Цьогоріч Україна була представлена на Венеційському міжнародному кінофестивалі стрічкою Анни Бурячкової «Назавжди-Назавжди», що змагалась у програмі Orizzonti Extra. Історія про складні взаємини київських підлітків наприкінці 90-х зібрала повний зал іноземців і добрі відгуки. Та передувала цьому моменту складна виробнича історія: від написання сценарію під час карантину до монтажу в розпал повномасштабної війни з росією.
Стрічка стала першою повнометражною роботою Анни – досвідченої режисерки, що спеціалізувалася на сервісних зйомках, кліпах і рекламі. Про перехід від короткої форми до повного метру, свій особливий метод роботи з молодими акторами, а також амбітні плани на ігрове та документальне кіно – в інтервʼю Бурячкової для MBR.
– Ви довго працювали в рекламній індустрії і вже геть не дебютанткою прийшли до створення фільму «Назавжди-Назавжди». Розкажіть, з якими труднощами ви стикнулися під час зйомок повного метру. Як оцінюєте цей досвід?
– Насправді реклама та музичні відео дуже прокачують скіли – особливо коли це відбувається часто. І навчають розповідати будь-яку історію в дуже короткий термін. Про труднощі важко сказати. Але я дуже щаслива людина, позаяк уся команда, з якою я працюю і над кліпами, і над рекламою, пішла зі мною в кіно. Тож для більшості членів команди це був також перший повний метр. Утім, нам було дуже комфортно разом, що дуже важливо на таких великих проектах: маючи людей, з якими ти думаєш в один бік, можна зробити що завгодно.
– Чи вдалося втілити в життя все, що ви задумали?
– Мені здається, є два типи режисерів: ті, хто уявляє собі фінальну картинку ще на березі, та ті, хто, умовно кажучи, сприймає зйомки як шлях. От я радше такий режисер. Я розумію, чого хочу досягти, але у мене не було ідеальної картинки фіналу.
Фото – Леся Міра
– Розкажіть про складний виробничий шлях фільму «Назавжди-Назавжди». Адже на цей період припала і пандемія, і повномасштабна війна.
– Для мене завжди було важливо, щоб ця стрічка була як серцебиття підлітка: десь розганяється, десь сповільнюється, десь завмирає. І мені видається, весь наш виробничий процес був саме такий. Наприклад, написання першого драфту сценарію під час ковіду – це суперрозгін. Потім подання на Держкіно, отримання фінансування – підготовче сповільнення. Потім інтенсивна підготовка, інтенсивний знімальний процес. Далі у нас були амбіції закінчити монтаж за три місяці та перейти у постпродакшен. Але тільки ми зайшли в монтажний період, почалася повномасштабна війна. Це нас майже зупинило на три-чотири місяці. І справді було кілька моментів, коли здавалося, що шансів на завершення фільму майже немає. Але потім ми повернулися до роботи, змогли знайти додаткове фінансування, чудових партнерів і все завершити.
– Через війну процес постпродакшену був повністю перенесений до партнерів у Нідерланди?
– Ні. Ми з Юрою Резніченком, чудовим режисером монтажу, монтували разом у Києві. Першу чорнову збірку закінчили просто 24 лютого. Потім ми зупинились, а продовжили монтувати влітку минулого року. Потім іще трошки працювали восени. Далі була монтажна лабораторія в Празі. Вся наша історія співпраці з нідерландськими партнерами була побудована в такий спосіб, що ми українських спеціалістів, яких планували залучати до роботи, залучали. Наприклад, діалоги зроблені нашим звукорежисером Михайлом Закутським, атмосфера та зведення робилися нідерландськими партнерами, але за нашої присутності. Кольорокорекція створена на базі постпродакшену в Амстердамі, але Мариною Ткаченко. Так само з музикою: її написала Ліка Бугайова, яка частково перебувала в Лондоні. Потім ми це все звели в Амстердамі. Особливо я пишаюся нашим саунд-дизайном. Ідіть у кіно дивитися – там справді є чим пишатись у плані звукової партитури фільму.
– Розкажіть про ваше знайомство з продюсеркою фільму Наталією Лібет. Ви казали, що її віра у проект була одним зі стимулів зйомок «Назавжди-назавжди». Чи одразу вона повірила в цю історію?
