«Павліно, що ви робите зі зверненнями до чеських фільмкомісій від російських фільммейкерів щодо зйомок у Чехії?» – «Тепер нічого». Такою була лаконічна й однозначна відповідь голови Чеської фільмкомісії та президентки Європейської мережі фільмкомісій (European Film Commission Network (EUFCN) Павліни Зіпкової, що прозвучала під час дискусії «Вплив війни в Україні на міжнародну кіноіндустрію». Та на жаль, це була чи не єдина чітка відповідь на гострі питання, що порушувалися протягом дискусії, котра відбулася в межах Міжнародного кінофестивалю в Карлових Варах.
Але відсутність відповідей не провина спікерів, представників української, чеської, латвійської та німецької індустрій: адже ці питання, що стосуються можливостей фінансування українських фільмів європейськими фондами, переважно лежать у площині регуляторної політики на державному та міждержавному рівнях. І серед багатьох схожих панелей, котрі відбулися в межах різних індустріальних івентів від початку повномасштабної війни, дискусія в Карлових Варах вирізнялася саме тим, що переважно закцентувалася на стратегічних, а не тактичних аспектах допомоги Європи українським фільммейкерам. Тому я законспектувала для вас основні її тези та пропозиції.
Першою слово мала згадана вище Павліна Зіпкова.
Говорячи про власне тему дискусії – вплив війни на міжнародну індустрію, – вона розповіла, що відразу після початку повномасштабного вторгнення росії в Україну Чеська фільмкомісія почала діставати багато питань від закордонних партнерів (особливо зі США) щодо безпеки зйомок у Центральній Європі. «Таких запитів було дуже-дуже багато – щодня, – згадує Зіпкова. – І ми розробили спеціальний документ буквально на одну сторінку, в якому виклали всі факти: що Центральна Європа безпечна, що ми (Чехія) оточені країнами NАТО. Вирішили не розповсюджувати інформації через соціальні мережі – просто мовчки повісили це на нашому сайті та проінформували продюсерів, що цей документ там є і вони можуть завантажити його і дістати відповіді на всі свої питання. А за два дні після цього нас «хакнули» – вірус прийшов із росії. Наразі ми вже підняли сайт, але він був повністю знищений».
Утім, подібні капості не зменшили бажання європейців підтримувати українських колег. Зокрема, Зіпкова розповіла, що очолювана нею EUFCN готує спеціальну тренінгову програму для представників українських фільмкомісій, мета якої – допомогти їм привабити знімальні групи й інвестиції з-за кордону. «Місія фільмкомісій – розвивати локальку економіку. І зараз це навіть важливіше, ніж раніше. Може здатися – ну як їхати в Україну знімати?! Так, зараз це неможливо. Та коли війна закінчиться, Україна має в цьому плані великий потенціал. Адже насправді одні з найпопулярніших локацій сьогодні – це закинуті промислові території (т. з. brownfield), яких у вас багато. Тому я вірю, що, тільки-но закінчиться війна, з нашою підтримкою все вдасться», – резюмувала Павліна.
Продюсерка Дагмар Седлачкова, представниця чеського продакшена Masterfilm, копродукційного партнера фільму Максима Наконечного «Бачення метелика», зосередилася на практичних питаннях «тут і зараз»: зокрема, на тому, як чеська індустрія може допомогти українським фільмам на фінальних стадіях виробництва. Дагмар нагадала про існування Чеського фонду підтримки кіно (Czech Film Fund) зі щорічним бюджетом на міноритарну копродукцію в розмірі 1,6 млн євро. «Ми маємо два конкурси для міноритарної копродукції: зазвичай один навесні й один восени. І чеські продюсери можуть подаватися, зокрема, й на підтримку постпродакшена», – зазначила вона (наступний конкурс має бути анонсований вже в липні – деталі можна дізнатися тут).
На запитання, де ж українському продюсерові знайти продюсера чеського, Седлачкова теж мала відповідь. По-перше, вона рекомендувала звертатися за консультацією до голови Чеського фільмцентру Маркети Сантрочової (її контакти також можна знайти за посиланням вище), яка «здатна підібрати вам ідеальний метч». Ну а по-друге – закликала підписатися в Instagram на сторінку організації Girls In Film_Prague, оскільки одну зі своїх головних місій ця спільнота вбачає саме в тому, аби допомагати зконтактуватися фільммейкерам: як усередині Чехії, так і в контексті міжнародної співпраці. «Навіть якщо ці фільммейкери не жінки», – зі сміхом додала Дагмар про всяк випадок з огляду на назву організації.
