Війна триває, але й життя триває також. Сьогодні, попри надскладний рік, відчиняє двері фестиваль авторської анімації LINOLEUM 2022. Щоправда, зважаючи на обставини, робить він це віртуально, і всю програму можна подивитись онлайн, причому не лише в Україні. Напередодні старту фестивалю ми поговорили з його директоркою Анастасією Верлінською. Розмова вийшла довгою, але цікавою: не лише про реалії, за котрих готувався цьогорічний LINOLEUM, а й про те, як незалежна українська анімація виживає під час війни та які перспективи на майбутнє має.
– Насте, чому ви вирішили проводити фестиваль, хоч і онлайн, а не стали переносити його на наступний рік?
– Щиро кажучи, для мене навіть не стояло питання, проводити LINOLEUM чи ні. Напевно, я так звикла працювати, що умови навколо мене не мають особливого значення (сміється). Коли почалася повномасштабна війна, я зрозуміла, що планувати щось у офлайн-форматі неможливо, адже у лютому ніхто не знав, що буде у вересні. До того ж першими місяцями я не дуже думала про фестиваль: у цей час до нас сипалося дуже багато запитів від європейських колег і друзів, які або пропонували допомогу, або просили контент – щоб показати українську анімацію на міжнародних майданчиках.
Єдине, що я продовжувала робити щодо фестивалю, – це переглядати заявки, які надходили, оскільки прийом розпочався саме в лютому, буквально за кілька днів до вторгнення. Тоді, до речі, ніхто з закордонних партнерів не питав, чи буде взагалі фестиваль: усі були певні, що його не буде. Проте заявки надсилали (загалом їх отримали майже 2,6–2,7 тис.), а коли ми оголосили, що фестиваль усе ж буде і буде в онлайні, ніхто нічого не відкликав, не попросив додатковий fee за показ чи щось таке. Повертаючись до питання, я навіть не думала про скасування цьогорічного LINOLEUM – просто шукала можливості його зробити. А на початку ще й був цей адреналін: зараз ми все зробимо та всіх рознесемо (посміхається).
– До речі, розкажи, як для тебе почалася повномасштабна війна?
– Я була вдома в Києві з дитиною, а чоловіка з нами не було – він часто їздить у відрядження, і тоді було одне з них. До того ж у малого за кілька днів до 24-го почався ковід. На щастя, він уже трохи відходив від хвороби, проте я на ніч вимкнула дзвінки на телефоні, тому ані вибухів, ані повідомлень про них не чула. А коли прокинулася десь о шостій ранку, побачила мільярд пропущених від чоловіка і спершу подумала, що він забув ключі та стоїть під дверима. Коли ж перетелефонувала, він почав кричати, що Київ бомблять, потрібно збирати речі й тікати. Одне слово, я дістала купу інформації, яку, звісно, не стала перевіряти, а просто почала панікувати. Тривожної валізки в мене не було, я зібрала заздалегідь лише документи, тому покидала якихось речей, взяла малого та поїхала. Вже в машині я зрозуміла, що забула приблизно все, а коли виїхала на проспект Перемоги й побачила той корок до Житомира, зрозуміла, що того дня нікуди не доїду. Ба більше, за цей час я послухала, що насправді відбувається, зрозуміла, що все не так страшно (бо в моєму первинному розумінні «бомблять Київ» – це ледь не килимові бомбардування), і розвернулася додому, аби дочекатися чоловіка і разом вирішувати, що робити далі. Зрештою, з Києва ми виїхали вже разом лише наступного дня і поїхали до Львова, де живуть мої батьки. Там провели перший місяць, потім я виїжджала за кордон на певний час, але вже повернулася.
– До Львова чи до Києва?
– До Львова, позаяк у Києві ми мешкаємо у ЖК, куди вже двічі прилітали російські ракети. Нам поки що щастило – квартира ціла, але жити там, особливо з дитиною, наразі страшно.
– Повернімося до фестивалю. Якою мірою, за твоїми відчуттями, він зараз актуальний для глядачів – чи видно зацікавленість, скажімо, з динаміки реєстрацій?