– Мені здається, це був 2016 рік. Раптом мені у Facebook пише Наташа, якої я не знаю на той момент: «Привіт! У мене є ідея для короткого метру, зустріньмося». Ми познайомились. Там була класна задумка, написаний сценарій. Але це був не мій матеріал. Я намагалася щось зробити, але потім зрозуміла, що це для когось іншого. Втім, дружба вже була народжена, і далі Наташа весь час мене «пінала». Я мріяла зробити повний метр, але не знала точно, як це все працює, та водночас знала про якісь травматичні досвіди знайомих. Наташа не давала мені про цю мрію забути. Коли почалася пандемія, вона буквально в перший день зателефонувала: «От є Марина [Степанська], я з нею вже поговорила, починайте. Вам однаково немає чого робити». Можливості втекти вже не було, і це був добрий шанс відволіктися від того, що відбувалося. Тож Наташа – не тільки продюсерка, а ще й, можна сказати, хрещена мати цього проекту.
– Попри тривале знайомство, це була ваша перша співпраця з Наталією Лібет. Чи були моменти, де ви не погоджувались одна з одною, коли треба було щось переробляти?
– Ми одразу заходили в це як в авторський проект. Безумовно, коли співпраця триває довго, як-от зйомка фільму, є спірні моменти або суперечки. Але це все так обережно у нас ставалось, і це був радше пошук компромісів, ніж сварки. Я сприймаю це як наш спільний фільм, тобто не моє персональне кіно. В усіх, хто був залучений у процес, є свої творчі думки, те, що вони приносили. І продюсер – дуже творчий елемент цього процесу.
– Копродюсером фільму «Назавжди-Назавжди» стала нідерландська компанія Rinkel Film. 90-ті – не до кінця осмислений період навіть для українців, і збагнути ці часи комусь, хто тут не жив, складно. Чи потребували партнери додаткового пояснення, контексту? Чи пропонували вони свої зміни до монтажу?
– Нідерландські партнери промовляли вголос те, що їм було незрозуміло. Наприклад, на стадії постпродакшену ми намагалися прибрати всі артефакти сучасності, щоб була автентична атмосфера 98-го року. В кадрі були будинки, де багато кондиціонерів та утеплені стіни – я прописала, що ці елементи треба прибрати. У відповідь нідерландський продюсер пише: «98-го кондиціонери вже були. Які проблеми?» Я кажу: «Це у вас були кондиціонери. А в Україні такого майже не було». Потім він у мене питав: «Чого всі хлопці в кадрі такі мачо, а дівчата дозволяють їм образливу поведінку? От моя 15-річна донька так ніколи б не дозволила із собою поводитись». Я просто відповіла: «Так, 98-го у вас були і кондиціонери, і гендерна рівність». Утім, треба віддати належне, згодом він написав, що прочитав усі роботи Оксани Забужко щодо того, як режим впливає на сприйняття тілесності. І все зрозумів. Він справді робив домашню роботу.
Якщо дивитись, як фільм сприймають у європейських країнах, можна сказати, що цей водорозділ проходить десь по Берліну. Тобто всі, хто мав досвід умовного радянського табору, це розуміють. У Франції вже розуміння 50/50. Добре цю тему розуміють в Італії. Для британців зрозуміло, якщо говорити про жорстокість стосунків. Але в країнах Північної Європи, де все красиво та спокійно, це вже екзотика.
– Ви казали, що на кастинг фільму прийшло майже 1,5 тис. людей. Чому ви зупинилися на акторах, яких ми побачимо в кіно: Аліна Чебан, Єлизавета Цілик, Захар Шадрін, Артур Алієв. Чому саме вони були відібрані?
– Наприклад, про Артура я знала, що він зніматиметься в нашому фільмі, ще за рік до початку зйомок. Ми зустрілися на якомусь соціальному проекті, і я знала, що йому точно буде роль, оскільки він неймовірно талановитий і різноплановий (хоча це, звісно, не звільнило його від кастингу). З Захаром Шадріним мене познайомила Маша Халпахчі – на відкритті фестивалю «Молодість», у курильні. Я його запросила на кастинг, теж маючи впевненість, що він не піде без ролі. Єлизаветі Цілик подати заявку порадив наш знайомий актор Олександр Рудько.
