Сьогодні в українському кінопрокаті стартує воєнна драма Міхала Квечинського «Хто ти, Філіпе?» (Filip) – стрічка про польського єврея, котрий, втікши з варшавського гетто, змушений удавати із себе француза, аби мститися нацистам у самому центрі ворожої Німеччини, ґрунтується на реальних подіях. Дистрибутор польського фільму в Україні – FILM.UA Distribution, і цим релізом компанія, що є найбільшим дистрибутором українського кіно, розпочинає новий напрям у своїй роботі. Про особливості співпраці зі східноєвропейським кіноринком (і перспективи, які вона відкриває), схожість польських та українських глядачів, боротьбу з російськими схемами, а також найближчі прокатні плани ми поговорили з керівницею напряму кінотеатральної дистрибуції FILM.UA Distribution Надією Коротушкою.
– Мабуть, для початку варто поговорити про цей напрям загалом. І як ви прийшли до розуміння, що саме зараз час працювати зі східноєвропейським кіно?
– Насправді ми довго йшли до цього. Здається, ще 2015 року почали дивитися на чарти європейських фільмів, шукати локальні історії, аналізувати, що працює в європейських країнах. І так прийшли до того, що виробили «Скажене весілля» (посміхається). Протягом цих років ми розуміли, що ментально європейські історії, особливо східноєвропейські, дуже близькі до нас. А коли почалося повномасштабне вторгнення, багато з нас розʼїхалися всією Європою та почали зустрічатися з партнерами з інших країн, спілкуватися, досліджувати тему їхнього кіно глибше. І ми впевнилися, що зараз ментальний зв'язок став іще міцніший, тож вирішили спробувати. Очевидно, що для ринку цей напрям не новий – і «Артхаус Трафік», і «Своє кіно» працювали з такими релізами: і східноєвропейськими, і західноєвропейськими. Але нам видається, коли робити це системно, то за якийсь час така робота приноситиме доволі непоганий прибуток. Особливо з огляду на те, як розвивається наше суспільство, наскільки ми прагнемо стати частиною Євросоюзу. І навіть геополітично: зважаючи на те, що утворюється новий союз зі Східною Європою, з країнами Балтії. Все це надало нам сил. Почати вирішили з польської стрічки Filip (вибір не просто так припав саме на це кіно) та ведемо переговори з низкою компаній з інших країн: з Балканами, Румунією, країнами Балтії.
– За якими критеріями добираються фільми, на що ви дивитеся?
– Поки спираємося радше на досвід воєнного прокату – насамперед які історії у нас працюють. Ми розуміємо, що це не завжди комедійний жанр: має бути щось із присмаком драми, про людський вибір, пошук себе. Водночас це не може бути суто локальна історія – вона має нести зрозумілий для українців меседж. Але слава богу, таких меседжей щодня стає дедалі більше.
– Яку кількість релізів уже заплановано?
– Наразі в плані випускати до пʼяти таких релізів на рік. Ну й далі набирати обертів. Але це час. Як і з українським кіно: певна річ, що зараз воно вже бренд, але скільки всього для цього було зроблено, скільки ресурсу, грошей вкладено, розмов із партнерами та кінотеатрами. Я розумію, що тут така сама історія.
– Я саме про це хотіла поговорити. Якщо пригадати, коли в українському прокаті востаннє був польський фільм…
– Я пам'ятаю – 2018 року (сміється). Також 2019-го ми випускали «Ціну правди» – це, звісно, копродукція між Україною, Польщею та Британією, але це була українська історія, знята польською режисеркою [Агнешкою Голланд].
– Мені, якщо не гуглити, пригадуються тільки фільми-події на кшталт «Холодної війни». Тобто системної роботи з такими релізами не було. Тож як на польську стрічку відреагували кінотеатри?
– Досить стримано, але було передбачувано: часто наші кінотеатри не готові до чогось нового. Та я все ж сподіваюся, що після перших зборів і географія прокату розшириться, і сеансів стане більше.
Мене в цій ситуації завжди обурює, що не довіряють нашій експертизі. Ми працюємо на ринку з 2018-го, системно прокатуємо українське кіно, тож, мабуть, щось розуміємо... Але ОК, полупаємо цю стіну.
– А який зараз розпис у «Філіпа»?
– На сьогодні майже 80 кінотеатрів зі 160. Це дуже добре. Ну і, сподіваюся, нам допоможе нещодавня перемога (стрічка стала переможцем Міжнародного конкурсу кінофестивалю «Миколайчук OPEN». – MBR).
– Ти сказала, що вибір саме на цей фільм припав не просто так. А що він має зробити, як спрацювати?
