31 березня в Україні набув чинності Закон «Про медіа», що став основою ґрунтовної реформи, запустивши приведення вкрай застарілого медійного законодавства України у відповідність до європейського. Утім, не всі норми та механізми на практиці запрацювали саме так, як виглядали на папері, до того ж, на повну імплементацію закону потрібні чималі гроші, яких немає, та й державна система з різних причин подекуди чинить спротив реформі. Що змінилося за пів року дії нового законодавства, як триває робота над його покращенням та узгодженням всіх норм, які ресурси необхідні для запуску глобальних змін, як загалом проходить імплементація та чому реформу, яка вже відбулася, потрібно захищати від відкату назад, нам розповів член Національної ради з питань телебачення і радіомовлення Олександр Бурмагін – один із розробників Закону «Про медіа».
– Наприкінці минулого року, коли закон «Про медіа» тільки ухвалювався, медіаюристи оцінювали, що для його імплементації знадобиться приблизно десять років. А зараз, коли ви вже на практиці розумієте швидкість процесів, чи змінилася ця оцінка? Чи, можливо, у Нацради вона завжди була іншою?
– Коли Ігор Розкладай розповідав про десять років, ішлося не про імплементацію основних механізмів і процедур: він намагався показати, що це загалом системна, довга та важка робота. Тобто десять років – це термін, коли остаточно буде реалізовано норми в прикінцевих і перехідних положеннях, оскільки закон, запроваджуючи глибинну реформу, передбачав певні відтерміновані речі – наприклад, квоти європейського продукту, мовні питання. У нас з'явились онлайн-медіа, нелінійні аудіовізуальні сервіси, і, щоб не зашкодити ринку, закон передбачає відтермінування деяких норм до 2031-го чи навіть 2032 року: всі ці сервіси, нові суб'єкти мають перейти на мовні квоти, квоти європейського продукту поступово, щоб вони не закрились або не втекли за кордон, де може бути простіше регулювання (а потім не зайшли в Україну як іноземні аудіовізуальні сервіси). Ми маємо підтримувати українські медіа, тому передбачено перехідний етап для нових суб'єктів у сфері регулювання. І саме в цьому контексті Ігор казав про десять років.
Перелік нововведень, звісно, неповний – скоріше, аби окреслити основні напрями
Якщо ж говорити про основні механізми, то реєстрація, ліцензування вже відбувається. Почалося створення органів співрегулювання – це буде ще один важливий етап: 2 жовтня надійшли перші ініціативні заяви від медіа щодо трьох органів (онлайн-медіа, аудіальні й аудіовізуальні) та почався процес формування робочих груп, які мають напрацювати статутні документи. Реорганізація комунальних телерадіоорганізацій у публічні аудіовізуальні – вагома частина великої реформи – орієнтовно розпочнеться у жовтні: ми готуємо три нормативно-правові акти, які мають запустити ці процеси. Тому я гадаю, що всі базові речі будуть зроблені за рік існування закону, десь на квітень-травень 2024-го. Зокрема, інструменти або регулювання, які вперше з'являться в Україні.
– Про що йдеться?
– Одним із непростих питань для нас є підзаконний акт, який допомагатиме обраховувати ринок медіа в Україні. Ми розробляємо його з Антимонопольним комітетом, аналізуємо досвід багатьох європейських країн. Ринок медіа дуже специфічний, навіть починаючи з питання, що рахувати – аудиторію чи гроші.
Аби розробити ефективні та реально дієві механізми, потрібен час, професійна дискусія, тому окремі деталі, можливо, будуть реалізовані пізніше. Але за рік будуть запущені всі базові моменти реформи, створені органи співрегулювання, будуть уже навіть кодекси з критеріями щодо контентних обмежень. Тож, по суті, можна буде говорити, що реформа реалізована, просто з відтермінуванням певних етапів.
– Якщо оцінити вже зроблене, чи можна виділити кілька основних пунктів: переваги, проблеми або моменти, які треба переробити?
