«Знімати сіру зону безпосередньо в сірій зоні я відмовилася категорично, але режисер з оператором однаково наблизилися до неї так, як тільки було можливо, – обрали село Вовчоярівка під Сєвєродонецьком. І там ми почали знімати проект «Сірі бджоли» – в середині лютого 2022 року», – згадує продюсерка Іванна Дядюра («Кіборги», «Чужа молитва», «Хайтарма», «Ми є. Ми поруч»).
Цей проект – екранізація однойменного роману Андрія Куркова. За сюжетом книжки у селі Мала Староградівка в так званій сірій зоні – нічийному просторі між миром і війною – залишилися жити лише двоє немолодих чоловіків, Сергій Сергійович і його колишній однокласник Пашка, котрі мають полярні погляди на життя і на те, що й чому відбувається з їхнім домом. Та попри світоглядні розбіжності, їм доводиться якось уживатись. А головна турбота Сергійовича – як і куди навесні вивезти свої вулики з бджолами, дістатися кудись, де не стріляють, аби у меду не було гіркого присмаку війни… Вперше роман Куркова вийшов російською мовою 2018 року. Згодом його було перекладено англійською, німецькою, французькою, данською, голландською, а нещодавно роман увійшов до списку найкращих книжок – 2022 за версією The New Yorker.
«Прочитавши книжку, яку мені порадив добрий друг і колега Андрій Дончик, я зрозуміла, що на її основі можна зробити «кіно на пучках пальців», – згадує Іванна Дядюра. – Там є атмосфера; є два яскраві характери, що мають співіснувати поруч; там змальовуються жахливі наслідки подій, що їх ми зараз переживаємо всією країною. Адже ця книжка – про сіру зону й про людей, які там були від самого початку російського вторгнення 2014 року та котрі там – у закинутому селі – залишились. А зараз це все читається геть по-іншому, адже велика частина України – це сіра зона. В романі я побачила оті руйнівні наслідки війни. Це пустеля; простір спустошений і спустошуючий. У цьому маленькому конкретному селі, де вирувало життя, тепер життя зупинилося. Почалася війна – і все: випалені долі, випалені характери, випалені життя. Це жахливі наслідки війни, але на той момент ми ще не розуміли, якого ступеню може набрати цей жах».
«Головне – знайти режисера, з яким ви дивитеся в один бік»
Розмову про проект «Сірі бджоли» ми розпочали з іншого продюсерського проекту Іванни – масштабної епічної драми «Кіборги» (2017): фактично чи не першої спроби у форматі ігрового кіно осмислити та відрефлексувати російське вторгнення в Україну.
«Стрічка «Кіборги» народилася з того, що я побачила телепрограму, де в кадрі було п'ятеро людей, що раніше не мали жодного стосунку до військової служби: театральний режисер, викладач історії, айтівець, фізик тощо. Всі вони силою обставин, через початок війни опинилися в аеропорті. І стали реальними героями, котрих знає вся країна, – згадує продюсерка. – Тоді виникало дуже багато питань: Чому це все? Навіщо? Як? – ми ж усі перебували в стані цілковитого нерозуміння. І для мене було важливим почати розмову та чітко проговорити: це війна. На той момент братися до такого проекту було досить ризиковано. Але відчувалася необхідність розповісти, що відбувається, чому відбувається, розвіяти певні ілюзії та, найголовніше, спробувати відповісти на питання, що тоді просто застигли у повітрі. І мені здається, що з допомогою [авторки сценарію] Наталки Ворожбит «меседжно» вдалося все це донести: дуже якісно та дуже влучно щодо цільової аудиторії. А «Сірі бджоли» для мене – це продовження розмови, розпочатої фільмом «Кіборги».
Звісно, найпершим співрозмовником Іванни в цьому контексті став автор «Сірих бджіл», з яким вона, на щастя, була давно знайома. Поспілкувавшись з Андрієм Курковим, Іванна з'ясувала, що вона – не перша з кінематографістів, хто звернувся до нього з ідеєю екранізації. Втім, саме Дядюрі вдалося переконати письменника, що в її руках проект вийде таким, яким його волів би бачити автор.
