Минулого року, коли телеканал СТБ запустив виробництво «Коли ми вдома. Разом до перемоги» – скетчкому на тему війни, що створюється у розпал війни, – це здавалося прецедентом, повторення якого ми навряд чи побачимо. Та вже за кілька місяців на такий сміливий крок наважився «Новий канал»: цієї осені мовник презентує комедійний серіал «Звʼязок», котрий ще в листопаді почав знімати Starlight Production.
Але можете навіть не чекати, що герої «Звʼязку» бігатимуть по своїх квартирах, зʼясовуючи стосунки на очах у здивованої публіки: більшість екранного часу вони проведуть, спілкуючись одне з одним онлайн. Бо вони – представники чотирьох українських родин, що розділила війна. «Звʼязок» – про те, як повномасштабна війна змінила нашу реальність, як ми ставали сильнішими, звільняли українські міста, волонтерили, підтримували ЗСУ, переживали масовані ракетні обстріли та вимкнення світла», – каже креативна продюсерка проекту Марина Козаченко.
Повний акторський склад обіцяють оголосити ближче до премʼєри, але вже зараз відомо, що зніматись у «Звʼязку» погодилися, наприклад, Віктор Андрієнко та Римма Зюбіна – вони зіграють подружжя, яке прийняло до себе в хату зятя
Ось він, зліва – у виконанні Олександра Сугака. А роль сина Андрієнка та Зюбіної, який пішов боронити країну, дісталася Тарасові Цимбалюку. До речі, його колежанку за серіалом «Спіймати Кайдаша» Антоніну Хижняк ми у «Зв'язку» теж побачимо
Їй випала роль доньки Андрієнка та Зюбіної, сестри Цимбалюка та дружини Сугака, що, як ви вже здогадалися, з початком війни поїхала за кордон, залишивши чоловіка зі своїми батьками
А Катерина Файн і Саша Рудинський зіграли пару закоханих, які в день російського вторгнення дізналися, що невдовзі стануть батьками. Але вона на той момент була в Сорренто, а він – в Одесі, де потайки записався в місцеву ТрО
Героїні Наталки Денисенко й Аліни Кошарної – мамусі, котрі з початком війни схопили дітей і вирушили за кордон. І тепер їм, геть різним особистостям, доводиться ділити побут у чужій країні. Акторки зізнаються, що на зніманнях постійно кепкують одна з одної своїми імпровізаціями: особливо Денисенко весь час не за сценарієм смішить партнерку та випробовує її на акторську стійкість
Оскільки формат скетчкому «Нового каналу» передбачає мінімум декорацій, локацій для фільмування у «Звʼязку» було аж дві – й обидві під Києвом: у Горбовичах і Зазимʼї. Звісно, поблизу за вимогами воєнного часу мали бути укриття. А технічний райдер через можливі перебої з електроенергією мав працювати автономно.
Хоча краще, ніж режисерка «Звʼязку» Міла Погребиська, я вам усіх подробиць його створення однаково не розповім.
– Ви знімаєте мало того що під час війни, та ще й комедію, ситком. Чи були сумніви щодо цього?
– Звісно, сумніви були. Отримавши матеріал, дуже серйозно говорила із собою: «Чи готова я? Чи потрібно це українцям? Чи на часі?» Виникло переконання, що навіть у такі темні часи українці не втрачають почуття гумору. Тому я вирішила, що готова та хочу ризикнути. На підготовці відкрито говорила про свої страхи, про теми, які треба обовʼязково порушити, а також про те, до чого ми не готові.
Розбиваючи тарілку, я сказала: «Ця робота – наша творча мікромісія, щоб люди бодай на 25 хвилин змогли трошки видихнути й усміхнутися».
Наша історія насамперед про людей і стосунки на відстані під час війни. Ми хочемо розповісти про внутрішню силу та незламність українця через гумор і побут. Перший сезон – про перший рік повномасштабного вторгнення. Кожну серію ми наповнювали своїм досвідом, пережитими нами абсурдними ситуаціями. І хронологічно пригадували реальні історії, які надихали всіх нас на початку повномасштабного вторгнення: і про жінку, що збила дрон банкою, і про хлопців, які вкрали БТР, і про миттєво закриті величезні збори… Це все для того, аби кожен глядач серіалу згадував життєствердні та позитивні моменти, які підіймуть настрій і налаштують на те, що перемога обовʼязково буде. І ми всі маємо докласти до цього зусиль!