– Ще в процесі ми як розробники (я був у робочій групі, котра цей закон писала, скажімо так, руками) розуміли, що ухвалення закону «Про медіа» не скасує необхідності подальшої нормотворчості та напрацювання певних змін. Закон «Про медіа» змінив законодавство, яке було чинним 25–30 років і було застарілим навіть на рівні термінології, запровадивши геть нові механізми, нові процедури, нову термінологію. І ми розуміли: коли він почне діяти, практика покаже, де потрібно вдосконалити, що потрібно змінити. У принципі, зараз так і відбувається. Тобто Нацрада як регулятор перебуває в центрі всіх цих подій, ми з цією самою робочою групою, до якої згодом долучились експертки з рекламного ринку (позаяк напрацьовували зміни Закону «Про рекламу»), постійно збираємо всі недоліки, обговорюємо потенційні зміни, виписуючи їх у форматі законопроекту. Хочу звернути увагу, що перші технічні зміни до Закону «Про медіа» вже були внесені: у травні цього року проголосовані, у червні набули чинності. Тепер ми готуємо наступну ітерацію, де будуть технічні зміни як до Закону «Про рекламу», так і до Закону «Про медіа».
Зараз закон почав активно працювати в частині реєстрації та ліцензування – відповідно, норми цього розділу зазнають такого собі краштесту. І з нашими управліннями, які опікуються ліцензуванням і реєстрацією, триває дискусія у практичній площині, що можна покращити. Відповідно, коли інші частини закону будуть активніше застосовані в житті – з'явиться необхідність змінити чи вдосконалити щось інше. Ми розуміємо, що цей процес триватиме принаймні рік, оскільки зараз, наприклад, Нацрада не використовує активно санкційної частини.
– Чому?
– Це, можна сказати, загальний підхід: ми вважаємо, що під час війни треба максимально підтримувати медіа, а не застосовувати заходи реагування. Звісно, це не стосується грубих порушень, хоча насправді об'єднання, яке відбулося на всіх рівнях нашого суспільства після 24 лютого, торкнулось і медійної сфери. Медіа самостійно перейшли на 100% української мови – і питання квот припинило бути актуальним. Це було свідоме рішення. «Русское радио» за два місяці стало «Радіо Байрактар»… Такі дії дозволили регулятору сконцентруватися на інших пріоритетах, хоча зараз ми маємо весь інструментарій – кілька місяців тому повноцінно повернулася можливість проведення перевірок. Тож, якщо будуть серйозні, грубі порушення, регулюватимемо.
Повертаючись до питання про досягнення. За три роки, поки розроблявся законопроект, навколо нього виникло багато міфів. І якщо йти через міфи, то хорошим показником і досягненням є реєстрація онлайн-медіа, якої дуже боялися та яка насправді виявилась абсолютно цивілізованою, навіть мотиваційною. Багато журналістів, творчих колективів, що працювали в цифровому вимірі, не мали можливості легалізуватись як повноцінне медіа, і виявилося, що людям це потрібно. Хочу нагадати, що реєстрація для онлайн-медіа добровільна, проте вони дуже активно це роблять. Також у законі передбачено, що як онлайн-медіа можуть реєструватись і YouTube-канали, й акаунти в соцмережах – навіть канали в Telegram.
– Якщо він не припинить у нас працювати.
– Справді, дедалі частіше лунає думка, що треба його блокувати. Поки що я маю великі сумніви, але такі заклики лунають чимраз частіше – насамперед через те, що у Telegram немає політики, незрозуміло, що і як відбувається. І зараз, коли у WhatsApp з'явився практично такий самий функціонал, закликів переходити на легальні платформи дедалі більше. Наразі ж закон передбачає, що Telegram-канали – це теж платформа доступу до інформації, тому вони можуть реєструватись. І в нас уже є шість зареєстрованих YouTube-каналів, чотири онлайн-медіа з Facebook та три з Instagram, пʼять Telegram-каналів і по одному – у Viber, WhatsApp та TikTok. Тобто міфи про запровадження цензурних обмежень у всіх сферах, про створення страшного монстра-регулятора потроху розвіюються. І ми намагаємося максимально транслювати, що Національна рада (принаймні це візія поточного складу) – насамперед сервісна, лобістська організація для медіа перед владою, а не каральна та цензорна машина. Тому історія з онлайном для мене дуже добрий приклад.
Я гадаю, що в перспективі буде дуже хорошим інститут співрегулювання, позаяк він має запровадити геть нову філософію, коли сам ринок спільно з регулятором напрацьовує правила, і цих правил потім дотримуються всі. Крім того, органи співрегулювання зможуть надавати незалежну експертизу в конкретних кейсах, коли розглядатимуться справи про порушення законодавства. В Україні такого ніколи не було. І навіть міжнародні експерти (адже Закон «Про медіа» постійно супроводжується зовнішньою експертизою Ради Європи та Єврокомісії) дуже високо оцінили цей розділ, написавши в офіційному звіті, що він може стати прикладом для інших країн щодо підходів.