– Реєстрації в нас передбачені лише на лекційну частину, зараз їх майже 700. Це доволі немало, але я від самого початку не плекаю надій, що в нас буде велика аудиторія. Мені навіть здається, що ми виграли б більше, якби проводили фестиваль в офлайні: попри купу обставин, люди б прийшли. Це суб'єктивна оцінка, бо нещодавно я просто сходила в кіно та зрозуміла, який це кайф. Що ж до наших показів, то їхню статистику дізнаємося вже за фактом. До речі, цього року ми доклали зусиль, аби стрічки фестивалю можна було дивитися не лише на території України, а й у тих країнах Європи, де зараз велика кількість наших біженців: у Польщі, Чехії, Естонії, Словаччині, Румунії, Латвії та Литві. Не всі автори змогли надати такий дозвіл, але у більшості все ж вийшло. Щось загадувати зараз не хочу, проте вважаю, що культура в нинішній ситуації важлива, оскільки здатна бодай ненадовго відволікти. А відволікатися потрібно: не можна 24/7 перебувати в інформаційному полі та не втратити глузду.
До речі, кілька офлайн-показів у нас таки буде: наприклад, 17–18 вересня в Чернівцях, 10–11 вересня – у Харкові. Я туди не поїду, позаяк маю бути в Києві, але поїде мій колега Алекс Малишенко: здається, для нього це guilty pleasure – організовувати щось у містах, які бомблять.
– З Чернівцями, певна річ, простіше, але як ви розв'язуєте питання безпеки у Харкові, куди прилітає ледь не щодня?
– Щиро кажучи, я досі не знаю, що за локація буде (посміхається). Алекс мені так і сказав: це секретне місце, про яке глядачі дізнаються за два дні до події.
– Навіщо ви робите покази у Харкові – аби люди могли якось розрадитися?
– Так, але я навіть не знаю, чи залишився у місті хтось із нашої аудиторії. Раніше ми туди їздили щороку, але зараз аніматори (принаймні ті, яких я знаю) з Харкова поїхали. Подивимося: мені насправді й самій цікаво, бо я здебільшого працюю інтуїтивно, а не спираючись на якісь дані. Тому, якби мене спитали, як робити правильно, я б не змогла відповісти. Також я б хотіла влаштувати покази в Ірпені та Бучі, бо люди з дітьми туди поступово повертаються. Але для цього потрібно десь знайти пересувний кінотеатр або ж домовитися про безпечні приміщення з місцевою владою, тож реалізація поки в процесі.
Минулими роками фестиваль збирав чималу аудиторію, але цього разу офлайн-покази відбудуться лише у Чернівцях та Харкові
– Наскільки я розумію, цьогоріч державного фінансування LINOLEUM не отримав. Як ви розв'язували питання грошей?
– Так, держфінансування цього року зі зрозумілих причин немає, але нам пощастило: торік ми отримали грант від British Council на проект I'M FINE! – про вигорання, емоційні та творчі кризи. І фактично нині за підтримки British Council у межах Сезону культури Велика Британія/Україна в нас відбуваються два покази: власне програма I'M FINE!, де зібрані тематичні анімаційні фільми про емоційне вигорання, а також програма Sensitive Content («Неприйнятний контент»), яку ми додали вже після початку повномасштабного вторгнення. Це дуже важка для перегляду, але важлива добірка іноземних стрічок, котрі так чи інакше віддзеркалюють те, що наразі відбувається в Україні. Там лише шість фільмів, проте, як на мене, вони дуже влучно розкривають, що ж таке цей неприйнятний контент на сьогодні. Крім того, ми проведемо чотири лекції за підтримки Projector Library, також заплановано два воркшопи з арттерапії: один для дітей, другий – для педагогів та психологів, аби вони використовували здобуті навички у своїй практиці.
Повертаючись до фінансування: частину ми закрили за допомогою British Council, а решту вирішили зібрати донатами. Я звернулася до європейських колег – є така Спілка європейських анімаційних фестивалей, і ми почали шерити інформацію про те, що й куди можна надсилати. Звісно, витрати є: нам потрібно було перекладати купу фільмів, створювати для них субтитри, оплачувати дизайн та SMM. Але мені дуже пощастило з людьми, бо багато хто допомагає фестивалю на волонтерських засадах. Грошей, щиро кажучи, вдалося зібрати дуже мало, але їх вистачить, аби покрити супербазові витрати. Решта – це волонтерська діяльність моїх друзів та знайомих, особливо я вдячна Mate Agency. Наприклад, коли фінансова ситуація була вже більш-менш зрозумілою, наші куратори Юля Кузнєцова, Жанна Озірна й Анна Ігнатова склали програми, і ніхто навіть не спитав, чи буде за це якась платня. Загалом, можна сказати, що бюджету у фестивалю майже немає – його зробили добрі люди (посміхається).
