Навесні цього року, відповідаючи на виклики часу, медіагрупа Starlight Media запустила новий напрям роботи – Starlight Doc, що сфокусувався на створенні документальних проектів для українського та міжнародного глядача. Чому виробництво такого контенту не було пріоритетом національних медіакомпаній раніше та що змінилося з початком повномасштабної війни, у чому полягає специфіка роботи з іноземними документалістами і з якими несподіванками зіткнулись українці на цьому шляху, нам розповіла виконавча директорка ICTV й очільниця Starlight Doc Анастасія Штейнгауз.
Та перед зануренням у тему документального контенту завершимо розмову про ігрові проекти, розпочату в першій частині інтерв'ю.
– Які проекти, вироблені до 24 лютого, зараз чекають на полиці?
– Серіали. Наприклад, «Морська поліція. Чорноморськ»: до 24 лютого в ефір вийшло три серії з 24. Ми вважаємо це прем'єрою – глядач не бачив усієї історії. У нас є декілька серіалів, які були готові, та ще декілька, котрі ми дозняли чи домонтували вже під час повномасштабної війни.
– Що ще дозняли крім «Гарячого»?
– У нас було декілька змін чотирисерійки «Табун». Екшен «Штурм» перебував на постпродакшені. Решта проектів була готова, а у виробництво нового ми просто не зайшли.
– Скільки всього тайтлів?
– Нещодавно намагалася згадати, що ми збиралися знімати влітку 2022-го, у нас же був план… І я не те що не пам'ятаю – просто ніби нічого не було! Так, що в нас є: «Морська поліція», новий сезон «Слідчого з ДВРЗ», «Штурм», «Табун», «Гарячий», сезон детектива «Коп з минулого». Також закінчили постпродакшен горизонтальної восьмисерійки «Подвійні старти» – те, що раніше було «Крутими мірами».
Навесні 2022-го думали зайти в новий сезон «Пса», але цього серіалу, очевидно, не буде. Було заплановано й писалося кілька комедійних історій, але вони вже не на часі.
– А що ви плануєте робити з бібліотечним продуктом на кшталт «Пса»?
– Ну все, раша гудбай. Ми не порушуватимемо юридичних обмежень. Дуже шкода, що такий симпатичний чоловік виявився таким слабким на нерв (після 24 лютого актор Нікіта Панфілов мовчазно підтримує воєнну агресію рф проти України. – MBR). Що ж, бажаємо йому наснаги в новоствореній «корейській народній республіці» (посміхається). Є різні технологічні варіанти, але ми їх не розглядаємо.
– Ви про технологію Deepfake?
– Обговорювали можливість зробити у «Псі» діпфейк. Але серіал добре працював, бо там був Панфілов. Якщо це буде інше обличчя (навіть не знаю кого) – не вірю, що це працюватиме. Навіть якби ми потягнули фінансово, а це дуже дорого зробити.
– Треба замінити на Брюса Вілліса.
– От хіба що на Брюса Вілліса – аби люди дивилися просто з цікавості.
– У серіалі «Метелики» заміна актора за допомогою Deepfake спрацювала, позаяк це епізод.
– Так, епізодника можна замінити або вирізати. А коли це головний герой…
– А чи довелося щось переробляти у проектах, які зняли до повномасштабної війни та поклали на полицю?
– Глобально – нічого: певні речі просто опустили, не педалювали, щоб бути, скажімо так, поза часом. Загалом у нас немає актуалізованих історій. Вони україномовні, але відбуваються в якомусь світі, де є кримінал, поліцейські, детективи. А «Табун» – це взагалі Друга світова.
– 2021 року ви готували перший власний серіал для денного слота – народно-іронічний детектив «Слідаки». Що з ним?
– Ми завершили його виробництво наприкінці 2021-го. Ще не знаємо точної дати прем'єри, але вже очевидно, що слот для показу буде іншим: зараз ми не можемо собі дозволити серіальне виробництво не для прайму.
– Поговорімо про новий напрям SLM – Starlight Doc. Це справді цілий напрям чи знову ж усе розробляють дві людини, а для виробництва наймаються підрядники?
