Кілька годин тому в Лос-Анджелесі завершилася 95-та церемонія вручення премії «Оскар», серед номінантів якої цьогоріч був «Будинок зі скалок» (A House Made of Splinters) – фільм данського режисера Сімона Леренга Вільмонта, створений у копродукції з Україною (інші країни-партнерки – Данія, Швеція та Фінляндія, український копродюсер – компанія Moon Man). Документальна стрічка, що знімалася 2019 року, розповідає про вихованців Лисичанського центру соціально-психологічної реабілітації дітей. А коли ширше – про дітей під час війни та довгострокові наслідки, що про них мало хто думає, допоки війна триває. Досліджувати цю тему режисер розпочав набагато раніше: 2017 року на великі екрани вийшов його документальний фільм «Віддалений гавкіт собак» – про дев'ятирічного Олега, який живе з бабусею на Донеччині неподалік лінії фронту. Фільм потрапив до шортліста номінації на «Оскар», але самої номінації не здобув. Цього ж разу номінація в категорії «Найкращий документальний фільм» була, та перемогу отримала стрічка «Навальний», що вчергове нагадує, як багато роботи в інформаційному, культурному та смисловому полі у нас попереду.
Минулого тижня «Будинок зі скалок» стартував в українському прокаті, а ми – поговорили із Сімоном Леренгом Вільмонтом про роботу над стрічкою, любов до України та значення оскарівської номінації.
– Для української команди фільму «Будинок зі скалок» номінація на «Оскар» – це можливість додатково привернути увагу світу до війни в Україні. А що ця номінація означає для вас?
– Для мене так само. Ця номінація на «Оскар» дала нам можливість знову привернути увагу до України, а особливо до дітей, які страждають у цій жахливій війні, і страждають уже багато років. Війна розпочалася не 2022-го, а набагато раніше, тож номінація дуже допомагає, особливо тут, у Штатах, привернути увагу до нашої теми. Це, безумовно, найважливіше.
– Раніше ви працювали за негласним правилом «одна країна – один фільм», в Україні ж ви зняли вже дві стрічки. Чому?
– Можна сказати, що моє серце належить Україні, особливо її східній частині. Тут я зустрів багато дивовижних людей, відчув гостинність – до мене ставилися дуже, дуже тепло. Мені до вподоби гумор і стійкість тамтешніх людей. Тож, гадаю, я просто полюбляю знімати фільми тут.
– Чи є принципова різниця між зйомками в Україні й інших країнах, де ви працювали?
– Я вважаю, здебільшого різниця полягає у мові. Але це також стосується ментальності, правильного розуміння соціальних кодів. Існує величезна різниця між тим, як поводитися в Японії, і тим, як ви поводитеся в Україні. І це те, що робить створення документальних фільмів таким цікавим. Насправді знімати документальне кіно – це спробувати зрозуміти світ і розповісти про нього людям, які не були в тій чи іншій країні.
– «Будинок зі скалок» став логічним продовженням дослідження теми, порушеної у вашому першому українському фільмі «Віддалений гавкіт собак». Як ви знайшли героїв тієї стрічки, якщо раніше не бували в Україні? І чому вирішили зняти цю історію, розповісти про цих людей?
– Я зняв два короткометражні фільми про дітей і для для дітей (у Японії та Данії. – MBR). І мені спало на думку, що обидві ці стрічки розповідають про дітей, які мають дуже безпечне життя. Я розумів, що в Україні йде війна і напевно багато дітей живуть геть протилежним життям: їхня повсякденність сповнена невизначеності та, можливо, навіть фізичної небезпеки. Мені було цікаво дізнатися, куди йде дитина з таким життям, аби знайти відчуття комфорту, стабільності та безпеки? Я хотів це зрозуміти – тому вирушив до України. Мені допомагав чудовий другий режисер Азад Сафаров (до того український журналіст і документаліст працював із Вільмонтом на проекті Kids on the Silk Road. – MBR). Удвох ми поїхали туди, де на той час перебувала південна ділянка фронту.