Історія ще полягала в тому, що через інтимність на екрані ми не могли знімати акторів до 18 років. Вони всі мусили мати вигляд як 15–17-річні, але мали бути старшими. Тому ми довго не могли обрати головну героїню: була добра опція, але їй було менше ніж 18. Проте якоїсь миті я зайшла в Instagram та знайшла там Аліну Чебан.
Крім харизми самих акторів між ними мала відбуватися магія. І от між цією четвіркою сталася магія, і все спрацювало.
Фото - Святослав Сидоренко
– Розкажіть про свій нетиповий метод роботи з акторами.
– Я багато працюю в коротких формах із не акторами, і ця робота не може проходити з класичними репетиціями. Бо людина просто все завчить і механічно гратиме. Я ж шукаю відкриття якогось внутрішнього стану людини. Так само і з молодими акторами. Мені було важливіше, щоб відбувся цей контакт, тому ми грали в ігри, залучаючи також акторів, які виконують другорядні ролі. Безумовно, якісь складні сцени ми проходили. Але тут іще варто додати, що ми з операторкою Оленою Чеховською майже не працюємо зі сторібордом. Ми вибудовуємо сцену, і далі Лєна зі своєю психологічною камерою досліджує актора. Але для такого підходу треба мати абсолютно підготовлену локацію, підготовлене світло тощо. Багато фільмів знімаються в такий спосіб – це прийшло до мене з досвіду роботи з іноземними режисерами, за часів, коли я працювала другим режисером на сервісних проектах.
– Як молоді актори сприймали такий метод роботи?
– Мені здається, це була цікава подорож для всіх нас. На початку, коли я сказала, що класичних репетицій не буде, вони здивувались. Але згодом звикли. Для них це теж був певний рівень свободи та можливість привнести щось своє.
– Фільм був представлений у Венеції в альтернативній програмі Orizzonti Extra. Як на фестивалі сприйняли вашу стрічку? Чи була зрозуміла закордонним глядачам історія про українські 90-ті?
– За моїми відчуттями, реакція була хороша. Під час премʼєри ніхто з зали не виходив, усі залишилися на Q&A. Наступний показ був о третій дня, ще й в останній день фестивалю. І всі переживали, що туди прийде мало людей. Але актори сходили на цей показ і сказали, що зал був геть повний. Це була неочікувана для нас ситуація. Після показу люди почали впізнавати акторів, підходили до них, питали ще щось про фільм, ділилися враженнями.
– А якщо говорити про підтримку українців міжнародною спільнотою – чи зберігається вона?
– Мені видається, загальна підтримка є. І як на мене, Венеція фокусується саме на цій підтримці. Наприклад, один із програмних директорів повсякчас ходив зі значками з зображенням прапору України. Минулого року я була в Каннах – ми, власне, пітчили цей фільм. І було відчуття, ніби ми зі своїм болем заходимо на територію свята та комусь руйнуємо це свято. Хоча було багато й підтримки. Зараз ця підтримка відчувається як постійний потік.
– За досить короткий час у нас зʼявилася ціла низка стрічок-рефлексій про українські 90-ті: «Носоріг» Олега Сенцова, «Ти мене любиш?» Тоні Ноябрьової, «Я і Фелікс» Ірини Цілик, «Ла Палісіада» Філіпа Сотниченка, ваша стрічка «Назавжди-Назавжди». Як гадаєте, з чим повʼязаний цей тренд? Чому режисерам важливо висловитися саме про 90-ті? Чим цей період такий особливий?
– Якщо що, ми не домовлялися між собою (сміється). Мені здається, кого не спитай, хто жив у 90-ті, в усіх цей період викликає напруження. Коли не брати останні 1,5 року, це був найтемніший час на нашій памʼяті. І ми довго намагалися не дивитись у свою темряву.