– А хіба співрегулювання не було однією з європейських вимог?
– Звісно, співрегулювання – як і мовлення громад, публічні аудіовізуальні медіа – це частина Директиви [ЄС про аудіовізуальні медіапослуги], але там загальні фрази, і європейські країни, скажімо так, не дуже ретельно напрацьовували механізми, як це створюється. Сам підхід, що це пʼять окремих органів для кожного виду медіа: телебачення, радіо, онлайн-медіа, друковані та платформи спільного доступу до відео. Це теж була дуже довга дискусія, і з міжнародними експертами зокрема, позаяк нам треба було знайти баланс між повноваженнями регулятора, який має бути незалежним у своїй діяльності, і водночас не підмінити органами співрегулювання важливої частини роботи Нацради. Тож ми виписали модель, коли експертний висновок напрацьовується на базі кодексів, які будуть розроблені тими самими органами співрегулювання спільно з Нацрадою. І якщо регулятор відхиляє висновки незалежної експертизи, він має ретельно обґрунтувати, чому саме.
Я вважаю дуже правильним створення конвергентного регулятора, який працює з усіма медіа. Наприклад, зараз ми активно готуємо стратегію Нацради, що має показати, які підходи планує держава в плані регулювання медіа на найближчі три роки. І для цього проводимо та замовляємо різні дослідження, спілкуємося з усіма видами медіа, а отже, бачимо картину в усій галузі. З таким підходом значно легше знаходити проблеми та їх розвʼязувати.
Ще з позитивного: ми в Законі «Про медіа» відійшли від обов'язкової державної реєстрації в Міністерстві юстиції. Юстування нормативно-правових актів Нацради – це питання з історією. З одного боку, індустрія була завжди зацікавлена в тому, щоб Нацрада проходила державну реєстрацію – це нібито був запобіжник, аби регулятор не почав зловживати дискрецією: мовляв, Мінʼюст все проконтролює. З іншого боку, це дуже уповільнювало роботу Нацради: узгодження нормативно-правового акту на 20 сторінок, який має регулювати важливі речі, забирало пів року щонайменше. Вони повертають проект акту, бо кома не там стоїть або лапки неправильні, і будь-яка навіть дрібна зміна цей процес розтягувала на місяці. В історії Нацради були різні періоди: колись юстування не було, потім його – здається, 2010 року – повернули. Зараз ми у Законі «Про медіа» його прибрали, але знову триває дискусія, щоб юстування нам повернути. Утім, на норму про юстування підзаконних актів у первісній редакції законопроекту відразу звернули увагу міжнародні експерти: такого не може бути, позаяк це узалежнює регулятор від уряду. Ви хочете провести реформу, зробивши медіарегулятор основним актором для пошуку балансів, напрацювання нормативних актів (яких ми розробляємо приблизно 30), та водночас поставити над ним цензора від уряду, який може диктувати не тільки формальні вимоги, а й змістовні? Отже, цю норму [з закону] прибрали. Від березня ми ухвалили 17 нормативно-правових актів, і жодних нарікань у ринку немає – ми робимо все максимально інклюзивно, максимально прозоро, збираємо всі пропозиції та зауваження, проводимо зустрічі в зумах з усіма зацікавленими. І я вважаю це добрим прикладом, що юстування та надмірний контроль уряду за регулятором не потрібний, якщо у регулятора правильні пріоритети.
– Великі гравці ринку казали нам, що задоволені тим, як Нацрада працює з підзаконними актами та загалом над імплементацією закону. Звідки ж тоді виникла дискусія про повернення юстування?
– Знаєте, як це відбулось? Одного ранку тобі кидають посилання на ухвалений вчора Верховною Радою закон, у перехідних і прикінцевих положеннях якого повернуто державну реєстрацію нормативно-правових актів Нацради, причому зміни внесено саме в Закон «Про медіа».
– Про який саме закон ідеться?