Зйомки фільму «Віддалений гавкіт собак» у селі Гнутове поблизу Маріуполя
Ми відвідали багато шкіл, аби познайомитися з дітьми, що постраждали від обстрілів. Ми поговорили з великою кількістю дітей, і я намагався побачити, чи можуть вони описати власні почуття. Я щоразу ставив питання: «Чи можете ви пояснити, що відчуваєте, коли боїтеся?» – і насправді небагато дітей могли це зробити. Одного дня я побачив Олега (головний герой стрічки «Віддалений гавкіт собак». – MBR). Він був трошки молодший за той вік, який я шукав, але, почувши те саме питання, Олег замислився лише на секунду. Потім подивився мені просто в очі та сказав: «Коли починають стріляти з мінометів на околиці міста – це ніби невидима рука проникає мені в груди та хапає моє серце. З кожним вибухом ця рука стискає моє серце сильніше, допоки воно не стає маленьким і холодним». Тоді я зрозумів, що знайшов головного героя свого фільму. Мене вразило, що дитина, якій лише дев'ять років, могла розповісти таке.
Кадр із фільму «Віддалений гавкіт собак»
– Ви вперше приїхали в Україну, коли тут уже відбувалася війна. Чи не було вам страшно?
– Я не думав так багато про страх, позаяк відчував, що це дуже важлива історія. Крім того, я швидко зрозумів, що життя тут триває далі: на той час конфлікт потроху загасав, не було повсякчасної стрілянини. На початку я навіть думав: «Що я тут роблю? Адже це не зона бойових дій». Але потім зрозумів, що такий вигляд і має війна для звичайної людини: вона живе своїм повсякденним життям. Потім – раптом, без жодного попередження – мильна бульбашка життя може розлетітися на тисячу шматочків. А коли війна нібито знову трохи відступає, ти маєш збирати ті уламки свого життя, аби скласти їх докупи. Ось що означає для таких дітей, як Олег, зростати близько до лінії фронту.
– У пошуках героїв уже для фільму «Будинок зі скалок» ви об'їхали багато притулків для дітей. Чому зупинилися на тому, про який зрештою розповіли у стрічці? Як ви відчули, що це саме те місце?
– Мене вразило, що більшість із місць, які я відвідав, були інституціоналізованими, де дуже добре дбають про фізичні, але не сильно звертають увагу на емоційні потреби дитини. Не в усіх, але в багатьох із цих місць я не відчув тепла. І це те, що кардинально відрізнялося, коли ми відчинили двері до Маргарити (вихователька Лисичанського центру соціально-психологічної реабілітації дітей, одна з героїнь стрічки «Будинок зі скалок». – MBR). Це було щось інше від самого початку. Маленькі діти бігали в якомусь хаосі, але їм було весело. Інші діти щось малювали на стіні. Вродлива літня жінка вчила дівчаток музики. І я побачив Маргариту, що обіймає двох менших дітей, поки говорить з якимись батьками телефоном. Це місце здавалося схожим на дім, майже справжній дім. Відчувалося, що тут панують тепло та людська близькість.
Я був дуже здивований і повсякчас думав, чому це місце так відрізняється? Це відбувалося тільки тому, що я там був, чи воно таке щодня? І коли так кожен день, то що робить це місце таким? Ось так і виникла ідея створити фільм про нього.
Зйомки стрічки «Будинок зі скалок»
– Наскільки важко було дістати згоду на зйомки у комунальному закладі? Чи не зіткнулися ви з бюрократичними перешкодами?
– Звісно, нам довелося співпрацювати (та я насправді дуже цим утішений) з опікунами та соціальними службами, навіть отримувати дозвіл від цивільної адміністрації. Але вони бачили мої попередні фільми, тож були дуже відкриті до співпраці. Як на мене, наша співпраця вийшла дуже тісною. Я постійно питав їхньої поради, вони навчали мене того, чого я не знав. Я був відкритий до обговорення всього, що знімаю. Тож усі розуміли, що відбувається, всі мали право голосу. І саме тому, я гадаю, ми змогли зняти фільм таким, яким він є.