– Для мене загадка, як фільм спрацює в контексті бокс-офісу (у прогнозах я завжди песиміст: ставлю мінімальний KPI та планую всі витрати, бюджети, маючи його в голові), але це чудове кіно. Воно якісно знято та дуже відгукується зараз, адже це кіно про життя під час війни. Так, ідеться про Другу світову, головний герой – польський єврей, що, може, нас не дуже стосується…
– Це був геноцид, і наша війна – теж геноцид.
– Так, згодна. І фільм показує життя конкретної людини в період конкретної війни. Людини, що вимушена сховати свою особистість, яка дивом вижила у нацистській Німеччині та має працювати з нацистами, котрі вбивали та продовжують убивати її народ... Це дуже відгукується, дуже чіпляє.
– Як ви працюєте з промо з огляду на те, що для масового глядача польське кіно – не така зрозуміла історія, як голлівудське чи українське?
– Працюючи з будь-яким кіно, ми завжди просуваємо історію, шукаємо її сильні сторони. Тому і зараз, будуючи промокампанію, подумали: «Хто такий Філіп, що можна про нього сказати?» І збагнули, що саме цього не розуміємо: так, він польський єврей, він переховується, але хто він для оточуючих?
– Звідси й адаптація назви?
– Так, у Польщі він прокатувався під назвою Filip, а ми назвали його «Хто ти, Філіпе?» та додали всі ці знаки питання, щоб було незрозуміло, хто ж він. Він настільки загубився в своєму житті, що й сам не усвідомлював, хто він зараз. І незрозуміло, як із цим жити. Отже, звідси пішли всі ці знаки питання та, власне, просування цієї історії.
– А як фільм пройшов у Польщі?
– У Польщі кіно зібрало понад мільйон євро та було 12 тижнів у прокаті – добрий результат проти інших польських релізів. Наприклад, Filip зібрав удвічі більше за локальну комедію Skołowani – це польська адаптація французького формату, романтична комедія про жінку на візку, яку ми також розглядали для прокату в Україні, але зірки не зійшлися.
– У польському прокаті дуже добре працюють локальні фільми, вони повсякчас у топах бокс-офісу. Ви розумієте, у чому секрет?
– Розуміємо. Насправді в цьому плані у нас дуже схожі ринки: останніми роками українські фільми якщо були не в топах, то часто збирали вище за середнє. Коли подивитися на жанри, то і в Польщі, і в Україні у певний період класно працювали локальні комедії (у нас це «Скажене весілля», фільми з Дзідзьо, «Свінгери» тощо). Зараз у нас комедії не так добре збирають, причому не тільки українські, а й інші. І в Польщі така сама ситуація. Мені здається, відбулося певне перенасичення ринків, бо і там локальних комедій було дуже багато: вони виходили одна за одною, буквально щокілька тижнів. Отже, дивлячись на їхній прокат, спілкуючись із ними, ми розуміємо цю схожість. І щодо виробництва теж насправді. У них же бум Netflix, ціни зростають, і вони кажуть: «Якби не вторгнення росії, ви б стали наступним ринком виробництва для Netflix, оскільки польський вже стає затісним».
– Чи можна говорити про східноєвропейське кіно як про окремий ринок? Чи співпрацюєте ви з правовласниками напряму? Як це влаштовано?
– Так, ми намагаємося співпрацювати напряму: всі переговори ведемо або з дистрибутором у цій конкретній країні, або з продакшеном-правовласником. Вони, в принципі, відкриті, хочуть із нами говорити напряму. І це важливо, позаяк раніше їхні фільми продавалися пакетом на країни CIS.
– Тобто за схемою, коли російський дистрибутор закуповував права відразу на всі «країни СНД»?
– Так. Ми зараз це ламаємо. На нещодавньому кіноринку в Каннах намагалися всім пояснювати, чому потрібно вичленити Україну звідти. Але потім приходить руський дистрибутор і купує «весь СНД».
– Тобто FILM.UA Distribution теж із цим стикається?
– Так. Ми дивилися на декілька тайтлів: незалежні американські та західноєвропейські фільми. І на зустрічах, коли я казала, що візьму це кіно, мені відповідали: вибачте, права вже викуплені «на весь СНД». На питання, хто викупив, відповідають: росіяни.
– Тобто продавці точно розуміють, що вони роблять, і їм це ОК?
– Ну, вони якось розводять контракти, щоб покупцем не була російська компанія напряму. Всі ці схеми давно налагоджені. Але східноєвропейські компанії так не роблять.
– А чи є розуміння, бодай теоретичне, як можна це зламати з огляду на те, що пояснення не працюють і для них нормально співпрацювати з державою-терористом?