«Автор – це завжди дуже вразлива душа. Майже завжди, бачачи свої твори в кіно чи в театрі, автори кажуть: «Я не про це писав. Я не це мав на увазі», – сміється Іванна, додаючи, що для Куркова надзвичайно важливим було те, хто стане режисером майбутнього фільму. Та не менш принциповим це питання було і для Дядюри: «Для продюсера головне – знайти режисера, з яким ви дивитеся в один бік, і вже тоді – довіритися його професіоналізму. Позаяк утручатись у роботу режисера та давати йому якісь указівки означає, що ти не довіряєш професіоналізму людини. І тоді постає питання: навіщо тоді ти цю людину запросив? Загалом, побудова тандему продюсер – режисер – це спільна трагедія двох людей, що прагнуть щось створити (сміється). Це така дуже тонка грань: ти або віриш режисерові, відчуваючи всередині, що ви на одній хвилі чи бодай дивитеся в одному напрямку, або не віриш. А якщо не віриш – то й не довіряєш».
На той час Іванна була генпродюсеркою Київського міжнародного кінофестивалю «Молодість» і тому добре зналася на молодих українських режисерах. «Загалом я завжди намагаюся відстежувати, що наразі знімається молодими режисерами, – зізнається вона. – Щоб у мене в голові були режисерські стилі, почерки – аби я розуміла, в який бік цей режисер рухається, до чого його сильніше тягне. І отоді мені спав на думку Діма Мойсеєв, хоча він на той час уже не був молодим режисером, оскільки мав два повні метри – «Такі красиві люди» та «Час хризантем». Я показала його роботи Куркову, який не знав цього режисера. Та коли подивився фільми, сказав: «Мені дуже близька його манера та його бачення».
Режисер Дмитро Мойсеєв на другому етапі зйомок «Сірих бджіл»
Для Дмитра Мойсеєва, котрий до того знімав фільми лише за власним авторським матеріалом, пропозиція щодо екранізації книжки стала несподіванкою. Втім, прочитавши роман, він ним захопився – і дав згоду. Мойсеєв став автором кіносценарію, та за Курковим лишилося право фінального затвердження. Права ж на екранізацію як таку творці фільму отримали безпосередньо від Куркова. «Вони належать йому як автору, – розповідає Іванна. – Та важливо зазначити, що ми взяли для екранізації лише першу частину книжки: приблизно половину. До речі, якраз коли ми завершили перемовини, вийшла вистава «Сірі бджоли» в постановці Віталія Малахова в київському Театрі на Подолі, і для цієї вистави також узяли лише першу частину твору».
Шлях крізь пітчинги
На конкурс Держкіно проект «Сірі бджоли» подавався двічі. І перший раз, 2019 року, це ні до чого не привело: проект став одним із переможців Одинадцятого конкурсу, результати котрого згодом було скасовано. «Та ми й не думали припиняти роботу, – згадує Дядюра. – Це як у разі з «Кіборгами». Наталка тоді написала сценарій – а вона його писала рік – і після пітчингу поставили питання: «А вам не здається, що має минути час, аби усвідомити все те, що відбулось, – і лише потім знімати про це кіно?» Натомість у мене тоді було відчуття, що цей проект потрібен саме зараз. Що він гостро важливий – для суспільства, для глядачів. І бокс-офіс згодом довів, що це відчуття не було хибним (за два місяці прокату стрічка зібрала рекордні для національних фільмів станом на 2018 рік 22,2 млн грн. – MBR). Тож я згадала все це і сказала: «Дімо, не зупинятимемося. В мене є відчуття, що ця історія дуже важлива. І вона ще довго буде важлива – для нашої країни, для нас усіх».
Отже, Дядюра продовжила роботу зі збирання творчої команди. «Десь у той період я подивилася прекрасний фільм «Вулкан» Романа Бондарчука – і побачила там операторську роботу Вадима Ількова, що мене просто вразила, – згадує вона. – Згодом я дізналася, що Ільков із Донецька. І відчула, що його особистий життєвий досвід, фільми, які він робив, його професіоналізм – усі ці якості будуть дуже потрібні нашому кіно. Тож я познайомилася з Вадимом та, узгодивши кандидатуру з Дімою, запропонувала йому цей матеріал. Тут я всіляко намагалася поєднати людей, бо для мене в кіно завжди важлива команда, щоб режисер і оператор були єдиним цілим».
