«Ідей у нас завжди було більше, ніж ми самі могли виробити – тому і назва в нас така. І тому ми завжди готові ділитися своїми ідеями з колегами», – зізнається продюсерка «Банк Ідей продакшн» Наталія Яковлева. Як виявилося, в умовах війни банк ідей Яковлевої не луснув – просто переформатувався і продовжив генерувати, а головне – виробляти потрібний країні контент: тепер команда Наталії поповнює фонд українського документального кіно.
Про те, як відбулася ця трансформація, як та над чим інді-продакшен працює в умовах війни та де бере на це гроші, Наталія розповіла в інтерв'ю MBR.
– Як війна змінила діяльність продакшена?
– Я нагадаю для початку, що створила продакшен «Банк Ідей» для того, щоб знімати український контент національного значення, чого не могла собі дозволити в межах компанії, де на той час працювала креативним продюсером. І якраз перед повномасштабною війною ми завершили сценарний девелопмент двох великих історичних серіалів: «Таємниця Алчевського» та «Плеяда». Наша команда кілька років просто жила цим: ми занурювались у документи, книжки, у світ України 19-го сторіччя, готувалися до великих зйомок і великого резонансу від цих проектів, а водночас реалізовували менш бюджетні ідеї власного виробництва. Коли почалася повномасштабна війна, у нас, як і в усіх, був, звісно, момент ступору й евакуації. А потім ми опинилися в Європі, де одразу встановили контакт із польськими колегами та запропонували ідею серіалу про українських біженок у Польщі. Ідея виникла швидко, була мегаактуальною та ґрунтувалася на таких реальних подіях, які важко було б уявити ще місяць тому. А ми були сповнені бажання поділитися пережитим зі світом. Тож уже в березні 2022-го наша презентація була в продюсерів телеканалу TVP, одного з найбільших у Польщі.
Минув понад рік, і цей серіал канал справді взяв у виробництво. Щоправда, знімає його без нас. Не деталізуватиму, але сценаристка, яка, власне, цю ідею розробила, зараз знімається там у масовці: каже, деякі ходи та навіть конфлікт песика українки з кішкою польських господарів зберігся в сценарії. А от українки змальовані не так, як ми пропонували, але це недивно. Таке часто трапляється в Україні, але ми не гадали, що може статися в Європі: ми ж Європу трохи ідеалізували тоді... І не захищали наших ідей так, як робимо це в Україні. Але як виявилося, великі європейські медіахолдинги не переймаються через авторство: хто ж судитиметься з ними, пояснюватиме, що це була наша ідея, ми надіслали її ось такого числа… Але досвід також цінний, тому ми дякуємо колегам і за досвід.
Наталія з колегами на сцені одного з європейських фестивалів. Що вона там робила і що здобув її проект, обіцяє розповісти згодом
Тож, набувши нового досвіду, нових тем та викликів, проаналізувавши ринок і його фінансові можливості, зараз ми обрали формат документального кіно, який ідеологічно нам видається найбільш правильним та актуальним у такі часи. Адже на кожному кроці ми зустрічаємо справжніх героїв, які розповідають такі речі, що хочеться зняти це бодай на телефон, аби просто зафіксувати для історії – щоб згодом вивчати, пишатися, створювати художні фільми. Отже, зараз я вважаю найдоречнішим документальний жанр, тим паче це дешевше за серіали. У нас уже є невеличка, але спрацьована команда, яка з великим натхненням займається документалістикою. Минулого року в режимі форсмажору ми зняли три проекти. Перший – документальний серіал «Берегині на війні», про жінок, які працюють на перемогу. Він був в ефірі марафону «Єдині новини» та згодом в ефірі «1+1 Україна» – причому з дуже добрими рейтингами.
Ще один проект ми зняли про зруйновані заклади культури, релігії, освіти, а ще один, фільм «Місія 200», – про жінку, яка вивозить із фронту тіла наших захисників.
– Телеканалам його не пропонували?
– Скажу чесно, поки не знаю, як віддати цей фільм в ефір наших каналів: не хотілося б ретравматизувати аудиторію – адже серед глядачів можуть бути і ветерани, і поранені та чинні бійці. А от травматизувати іноземну аудиторію нам не шкода (посміхається). Гадаю, з міжнародної аудиторії й почнемо премʼєри «Місії 200».
– Як ви знімали «Місію 200»? Супроводжували цю жінку на її шляху?