– А про що жартуватимете?
– Жарти насамперед побудовані на побуті: комічних та абсурдних ситуаціях, на несумісності характерів і внутрішньому супротиві, а також на маленьких перемогах, які обʼєднують нас усіх.
– Казали, що команда проекту скорочена – якою мірою? Це створює певні складнощі?
– Якби в нас були масові сцени, тоді, звісно, скорочення команди стало б помітнішим. А так практично завжди в кадрі дві людини. Хоча іноді рук бракувало. Але нам пощастило: наша команда крута та дружня, тому кожен допомагав як міг і виконував багато завдань. Наприклад, я, редактор і другий режисер могли допомагати художникам, художній департамент допомагав носити світло, щось розгрібати тощо.
Цей проект по-справжньому покращив наш психологічний стан, бо ми якраз знімали в травні-червні, коли клята русня постійно гатила по нас. Усі спали по 2–3 години, а потім приїжджали на локацію за Київ, ділились, як у кого минула ніч, налаштовувалися на позитив, жартували та допомагали одне одному. Щиро скажу, після фінального «стопу» в усіх виникла внутрішня порожнеча, адже невідомо, коли та що ми зніматимемо наступного разу.
Під час «шапки» багато хто казав: «Цей проект мене врятував». І я погоджуюся. Ми всі однієї миті втратили орієнтири та стабільність і потрапили в невідомість… А тут такий класний, добрий проект.
– А сам формат серіалу вас як режисерку не бентежив?
– Отримавши сценарій, я відразу сказала: «Стоп! А як це знімати?» В моїй практиці було багато проектів, де на 16 серій – одна сцена спілкування онлайн: того відзняли, потім того підставили, тому матеріал у ноутбук залили, він із ним пограв… А коли весь серіал на цьому побудований... Ми всі не дуже розуміли, як це відбуватиметься технологічно, позаяк фактично актори не бачать одне одного. І мені було цікаво, як вони гратимуть із чорними екранами, додумуючи, як гратиме їхній партнер. І я сиджу: «Напевно, він гратиме отак… Чекай, це ж треба 5 секунд, щоб дійти до телефону» – і на пілоті я все це програвала з акторами, бо невідомо, як буде на тому боці.
Ми не могли викликати персонажів одночасно, щоб один у своїй локації сидів-говорив, а другий йому відповідав з іншої. Бо це ж зміни акторів, потрібно було б двічі програвати сцени, це забирало б багато часу. А в нас іноді бувало і по 26, і по 29 сцен на день. Тому знімалася спочатку одна «сторона», а потім інша. І до цього я дійшла лише на пілоті, коли ми відзняли першу серію, на яку викликали всіх акторів. В одну локацію ми загнали Оксану, яка у Варшаві, в другу, через стінку – її родину в Полтаві. Звʼязок переривається, інет не ловить, актори відстають, одне на одного налазять, звук кепський... Довелося сказати: «Все, «Оксано», іди в «Полтаву» – і вона стояла біля камери, начитувала їм текст. А потім сама грала і, звісно, не так грала, як начитувала текст біля камери... І я зрозуміла, що крім кадру, як вони спілкуються одне з одним, треба підзнімати ще й страхувальні, що допоможуть у разі розсинхрону.
Коли ж пілот узгодили, ми всі разом подивилися на нього, зрозуміли технології, плюси-мінуси, провели роботу над помилками, побачили, де можемо ще більше зекономити та зробили максимальну оптимізацію всього, щоб сконцентруватися на крутих акторах, класному кастингу.
– А чим була зумовлена така кількість сцен на добу? Ви поспішали?
– Річ радше в бюджеті. Змін було мало, а сцен багато. Наші рекордсмени – Тоня Хижняк і Саша Рудинський: їхні персонажі завжди спілкувалися зі своїми родичами самі, тому в них дуже багато сцен.
– Актори зазвичай скаржаться, коли партнера доводиться уявляти…
– Так, спочатку були складнощі: я не знала, як технологічно це робити, бо переймалася чистотою звуку. Перший персонаж у нас починав працювати з чорним екраном. Я приходила, ми читали текст, і потім він дивився в монітор, а я замість акторки йому підігравала. Потім я йшла на плейбек, і він грав уже з екраном, але репліки подавала редакторка.