Ну і, звісно, куди ж без художника-постановника. Вибір продюсерки зупинився на Владлені Одуденкові: «Він – найбільш «дзиганосний» художник-постановник, до котрого стоїть черга. Але я дала йому почитати матеріал і сказала: «Про всяк випадок стаю в чергу до тебе на два роки наперед», – зі сміхом розповідає Іванна.
Таким чином творчу команду було зібрано, і 2020 року проект продакшену «Ідас Інтернешнл Філм» вдруге подали на здобуття держпідтримки – тепер у межах Чотирнадцятого конкурсу Держкіно. Та доля знов вирішила зробити крутий – і майже трагічний – поворот. «Ми саме готувалися до пітчингу, був уже написаний сценарій – лишалося зняти тизер. І тут у Діми виявили досить серйозну хворобу, – згадує продюсерка. – Звісно, я була ошелешена, але тієї самої миті просто сказала: «Дімо, не знаю, як у тебе, а в мене плани не змінюються. Я буду на тебе чекати стільки, скільки треба, – це навіть не обговорюється». Ми встигли зняти тизер – і Діму відразу, ледь не з майданчика забрали до лікарні: відеозвернення для пітчингу він записував уже там після операції».
Цього разу «Сірі бджоли» нарешті отримали держпідтримку, та зйомки однаково довелося відкласти. По-перше, знімальна група чекала на повернення режисера, а його відновлення після хвороби тривало рік. Ну а другою причиною стала природа. «В нас усе зав'язано на натурі, і нам була потрібна лише зима, – пояснює Дядюра. – І ось Діма відновлювався, а ми, отримавши часткове фінансування від Держкіно, почали готуватися, щоб знімати взимку 2022 року».
«Тут якось так бахнуло...»
Розповідаючи про виклики, з якими зіткнувся проект, Іванна передусім згадує про вимогливість творчої групи. «Я дуже люблю, коли творчі люди мислять за обрій – це прекрасно. Та потім повертати їх звідти мені, продюсеру, дуже важко, – з усмішкою каже вона. – У разі «Кіборгів» таким викликом була необхідність зібрати купу військової техніки та знайти злітну смугу аеропорту. А тут був виклик іншого плану: творчу групу не влаштовувала «неприродність» усього, що ми могли б зробити десь під Києвом абощо: були потрібні терикони, впізнаваність Донбасу, закинуте село. Ми дуже довго їздили у пошуках локації. Хотіли максимального наближення – і зрештою справді наблизилися максимально: обрали село Вовчоярівка під Сєвєродонецьком».
Далі постало питання снігу – точніше, його відсутності. Втім, продюсерці вдалося переконати решту команди, що цей момент усе ж не принциповий, адже якщо чекати снігу за наших нинішніх зим, то можна взагалі не дочекатись. І ось у середині лютого 2022 року група нарешті виїхала на зйомки…
«Ми всі жили в готелі в Сєвєродонецьку – тому сумнозвісному готелі «Центральна», якого вже немає, – розповідає Дядюра. – Звісно, вже тоді відчувалася напруга. Група дуже нервувала, а я їх заспокоювала. Першим гучним дзвіночком було, коли Влад із групою поїхав готувати локацію – в полі, десь за 5 км від наших основних локацій, – і тоді, ще до повномасштабного вторгнення, стався перший приліт у сіру зону. Влад мені телефонує і каже: «Тут якось так бахнуло...» Відповідаю: «Ну це ж, певно, наші тренуються». А вже потім у соцмережах ми побачили, що це був приліт».