– Наша знімальна група з її машинами – вона ж їде декількома машинами – проїхала понад 2 тис. км: із Луцька до Кривого Рогу, Дніпра, Харкова, Чугуєва. Вона туди везе гуманітарні вантажі, а назад – тіла загиблих героїв. Команда допомагала їй вантажити тіла, наш оператор був у цьому бусі з героями в чорних пакетах… Складно уявити, що він пережив, але він у нас теж боєць! І потім ця ж група виїздила на саму церемонію поховання: знімала, як зустрічають загиблого героя в його селі – люди насправді проводжають героїв в останню путь, стоячи на колінах… Це й стало фіналом фільму.
Одна з героїнь проекту «Берегині на війні», власниця туристичної агенції Тетяна Потоцька-Євчук, яка взяла на себе місію перевозити тіла загиблих українських героїв зі Сходу на Захід України, згодом стала головною героїнею документального фильму «Місія 200»
Наразі ми втягнулися в документалістику! Довелось і довчитися: нам дуже допомогли консультанти з фонду USAID, єдиного фонду, який дає не лише гроші, а й можливість навчатись у найкращих представників жанру, в якому створюєш продукт. Це було для нас дуже великою підтримкою минулого року, і ми зараз користуємося всіма тими лайфхаками, інструментами, які нам дав наш британський коуч.
– А над чим працюєте цього року?
– Цьогоріч знімаємо ще два документальні проекти – на обидва виграли гранти в конкурсі Українського культурнго фонду. Один із них – «Форт Харків» про героїчну оборону Харкова, на жовтень плануємо премʼєру на каналі «2+2». Для нас важливо було зняти фільм про Харків, бо це унікальне місто.
2014-го воно єдине вигнало «русский мир», хоча російські тітушки на чолі з Мотороллою вже були в центрі Харкова й захоплювали там ОДА. А Добкін із Гепою вже стояли з колорадськими бантами й ледь не з короваєм… А зараз, під час повномасштабного вторгнення, харківʼяни з перших хвилин наступу чим доведеться, іноді просто силами поліції та ТрО, гнали та нищили набагато сильнішого ворога – і це вражає. Люди вставали вранці, одягалися в спортивну або мисливську форму та йшли з дому, не знаючи, чи вони повернуться, як вони того ворога виганятимуть, але в них була одна мета, і в якийсь дивовижний спосіб їм це вдалося. Але як ми знаємо зараз, насправді не дивом, а дуже дорогою ціною… Хочу максимально донести цю історію до аудиторії – української та міжнародної.
А другий наш документальний проект – «Національний фронт», якщо точніше – «ІнтерНаціональний Фронт»: про представників різних народів, які воюють за волю України. Наші герої – грузин, казах, кримський татарин, чеченець, білорус, естонець. Цікаво, що на кожен із цих народів колись нападала Росія і в них є незавершена розмова з окупантами.
Знімальна група «ІнтерНаціонального фронту» з одним із героїв фільму Масі Найємом
Я знала, що проект буде цікавий просто тому, що цікаво навіть порівняти реакції різних народів на виклики війни. Але кожен із героїв щоразу, коли ми робимо зум перед зйомками, або під час самих зйомок мене просто вражає! Всі вони обізнані в історії не лише свого народу, а й в історії України. Казах наш українською розмовляє краще за нас, у нього тату з тризубом, він знає історію України, історію козацтва та Січі. Естонець теж вивчив українську! Всі красені, найкращі представники свого народу, освічені – хтось уже написав книжку, хтось після власного поранення створює ГО, яке допомагає пораненим. Люди могли б цього не робити, вони нам нічого не винні, навіть якщо жили тут якийсь час. Але кожен із них каже: «Я б інакше не зміг».
– Як ви їх знімаєте, якщо вони воюють?
– Багато кого витягуємо до Києва, пишемо листи командуванню, до когось підʼїжджаємо максимально туди, куди дозволять. Багато хто з них уже поранений, наприклад Масі Найєм. У нього поранення, після якого люди не виживають або просто лежать, але він працює, опікується благодійним фондом і залишається чинним військовим.
І є в нас іще один проект, суперсекретний, в який поки вкладаємося самостійно – гадаю, він спричинить чималий галас. Але про це згодом.
– Де показуватимете вже відзняте?
– І «Форт Харків», і «Національний фронт» зацікавили канал «2+2», тому ми домовились обидва фільми передати їм на благодійній основі. Ми на цих проектах не заробляємо: отримуємо грант, реалізуємо його та випускаємо фільми у світ. В Україні не продаємо їх принципово: всім українським каналам, установам, навчальним закладам, усім, хто до нас звернеться, безплатно надаватимемо право на показ, проводитимемо спільні заходи, особливо благодійні, щоб переказувати кошти в перевірені військові бригади – це така наша мистецька благодійність.