– Бюджету немає, але витрати все ж є. Якою мірою вони у разі онлайну менші за ті, що потребує офлайн-формат?
– Це значно дешевше, але справді, витрати є. Взяти, наприклад, MEGOGO. Вони безкоштовно надають майданчик та лендинг, проте нам однаково потрібно перекладати фільми, створювати постери тощо. Тобто якісь витрати з переходом у онлайн зникають, але якісь і з'являються. Гадаю, загалом цей формат дешевший відсотків на 40. У разі офлайну найбільші статті бюджету – це локація, технічний супровід (якщо локація його не включає) та організація іноземних спікерів. У останньому випадку потрібно платити не лише за квитки та розміщення, а ще й податок на додане благо – це купа додаткових відсотків з усього, що гості роблять тут. Витрати виходять такими, що на них можна було б привезти ще декількох спікерів. У разі онлайну всього цього немає.
Зазвичай набільші витрати в організації фестивалю – це локація та її технічний супровід. У разі онлайну ані того, ані другого немає
– Ти вже трохи торкнулася програми «Неприйнятний контент», що також є загальною темою цьогорічного фестивалю. Розкажи, що було первинним – програма чи тема?
– Тема фестивалю – дуже складна річ, позаяк її суть змінювалася кілька разів, і наприкінці я вже буквально психувала. Нам потрібно було зробити опис, але ідеальне формулювання не знаходилося. Спочатку «Неприйнятний контент» був про те, що соцмережі блюрять фотографії звірств, котрі вчинила російська армія [в Україні]. Тоді ми зробили перший опис, і це фактично був сарказм над Європою, яка типу занепокоєна, але не робить нічого, аби завадити росіянам. Проте певної миті це змінилося, допомога від європейців стала набагато активнішою та відчутнішою, і наш опис, звісно, втратив актуальність. Тоді ж стало зрозуміло, що до вересня обставини знову можуть змінитися. Водночас у період із квітня по червень мені вдалося побувати на кількох міжнародних фестивалях, де до мене нарешті дійшло, що ж таке наразі цей «Неприйнятний контент». Якщо стисло, це бан російської культури. Річ у тому, що майже всі іноземці питали, чому ми намагаємося кенселити російську культуру – мовляв, хіба вони у чомусь винні? Загалом оця тема «хароших руських» була скрізь, і ці нескінченні питання певної миті мене просто дістали. Звісно, з раціонального погляду є якісь росіяни, котрі зараз допомагають українцям та Україні, і вони умовно «хароші», але ж це не скасовує факту війни. Під час Другої світової ніхто не переймався питанням «хароших німців».
До того ж зараз російська культура більше використовується проти нас, аніж для допомоги. Таких прикладів безліч, узяти бодай інтерв'ю Сергія Лозниці (хоча це умовний українець), де він сказав, що банити російську культуру не потрібно, а наступного дня всі пропагандистські медіа підхопили меседж «Український режисер заступився за російську культуру». Їхня пропаганда завжди використовуватиме будь-що на свою користь, і не лише нам, а й усьому світові потрібно ставитися до цього з великою обережністю. Всім своїм закордонним знайомим я намагалася пояснити, що на персональному рівні вони, звісно, можуть продовжувати спілкуватися зі своїми російськими друзями, але, коли йдеться про міжнародний рівень, міжнародний фестиваль, доведеться робити вибір: або support Ukraine, або ви показуєте російські фільми. Робити одночасно і те й інше не вийде, бо зараз це речі, що взаємовиключаються.
– Процеси, котрі зараз відбуваються в анімації, ідентичні процесам у креативній індустрії загалом. Чи все ж є відмінності?
