«24 серпня в усіх кінотеатрах України стартує фільм «Довбуш», і ми переконані, що це кіно має побачити фактично кожен українець. На те є просто безліч причин: неймовірна праця всієї творчої команди, неймовірна кількість вкладених зусиль і порушених питань, небачений раніше рівень зйомок в Україні. Ми йдемо до глядача: поїдемо в промотур містами – привеземо людям і фільм, і його команду, щоб глядачі поспілкувалися з творцями стрічки. І я сподіваюся, що це кіно стане навіть не просто кінематографічним, а культурним проривом», – сказав під час офлайн-презентації офіційного трейлера пригодницько-історичного екшена «Довбуш» Дмитро Майстренко, керівник промовідділу компанії FILM.UA Distribution, яка разом із «Кіноманією» є кінотеатральним дистрибутором стрічки.
Збираючись на презентацію до мистецько-гастрономічного простору «Остання Барикада», я була певна, що побачу та почую щось справді епічне – так воно і вийшло. Власне, побачити можете й самі (якщо раптом іще ні), адже паралельно з офлайн-премʼєрою трейлер зʼявився в мережі.
А ось почуєте – від творців фільму, режисера Олеся Саніна, оператора Сергія Михальчука, акторів Дмитра Вівчарюка й Олега Шульги – я для вас уважно законспектувала і зараз перекажу, адже там і справді багато цікавого.
Та насамперед нагадаю, про що, власне, розповідає стрічка, вироблена Pronto Film за підтримки Державного агентства України з питань кіно та Міністерства культури та інформаційної політики України. Події розгортаються у Карпатах на початку XVIII століття. Жорстоке правління польської шляхти змушує гуцулів тікати в гори. Двоє братів, Олекса (Сергій Стрельников) та Іван (Олексій Гнатковський) Довбуші, опиняються поза законом, стають повстанцями-опришками та прагнуть помсти за вбивство своїх батьків. Утім, згодом інтереси братів розходяться: один прагне грошей, інший – справедливості…
У наш час протистояння в «Довбуші» мимоволі спричиняє певний когнітивний дисонанс, адже стрічка оповідає про боротьбу з поляками – тими самими поляками, чиї нащадки наразі є одними з найбільших друзів України та від початку повномасштабного вторгнення надають нам безпрецедентну підтримку за всіма напрямами. Втім, якщо лишити поза межами конкретику певного історичного періоду та зосередитися на головній ідеї фільму, то сказати, що вона зараз актуальна, – це, певно, не сказати нічого.
«Я зняв стрічку про того, хто не хотів бути героєм; того, хто не збирався ставати опришком; того, хто хотів мирного життя з тією, кого кохав. Але щоб здійснити цю мрію, йому довелося взяти до рук зброю. І зараз це історія про дуже багатьох із нас, певною мірою чи не про кожного… Якось неочікувано вийшло так, що я знімав кіно і про себе самого», – зізнався Олесь Санін.
«Опришки – це, по суті, сучасні воїни, які, так само як і зараз, обстоювали свою землю, свободу, любов, братерство. Загалом минають віки, але нічого не змінюється – кіно, певно, про це. І до речі, також про зраду, котрої зараз теж дуже багато», – додав Дмитро Вівчарюк, який зіграв опришка-мольфара з загону Довбуша.
А ще один опришок – актор Олег Шульга, нині офіцер ЗСУ – резюмував: «Цей фільм наче мотиватор, який комусь допоможе щось усвідомити, комусь – зробити певний крок, а когось змусить переоцінити все».
Закінчивши з важливими тематичними акцентами, творці фільму, відповідаючи на питання присутніх, перейшли до конкретики – розповіді про цікаві особливості знімального процесу цього справді епічного кіно.
Зокрема, Олесь Санін розповів, що для фільму було виготовлено понад 200 одиниць зброї. А вся вогнепальна зброя була справжньою, оскільки тогочасні пістолі не можна змусити стріляти холостими, як сучасні аналоги: в давніх «моделях» неодмінно використовується справжній пороховий заряд. Тому всі, хто у фільмі мав до цього стосунок, закінчили відповідні курси користування зброєю. Втім, для значної частини учасників масових сцен у цих курсах, певно, не було нічого нового. Адже вони, історичні реконструктори, яких для зйомок запросили аж 250 людей, завдяки своєму хобі часто мають справу з чимось схожим. Та самих лише реконструкторів, звісно, виявилося замало. Загалом у фільмі знялося дуже багато людей з реальним бойовим досвідом. «А ще мені сказали, що всі каскадери, які є в Україні, працювали на цій стрічці по декілька разів», – зі сміхом додав Санін.