– Який ваш третій проект цього року?
– Доля знову повертає нас до серіалу: створюватимемо його на замовлення каналу «1+1 Україна». На цю історію нас надихнув професійний подвиг колективу «Охматдиту». Під час окупації Київщини вони перетворили дитячу лікарню на фортецю та були готові чинити супротив окупантам – ТрОшники з поліціянтами навіть навчали персонал стріляти. Нас вразило й те, як під час атак в операційних вилітали вікна, а лікарі продовжували операції. Оперували перших поранених дітей з розстріляних евакуаційних колон і намагалися приховати емоції від того, що вперше бачать дитину з вогнепальним пораненням… Ми про них знімаємо вже не перший проект і завжди знали, що ця лікарня гідна серіалу. А в цій 16-серійній історії персонал нашої вигаданої дитячої лікарні уособлюватиме збірний образ лікарів Києва, Чернігова, Харкова, Сум… Усі документальні історії, які знаємо, ми зміксували в одну велику – про особистий і професійний подвиг лікарів.
– І який в серіалі «Центральна дитяча лікарня» буде відсоток вигадки, який – правди?
– Ми спеціально зробили героїв вигаданими, бо жанр мелодрами – це ж любовні пристрасті, зради тощо. Ми не можемо це додумувати для впізнаваних персонажів – аби чиясь дружина раптом не запідозрила, що чоловік має коханку, яку ми приписали персонажу. Тому наголошуватимемо на тому, що історія ґрунтується на реальних подіях, але лінії стосунків вигадані. На реальних подіях – усі медичні кейси: поранені діти, евакуація складних дітей або новонароджених – це ми просто виписували з тих регіонів, в які заходив ворог. Самі таких історій не вигадали б. У нас, звісно, є медичні консультанти, але ми не беремося буди кращими сценаристами, ніж життя.
– А звідки бюджет серіалу?
– Бюджет є поки лише з боку «1+1», і ми дуже пишаємося тим, що вони, щойно змогли думати про власне виробництво, одним із перших проектів обрали наш. Звісно, тих грошей, які наразі є у каналу, забракне на якісну роботу, але ми також подаємося на грант і шукатимемо додаткових можливостей. Ми всі зараз на цьому стоїмо: жоден проект без грантової підтримки, зокрема європейських, американських фондів, просто не підіймаємо. І дякувати богу, що така можливість є. Бо в ситуації, яка склалася у серіальному виробництві, я б не хотіла брати гроші з бюджету України: обираючи між можливостями зняти чудовий фільм чи купити хлопцям на фронт дрони, які врятують їм життя, я б однозначно вибрала дрони. Але водночас уважаю вкрай важливим зафіксувати події, що дуже швидко змінюються, міста, які теж швидко змінюються, розбомблені локації, котрі відбудовуються, – не зафіксувати цього ми просто не маємо права. І я бачу, як важливо це для наших захисників.
– Повернімося до «ЦДЛ»: де його зніматимете?
– Локацію, імовірніше, будуватимемо, позаяк не можемо своїми зйомками на 4–5 місяців відривати дитячу лікарню від роботи. Якісь атмосферні штуки, може, дозніматимемо в «Охматдиті». Але це ж буде історія не лише про «Охматдит», вона – про всіх лікарів дитячих (і не лише) лікарень України.
– А немає побоювання, що серіал буде сприйнятий як чергова медична драма, просто адаптована під реалії війни?
– На цю тему в нас постійна дискусія. Але ми б точно не взялися зараз просто до медичної драми. Єдине, що нас спонукало взятися до меддрами як жанру, – бажання показати в ній людей, в яких війна виявила неймовірні риси характеру, про котрі, можливо, вони й самі не знали. Атмосферу оцих перших місяців вторгнення (яка вже забувається!), коли всі працювали як один організм, ми й хотіли передати на прикладі дитячої лікарні. Я певна, що так само можна зняти й про колектив якогось заводу, який бомбили, а він працював, бо виробляв стратегічну продукцію. Навіть про роботу в офісі під час війни можна було б зняти класний серіал. Звісно, якщо ти вмієш знімати класні серіали. Згадаймо часи, коли почалася повномасштабна: у когось був ступор, хтось вирішив тікати, у когось була агресія, у когось депресія – це все вже змінює взаємини в колективі, відкриває щось нове в тобі – і це цікаво. Наша перша серія – це останній день мирного життя, наступна – перший день війни, і це просто два різні світи, два різні способи дії.
– Що у вас щодо кастингу?