– Проект Закону про правотворчу діяльність, 5707. Потім була дуже бурхлива дискусія, ми намагалися зʼясувати, як це могло статись. А отак: останньої миті, перед другим читанням зʼявляється поправка до Закону «Про медіа», яка фактично повертає юстування наших актів, і ця поправка проходить. Єдине, що закон набуде чинності тільки за рік після закінчення воєнного стану, тож у нас є час поборотись. Якщо закон набере чинності в такій редакції, це створить просто колапс у роботі Нацради.
– А яка логіка у тих, хто це придумав?
– Ініціатори цієї поправки чомусь гадають, що Нацрада – це центральний орган виконавчої влади, і нам довелося просто на пальцях пояснювати, що ми – конституційний орган зі спеціальним статусом. Регуляторів у країні приблизно 10–15: це НБУ, НКЕК, ЦВК, тобто Нацрада – не єдиний випадок існування органу з таким статусом. Національне антикорупційне бюро, до речі, теж хотіли заюстувати, але після дзвінків керівництву ВР з Америки та певних аргументів НАБУ викреслювали з законопроекту просто під куполом ВР. На жаль, у нас так відбувається: ми втілюємо реформу, робимо стрибок уперед, а потім активно біжимо назад.
– Чи є у Нацради якісь механізми впливу на законотворців? Ви кажете, що будете з цим боротися, та який прогноз?
– Ну, парламент в Україні завжди був такий… дуже специфічний. З одного боку, це добре, позаяк парламентаризм за всю історію відновлення незалежності відігравав важливу роль: навіть коли його намагалися ламати через коліно, депутати показували, що вони достатньо незалежні. З іншого боку, там різні впливи, різні люди заходять із різними ідеями, які іноді можуть «вистрілювати»... Насправді у нас дуже ефективна робота з профільним Комітетом із питань гуманітарної та інформаційної політики: з Микитою Потураєвим, Євгенією Кравчук. Багато всього було зроблено, і комунікація триває. Але й для них ця поправка була шоком, оскільки з'явилася нізвідки, і навіть не було часу, аби це прокомунікувати та поставити на паузу.
Ми вже написали листи пані Стефанішиній, яка відповідає за євроінтеграцію, листи Стефанчуку, Потураєву, Шмигалю, пояснюючи, що це загрозлива ситуація. А загалом із цієї ситуації можна зробити два глобальні висновки. Перший – що під час війни можна впроваджувати реформу. Дуже важко, потрібні надзусилля, але це можливо. А другий – реформу потрібно захищати. Це показала наша практика, але гадаю, що схоже відчули люди, які роблять реформи в інших сферах. Після ухвалення Закону «Про медіа» ми почали активно бігти з нашою нормативкою, з комунікаціями: запустилося багато паралельних процесів, і ти в усьому цьому намагаєшся максимально ефективно діяти, а через два місяці Кабмін із подачі Мінфіну обрізає нам усе фінансування через закон про бюджет. І ти думаєш: ну як так? Давайте поговоримо: коли вас турбують високі гарантії щодо зарплат членів Нацради й апарату, це без питань можна обрізати на час війни. Але вони без дискусії просто всі норми Закону «Про медіа», що стосуються фінансування, поставили на паузу. А там створення реєстру, електронного кабінету, дослідження – дуже багато важливих речей.
– Якраз хотіла про це запитати.
– Виникла дуже цікава колізія, позаяк працівники апарату – держслужбовці, там більш-менш зрозуміло, як нараховувати. А члени Нацради не держслужбовці. Відповідно, коли Закону «Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення» вже немає, Закон «Про медіа» зупинений, на якій підставі нарахувати заробітну плату членам Нацради? І знаєте, що зробили? Повернули членів у постанову Кабінету міністрів, яка дозволяє Кабміну в ручному режимі визначати оклади, нараховувати тощо. Суть Директиви Європейського Союзу, це стаття 30, полягає в тому, що медійний регулятор має бути максимально незалежний від уряду, це прямо прописано. А у нас його роблять повністю залежним із фінансування, а потім ще й намагаються повернути юстування.
– Це робиться навмисно?