Але попотіти довелося не лише масовці: актори буквально не вилізали зі спортзалу, вдосконалюючи навички фехтування, – зокрема, Сергій Стрельников, який фактично за два роки безупинних тренувань став справжнім майстром бартки, традиційного карпатського бойового топірця. А виконавець ролі антагоніста – польського гусара – Матеуш Косьцюкевич своєю чергою досконало оволодів дуже специфічною технікою фехтування. «Цей стиль фехтування називався «польська хрестова школа», або «козацька хрестова школа», – розповів Олесь. – Узагалі європейські школи фехтування, на основі яких сформувалося сучасне спортивне фехтування, передбачали дотримання приблизно однакової відстані між супротивниками: коли на тебе наступають, ти відступаєш на безпечну дистанцію і лише потім переходиш у контратаку. А польські гусари відрізнялися тим, що під час атаки різко скорочували відстань, різко йшли вперед, і далі бій був максимально незручним для супротивника».
На запитання про найскладніший каскадерський трюк Олесь відповів, що це, певно, був момент, коли один з опришків мав зачепитися під каретою, втиснувшись у дуже вузький проміжок між колесами, і певний час так проїхати розбитою дорогою. «Ми зняли кілька дублів, я зупинив зйомку, і тільки-но це сталося, як карета знову рушила вперед, проїхала метрів із двадцять – і в неї відвалилася повністю задня вісь: страшно уявити, якби в цей час там усе ще хтось був… Зізнаюся, таких ризикованих моментів було досить багато, тому ми чимало уваги приділяли питанням безпеки. Та ще молилися всім кінематографічним і некінематографічним богам: у нас були приставлені до стрічки священники Української православної церкви (правильного патріархату!), греко-католицькі священники, рабини (два!). Тож я кожен день починав із молитви та щасливий тим, що на момент завершення зйомок у нас були подряпини, синці, але загалом усі живі та цілі», – розповів режисер. І додав: «Я – фаховий режисер складно-постановочних трюкових зйомок з іноземними дипломами. Але це була дуже складна робота – і на етапі репетицій, і у зйомках. Сцена, яка на екрані триває хвилину, могла зніматися тиждень».
Технічний бік зйомок – камери тощо – забезпечувала легендарна українська компанія «Фільмотехнік», чиї розробки 2006 року були відзначені інженерно-технічними призами (Scientific and Technical Academy Awards) премії «Оскар».
«Наш знімальний майданчик із технологічного погляду практично не відрізнявся від жодного голлівудського майданчика великих стрічок. Тільки там можуть собі дозволити таке обладнання, такого рівня знімальні технології, такого рівня спеціалістів, котрі з цією технікою можуть працювати та створювати таке зображення», – підкреслив режисер, додавши, що вся ця технологічна магія насамперед залежала від оператора Сергія Михальчука.
Сергій, який працює у компанії «Фільмотехнік» від 1996 року, пригадав, як створював із Саніним іще стрічку «Мамай» (2000) і вже тоді використовував найсучасніші на той час рішення: «Знімаючи «Мамая», ми використовували ПГ-10 (ПГ – поворотна голова для камери, завдяки якій значно розширюються можливості зйомки з різних ракурсів. – МН) – ту саму нашу камеру, котра працювала на стрічці «Титанік», що теж стала історією. Звісно, на «Довбуші» ми також використовували те, що добре знаємо та вміємо, – тобто техніку компанії «Фільмотехнік». А як знімальні камери також залучили два «рефлекси» української компанії «Ілюмінатор», наших давніх партнерів».
Окрім того, за словами Михальчука, було залучено і не таку «наворочену», проте якісну та мобільну техніку: зокрема, дрони, фотоапарати Sony, які можуть писати 4К-зображення, та екшен-камери Sony РХ0. «Ці камери невеличкі за розмірами, але їх активно використовують у кіно в усьому світі, оскільки вони дають на відміну від GoPro професійний сигнал. Ці камери я міг інтегрувати і на зброю, і в усілякі місця, куди ми не могли поставити велику камеру-рефлекс», – поділився технологічними нюансами оператор-постановник.