– Плюс-мінус. Зараз єдине можливе та водночас цікаве світу виробництво – це документалки, позаяк велика кількість іноземних продюсерів-документалістів приїжджає до України знімати. Було зрозуміло, що це напрям. Ба більше, в світі він працює давно та дуже успішно, просто ми ніколи не купували такого контенту. А зараз уважаємо дуже потенційним напрямом – війна цього не зумовила, а, скажімо, підсвітила таку можливість. У документальному кіно, фактично як і в художньому, є авторська історія та комерційні проекти – різні світи, що по-різному собі все уявляють. В Україні ж усе документальне кіно – авторське, а от комерційного не існувало, тому що його ніхто не купував.
– Бо де його показувати?
– Так, в ефір не ставили, а все, що було – це наукпоп, не документалки. Та в світі комерційне документальне кіно – це просто шалена індустрія. Я сама на Netflix багато чого дивилась, але для нас це новий досвід, новий світ, ми його вивчаємо, робимо висновки. Перевага у відсутності прив'язки до формату каналу, аудиторії, території – або твоя тема, історія та персонаж цікаві, або ні.
– Той випадок, коли контент справді is king.
– Так. Але з дистрибуцією доволі важко. Коли ми купували кіно у мейджорів (Disney, Warner тощо), їздили на MIP, то вважалися маленькою територією. Об'єктивно Україна була частиною CIS. А коли продаєш – ти не маленька територія, а просто якась мураха, котрої ніхто не бачить. Тому це проблема, над якою ми тільки починаємо працювати.
– Війна не зробила Україну видимішою?
– Через війну ти дістаєш шанс, що бодай кожен п'ятий відповідатиме на твої листи. А далі вже треба рухатися, зважаючи на певні нюанси, котрі ми потроху дізнаємося.
– Наприклад?
– Ми зробили класні презентації наших фільмів, ідей, почали розсилати, і виявилося, що в документальному кіно вони мусять мати геть інакший вигляд. Мені це пояснив один американець, продакшен якого робить документальні стрічки (і вони є на Netflix), а потім просто надіслав приклад презентації. Там теж картинки, текст, але це інша річ, ніж пітчі серіалів: вони детальніші – фактично як сценарій, тільки з картинками. Ми цього не знали, тож мали перебудувати свої презентації.
– Хто опікується цим разом із вами?
– Два продюсери: виконавчий і креативний. Але це не означає, що ми втрьох робимо все. У нас є шоуранери із сестринських каналів, із нашого продакшену або навіть з аутсорсу. Ми зустрілись, обрали ідеї, які розроблятимемо, подали певний бюджет на девелопмент і почали працювати.
– Улітку йшлося про шість проектів? Чи не змінилася ця цифра?
– Декілька розробок довелося заморозити. Наприклад, фільм про Зеленського. Навесні на MIPTV стало зрозуміло, що до його персони наразі шалений інтерес. Ми почали розробляти кіно. Та поки розробляли, тільки на Channel 4 вийшло три проекти. Та ще два на BBC – нецікаві, погано зроблені, але вони вже вийшли.
– Ну так, збили цікавість.
– Тому ми відклали на деякий час. А потім колеги кажуть: у німців величезний інтерес до Кличка, оскільки він жив у Німеччині, а тепер – мер столиці країни, що воює. Він цікава персона, може вийти класний контент. Ми зробили презентацію та почали шукати партнерів, позаяк не готові знімати за свої – своїх немає, дуже зручно (сміється). І таких розробок у нас багато. Якщо порахувати всі, до двадцяти штук набереться.
– Тобто документальна копродукція – це поки що потенційна історія?
– Не зовсім так. Уже є приклади проектів, які реалізуються за міжнародного фінансування. Серед них, наприклад, документальні фільми з потужним соціальним фокусом. Поки не можу розкрити всіх деталей, але скажу, що ці історії будуть пов'язані з важливими для групи темами ролі жінок, а також проблемою гендерно обумовленого насилля. Створюємо їх разом із Фондом, що вже не перший рік є нашим важливим партнером як в ефірних кампаніях, так і поза ними. Наразі завершуємо виробництво цих продуктів разом із нашими шоуранерками та плануємо анонсувати їх найближчими тижнями.
Також уже є домовленість з американським дистрибутором для нашого фільму про фотографів на війні. Ми презентували його трейлер на міжнародних ринках і бачили, що емоції та реакція іноземних колег дуже сильні. Плануємо завершити виробництво десь наприкінці весни.