Цей фільм іще й для всіх тих, хто не бачив себе в кіно. 1998 року я була підлітком і памʼятаю, як тоді виходило багато іноземного контенту. І ти дивишся той «Беверлі-Хіллз» чи якийсь фільм про 90-ті, бачиш, яке класне інше життя у цих підлітків. А потім ідеш вулицею, ввечері повертаєшся додому та думаєш: «Хоч би дожити». Хтось мені казав: от у росії на початку 2000-х почали зʼявлятися фільми, які рефлексують 90-ті. Але ж там морок. У нас насправді не було так темно, як у них. Тому це відповідь і західним фільмам і в певному розумінні вияв моменту, коли ми із сусідньою країною пішли в різні боки.
Фото - Лєна Чеховська
– В одному з інтервʼю ви казали, що мрієте екранізувати «Тигроловів» Івана Багряного. Торік цей проект, над яким ви також працюєте разом із Наталією Лібет, був переможцем конкурсу за підтримки Netflix. Але за словами продюсерки, поки не виходить отримати права на екранізацію. Чи вийшло налагодити контакти з родиною Багряного?
– Коли ми починали працювати над фільмом, усі права на твори Багряного були у відкритому доступі. Але потім сталася законодавча зміна, і тепер треба отримати дозвіл на зйомки від сімʼї. Ми зараз над цим працюємо. Але я нікуди не поспішаю. З Багряним не можна поспішати. Це проект, який не робиться на колінці, його не можна зробити з якимось мінімальним бюджетом.
– Чи вже є розуміння щодо фінансування? Чи вдасться залучити гроші з-за кордону з огляду на те, що за межами України «Тигролови» – не такий відомий твір?
– Насправді роман Багряного виданий багатьма мовами. Він мав добрі відгуки та рецензії в Штатах, Канаді, Європі. Мені видається, українці відкрили його для себе пізніше, ніж закордонні читачі. Ми ще до повномасштабного вторгнення про це активно думали, позаяк натура – один із головних героїв роману. Тайгу неможливо зняти в Пирогові. Навіть Карпатські ліси – це інша фактура. Звісно, ми не зніматимемо цього у справжній тайзі, але таких лісів не так багато у світі. Тому про копродукцію ми давно думаємо. Зараз шукаємо шляхів.
– Після премʼєри «Назавжди-Назавжди» у Венеції стало відомо, що наступною вашою роботою буде документальний фільм «Чи відчуватимемо ми знову» про вплив війни на внутрішній стан людей. Розкажіть детальніше про концепцію цієї стрічки.
– Зараз відбувається процес народження цього фільму. Я вже майже рік думаю про те, що війна змушує нас забороняти собі відчувати. Умовно кажучи, як я можу проживати свою драму, коли люди цілими багатоповерхівками вмирають за ніч. У багатьох є оця провина того, хто вижив. Постає питання, чи зможемо ми ще колись бути безтурботними – так, як колись були до повномасштабної війни. Це впливає на те, як ми проживаємо розставання, закоханість, як проживаємо те, що давало нам радість раніше. Як наше тіло це сприймає та до яких наслідків призводить. Як ми сприймаємо свою сексуальність зараз. Це історія про внутрішнє. Мені цікаво це досліджувати.
– Чи означають плани на документальне й ігрове кіно, що ви закінчили з рекламною індустрією?
– Ні. Я люблю коротку форму, люблю знімати рекламні ролики. Коли мене про це питають, я пропоную поглянути, як Іньярріту знімає рекламу, як Терренс Малік знімає рекламу. Я не вважаю, що це потрібно припиняти. Так само як і кліпи, котрі я продовжую знімати. Це просто різні дисципліни, які я дуже люблю. Тому я продовжуватиму знімати коротку форму.
– А що зараз відбувається у рекламній індустрії? Чи заходять до нас міжнародні проекти?
– Сервісний продакшен, безумовно, зараз не дуже добре працює в Україні. Але стаються українські локальні проекти. Так чи інакше, реклама продовжує зніматись, і кліпи у нас знімаються. Для мене кліпи – це можливість реалізувати все те, що ми не можемо реалізувати в кіно, позаяк це довгий процес. Але у мене за цей час є одне музичне відео – це Стасік «Герої вмирають», яке не могло бути не знятим. Було кілька цікавих пропозицій щодо інших проектів, але всі припадали саме на нашу активну роботу з фільмом. Тож сподіваюся, зараз, якщо будуть іще цікаві пропозиції, я зможу їх реалізувати.