– Якщо говорити про загальні процеси, то так, вони в анімації ідентичні тому, що відбувається в інших сферах. Найбільшу підтримку України я відчула у Східній Європі: були навіть випадки, коли люди починали плакати від співчуття, і мені доводилось їх заспокоювати. Не скажу, що в цьому регіоні всі прагнуть повного бану російської культури, але вони набагато краще за інших розуміють, що взагалі сталося і чому ми, українці, так на це реагуємо. У Західній Європі все складніше. Наприклад, я була на фестивалі в Австрії, де, як і скрізь, зі сцени говорила про ситуацію в Україні, а одночасно фестиваль організував виставку двом російським аніматорам, що втекли зі своєї країни, бо були опозиційними до влади. У своїй промові я спробувала пояснити, чому це, на мою думку, недоречно, а після до мене підійшли дві дівчини і почали не те щоб булити, але хотіли домогтися зручних для себе відповідей. Одна з них узагалі сказала щось на кшталт того, що я маю подякувати цим російським аніматорам за підтримку, і взагалі не хотіла почути моєї позиції, хай що я говорила. Підозрюю, вона має якийсь зв'язок із росією, хоча живе в Австрії, і таких людей там доволі багато. До того ж повномасштабна війна почалася більш ніж пів року тому – люди, хоч як банально це звучить, втомилися. Це в нас немає вибору, ми мусимо стояти до кінця, а для них війна – щось досить далеке.
– Ви сформулювали, що означає «Неприйнятний контент» як тема всього фестивалю. А що з однойменною програмою: стрічки, які до неї увійшли, віддзеркалюють те саме?
– Ні. Вони радше про війну загалом. Доволі складно було б знайти фільми, що перегукувалися б із тією лінією, яку ми апрувнули. Зрештою, «Неприйнятний контент» можна трактувати в обидва способи, й обидва будуть правильні, а свою позицію ми демонструємо у трейлері.
– Ти писала, що цю програму склали швидко. Чому? Було багато тематичних фільмів і вам лишалося тільки обрати, чи, навпаки, їх назбиралося лише шість?
– Фільмів було чимало, і нам, звісно, довелося провести певний ресьорч. Але майже всі ці стрічки, крім, здається, двох, уже були на нашому фестивалі у минулі роки, і, щиро кажучи, вони просто самі собою склалися у моїй голові в певну послідовність. Тому й вийшло швидко, хоча спершу був лонгліст, передивившись який, я зрозуміла, що в програмі мають бути ці шість стрічок.
– Чи були складнощі з наповненням інших програм? Наприклад, ви на місяць продовжували набір для українських учасників – чому?
– Бо з українською анімацією цьогоріч зі зрозумілих причин справи не дуже добрі: багато виробництв, які були заплановані раніше, стали на паузу або взагалі скасувались, а ми в результаті отримали дуже небагато заявок з України. В конкурсі комерційної анімації є роботи українських режисерів у порівняно нормальній кількості, а от щодо незалежної – тут справи гірші. Ми ж цього року навіть відмовилися від українського конкурсу, оскільки заявок від професійних аніматорів майже не було. Натомість отримали багато робіт, які можна було представити у секції New Faces, де ми зазвичай показуємо проекти молодих авторів. Зрештою вирішили об'єднати ці програми, але конкурсу не робити.
Узагалі такий конкурс, як на мене, зараз би мав дивний вигляд: ми не влаштовуємо змагань, а спрямовуємо всі зусилля на те, аби максимально показувати українську анімацію скрізь, де це можливо. Добірка дістала назву «Українські голоси», і це досить символічно, бо фактично повномасштабна війна дала змогу українцям бути почутими на багатьох рівнях, зокрема анімаційному. Наприклад, із початку вторгнення ми зробили приблизно 30 показів за кордоном. Іще одна проблема формування програми – майже всі фільми від українців дуже короткі, по 30 секунд, по 1–2 хвилини. Тобто з цього було б важко зробити повноцінну програму на годину чи більше. В нас вийшло зробити 25 хвилин, але туди увійшло 12 чи 14 фільмів, і багато з них – рефлексії на те, що автори відчувають уже під час воєнних дій.
– Чому авторам зараз простіше створювати короткі стрічки?
– Гадаю, це необхідний емоційний відгук. Війна – величезний емоційний стрес для всіх, кожен проходив стадію, коли не було жодної впевненості у майбутньому, навіть найближчому. А аніматори – це творчі люди, що сприймають усе гостріше за інших. Грубо кажучи, для них створення фільмів – це терапія, де вони можуть вилити свої емоції. Водночас анімація – дуже часоємний процес, і якби людина взялася до створення 15-хвилинної стрічки, то закінчити її вдалося б не раніш як наступного року. А що коротший хронометраж – то швидше ти зможеш закінчити історію та поділитися нею зі світом.