– Ненавмисно: вони просто не бачать картини загалом, вони не в контексті. Тож про ці два моменти – фінансування та юстування – ми почали писати у листах, і щодо фінансування навіть проситимемо парламент обрізати заробітні плати членам Нацради й апарату. Та все ж передбачити фінансування на рівні закону, аби це не залежало від Кабінету міністрів у ручному режимі. Гадаю, ми принаймні спробуємо це продискутувати через профільний комітет ВР. [У Нацради] є можливість спілкування з іншими депутатами, непогана комунікація з керівництвом Верховної Ради – будемо використовувати всі варіанти. І з пані Стефанішиною ми теж у хорошій комунікації. До речі, медійна реформа вже нам зарахована як виконана вимога Європейського Союзу. Із семи вимог, що Євросоюз висунув Україні для підтвердження статусу кандидата, тільки дві зараховано, одна з яких – медійна. І ми в цих листах говоримо: «залік» не означає, що потім із реформою можна робити що завгодно. Цей залік так само можуть забрати, оскільки будуть оцінювати імплементацію.
– Аби закінчити з питанням фінансування: на що саме та яких сум бракує? Наприклад, скільки потрібно для створення передбаченого законом електронного кабінету?
– На електронний кабінет потрібно приблизно 9 млн грн, їх немає. Але однаково процес рухається, позаяк спочатку треба напрацювати техзавдання, у котрому врахувати, як усе працюватиме в реальному житті. Плюс інтегрувати цей кабінет у реєстр – одне слово, дуже велика, важка технічна робота. Процес рухається завдяки нашій співпраці з Мінцифри: здається, там є донори, які зможуть профінансувати принаймні створення реєстру.
На що ще потрібні гроші? Гадаю, ми маємо спільні з усім медійним ринком проблеми – насамперед це кадри та люди. З одного боку, триває мобілізація, а бронь для всіх державних органів обмежена. З іншого боку, ми з таким фінансуванням в умовах кадрового голоду не витримуємо конкуренції, навіть між державними органами. У нас, наприклад, кілька вагомих фахівців зараз переходять в інші держоргани, позаяк там удвічі кращі умови оплати праці. А знайти людину з досвідом або вивчити – це ціла історія. І ми постійно шукаємо людей, які погодяться працювати в умовах, що є зараз у Нацраді. Така сама ситуація в медіа: там активно мобілізують людей, а спеціалістів, особливо технічних, дуже мало. І коли такі люди йдуть у ЗСУ, робота мовників і провайдерів, особливо в регіонах, може зупинятись із технічної причини. Це велика проблема.
– У Нацради з'явилося багато нових ліцензіатів, реєстрантів, тобто роботи фізично стало більше – хіба вам не потрібно розширення штату?
– Так, це теж складова питання кадрів. З грудня, коли Закон «Про медіа» проголосували, ми активно готувалися до його набуття чинності: у нас з'явилось Управління стратегічного планування, тобто ми перебудували структуру Нацради під появу реєстрантів, а не тільки ліцензіатів, під нові виклики та завдання. Але звісно, цю структуру потрібно наповнювати. І тут є питання як набору штату (і, відповідно, кваліфікаційних можливостей і досвіду), так і наявності приміщень, бо люди мають десь працювати. До речі, питання приміщень, здається, єдине розв'язується: завдяки активній роботі Ольги Володимирівни [Герасимʼюк] на рівні Кабінету міністрів нам на Прорізній, 2 звільняють трошки приміщень, аби Нацрада могла розширюватися.
– Але кого ж саджати в ці приміщення?
– По-перше, кого, а по-друге, ми маємо повністю переозброїтися технічно – і це теж виклик, на який потрібно фінансування. Одна річ, коли у Нацради були тільки «класичні» телебачення і радіо, та, коли ти заходиш у цифровий вимір, потрібне програмне забезпечення, бажано зі штучним інтелектом, яке б здійснювало моніторинг онлайн-простору. До того ж нам треба переоснащення для моніторингу цифрового мовлення радіо, телебачення – тобто цілий набір технічних завдань, які потребують значного фінансування. Без цього ми робитимемо щось у ручному режимі, але це несистемний, неефективний підхід. Сподіваюся, з часом питання розв'язуватиметься, можливо, наступного року. Знову ж у нас іде комунікація з Мінфіном, намагаємося домовитись і пояснити, що ми в процесі імплементації реформи, і нехай це не буде рівень, який прописано в законі «Про медіа», нехай буде половина, але певні ресурси, аби рухати важливі процеси, потрібні.
– Про який обсяг коштів ідеться, бодай порядок цифр? Наприклад, половина – це скільки?