– Відчувається, що герої вам довіряють, дозволяючи знімати з дуже близької відстані. Як ви цього досягаєте? Розкажіть детальніше про свій метод роботи з дітьми.
– Я сам усе знімаю, сам працюю над звуком, тож у нас дуже маленька команда – лише я та Азад Сафаров. І ми проводимо величезну кількість часу, спілкуючись як із дорослими, так і з дітьми. Мені справді цікаво пізнавати їх, дізнаватися, хто вони такі, ділитися з ними своїм життям. Також важливо давати їм знати, хто ми такі, чому ми тут і що хочемо зробити. Діти мають розуміти: коли вони не хочуть, аби щось було зняте, цього не станеться. Вони можуть просто встати та піти. Це створює взаємну довіру. Тому в емоційні миті діти спокійніше ставляться до моєї присутності – вони знають, хто я, і знають, що можуть сказати ні, коли захочуть.
– Як ви зрозуміли, що з дітьми треба працювати саме в такий спосіб?
– Це прийшло згодом, із досвідом. Я багато чого навчився на зйомках «Віддаленого гавкоту собак». Наприклад, коли діти займаються чимось, що їм до вподоби, вони забувають про навколишній світ, і тоді їхня поведінка стає природнішою. Вони не дивляться в камеру весь час. Крім того, я й сам батько: у мене двоє дітей приблизно того самого віку, як герої фільму. Я полюбляю проводити час із власними дітьми – і мені також дуже подобалося проводити час із цими дітьми. Я щиро цікавлюсь їхнім життям. Для цих дітей важливо бути побаченими. Звісно, є багато технічних способів, як проводити такі зйомки, але я гадаю, що найважливіше – бути чесним і робити це, тільки якщо тобі до вподоби.
– Чи давалася взнаки ментальна різниця між вами та дітьми під час роботи?
– О, я безумовно відчув це в інтересі дітей: для них я був людиною з іншої планети (посміхається). Їм було дуже цікаво слухати про моє життя, історії з мого дитинства чи про те, як живуть мої діти. Є багато відмінностей, але є і багато схожого. Гадаю, деякі речі були нам цікаві саме тому, що це універсальні людські речі – спільні для всіх, попри життя ніби у різних світах.
– Більшість ваших фільмів – про дітей зі складними долями. Чому для вас так важливо розповідати саме ці історії?
– Під час зйомок «Віддаленого гавкоту собак» я почав розуміти: коли у тебе на задньому дворі відбувається війна, це створює багато невидимих, більш довготривалих, але не менш руйнівних наслідків для маленьких суспільств. Це може призвести до нових соціальних проблем або посилення вже існуючих. І врешті-решт найбільше страждають діти, а діти – це надія. Це вони формуватимуть Україну наступними роками. Тому я хотів розповісти про наслідки: аби світ дізнався і, сподіваюся, допоміг щось із цим зробити. Але я також хотів сказати: «Подивіться на цих дітей. Подивіться, як дивовижно вони пристосовуються та виживають. І шукають близьких людських стосунків. І все ще мають великий потенціал, якщо тільки хтось вірить у них, якщо тільки хтось їм трохи допомагає, попри трагічні обставини». Це мені видалося дуже важливим.
– 2019 року, вже у процесі створення «Будинку зі скалок», ви потрапили під обстріл у Луганській області, але однаково продовжили зйомки стрічки. Ви не турбувалися за своє життя?
– Щиро кажучи, ні. Вважаю, навпаки, це надало мені більше рішучості повернутися та завершити історію. Не можу сказати чому. Але для мене стало ще важливішим довести самому собі, що це мене не зупинить.
– Як довго тривали зйомки фільму та скільки йшов постпродакшен?
