Повномасштабна війна стала неабияким випробуванням для всіх українців, проте є галузі, де життя взагалі перевернулося з ніг на голову. Один із таких сегментів – телебачення. З одного боку, його працівники стали справжніми бійцями інформаційного фронту, забезпечуючи інформування українців за допомогою телемарафону, а з іншого – решту процесів, серед яких виробництво розважального контенту, довелося поставити на паузу, що тривала майже рік. Лише тепер, здається, анабіоз завершується: спершу в ефірі мовників, які не залучені до марафону, з'явилися проекти, зняті до 24 лютого, а невдовзі найсміливіші почнуть показувати контент, створений вже під час війни.
Одним із таких проектів стане чотирисерійка під назвою «Я – Надія», що її для телеканалу «2+2» знімає продакшен Sfera Film. Це, як і годиться у воєнний час, актуальна історія про працівників швидкої допомоги, котрі, попри страх і втому, обстріли та бомбардування, мужньо тримають оборону на своєму фронті у перші місяці повномасштабного вторгнення в Харкові. Саме цією стрічкою «2+2» наприкінці минулого року вирішив відновити власне серіальне виробництво, і пропустити таку подію я не могла – тому за першої ж нагоди вирушила на знімальний майданчик проекту.
На щастя, далеко їхати не довелось, адже однією з локацій стала справжня столична лікарня. Можна було б подумати, що це через постійні відключення світла, але ніт: в медустановах його справді не відключають. Та навіть якби це сталось, у групи завжди є із собою генератор
Тут річ радше у реалізмі: ну а де ще мають відбуватися події серіалу про медиків, як не в лікарні?
Та й акторам, серед яких Антоніна Хижняк і Валерій Астахов, у таких умовах простіше вжитися в екранні образи
Даніїлу Мірешкіну у формі лікарня також личить
Та й швидка також
В основі стрічки – не просто події перших місяців повномасштабної війни, що відбувалися з медиками швидкої у Харкові, а цілком реальна історія двадцятирічної дівчини на ім'я Анна Андрющенко. Принаймні саме її розповіді про професійне життя у лютому-березні 2022 року надихнули авторів Артема Кобзана й Андрія Віштака на написання сценарію, а креативний продюсер «2+2» та шоуранер «Я – Надія» Сергій Карпенко запропонував мовнику перетворити це на серіал.
«Від початку повномасштабної війни ми почали думати над різними історіями, дивитися на ідеї, які нам надсилали автори. Хотілося створити проект, так би мовити, по гарячих слідах, про події та відчуття, які ще в пам'яті українців. Водночас ми розуміли: перебуваючи в стані війни, не про все можна говорити, а знімати серіали й поготів, бо далеко не всі історії мають фінал. Тож, коли я почув про ідею серіалу «Я – Надія», мені вона видалася актуальною і доречною», – пояснює Сергій, додаючи, що одним із важливих моментів було те, що історія Ані вже має фінал, причому щасливий: з часом вона все ж виїхала з Харкова, зараз працює на «швидкій» у Києві.
Крім того, стрічка, за словами Карпенка, – це данина та подяка всім людям, які після повномасштабного вторгнення залишились в Україні, нікуди не поїхали та весь час були на своїх місцях: «Коли я робив допис про «Я – Надія», то написав: слава ЗСУ, слава Україні, слава українцям. І тепер повторюся: це саме про «слава українцям» – про всіх, хто тримає свій фронт!»
Звісно, створювати проект команді доводиться у прямому сенсі у воєнних умовах. Одне з найбільш болючих питань – бюджети виробництва. Грошей тепер значно менше, ніж було до повномасштабного вторгнення. «Наприклад, гонорари у нас скоротились на 40–60%. Тому я дуже вдячний і авторам, і всій групі, що працює над проектом, за розуміння, завдяки котрому стрічку вдалося створити. Але також можу з упевненістю сказати, що попри зменшення бюджетів, ми видали максимальну (і навіть більше!) якість», – зізнається Сергій.
Хай які є бюджети, на каналі зазначають: це виключно закумульовані мовником кошти, і про держпідтримку або копродукцію у разі цього проекту не йдеться. Та канал активно працює над залученням зовнішніх інвестицій і 2023 року розраховує на держфінансування для виробництва проектів про боротьбу з російською агресією.
Утім, фінансові труднощі – не єдині випробовування виробників проекту. По-перше, ще на етапі написання сценарію авторам доводилося вмикати самоцензуру, аби серіал залишався щирим і близьким до життя: події минулої весни ще живі у пам'яті багатьох українців, тому обман одразу б відчувся. По-друге, певні складнощі були й під час зйомок, особливо в тих містах, які раніше перебували під окупацією. «Багато чого ми просто не могли собі дозволити, бо там уже живуть люди, і вони б просто не зрозуміли тих чи інших кроків», – зазначає Сергій Карпенко.
Режисер проекту Денис Тарасов додає: «З погляду самоцензури найголовніше у цьому проекті те, що історія, за якою ми створюємо стрічку, вже відбулася. Ба більше, вже відбулось її певне переосмислення, а поспілкувавшись із прототипом нашої героїні, ми чітко розуміли, що і як потрібно знімати. Що ж до складнощів під час зйомок, то справді, багато чого ми просто не могли зробити. Наприклад, прильоти, бо у воєнний час вибухи на деокупованих територіях, де живуть люди, були б вкрай недоречними. Тому зводили такі рішення до мінімуму, а там, де не могли без них обійтися, вдавались до різних творчих хитрощів».
Проект здебільшого знімали у Києві, Ірпені та Харкові, причому найголовнішим питанням для творців була безпека групи. І без екзотики не обійшлося: наприклад, деякі локації буквально досліджувалися спеціалістами, аби туди змогла зайти команда серіалу.