Саша Рудинський завжди ставив собі принаймні фотографію своєї кінодружини: «Дайте мені хоч в очі їй дивитись!» А потім уже накопичувався матеріал, наприклад, із ним, і всі ці сцени я надсилала його кінодружині, щоб вона вдома репетирувала. Тому другим акторам у парах було трошки легше.
Та однаково бували моменти: «Чого він мені дав таку велику паузу? Що мені тут грати?» Або: «Чого так мало він мені тут дав, як мені розігратись узагалі?» І починалося: «Ну ще середній знімімо, а давайте загальний, щоб була якась синхронізація». Для мене ця синхронізація відіграє велику роль, бо важливі в цій історії поліекрани – поділені на дві частини, аби ми бачили двох героїв одночасно. І якщо хтось десь на секунду відстає в реакції, я вже не можу цей план узяти. А з іншого боку, такий джекпот, щоб усе було точнісінько, неможливий. Бо актор не знає, як там відреагувала акторка, або він очима не туди повів, або дуже швидко на щось відреагував… Утім, я змонтувала вже 18 серій – тож можна сказати, що все виходить!
Відзнятий матеріал Міла часто перегаглядала разом з акторами
– Постпродакшен робили паралельно зі зніманням також через бюджет?
– Ну так (сміється). Економія була з усіх боків, і я нормально відреагувала, коли сказали: «Міло, доведеться монтувати, коли знімаєш». У мене такого ще не було, але я настільки любила цих акторів, цю драматургію та ці жарти, що з радістю їхала після зміни до свого ноутбука: ну як там вийшло? А під час обідньої перерви ставила телефон на судочок з їжею, і ми всі разом дивилися змонтовану серію: «Яка синхронізація, як класно я відреагував!»
– Наскільки бюджет «Звʼязку» був менший проти довоєнного на такий самий проект?
– Я не відповідаю за фінанси, але гадаю, що десь утричі: з огляду на те, що в мене не було ані світлобази, ані гримерок, ані бікамперів, не було звичної знімальної групи, фактично не було транспорту, світло завжди бралося від розеток, не було інженерів, був лише гафер, оператор-постановник ставив плейбек, світло, камери, тягав усе разом із другим оператором. Такої економії в мене не було, мабуть, із часів сімейних мелодрам (сміється). Мені взагалі спочатку казали, що зніматимемо на телефони в одній локації, а після пілота стала потроху зʼявлятися штатна техніка, щоб ми не використовували бюджет. Усе відкрито: «В нас є, умовно, 10 грн, і ми маємо на них зняти. Отут смикнімо, а тут зробімо менше змін, там – більше візьмімо часу на якусь спецсцену...»
– Актори фактично розмовляють із камерою – чи спростило це роботу з декораціями?
– Павільйон мали один: в одній кімнаті – Берлін, через стінку – Київ. Це дешевше, бо ми взяли локацію на 2,5 місяці, могли залишати там техніку та реквізит. На першому поверсі в Горбовичах у нас були Берлін-Київ, на другому – Одеса-Сорренто. А в приватному будинку в Зазимʼї – Полтава-Варшава. Загалом я хотіла орендувати великий павільйон, у якому були б і Берлін, і Київ, ми б налагодили отакенський вайфай… А потім прийшов бюджет, і довелося всі ці моменти оптимізувати (посміхається).
– Розкажіть про кастинг: довго обирали акторів?
– Я обожнюю кастинги! Полюбляю вишукувати нові таланти, з іншого міста якогось самородка привезти. Тому кастинг проводила дуже довго. Коли в листопаді акторам пропонували ролі, багато хто відмовлявся. Бо комедія.
Для кастингу я обрала сцену, де 24 лютого 2022 року сусіди телефонують сусідам і кажуть, що почалася війна. Щоб побачити, як актор поєднує всі ці стани – шок від обставин і якісь комедійні моменти. Звісно, всі актори розповідали про свій досвід: «А ти як дізнався, а ти як? А ми поїхали, а я стою з великою ногою хамону на пероні, як дурень» – якісь такі абсурдні історії. І я кажу: «Нам треба грати, згадуючи все це, а не проживати ще раз, і людей не змушувати ще раз це проживати».