– Зйомки стрічки «Будинок зі скалок» відбувалися приблизно півтора року й мали такий вигляд: я приїжджав до України приблизно на 7–14 днів щодругого місяця. Загалом вийшло десь дванадцять поїздок. Після цього настав довгий період монтажу: гадаю, це забрало десь шість-сім місяців. А потім іще два місяці пішли на постпродакшен, роботу зі звуком, титрами, графікою та рештою. Отже, загалом від ідеї до готового фільму минуло три роки.
– Ваша друга українська стрічка на відміну від першої створювалася в офіційній копродукції з Україною. Наскільки відрізнялася робота над другим фільмом через цей статус?
– Насправді, знімаючи «Віддалений гавкіт собак», ми не знали нікого з представників кіноіндустрії в Україні. Але під час виробництва почали знайомитися з деякими українськими режисерами та продюсерами. Тож, розуміючи, що можемо зняти ще один фільм в Україні, ми подумали, чому б не полегшити трохи собі життя, співпрацюючи з цими талановитими людьми? Крім того, це їхня рідна країна – вони могли б допомогти нам розуміти, чи на правильному ми шляху. Ось чому було дуже важливо залучити більше українців до виробництва ще на ранніх етапах.
– Над «Будинком зі скалок» працювало багато продюсерів: Дар'я Бассель, Вікторія Хоменко, Моніка Хельстрьом, Тобіас Янсон, Самі Янукайнен. Чи не було вам складно за таких умов зберегти свій фільм авторським?
– Насправді ні, позаяк усі продюсери, що зібралися в цьому проекті, з великою повагою ставилися до історії, яку я хотів розповісти. Тож робота з ними була радше творчо корисною, ніж складною. Мені видається, у нас була ідеальна команда.
– На зйомках з вами повсякчас працював Азад Сафаров – розкажіть докладніше про цю взаємодію. Як ви розподіляли обов'язки?
– Я був відкритий до будь-яких ідей, а Азад Сафаров мав дуже креативні пропозиції. Найбільше у нашій співпраці я ціную те, що ми постійно розмовляли про фільм. І його допомога була неоціненною. Зйомками опікувався переважно я, а Азад був поруч і допомагав із мовою або чимось, чого я не розумів. Але творче мислення виявлялось у дискусіях, які ми вели. І я дуже втішений, що він ділився своїми думками та коментарями.
– Чи були моменти розбіжностей у цих дискусіях?
– Ні. Радше ми ніби спирались один на одного. Наприклад: «Я б хотів оце зробити... А ти пам'ятаєш про це?.. Було б іще чудово ось це зняти». Тобто більше схоже на те, що ми будуємо фільм на ідеях один одного, ніж на те, що ми стикаємося головами.
– А чи був залучений Сафаров до процесу монтажу?
– Ні, тільки на зйомках. Я робив кілька інших проектів, де було два або більше режисерів, і це ніколи не закінчувалося добре. Забагато кухарів на кухні – це кепська ідея.
– Починаючи роботу над «Будинком зі скалок», ви хотіли, аби фільм спричинив зміни всередині системи. Які саме?
– Очевидно, що через війну достукатися до політичної системи трохи складніше. Але я знаю, що Асад та Олена (Розвадовська – правозахисниця, голова правління благодійного фонду «Голоси дітей», який допомагає дітям на Донбасі. Консультувала авторів стрічки під час зйомок. – MBR) продовжують працювати та намагаються донести нашу позицію. Наприклад, я розумію, що потрібна дискусія про державне лікування алкоголізму. Коли ми знімали фільм, жодної такої допомоги не існувало – людина мала кинути пити самостійно. Та я гадаю, деяким батькам, котрі позбавлені права опіки, можна було б допомогти припинити зловживати алкоголем.
Я знаю, що до початку війни у 2014 році уряд намагався закрити великі сиротинці, аби розподілити дітей по менших сім'ях, де вони жили б в умовах, більш схожих на домашні. Але не так багато сімей долучилися до цієї ідеї. Тому я маю сподівання, що фільм спонукає більше сімей розглянути можливість відкрити свої домівки для одного або кількох таких дітей, бо вони дивовижні.