«У нас була одна історія, яку знімали у Маковищі під Києвом, – згадує виробничий продюсер проекту Роман Омельчук. – Нашою локацією було місцеве поле, котре, як і все село, раніше було окуповане військами рф. До того ж саме цим полем пересувалася російська техніка, тому, звісно, після деокупації там лишилося багато снарядів та мін. Аби там знімати, ми домовлялися з ДСНС, групою розмінування, котра виїхала на місце. Ми показали, де саме та в якому напрямку хочемо знімати, а вони, відповідно, виділили нам невеликий шматочок цього поля та просто перед нами обходили його з металошукачами. На щастя, саме там жодних вибухонебезпечних речей не виявилося».
Зважаючи на воєнні обставини, у котрих працювала команда проекту, погодження бажаних для зйомок локацій також відрізнялося від того, як це відбувалось у мирний час. «Усі потрібні локації ми погоджували на кількох рівнях. Спершу попереджали військову адміністрацію, потім вони спускали це нижче за своєю ієрархією – наприклад, селищному чи міському голові. Коли потрібно, як у разі з небезпечними територіями, підключалася ДСНС, але здебільшого ми писали запити до МВС, аби поліцейські на місцях знали, що ми зніматимемо», – пояснює Омельчук.
З міркувань безпеки під час зйомок група трималася подалі від інфраструктурних об'єктів, а в Харкові, де за сценарієм відбуваються всі події, знімали лише заявочні плани. Та навіть цього вистачило, щоб група залишилася без двох коптерів. «Ми погодили зйомки у Харкові та вирушили на місце (точніше, на Салтівку) разом із представником аеророзвідки. Підняли коптер, якийсь час познімали, і вмить дрон просто почало зносити в шістнадцятиповерхівку, після зіткнення з котрою він упав на землю. Ми здивувалися, навіть представник аеророзвідки сказав, що такого ще не траплялося. Він також спробував підняти свого коптера, та сталося те саме. Судячи з усього, коптери були уражені засобами РЕБ», – згадує Роман, додаючи, що виконати завдання та завершити аерозйомку все ж удалося.
Диявол завжди криється в деталях, і у цьому проекті з ними все гаразд. Принаймні номери на машинах швидкої харківські, тож підміни міст глядач, можливо, й не помітить
Зважаючи на медицинську тематику серіалу, на майданчику часто були присутні справжні лікарі швидкої допомоги. Їхнім завданням було стежити, щоб актори в кадрі правильно проводили медичні маніпуляції, причому, за словами режисера, жодна з них не відбувалася без компетентного нагляду.
«Таких консультантів у нас було декілька, а кожен лікар має власний підхід буквально до всього – від обробки рани до перев'язки. Тому ми також вирішили користуватися різними способами, аби наш проект вийшов максимально схожим на реальне життя», – пояснює Тарасов.
Молода лікарка швидкої Анна Андрющенко, що надихнула Артема Кобзана та Андрія Віштака на написання сценарію серіалу «Я – Надія», також брала участь у створенні проекту, але не від самого початку. Річ у тім, що продюсери не були певні, що дівчина оцінить ідею стрічки про саму себе, проте всі страхи виявилися безпідставними. «Автори сценарію, звісно, спілкувалися з Анею під час написання, проте я познайомився з нею лише на початку знімальнго процесу. Ми запросили її на майданчик, аби познайомити з акторами та групою, і це був дуже крутий та емоційний момент: плакали всі, навіть я», – ділиться спогадами Карпенко.
До речі, пильний глядач зможе побачити Анну на екрані: за підказкою творців у певний момент головна серіальна героїня Надія, роль якої грає Вероніка Дюпіна, перетнеться зі своїм прототипом на паркінгу для карет «швидкої». Тож майте на думці та дивіться серіал уважно!
Хоча основою проекту є історія Андрющенко, крім неї автори розповідають й інші сюжети з життя харків'ян у перші місяці повномасштабного вторгнення.
Один із них – історія мами Анни. В реальному житті жінка працює водійкою швидкої, а в серіалі її зіграла Ірина Мак
Утім, повного збігу з реальністю, звісно, очікувати не слід: художнє переосмислення у кожному разі перемагало, а всі можливі співпадіння (якщо, наприклад, хтось упізнає себе на екрані) автори просять уважати випадковими. З іншого боку, історії, котрі лягли в основу стрічки, настільки універсальні для нашої країни, що будуть знайомими та зрозумілими для жителів не лише Харкова, а й усіх регіонів. Критики в плані реалізму автори чекають хіба що з боку справжніх медиків, але, за словами режисера, й на це є пояснення: «Лікарі завжди працюють за протоколами, а у нас були моменти, коли цих протоколів не дотримуються. Медики можуть сказати, що в реальному житті так не буває. Але в тому-то й річ, що під час війни можливі нестандартні ситуації, і ми спеціально додали це до сценарію», – пояснює Тарасов.
Точної дати прем'єри у проекта поки немає, але творці сподіваються, що реліз відбудеться на початку поточного року – орієнтовно навесні. Дуже раджу дочекатися та на власні очі побачити, що вийшло з одного з перших серіалів, знятих у воєнний час та у воєнних же умовах. Його творці не приховують: було складно, з'явилася купа нових викликів, проте всі, хто брав участь у виробництві, робили свою справу залюбки. Бодай тому, що цьому передувала перерва майже в рік і повернутися на знімальний майданчик було за щастя.
Сподіватимемося, що віднині таких перерв не буде, телевізійники матимуть що знімати, а глядачі – дивитись. І нехай «Я – Надія» стане лише першою ластівкою.
