чи є у вас відповідь, чому кінематографісти обирають саме цю країну? Там найкращі умови для людей з креативних індустрій?
– Тут можуть бути лише власні роздуми, позаяк ми не запитували, чому Німеччина. Але я бачила, що ця країна продовжує надавати соціальні виплати українцям, котрі там перебувають, є безкоштовні програми для вивчення мови, допомога з проживанням. Від колег, які в Німеччині, знаю, що там трохи простіше знайти роботу саме за спеціальністю: є багато резиденцій, спільні проекти, куди можна влаштуватися. Все ж індустрія там розвинутіша, ніж у сусідніх із нами країнах.
– Чи можемо ми говорити про загрозу відтоку спеціалістів? Або ви бачите, що люди повертаються чи принаймні чекають моменту, щоб повернутися?
– Я особисто вважаю, що така загроза досить висока, позаяк багато хто все ж знайде себе за кордоном, багато хто там залишиться. Звісно, кінопрофесіонали відповідають, що після перемоги планують повернутися, та все залежить від термінів: усе ж повномасштабна війна триває майже рік, і деякі наші колеги весь цей час не були в Україні. Повернення також залежатиме від стану кіноіндустрії: якщо в перші роки після перемоги вона не запрацює повноцінно, то можливостей для професійної діяльності у багатьох просто не буде.
– Про відтік якого масштабу може йтися?
– Дай боже, щоб не більш як 10–20%. І прогноз стосується не лише кіно: це спільна для всіх українських індустрій загроза в післявоєнний час. Як відбудовуватися без найкращих кадрів? А ми розуміємо, що відтік – це найпрофесійніші кадри, ті, хто володіє мовами та швидко адаптується до міжнародного досвіду.
– Україна – в центрі цьогорічної програми показів Берлінале. А які заходи готуються в індустріальній секції?
– Одеський міжнародний кінофестиваль проводить пітчинг 12 українських проектів і вже згадану панельну дискусію; паралельно працюватиме стенд, який курує Держкіно та до організації котрого долучені і FILM.UA Group, і найбільші кіноасоціації, і окремі кіновиробники; готуються заходи кількох інституцій. Тобто українська кіноіндустрія цьогоріч у межах ринку представлена досить широко, але кількість українських професіоналів, присутніх на Берлінале, на жаль, буде меншою. У доковідні роки (з 2020-го ринок у такому форматі не проводився, це перша велика постпандемійна подія) кількість представників української кіноіндустрії сягала 200, а цьогоріч, гадаю, буде 60–70 представників.
– Чи надає EFM якісь знижки, безкоштовні акредитації українцям?
– Нашій делегації надані безкоштовно акредитації та можливість проводити заходи, тобто кіноринок у цьому плані дуже лояльний. За українським напрямом у них працює окрема людина, аби все організувати та представити кіноіндустрію України максимально ефективно. Крім того, незалежно від організованих нами й іншими кіноінституціями заходів українські проекти братимуть участь в інших секціях EFM: продакшен ForeFilms представлятиме свою діяльність на Berlinale Co-Production Market, куди відібрано лише п'ять компаній з усього світу; маємо шість представників на Berlinale Talents, тобто фактично в усіх професійних програмах Берлінале цього року є українці.
– Розкажіть докладніше про пітчинг, який організовує ОМКФ. Це була ваша ініціатива чи, навпаки, йшла від Берлінале?
– Ті часи, коли ініціативи надходили від кінофестивалів, закінчились: аби щось організувати за кордоном, треба це ініціювати та забезпечити фінансово. Доводиться шукати грантову допомогу, аби покрити логістичні витрати – з організацією делегації нас підтримують USAID (програма «Конкурентоспроможна економіка України») та Goethe-Institut. Як уже було зазначено, протягом 2022 року Україна представила багато проектів на стадії work in progress, але дуже важливо продовжувати знімати кіно, і для цього потрібно працювати з проектами на стадії сценаріїв. Тому ми запропонували Берлінале провести такий пітчинг. EFM працює з різним контентом, тож у нас буде представлено 12 проектів, серед яких ігрові, документальні та серіальні. Деякі – фіналісти нашої грантової програми з Netflix.
– За якими критеріями ці 12 проектів обирали?
– Була зібрана селекційна комісія з представників Одеського кінофестивалю, Берлінале та Goethe-Institut. Ми отримали практично сотню заявок, і комісії було доволі складно працювати, позаяк вона була готова відібрати майже 40 проектів, але домовленість із Берлінале була саме про 12. Тобто сценарії досить-таки сильні, і це дає віру в майбутнє української кіноіндустрії.
– Ви плануєте фізично привезти команди з України, щоб вони наживо презентували свої проекти?
– Так, я в принципі завжди за те, щоб проекти презентували самі творці, принаймні продюсери, а в ідеалі – продюсер і режисер. Наразі в нас так і складається.
У другій частині розмови – про боротьбу з «хорошими руськими» та білоруську дилему, складне питання дистрибуції міжнародного контенту в Україні, а також про великі плани з проведення цьогорічного ОМКФ і церемонії кінопремії «Золота Дзиґа».