Багато акторів за практично рік відсутності знімального процесу втратили форму, з кимось довелося довше розігріватися: «Міло, я ж не грав уже сім місяців, тіло не слухається, не знаю, як цю ложку тримати». Тому дуже довго спочатку з усіма говорили, розслаблялися, «мацали» приміщення, згодом я давала партнера/партнерку – в нас були одразу парні проби. І сама знімала, сама світло ставила, сама сиділа в кімнаті… Тому так, шукала довго.
Ще одні актори серіалу – Роман Міщеряков і Дмитро Вівчарюк
– У Віктора Андрієнка та Римми Зюбіної, до речі, були конкуренти чи ви одразу знали, що хочете саме їх?
– Насправді це цікава історія. Креативні продюсери каналу мені сказали: «Ми на один проект пробували Андрієнка, і ти його спробуй». Я кажу: «Він знімається? Супер!» Ми ж усі виросли на «Довгоносиках», і мені хотілося з ним попрацювати: побачити оцю школу відпрацювання реприз, фізичних реакцій – в нього така міміка, так багато практики. Мені, щоправда, казали: «Ти дивися, він такий… Складний». Та й Римму, звісно, бачила у фільмах і серіалах.
Коли ж вони прийшли на парні проби, мене спитали: «Ви певні, що готові до Андрієнка та Зюбіної в одному просторі?» Вони ж друзі, багато разом знімалися, гастролювали, плюс скучили за професією, тому дуже-дуже багато говорили. Працювати з ними – це челендж для режисера (сміється). Їх так багато на майданчику! Вони багато говорять, багато пропонують, у них немає міри часу.
Тому спершу було складнувато, але потім ми звикли одне до одного, і тепер я дивлюся на результат: наскільки вони природні, скільки видали акторських знахідок і жартів!
У Тоні Хижняк і Тараса Цимбалюка теж практично не було конкурентів. Ми взяли їх фактично навіть без проб, бо з Тарасом я працювала, з Тонею в нас були кастинги. «Ну це ж Хижняк!» – «Спробуймо ще когось». Ну спробували двох дівчат, сильних акторок. І вирішили: «Та ні, давай Хижняк!»
– Кажуть, в індустрії зараз криза кадрів… Ви це відчули?
– Так. Я дуже довго шукала «кіночоловіка» для персонажа Наталки Денисенко. Проводила кастинги багатьох хороших акторів, але ніхто з них мені внутрішньо не відгукнувся в тандемі з Наталкою. Плюс багато акторів зараз у ЗСУ, тому не знімаються. Але я не хотіла йти на компроміси із собою, тому вирішила дивитися на медіапростір трохи ширше. І мені якраз дуже влучно зателефонувала генеральна продюсерка «Нового каналу» Саша Ткаченко – нагадала про телеведучого та сценариста Рому Міщерякова. Я запросила Рому на кастинг, і в нас практично з першої хвилини все «склалося». Рома втілив Діму саме таким, яким я його й бачила.
– Моменти тригера чи якісь зворушливі моменти під час знімання були?
– Насправді такого було багато… У нас серед героїв є вагітна дівчинка, що перебуває в Італії, а її чоловік – в Одесі, і вони дистанційно лускають кульку, щоб дізнатися стать дитини.
Я скільки дивилася цю сцену, стільки плакала. Це так щемливо! Вона тут скаче, він там цілує екран… Ще в нас саундтрек такий – Alyona Alyona «Не втратимо звʼязок», і ми з музичним редактором так красиво замузичили… Потім, коли ми знімали Новий рік, просто всі плакали, і я на плейбеку сиділа, сльозами давилася. Сказала тоді: «Давайте так – я вмикаю вам звернення Зеленського, і подивимось, як піде...» Всі ревіли. Та й фінальна сцена в нас... Не казатиму яка, але чуттєва. Я дуже сподіваюся, що сезон зайде. Ми вклали в цей серіал море сил та любові. Багато чого зробили всупереч усьому. Я буду неймовірно щаслива, якщо 10% глядачів усміхнуться та відчують тепло завдяки нашій історії.
– Про другий сезон думаєте?
– Цей сезон – про перший рік повномасштабного вторгнення. Премʼєра, ймовірно, буде в жовтні-листопаді, тому говорити про це поки не можу. Треба побачити, як відреагує глядач, чи сподобається йому наша історія. А вже після цього думати про другий сезон.
Знімальна група серіалу «Зв'язок» – невеличка, але дружня
Не знаю, як там щодо другого сезону, а перший я вже хочу побачити. Чекати лишилося недовго – скільки там тієї осені!