Ще маємо офіційну домовленість із британським копродюсером щодо документального серіалу про гібридну війну, розв'язану рф проти світу ще задовго до повномасштабного вторгнення в Україну. Він представлятиме цей продукт не тільки у Великій Британії, але там насамперед.
– Які ще підтверджені партнерства маєте?
– Німецький продакшен хотів робити у партнерстві з нами фільм про Бучу. І ми хотіли, пропонували їм різних українських режисерів, але вони обрали російського режисера, хоч і опозиційного. Тож ми вибачилися та просто вийшли з проекту. А зараз робимо три фільми у копродакшені з британцями. Режисер їх майже відзняв – повернеться дознімати у лютому. Один із проектів уже дістав підтвердження від британського агрегатора.
– Про кого йдеться?
– Це британський режисер, він же і продюсер, а решта команди – оператор, продюсер – українська. Ми для нього з усіма домовляємося, пояснюємо, як у нас усе влаштовано. Він дуже милий – привіз мені Паддінгтона у подарунок (посміхається). У вересні, перед приїздом до України на зйомки, запитав: «Що вам привезти таке британське?» Я написала перше, що спало на думку, – Паддінгтона. І він привіз! Притому що це була проблема, оскільки померла королева.
– Як це пов'язано?
– За історією Паддінгтон їсть сендвічі з мармеладом. І одного разу на якомусь івенті королева дістала такий сендвіч – відтоді скрізь ішла комунікація, що королева товаришує з Паддінгтоном. Тож, коли вона померла, британці скупали всіх Паддінгтонів і несли до Букінгемського палацу й інших резиденцій королеви, тому знайти того ведмедя будь-якого розміру була ціла проблема. Але режисер знайшов і привіз. І поїхав працювати Україною: і в Ізюмі був, і на лінії розмежування під Запоріжжям. Два фільми зняв, а чи буде третій – питання, оскільки він про похорон. Ми працюємо, але це важко зробити.
– А про що інші?
– Один фільм про українську православну церкву: як загалом усе непросто і що є священики, котрі перейшли з московського патріархату.
– Неочікувана тема для британця.
– Для них це цікаво, бо ортодоксальна (ortodox, як вони кажуть) православна церква – це загалом трохи дикунство на Заході. А їх іще й дві, й одна – конкретно колаборанти… Тобто він досліджує цю тему на тлі повномасштабної війни. Інша історія – про їжу на війні, скажімо так. Чим годують військових, як вони їдять.
– Фіксери, котрі працюють з іноземними журналістами, кажуть, що всім потрібно «воєнне порно». А документалістам, виходить, треба геть інше.
– У світі таких мовників, які куплять фільм про війну та десь на річницю поставлять в ефір, щонайбільше три. Це дуже нішева історія. ICTV теж не купував про війну: нікому не треба жахів. Усі хочуть розважатися та релаксувати. Є продюсери, що планують робити серії про війну загалом: війна очима жінок, очима волонтерів тощо. Таке вже можна продати, як ми любимо казати, на Netflix.
– А хто виробник цих британських фільмів з їхнього боку? Незалежний продакшен?
– Так. У нього, я так розумію, є різні сервіси, рекламне виробництво, але й під 300 документальних фільмів у бібліотеці.
– І потім він хоче продати це, умовно кажучи, на Netflix.
– Хто саме купить – уже питання: їхні фільми продані на Amazon, на BBC. Але люди точно розуміються на цьому, саме тому ми й зайшли у партнерство. А на початку думали: «Боже, всі хочуть дивитись, як ми страждаємо…» Ніхто не хоче цього дивитися ще й у кіно, новин цілком достатньо.
– А чого вони хочуть? Однаково ж дистрибуція за кордон зараз змінюється?
– Не думаю, що сильно змінюється, просто ми якихось речей не знали, не питали, а зараз починаємо. Дуже багато запитів про пропаганду. Але тут така сама історія: вони однаково хочуть робити самостійно. Наша експертиза їм не дуже потрібна, навіть попри те, що контент про нас. Ми їх цікавимо як персонажі, а виробляти та контролювати цей сторітелінг вони хочуть самі. Їм простіше привезти всіх до України – або принаймні головного режисера, щоб він розкладав історію так, як вони бачать. Саме це було певним розчаруванням, оскільки ми гадали, що всі нам замовлять – ви тільки зробіть (сміється). Так, на жаль, не працює.