Один із героїв стрічки «Будинок зі скалок» – Микола – знайшов нову сім'ю саме завдяки фільму
– А як цей фільм сприймають глядачі за кордоном? Та чи змінилася реакція з початком повномасштабної війни в Україні?
– До повномаштабного вторгнення було багато реакцій від людей, які мали схоже дитинство. Адже той самий алкоголізм є проблемою не тільки в Україні. Це є скрізь: і в Данії, і в Штатах. Після 24 лютого 2022 року дискусія стала набагато ширшою. Я отримую дуже багато теплих і зворушливих повідомлень від людей з усього світу – тих, хто хоче підтримати Україну, хоче підтримати дітей. Люди розуміють, що проблема війни, котра триває так довго, тепер є не лише на Сході, а й в усій Україні. Гадаю, ця стрічка дала багатьом розуміння того, наскільки Україні потрібна допомога.
– Розкажіть про плани на третій український фільм. В одному з інтерв'ю ви зазначили, що не певні щодо його зйомок. Чому?
– За роки, проведені в Україні, я зустрів багато чудових людей, познайомився з багатьма прекрасними режисерами. І я б залюбки зняв іще один фільм в Україні. Але це не може бути фільм про війну. Бо я зараз не в Україні. І я знаю, що багато людей тут страждають і відчули цю війну на собі, на своїх родинах, у своєму житті. Тому я вважаю, що війна – це історія для українських кінематографістів, яку вони мають розповісти. Це не моя історія, тому що я її не проживаю.
Я б із задоволенням зняв третій фільм про Україну, але мені потрібно знайти правильну тему.
– Ви багато часу провели на Сході нашої країни. Та чи були в інших регіонах, чи бачили іншу Україну?
– Я був трохи в Дніпрі, а також деякий час у Харкові. Ще трохи у Чернігові та в Києві, але я не мав можливості відвідати західні регіони України.
– Чи є шанс, що у наступному своєму фільмі ви покажете інший регіон України?
– Я їду туди, куди мене ведуть історії – регіон не має значення. Гадаю, що кожна частина світу прекрасна, і намагаюся зобразити їх у фільмах такими самими прекрасними. І я відчуваю, що це справді виходить, принаймні для міжнародної спільноти: наприклад, дуже часто чую, якою прекрасною є Україна через призму мого фільму. Тож я їду туди, де є історія, де є люди. І це легко може бути як у Карпатських горах, так і в Лисичанську.
– То чи є якісь теми в Україні, що могли б бути вам цікаві сьогодні?
– Поки що ні. Наразі ми просто намагаємося пережити «Оскар» і пробуємо привернути якнайбільше уваги до фільму й того, про що він розповідає. Найголовніше – змусити людей тут, у Сполучених Штатах, по-справжньому зрозуміти та продовжувати допомагати Україні. Саме на цьому ми зараз зосереджені. Та коли я трохи відпочину, то, певен, почну потроху спілкуватися з людьми... Подивімося. Це має бути справді правильна історія.
– Цього року ви змагаєтеся за «Оскар» із документальним фільмом «Навальний». Водночас українська кіноіндустрія намагається домогтись бойкоту російських фільмів на міжнародних фестивалях. Як вважаєте, чи вдасться змусити світ відмовитися від російського кіно?
– Це серйозне питання. Я можу зрозуміти, чому ви хочете бойкоту. Але у світі забагато людей, які, ймовірно, не захочуть повністю бойкотувати російські фільми. Тому не певен, чи це можливо.
– В одному з інтерв'ю Азад Сафаров розповів, що ви почали вивчати українську. Які ваші успіхи?
– Наразі не дуже добре (посміхається). Часом уже розумію, про що йдеться, та я жахливо розмовляю. Але я стараюся!