Також Седлачкова згадала про роботу онлайн-платформи Creative Shelter, яка просто зараз допомагає українським представникам креативних індустрій, що були змушені виїхати з країни, знайти роботу за фахом за кордоном.
Наступним слово мав латвієць Улдіс Чекуліс (VFS Films) – перший продюсер із сусідньої країни, що розпочав копродукційний проект з Україною вже після початку повномасштабної війни.
Йдеться про проект «Залізна сотня» (Сompany of steel) режисерки Юлії Гонтарук – документальний фільм-триптих про добровольців-ветеранів, які демобілізувались із війни на Сході України у 2015-2017 роках, повернулися до цивільного життя, але змушені піти на війну 2022 року.
Улдіс, що раніше вже працював з українськими проектами – зокрема, з фільмом Романа Бондарчука «Українські шерифи», – розповів, що вперше дізнався про «Залізну сотню» 2019 року на B2B DOC, і після початку повномасштабного вторгнення відразу ж зв'язався з Юлією та продюсером стрічки Ігорем Савиченком із питанням, як наразі можна допомогти. «У березні був кол Латвійського фільмцентру до міноритарної копродукції, й ми встигли подати два проекти, – згадує він. – Наш фільмцентр потребував підтвердження від відповідальної української організації про те, що на цей проект уже були виділені гроші. І посеред війни Держкіно надіслало такого листа. Я також дістав дуже велику підтримку з боку латвійських кінематографістів, які готові були все кинути, аби долучитися й допомогти. Все було дуже швидко з обох боків – це просто вражає!»
Кадр із фільму «Залізна сотня»
Вже згаданий Ігор Савиченко став наступним спікером дискусії, зазначивши: «Війна – це неприродна річ. І те, як ми зараз всі діємо, – неприродно. Так, артхаус-продюсери звичні до того, аби «викручуватися», але…»
Насамперед він розповів про проект «Один день в Україні» (раніше – «День українського добровольця»): документальний фільм Володимира Тихого, перший повнометражний проект об’єднання «Вавилон'13», створений вже під час повномасштабної війни, зйомки якого тривали лише один день, 14 березня, коли в Україні відзначають День добровольця (загалом виробництво тривало два місяці).
Продюсер відзначив внесок європейських колег у створення цього проекту, нагадавши, що більшість техніки, з якою працювали «Вавилон'13», було надано Чеською асоціацією продюсерів, а польські колеги допомогли з постпродакшеном. Минулого місяця фільм був представлений в межах престижного фестивалю документального кіно Sheffield Doc/Fest, де здобув спеціальну нагороду журі. «У Шеффілді ми уклали кілька контрактів. Зокрема, цієї осені стрічка вийде для аудиторії в 500 млн людей, і це дуже важливо не лише для фільму, а для країни загалом, адже світ побачить ірреальність війни в Україні», – наголосив Савиченко. А згодом, пояснюючи цю ірреальність європейцям, додав: «Для тих, хто не розуміє ситуації, я поясню. Героя фільму «Один день в Україні», який ми показали на Sheffield DocFest, вбили. Це був Роман Ратушний. Йому було майже 25 років. Роман був активістом із Києва. Його вбили в бою».