– Попри те що цього року ви нікого не привозите особисто, на фестивалі запланована масштабна освітня програма. Чи виникали труднощі з її наповненням, чи вдалося організувати всіх, кого хотілось? І чиєю участю особисто ти пишаєшся найбільше?
– Я відразу знала, що не робитиму дуже великої лекційної частини, бо, щиро кажучи, навіть на сьогодні до кінця не розумію, що саме зараз потрібно українським аніматорам. Проте дуже круто, що ми організовуємо лекції у межах проекту I'M FINE! Це саме те, що зараз може допомогти людям: або щось дізнатися, або загалом набути розуміння, як поводитись у певних ситуаціях. Загалом же в нас заплановано дев'ять лекцій, і я рада кожній із них, але буде чотири іноземці, котрих я хотіла привезти в Україну дуже давно. Власне, цьогоріч вони мали приїхати, але завадила війна. Серед них – британська аніматорка Джоанна Квінн, чиї роботи кілька разів номінувалися на «Оскар», а торік її стрічка «Мистецькі справи» брала участь у конкурсі LINOLEUM. Також у нас буде Урі Кранот, данський режисер, якого я хотіла привезти, напевно, років зо три поспіль, але він викладає, і, позаяк фестиваль відбувається на початку вересня, у нас повсякчас виникали накладки. Дуже втішена, що саме зараз він візьме участь у фестивалі, бо його роботи завжди мають політичний аспект, а сьогодні це дуже актуально. Наприклад, його остання стрічка «Кат удома» розповідає про те, що відчуває кат, коли повертається з роботи. До речі, цей фільм є частиною програми «Неприйнятний контент». Ну і, звісно ж, Прійт Пярн – естонський аніматор і жива легенда анімаційного світу. Я з ним не була знайома очно буквально до цього літа, і вперше ми зустрілися на фестивалі в Хорватії. Це неймовірна людина і неймовірний професіонал, я дуже щаслива, що він стане частиною нашого фестивалю. Взагалі я розумію, що якби цього року запросила більше людей, особливо з огляду на онлайн-формат, то й лекторів у нас було б більше. Але по-перше, я на персональному рівні не стягну більшої кількості людей, а по-друге, на етапі підготовки в мене не було розуміння, якою мірою взагалі ця частина матиме попит, тому не хотілося сильно її завантажувати.
– За твоїми відчуттями, як війна впливає на анімацію, зокрема незалежну? Що взагалі відбувається у цій галузі сьогодні?
– Якщо казати про незалежну, то однозначно погано. Вона здебільшого тримається на державному фінансуванні, якого зараз немає, і неможливо спрогнозувати, коли воно відновиться. Зараз ті умовно п'ять компаній, котрі опікувалися незалежною українською анімацією, просто не працюють. Або волонтерять. Або аніматори шукають підтримку за кордоном, щоб отримати бодай якесь фінансування для своїх проектів. Одне слово, все має такий вигляд, що й надалі ситуація буде дуже прикрою. Я дуже переживаю щодо цього, оскільки наш фестиваль саме про те, аби розповідати світові про українську анімацію, якої невдовзі може не стати.
– Через війну не з'явилося більше можливостей для отримання міжнародного фінансування, якихось грантів?
– На них треба вміти подаватися. Навіть я не завжди розумію, які папери куди треба заповнювати. Це продюсерська робота, на котрій аніматори часто не розуміються. Так, зараз є багато резиденцій, що закривають людині базові потреби, аби вона могла просто сидіти, працювати й не думати, де заробити грошей (за такою програмою ми вивезли до Австрії українську аніматорку Аню Дудко). Але це точкова історія, загалом ситуації вона не виправить. Подивимося, що буде далі. Можливо, Держкіно, яке зараз вдалося до незрозумілих і нікому не потрібних реорганізацій Довженко-Центру, почне допомагати індустрії, зокрема незалежним аніматорам, щоб вони могли подаватися на міжнародні гранти. Це можуть бути консультації, збір документів – будь-що, аби аніматори мали змогу творити далі.