У результаті за допомогою всіх цих людських і технологічних див було створене епічне полотно епічної ж для українського прокатного кіно тривалості – дві години. Втім, сценарна версія передбачала ще більший хронометраж: дві години сорок хвилин. Та режисер вирішив піти назустріч побажанням кінотеатрів і прокатників, підкорегувавши хронометраж, але зберігши водночас усі необхідні драматичні лінії – включно з любовною, котру він уважає дуже важливою для розуміння образу Олекси Довбуша. «Коли є жорстка вимога від людей, які прокатуватимуть фільм, – не більше ніж дві години – я це розумію. Розумію, що я не маю ще сили впливу як у тих, хто знімає там «Дюну» чи «Зоряні війни»: режисерів зі світовими іменами, грошима тощо. Хоча після презентації прокатникам декілька людей казали мені, що треба було робити два фільми по півтори години. Та загалом я як режисер і продюсер усе роблю для того, щоб у глядачів... не боліла дупа дивитися на мою творчість. Щоб їм було цікаво, захопливо», – пояснив Санін.
І додав, що режисерської версії «Довбуша» не буде: на це немає ресурсів – ані фінансових, ані людських, оскільки через повномасштабну війну майже нереально знову зібрати потрібну команду. До того ж деяких її членів, на жаль, уже немає серед живих: багато учасників знімальної групи «Довбуша» пішли до війська, і дехто вже загинув, захищаючи Україну. «Буквально сьогодні ми затверджували титри. І я згадав, як колись говорив зі своїм учителем Леонідом Осикою щодо того, як режисери пишуть у титрах людей, покійних на момент виходу фільму: хтось – у рамочках, хтось без. І я обрав писати без рамочок. По-перше, всі ці люди були живі, коли ми знімали, і вони живі в нашій памʼяті. А по-друге – бо я не знаю і не хочу знати, скільки тих рамочок може бути потрібно щонаступного дня… Та звісно, ми згадуватимемо кожного загиблого, допомагаємо та допомагатимемо їхнім родинам», – сказав режисер.
Виробництво та шлях «Довбуша» до кінотеатрів дуже затягнулися: спочатку через ковід, потім – через повномасштабну війну. Фільм був відзнятий ще до вторгнення. «Війна нас заскочила на етапі фіналізації звуку, – пригадує Санін. – Зрештою одна студія озвучування в нас була в Івано-Франківську, а музику пізніше записали у Львові – розуміли, що повного симфонічного оркестру вже не зберемо, тому окремо писали в студії групами. Там само у Львові, на евакуйованій з Києва студії POSTMODERN завершували кольорокорекцію».
Премʼєра «Довбуша» відбудеться на Одеському міжнародному кінофестивалі: стрічка не бере участі в конкурсі, а стане фільмом відкриття. Дата старту прокату своєю чергою має одразу два символічні значення, адже 24 серпня – це і День Незалежності України, і день, коли загинув Олекса Довбуш. Утім, Олесь Санін уважає це «не днем його смерті, а днем безсмертя – днем, коли він став легендою». Також режисер зазначив: «Ми свідомі, що є багато тих, хто хотів би подивитися фільм за кордоном або на передовій. І ми докладаємо багато зусиль для того, щоб це сталося. Зокрема, разом із військовослужбовцями вишукуємо можливості доправити стрічку максимально близько до «нуля». Я сподіваюся, це кіно надихатиме тих, хто зараз своїм життям і кров'ю платить за нашу незалежність. Дасть їм відчути, що вони не самі: що в них є тил, що про них знають, думають. І відчути: те, що вони зараз роблять, колись уже з нами було».
Відповідаючи на запитання, чи можна провести паралелі між його роботою та українським поетичним кіно, до якого мимоволі відносять карпатські краєвиди у кадрі, Олесь Санін зазначив, що це було б недоречним. «Кінематографісти того часу мали на меті довести, що українська нація існує, що вона самодостатня, що в неї є своє національне обличчя. Та на сьогоднішній день ставити собі це за мету просто принизливо, адже ми – Україна – вже відбулися, ми незалежна нація, нам не тридцять років, а набагато більше. Тож хоча ми й стоїмо на плечах цих титанів, та маємо робити конкурентоспроможний творчий продукт. І для нас конкурент – не національне кіно, а голлівудські блокбастери. Адже оцей прямокутник екрану – це теж наша земля, і ми за нього воюємо: щоб із того екрану звучала українська мова. Бо ці екрани наразі окуповані чужоземним продуктом: іншою культурою, іншими значеннями, іншими сенсами. Ми боремося для того, щоб наші українські фільми були популярні, цікаві і щоб наші діти хотіли наслідувати їхніх героїв. Так ми розуміємо культуру, так ми розуміємо свою роль у цій професії», – резюмував режисер.
Що ж, додати, як то кажуть, немає чого. Втім, у мене лишилося чимало запитань, і я обовʼязково згодом поставлю їх продюсерові стрічки Максиму Асадчему, а відповідями поділюся з вами.