До всього додавалися технічні проблеми: розмита дорога вгору до ключових локацій і відповідна необхідність нести на собі буквально все: світло, камери, реквізит. Група активно працювала всупереч усьому. Та паралельно готувався план відступу. «Я проговорила з керівниками департаментів, з адміністративною групою: якщо раптом ситуація виходить з-під контролю, ми відразу їдемо, – каже Іванна. – Все продумано: знайдені місцеві машини, готові нас вивезти будь-коли; була готовність викупити квитки на потяг, якщо потрібно; а керівники департаментів були попереджені, що збори можуть бути дуже швидкими».
Якраз напередодні 24 лютого Іванна на два дні виїхала до Києва для розв'язання адміністративних питань, що потребували особистої присутності. «І отоді в нічну зміну мені зателефонував Влад Одуденко і сказав, що один з його близьких друзів-військових, який знав, де саме ми знімаємо, написав йому і порадив якнайшвидше згортатися. Тоді я, напевно, ухвалила найшвидше та, як я тепер розумію, найправильніше в житті рішення, – згадує продюсерка. – Вже за годину ми стелефонувалися з усією групою. Режисер з оператором стали переконувати, що все гаразд, але я відповіла: «Перепрошую, та це моя зона відповідальності, і я ухвалюю рішення. Зупиняємося». Ми зупинили зміну на половині – навіть не дознімали до ранку. Всі миттєво зібрались – і виїхали із Сєвєродонецька. Це був ранок 22 лютого».
Наступного дня група зустрілась у Києві. Знову постало питання пошуку альтернативних локацій. «Вони відразу категорично відмовилися, бо та локація, звісно, була ідеальна для цього проекту, – розповідає Іванна. – Кажуть: «Ну ми ж туди повернемося, дознімемо». Відповідаю: «Гаразд, але про всяк випадок усе ж пошукаймо». І ми призначили на ранок 24 лютого виїзд на пошук локацій. А що було далі – зрозуміло. З усієї групи я прокинулася найперша, бо мешкаю в Борисполі, і перший удар був там: мене просто з ліжка знесло…»
Історія, що не втрачає актуальності
Звісно, в перші місяці повномасштабного вторгнення проект був заморожений. Але згодом настав момент, коди Дядюрі та Мойсеєву все ж треба було вирішити, що робити далі. «Десь за три місяці ми стелефонувалися з Дімою, і він каже: «Іванно, наш фільм спізнився – це вже неактуально, нецікаво». Відповідаю: «Дімо, мені здається, ця історія ще буде актуальною дуже-дуже довго. Адже сіра зона стає тільки більшою та страшнішою». Так, зараз буде час документального кіно. Але ж ми від початку не гналися за документальністю: те, про що ми, – це наслідки, і вони, на жаль, нікуди не дінуться», – розповідає продюсерка.
Остаточне рішення продовжувати зйомки ухвалили влітку. Війна принесла нові виклики. По-перше, не лишилося достатнього фінансування, бо певні сцени треба було перезнімати. По-друге, тепер уже остаточно ясною стала необхідність шукати нові локації під Києвом (на щастя, перший етап зйомок почали з натури, тож група встигла зняти там терикони тощо – всі необхідні візуальні відсилання до донецького регіону). «Та головне – мені потрібна згода всієї творчої групи, – зізнається Іванна. – І виявилося, що в усіх було бажання завершити проект. Тож улітку ми потроху почали рухатися в цьому напрямку, всі ключові люди були на місці – ніхто не випав. Єдине, в нас є сцена з дітьми – то дітей довелося замінити на інших. Ще ми зовсім трохи підкорегували сценарій: кілька сцен, які за нових обставин уже були неактуальні. Зокрема й фінал, який повторно узгодили з Курковим. І тут ми знову… почали чекати на зиму – це вже наша традиція (сміється). Дочекалися та на початку січня 2023 року нарешті закінчили зйомки».
Зйомки під Києвом
Через брак фінансування група працювала з урізаними гонорарами. «Все пішло на нові локації, на новий реквізит – грубо кажучи, на виробництво. Я надзвичайно вдячна групі, адже кожному з них зараз дуже важко, та всі пішли назустріч. Ми змогли завершити зйомки лише завдяки цьому», – підкреслює продюсерка.