– Насправді у законопроекті про бюджет нам збільшують фінансування зі 159 млн грн у поточному році до 228 млн грн у наступному. Але тут є ще один нюанс: у законопроекті ми бачимо цифру, але поки не бачимо структури, на що закладено гроші: на дослідження, моніторинг, заробітну плату тощо.
– А змінювати призначення коштів не можна?
– Процедура є, але треба ніжками йти до Міністерства фінансів: зустрічатися, низько кланятись і просити про перерозподіл.
– Один із пунктів, про які нам говорили учасники ринку, – відсутність ґрунтовних досліджень, на основі яких регулятор, зокрема, формуватиме стратегію роботи. Яких саме досліджень бракує насамперед і чи матиме Нацрада ресурс, аби їх профінансувати?
– Один із процесів, що у нас запустилися паралельно, – власне розроблення стратегії, яку Нацрада має затвердити до кінця року (Проект стратегії діяльності Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення на 2024–2026 роки вже викладено на сайті регулятора для громадського обговорення. – MBR). Працюючи з нею, ми з колегами від початку року думали, як все спланувати в умовах обмеженого фінансування, і в принципі нам це вдалося, але завдяки донорській допомозі. Разом із партнерами з громадського сектору, з організаціями, експерти яких були поруч протягом усього процесу медійної реформи, ми спланували серію заходів і досліджень, що зараз склались як пазли. Ми провели фокус-групи, взяли дослідження медіаспоживання, проблем регіональних медіа та напрацювали драфт стратегії. Цей досвід показав: дослідження можна робити, якщо заздалегідь дуже ретельно спланувати, провести переговори з донорами та мати партнерів із громадського сектору з доброю репутацією та іменем. Утім, ми усвідомлюємо, що це ad hoc – підхід на один-два рази, а на системному рівні треба виходити на розуміння необхідних базових досліджень. Як свідчить досвід, це недешеве задоволення: системне дослідження з кількох питань може коштувати $40–50 тис. Тож наступного року плануватимемо залежно від потреб і бюджетного фінансування.
– Ще одна тема, яку порушували гравці телеринку, – стратегія його розвитку. Поясню на прикладі конкурсу в МХ-7: на ринку склалася певна конфігурація, і тут виявляється, що планується ще 12 загальнонаціональних каналів. Але ж реклами більше не стало…
– Перебування системи національних мультиплексів у приватних руках – це давня проблема, яку всі розуміли, але не пробували розвʼязати. Тільки зараз, відповідно до Закону «Про медіа», ці мережі потрапили під ліцензування не лише в технічній частині, а й у контентній: хто їх використовує, які у мережі зобовʼязання перед мовниками. Говорімо відверто: кому належить «Зеонбуд», досі невідомо. А це питання національної безпеки як із погляду систем оповіщення, так і комунікації загалом, забезпечення країни телерадіосигналом в умовах війни. Ідея створення державного МХ-7, наскільки я пам'ятаю, з'явилася саме через необхідність мати альтернативу приватному провайдеру, яка не залежатиме від примх приватного власника та працюватиме на державні інтереси безперебійно. Інший момент, що ця історія з МХ-7 розгорталася кілька років, і, на мою особисту думку, державі було потрібно від самого початку краще комунікувати з мовниками, проводити якісь дискусії, все це підготовлювати. Деяким мовникам справді не зовсім зрозуміла потреба у додаткових мультиплексах, вони говорили: «Нащо нам це, коли весь ринок рухається в цифровий вимір». Наприклад, один із директорів великих холдингів мені відверто казав, що в перспективі їм цифра в принципі не дуже цікава, оскільки холдинг зараз годують сайти й онлайн-платформи. А цифрові технології мовлення дорогі, й особливо зараз, коли ринок реклами впав, це для мовників дуже серйозна стаття витрат.
Отже, щодо МХ-7 у держави свої інтереси, у ринку – свої, і позаяк конкурси так чи інакше почалися, мультиплекси запускаються у повноцінну дію. З часом, я сподіваюся, баланс буде знайдено: в якій конфігурації потрібен державний мультиплекс і що буде з приватним. Це теж, до речі, питання, оскільки там криза неплатежів.
– Медійна реформа спричинила серйозні зміни й у рекламному законодавстві, над яким Нацрада також працювала та виконання якого тепер контролюватиме. Чи виявилися вже тут нюанси, що потрібно доопрацьовувати?