– Кастингу ще не було. Але він буде відкритий – дивитимемося максимально всіх, бо я вірю, що з нашими акторами відбулася трансформація, на яку ми всі довго чекали. Я бачу за соцмережами, спільнотою, наскільки всі прийняли нові реалії професії. Бо якщо ти завжди грала тьолочку-красуньку, а тепер гратимеш, наприклад, героїчну медсестру, це геть інший спосіб існування. І по тих акторах, за ким стежу, я бачу: тепер він/вона справді зможе грати інші ролі! Не кажучи вже про те, що всі одностайно перейшли на українську. Нарешті! Нарешті ми очікуватимемо на органічнішу українську в кадрі. Бо коли в житті розмовляєш російською, вимовляти в кадрі текст українською органічно важкувато. І я дуже розраховую на те, що у нас зараз виникає наше українське акторство та створюється нова акторська школа. Польова така, бойова, практична. До того ж багато акторів на фронті, і вони повернуться геть іншими.
– Ви казали, що на створення документальних проектів виграли гранти УКФ...
– Ой, це наш біль… Ми вже як дружина алкоголіка, яка весь час на нього скаржиться, а покинути не може. От ми те саме відчуваємо до УКФ, їхнього нового керівництва, їхніх нових правил та етикету… Але ми все витримуємо, бо певні, що ця інституція започаткована, аби допомагати нам створювати контент національного значення. Бо Держкіно в нас не фінансує проектів другий рік, Мінкульт – без коментарів, ви самі все знаєте про ці конкурси. Одне слово, від цього триголового дракона – УКФ, Держкіно та Мінкульт – залишилася тільки одна голова. І та трошки контужена.
– Тобто?
– Ми подаємося на гранти: приносимо якісний, продуманий, чітко прорахований актуальний проект, перемагаємо в чесному конкурсі – і над нами декілька місяців просто знущаються суто бюрократичними методами. Вони не кажуть: «У вас поганий фільм». Ми, зрештою, тому і виграємо гранти, бо оцінюють проекти все ж незалежні експерти. Але далі вмикається бюрократична машина. Тебе можуть три місяці ганяти за папірцем, якого просто не існує в природі. Так нас три місяці мурижили з «Фортом Харків». Якби питання було в якості нашого продукту – окей. Але це суто бюрократичне гноблення, з невідомих насправді причин це стається з багатьма нашими колегами, не лише з нами – й оце обурює. Я не знаю, з якою метою це робиться – чи примітивно порізати бюджет, скорочуючи час виробництва на три місяці, і в такий спосіб, можливо, повернути частину заявлених грошей – не знаю, куди вони йдуть. А можливо, причина набагато глибша: перешкодити роботі таких недобитих митців, як ми, що всупереч усьому працюють, повсякчас урізаючи всім гонорари, вдвічі скорочуючи терміни виробництва, що дуже заважає якісно працювати. Але ми намагаємося не втрачати якості, викручуємося, придумуємо нові технології… В мене понад 20 років досвіду та загартування дуже складними проектами. А митці з тоншою душевною організацією такого не витримають. Я певна, що багато проектів, котрі пройшли конкурс, просто не підписалися. Досі не можу зрозуміти, яка в цьому мета? Зменшення кількості українських контентмейкерів? Погіршення якості українського контенту? Ну це, мабуть, тема для окремого матеріалу.
– До речі, а чим закінчилася ваша історія із серіалом «Плеяда»?
– Ним давно вже зацікавилися на «1+1». Але ми цей проект поки заморозили, бо тих грошей, що для нього потрібні, наразі ні в кого в країні немає.
Проект «Плеяда» про класиків української культури тимчасово заморожений через брак коштів
А для міжнародних фондів це локальний проект – про нашу культуру, яку теоретично має підтримувати держава, бодай частково. Ми подавалися на конкурс Держкіно, але конкурси Держкіно вже навіть нецікаво коментувати: повірте, що готовність у нас була на найвищому рівні, актуальність та унікальність проекту очевидна, причина відмови не в цьому. Та й Олександр Ткаченко колись викликав нас на розмову щодо «Плеяди» – навіть думав, де взяти гроші. Але так і не придумав (посміхається). Втім, «1+1 Україна» дуже хочуть зробити «Плеяду» – може, вже після перемоги вийде, бо тема стає лише дедалі актуальнішою.
А взагалі в нас у розробленні шість проектів. Мене так надихають наші герої, що мені весь час видається, що я зробила замало, тож намагаюся робити чимраз більше. Тому як автор ідей я готова ділитися проектами з колегами вже в стадії готового девелопменту: бо виробляти все своїми силами нереально.