У межах Чотирнадцятого конкурсу бюджет проекту «Сірі бджоли» заявлявся у розмірі 26,1 млн грн, з яких просили 23,4 млн грн держпідтримки (89,6% бюджету). Та в реальності коштів виявилося менше. «Від Держкіно в нас мало бути фінансування майже 20 млн грн, але фізично ми отримали 70% цієї суми – приблизно 14 млн грн. І звісно, це було ще до повномасштабної війни», – пояснює Дядюра. Проекту допомогло те, що свого часу він також паралельно пітчився у конкурсі PITCH UA 3, організованому компанією MRM за підтримки програми USAID Transformation Communications Activity (ТСА), де став одним із переможців. «Уже на той час я розуміла, що в нас буде багато комп'ютерної графіки – і, відповідно, складний постпродакшен, тому ми одразу почали шукати для цього партнерів. І тепер завдяки фінансовій підтримці USAID маємо змогу розпочати бодай перший етап «поста». І паралельно шукатимемо партнерів за двома напрямами одразу: копродукція з постпродакшену та дистрибуція, адже її в нас наразі також немає. Досі ми цього не робили, позаяк я сказала: спочатку закінчимо нарешті зйомки», – розповідає Іванна.
Повертаючись до творчої складової, продюсерка зазначає: цей фільм став для неї викликом іще й через камерний формат і через специфіку його головних персонажів. «Така камерність – доволі підступна річ, – пояснює Дядюра. – Вона здатна зле пожартувати з тобою, якщо ти не зумієш повести за собою глядача. Та водночас, якщо все вдасться, завдяки цій камерності може виникнути дуже глибоке емоційне залучення. А для мене залучити глядача, не лишити його байдужим, зробити співучасником творчого процесу – це найголовніше. І ще один виклик фільму в тому, що головні герої – це двоє вже немолодих чоловіків (їх зіграли Віктор Жданов та Володимир Ямненко. – MBR). Бо люди зазвичай дивляться кіно з молодими, успішними, вродливими персонажами. В тих самих «Кіборгах» герої були красиві, зрозумілі, дуже харизматичні. А тут двоє персонажів – таких, скажімо, не дуже симпатичних».
Утім, Іванна переконана, що, попри всі але, цей багатостраждальний проект – більше ніж на часі. І не лише для України. «Роман Куркова перекладений багатьма мовами. І така широка географія демонструє потенціал книжки, – каже вона. – Це дуже важливо, адже дає Заходу хоч якесь уявлення, що і чому в нас відбувається, чому і за що ми боремося. Зараз, коли у світі вже багато хто втомився від нашої теми, будь-які нагадування – фільми, книжки, репортажі тощо – працюють на те, щоб увесь час застерігати світ від небезпеки, котра зовсім поруч; показувати, що все це може дуже швидко перекотитися в Європу та які наслідки може мати».
Щодо інших робочих планів, то крім «Сірих бджіл» наразі Іванна робить фільм за п'єсою Наталки Ворожбит «Сашо, винеси сміття!», де авторка буде і сценаристкою, і режисеркою. «Це дуже особиста робота Наталки, написана після того, як вона втратила близьку людину. Тож саме про це історія: про втрату близької людини – і про те, як люди це переживають. І все це – на тлі війни, – розповідає Дядюра. – На останньому, Сімнадцятому пітчингу Держкіно ми, на жаль, не пройшли. Один з експертів вирішив, що проект вартий двійки. Та я ставлюся до цього філософськи – стільки разів не вигравала пітчингів (іронічно посміхається). Адже все, що стосується мистецтва, – завжди суб'єктивно. Тож далі ми подалися на Ґетеборзький кінофестиваль – і там проект визнали: ми одержали грант на девелопмент – написання сценарію. Зараз «Сашо, винеси сміття!» на такому суперпочатковому етапі: в нас готовий сценарій (і навіть переписаний – з огляду на повномасштабне вторгнення), але наразі на етапі сценарію знайти фінансування з нуля дуже важко. Втім, бажання зробити цей фільм є і в мене, і в Наталки. Тож ми шукатимемо для цього можливостей».