– Так, ми збирали фідбек від ринку по всьому законодавству, і рекламному теж. Там уже є напрацьовані зміни, які готувала Олена Андрієнко (Chief LegalTech Officer, Publicis Groupe Ukraine, Ph.D., членкиня Наглядової ради Всеукраїнської рекламної коаліції. – MBR) – ведучий експерт з імплементації Директиви у частині реклами. Зараз почнемо з ними працювати, бо там теж дуже непросто.
Перелік нововведень так само неповний
Коли ми на рівні Кабміну зустрічалися з людьми, що відповідають за євроінтеграцію, вони видихали з полегшенням: мовляв, Закон «Про медіа» ухвалили – з рекламою треба просто зробити копіпаст. Який копіпаст! Продакт-плейсмент прописати, якого ніколи не було, нова термінологія, все потрібно синхронізувати – у нас голова кипіла дуже серйозно. А зараз виникають цікаві технічні моменти, наприклад, із соціальною рекламою. Норма передбачає надання Нацрадою висновків, чи є продукт рекламою, якщо його замовник – орган державної влади або місцевого самоврядування. Сама індустрія свого часу попросила, щоб ми були незалежним арбітром, коли на них особливо тиснуть, примушуючи розміщувати те, що не дуже схоже на соцрекламу. Цю норму прописали так, що до нас почали приходити з зовнішньої реклами, приносити борди та просити висновки, чи є це соцрекламою. А Нацрада, звісно, опікуватися зовнішньою рекламою не збиралася – це не медіа. Тож є потреба поправити відповідні норми: зазначити, що Нацрада – це про медіа, а решта питань – Держспоживстандарт чи інші профільні органи. Або, наприклад, дуже схвильована онлайн-галузь: виявляється, вона підпадає під регулювання, і тепер треба маркувати рекламу. Щодо цього була велика дискусія, хоча насправді вимога про маркування редакційних матеріалів була в законі завжди, просто її ігнорували, дістаючи, як на мене, неконкурентну перевагу перед іншими медіа.
– Про що була ця дискусія? Чого вони вимагали?
– Розширити спектр маркувань: не тільки «реклама» або «на правах реклами», а ще якісь варіанти. Я в цій дискусії сказав: «Шановні, але це не має бути позначка «актуально», бо ви в такий спосіб обманюєте аудиторію – вона може не розуміти, що це оплатний матеріал». Якщо таке позначення даватиме розуміння, що матеріал є результатом певних домовленостей редакції з кимось, – без питань. Але насправді таких варіантів не так багато. Ну і, звісно, щодо реклами, продакт-плейсменту тощо передбачені перехідні періоди (певні частини набиратимуть чинності з 2024 року, деякі – з 2025-го), позаяк ринку буде важко перейти на нові рейки. Хоча на цих рейках цивілізований світ живе дуже давно.
Дані станом на вересень 2023 року
– Чи є у Нацради бачення, як відновлюватиметься медіасфера? Чи розробляється якась стратегія в цьому напрямі?
– Насамперед хочу сказати, що Нацрада зараз почала активно їздити в регіони. Наприклад, ми нещодавно були в Харкові, і це сталося вперше в історії регулятора. Вперше Нацрада приїхала до Миколаєва, також ми були в Чернігові та Сумах – їздимо прифронтовими та прикордонними територіями, бо там зʼявляється додаткова специфіка з протидії ворожому мовленню. Де тільки у нас з'являється вільна частота – вони відразу туди залазять зі своїм «Радіо життя» чи ще якоюсь пропагандою. На ці зустрічі ми збираємо всіх: онлайн-медіа, друковану пресу, телебачення, радіо. І хочу сказати, що ці люди – справжні герої, на яких тримається регіональне мовлення. Безліч історій, коли місто вже фактично було окуповане, а провайдери налаштовували техніку, щоб вона працювала дистанційно, без людей, і до останнього забезпечували роботу тих чи інших комунікаційних мереж. Коли під бомбуванням поновлювали роботу передавачів – справді багато героїчних випадків. А регіональне мовлення, на мою думку, є дуже і дуже важливим із погляду національної інформаційної безпеки. До речі, є цікаве дослідження про зростання уваги та довіри місцевої аудиторії до місцевих телеграм-каналів або місцевих сайтів.
– Раніше такої довіри не було?