Ірреальність війни: танки біля дитячого майданчика. Кадр із фільму «Один день в Україні»
Далі Савиченко повернув дискусію до глобальних питань, зазначивши, що «проблема українських фільмів №1 наразі – це country of original, дуже специфічна бюрократична штука, що найбільше нас стресує в усій європейський регуляторній системі». Річ у тім, що, аби подаватися до закордонних фондів як український проект, потрібно довести, що є фінансування від України, а це наразі неможливо. Яким може бути вихід? Савиченко пропонує наступний шлях: «Йдеться не про продюсерів, а про фільммейкерів – сценаристів, режисерів, які можуть подаватися з локальним продюсером у будь-якій країні. Коли ж український продюсер має проект, то це не дуже добра ідея – подаватися, наприклад, у Чехії, але хороша ідея – знайти чеського партнера, і, якщо режисером буде чеський режисер, вийде не міноритарна, а мажоритарна копродукція. Ідея – аби country of origin обиралася за режисером (наразі цей статус фільму переважно визначають за продюсером і продакшеном. – МН). Треба «роз'єднати» режисерів і продюсерів – так справа піде набагато швидше та легше. Аби дати українським режисерам можливість принаймні три роки подаватися в будь-якій європейській країні на правах локальних режисерів, а потім до режисера могла б долучитися українська команда. Ми намагаємося стимулювати фільмофонди різних країн і регіонів прийти до Європейської комісії з якоюсь спільною пропозицією щодо цього. Бо там кажуть: так, ідея непогана, але передусім вас мають підтримувати локальні фільмофонди. А наприклад, у самій лише Німеччині їх скільки – шістнадцять, здається? Тож дуже важко випрацювати це спільне бачення».
Тему Німеччини продовжила продюсерка Сімона Бауманн, керуюча директорка German Films, що багато років пропрацювала з проектами зі Східної Європи, зокрема з України та росії.
Бауманн акцентувала, що співпраця з росією стала неможливою ще від подій 2014 року, та нинішня ситуація «є абсолютно неприпустимою»: «Сьогодні немає сенсу говорити про росію чи копродукцію з росіянами. Наше завдання – надати максимальну підтримку Україні». Та знову постає питання – як саме цю підтримку надати?
«У межах міноритарної копродукції з Німеччиною ми змогли нещодавно підтримати маркетинг-бюджет одного українського фільму – «Памфіру». Але з виробництвом усе складніше – питання регуляції, – каже вона. – Не буде проблемою, якщо німецький продюсер подаватиметься з українським режисером. Та однаково має бути залучена певна кількість німецьких фахівців, гроші треба витратити в Німеччині – не можна кудись їх забрати. Єдиний фільмофонд Німеччини, що може давати гроші «назовні», – це Національний фільмофонд, але тут фільм має бути німецьким, отже, ця схема не може працювати для українських фільмів. Певні нюанси можуть вирішуватися індивідуально, але глобально питання таке: як німецькій системі фінансування кіно фінансувати українські стрічки так, щоб вони лишались українськими, а не ставали німецькими? І це питання наразі не розв'язане».
Коли пані Бауманн запитали щодо World Cinema Fund від Берлінале, котрий цьогоріч відкрив українцям можливість подаватися, вона відповіла наступне: «Фонд класний, але це буде один або два проекти. А це не розв'язує проблеми. Цього недостатньо. Ми маємо думати, що можемо зробити. Адже не секрет: ситуація не зміниться наступного місяця. Війна буде довгою, і так само довгими будуть фінансові проблеми. Тож ми маємо дивитися в майбутнє – і складати план. Оскільки Україна – велика країна, в якій багато талановитих людей, і цю проблему треба розв'язувати комплексно».
Про проблему «як зробити так, щоб українські фільми лишалися українськими» згадала й продюсерка Дар'я Бассель.
«З одного боку, ми відчуваємо велику підтримку, багато європейських фондів відчиняють свої двері для нас, роблять спеціальні програми, гранти тощо. З іншого боку, коли починаєш вдивлятися в деталі, помічаєш цікаві речі, – зауважила вона. – Наприклад, просто зараз я збираюся подаватись із польським копродюсером на фінансування девелопменту сценарію: на спеціальну програму, відкриту після початку повномасштабної війни Польським інститутом кіно для копродукції Польщі й України. І цікаво те, що, коли сценарій буде готовий, права на нього належатимуть польському копродюсеру, а не українському. Тобто є багато специфічних речей, котрі мають бути проговорені на міжнародному рівні».
Що ж лишається українським кінематографістам, доки цього не зроблено? «Доти нам треба влаштовувати такі дискусії, бути присутніми на фестивалях – аби бути почутими максимально. І добра новина в тому, що для цього в нас є багато хороших фільмів», – резюмувала Дар’я.
Додати тут, у принципі, нема чого.