– Чи є цікавість до партнерства у внутрішньому виробництві?
– Я гадаю, що найкращим партнером тут можуть стати українські компанії та відповідальні міжнародні бізнеси, що працюють в Україні. Погодьтеся, більшого запиту на вияви соціальної та національної відповідальності складно уявити. Ми бачимо, як уже перебудовуються стратегії брендів у рекламі: все про піклування, про цінності, про допомогу тим, хто поруч. Це, звісно, не тільки про меседжі комерційних повідомлень, це і про тонни продукції, переданої благодійно, і про великі соціальні проекти, що реалізуються за їхнього фінансування.
У цій площині ми бачимо умовно два напрями для партнерства. Перший – якраз про збіг цінностей бренду з темами документального кіно. Якщо ми, наприклад, розповідаємо історію про жінок на фронті або у волонтерстві, а для бренду це ключова тема, і в час війни вони її і словом, і ділом підтримували – це ідеальний збіг. Воно як про нативну, сенсовішу інтеграцію, так і дозволяє розширити вплив соціальної відповідальності. Позаяк кіно розповідає найширшому колу людей про тему, виклики та потреби в ній. Другий умовний напрям – бізнеси-герої. Є галузі, у котрих ми бачимо, як «звичайні» люди стали на своїх робочих місцях відігравати надзвичайні для країни та всіх нас ролі. Гадаю, коли є бізнеси, що хотіли б вписати потрібне в історію через документальний фільм – це могло б стати добрим партнерством.
– Ви сказали, що 2023 року має запускатися виробництво, коли канал хоче щось мати на 2024-й. У цих планах є ігровий контент?
– Як канал ми наразі не виробляємо.
– А як щодо девелопменту? Всі ж зараз починають думати, яким має бути повоєнний контент.
– Насправді всю весну ми намагалися проаналізувати чийсь досвід контентного створення після або під час війни. Та знайшли лише дві країни – це Ізраїль і Південна Корея. Ми подивилися на їхні ринки (на жаль, там немає потрібних нам тематичних досліджень), який контент загалом є, які історії, і зрозуміли, що глядач не захоче дивитися про війну. Це точно буде контент поза часом.
– Але ж війну буде потрібно відрефлексувати.
– Гадаю, саме рефлексувати ніхто не захоче, але ігнорувати, що вона була, теж буде дуже дивно. Тому певні деталі, післявоєнний і воєнний побут, у контенті лишиться.
– Тобто це буде, умовно, історія про кохання на тлі чогось, що нагадує про війну?
– Ми живемо в шалений, але дуже цікавий час. В якому нормальному світі я зранку обговорюватиму з чоловіком, де були влучення та скільки дронів сьогодні збили? Це ж ненормально! Але для нас це стало нормальним. Коли гупнуло поруч, і я не лякаюся, а розумію: якщо почула цей вибух – отже, більше не прилетить. Коли змінюється ставлення до речей, які раніше здавалися ненормальними, – такі історії, мені здається, було б класно розповісти. Грубо кажучи, якщо це буде ситком про друзів чи колег і вони сидять у кафе, коли починається повітряна тривога, – що вони обговорюють? Валимо чи не валимо? Я про це. Це не означає, що треба показувати, як когось убили, але тлом, я гадаю, такі речі залишаться в контенті надовго.
Я була в Ізраїлі у серпні, саме під час загострення. Цікавий досвід. Це не так, як в Україні: телебачення створює історії про війну, з якою вони живуть, але вона вже не чорно-біла. Наприклад, шпигунські історії, коли ти не знаєш, хто свій, хто чужий. У нас, звичайно, є схожі історії, є колаборанти, але для доброї драматургії глядач має відчувати емпатію до всіх героїв, навіть до поганців. А яка емпатія може бути в українців до цих гнид? Звісно, сьогодні всі хочуть розповідати історії про війну, оскільки це болюча тема. Але певний час, проміжок до рефлексії, ми житимемо просто в розважальному контенті, де немає війни, а є просто життя: готуємо, співаємо, кохаємо.