– Була, адже національні мовники, марафон «Єдині новини» виконували завдання на загальному рівні: підтримка, інформування, боротьба з дезою. А паралельно саме місцевими питаннями – щодо евакуації, роботи гуманітарних штабів тощо – опікувалися насамперед місцеві медіа. Тобто на локальному, особливо гіперлокальному рівні вони надають важливу інформацію, якої немає на рівні національному. Але є другий момент, який це дослідження показало: зрозумівши, що на національному рівні вони в Україні програли, ворог зі своєю пропагандою та дезінформацією спустився на локальний рівень. Вони створюють а-ля місцеві телеграм-канали й онлайн-медіа, працюючи здебільшого в цифровому вимірі, де намагаються впливати на людей. Тому нам потрібні популярні, активні, авторитетні місцеві медіа – люди більше користуватимуться цими джерелами, а не помийками, створеними з пропагандистською метою.
Тобто локальний і гіперлокальний рівень дуже важливий, і його відновлення, підтримка завжди були у фокусі Нацради. Звісно, перший запит у цих медіа – гроші, другий – кадри та захист цих кадрів через бронювання. І тут, на жаль, теж є проблема, над розвʼязанням якої ми б'ємося вже понад пів року: хочемо для регіональних мовників і провайдерів покращити питання бронювання на законодавчому рівні (так, як раніше вибили спецнорми для тих, хто бере участь у марафоні). Через тимчасові дозволи ми оперативно забезпечували місцевим медіа можливість мовити. Щодо друкованої преси Ольга Володимирівна зустрічалася з Укрпоштою, яка проводить реформу, згортаючи відділення, а це дуже боляче для друкованих медіа, позаяк ідеться про питання дистрибуції. Тобто Нацрада тримає руку на пульсі всіх питань, намагається лобіювати, представляти медіа на рівні Кабінету міністрів.
Торік ми збирали інформацію про те, якої шкоди зазнали мовники на всіх рівнях і що їм потрібно для відновлення бодай на інфраструктурному рівні (автомобілі, приміщення, техніка). Інформація передавалась урядовій ініціативі Національна рада з відновлення України, а ідея полягала в тому, щоб у співпраці з великими міжнародними донорами, розуміючи, які ресурси потрібні, після перемоги оперативно підтримати та допомогти відновити сферу медіа. Утім, це було рік тому, а зараз, я гадаю, ситуація інша, оскільки війна затягується. І зараз ми, відвідуючи регіони, відверто говорили, що розраховувати на державне фінансування складно, адже бюджет спрямований насамперед на ЗСУ. Мінфін на всіх зустрічах транслює: країна не може фінансувати Збройні сили з міжнародної донорської допомоги, тому на всі інші – невоєнні потреби – шукайте гуманітарні проекти, допомогу Європейського Союзу, USAID тощо. Такий підхід ми озвучуємо і в регіонах.
Можливості насправді є, і є яскраві приклади, коли медіа саме за час повномасштабного вторгнення розвинулися в рази. Наприклад, харківська медіагрупа «Накипіло»: вони самі шукають грантові можливості – і знаходять, ми у постійній комунікації з цією командою щодо нових частот, тимчасових дозволів тощо. Напевно, потрібне навчання саме для медіа, для менеджменту, як писати грантові проекти та шукати гроші, адже їх потрібно вміти взяти. Гадаю, ми на рівні Нацради, можливо, разом із колегами з громадських організацій, ще опрацюємо ідею про навчання. Як регулятор ми шукаємо можливості підтримувати медіа, і у стратегії на 2024–2026 роки передбачаємо створення спеціального фонду підтримки медіа. Це дуже далека перспектива, що поки існує тільки на папері, але є ідея спробувати стати таким хабом і в фінансовій частині теж.
– Фонд має акумулювати донорські кошти?
– Так. Але це теж питання, наскільки донори підтримають таку ідею: часто вони вважають, що ефективніше давати гроші напряму, ніж створювати посередників у цьому процесі. Втім, побачимо. Зараз ми хочемо донести до колег з Європейського Союзу, які вимагали від нас медійної реформи, що будь-яка реформа потребує грошей. Для них це не будуть великі гроші, але треба продумати механізм, аби забезпечити цей процес фінансово бодай ще на рік чи два – щоб це запрацювало на повний зріст і ми вийшли на рівень, з якого неможливо відкотитися назад.