– Гадаю, пояснювати все ж треба: щоб це робив кожен гравець українського ринку з усіма партнерами, з ким спілкується. Потрібно писати листи. Але ж є інший бік питання: росіяни недарма купують права на територію України – вони потім перепродають їх комусь з українських дистрибуторів. Звісно, не напряму, а через якусь компанію. І потім український дистрибутор прокатує це кіно в українських кінотеатрах.
– І як із цим боротися?
– У таких випадках не давати прокатного посвідчення українському дистрибутору. Якщо український дистрибутор не купуватиме територію України в якогось, умовно, «мальтійського» або «кіпріотського» дистрибутора, то [у російської компанії, що стоїть за офшором] не буде сенсу закуповувати цю територію. Тоді український дистрибутор зможе прийти до міжнародного і показати, скільки грошей той втрачає. Якщо в Україні перестануть прокатувати такі фільми, то, мені здається, процес зрушить.
– Тобто над цим потрібно працювати не лише зовні, а й всередині країни теж?
– Авжеж! Ми ж бачимо, коли певні фільми – незалежне, нестудійне кіно – одночасно виходять в росії та в Україні. Причому в росії виходять законно – це не «передсеансове обслуговування», як вони це називають. Якось же це відбувається, якось же «Джон Уік – 4», «Після» та ще багато фільмів незалежних кіностудій потрапляють і в Україну, і в росію? То подивімось, як саме.
– Тобто це питання до Держкіно, яке має перевіряти фільми та не давати прокатки?
– Я намагаюся дослідити цей процес, бо, з одного боку, питань до Держкіно немає: я розумію, що у документах російські компанії не фігурують і ланцюжок договорів може бути дуже довгим та заплутаним. Можливо, дистрибутор сам не знає, що він купив фільм у російської компанії – це теж питання. Можливо, потрібна спеціальна комісія, яка моніторитиме такі кейси… Якщо фільм виходить на території російської федерації та одночасно у нас, то, може, щось не так? Може, треба звернути на це увагу, копнути глибше? Подивитися бенефіціарів цих компаній…
– З іншого боку, дата виходу може бути просто умовою правовласника чи міжнародного дистрибутора, а не показником співпраці з росією.
– Звісно, але з чогось почати треба. Це просто мої думки – я теж не до кінця розумію, як це зробити. Ми маємо зібратися та разом погодити якийсь план. Певна річ, що на це може витратитися багато часу, але для початку ми бодай розумітимемо, як працюють ці схеми.
– Повернімося до цифри пʼять стрічок на рік. Саме така кількість може бути комерційно виправданою? Чому саме пʼять?
– Ну дивись, ми намагаємося щомісяця випускати українські релізи. Зараз після «Памфіра» взяли невеличку перерву, щоб перезавантажитися на наступну лінійку, та, якщо брати період із червня 2023-го по червень 2024-го, у нас буде принаймні десять українських релізів.
– Де ви стільки знайшли?
– Я працюю (сміється). Тож план – це десять українських релізів і пʼять східноєвропейських, аби зробити якусь системність. Працюючи з українськими фільмами, коли говорити про весь період воєнного прокату, ми змогли заробити. Тобто не вийти в нуль, враховуючи затрати на промо, а заробити. Тому, міксуючи українські релізи зі східноєвропейськими, можна побудувати певну модель: якщо польські релізи просідають [у прокаті], ми як дистрибутор на своєму заробітку з українських релізів зможемо трошки компенсувати витрати. Бо східноєвропейські релізи – це ж адаптація, дубляж тощо. Хоча для нас це незвично: працюючи з українським кіно, ми завжди створювали промоматеріали з нуля, а тут тобі все дають. Ось тобі трейлер, його POSTMODERN віддублював – і все є. Інші дистрибутори, навпаки, звикли так працювати, а для нас це нове та мінус частина роботи (посміхається). З огляду на людський ресурс, який ми маємо на сьогодні, план щодо пʼяти релізів на рік, видається реальним. Це так, аби почати, придивитись, а далі, коли все вдасться, виходитимемо на більші обсяги.
– Кілька років тому FILM.UA Distribution збиралася випускати на ринок «Війну струмів» (The Current War): для компанії це мав бути перший реліз стороннього виробництва, але зрештою цього не вібулось. А під час повномасштабного вторгнення ви стали масово працювати зі сторонніми релізами та повернулися до ідеї прокату іноземного кіно. Чи є у цьому вплив війни та змін на ринку, або це була планомірна робота і просто так збіглося?
– «Війну струмів» ми хотіли прокатати у вигляді експерименту, але вона вийшла в росії та одразу ж з'явилася на торентах. Тому я відмовилася з цим працювати. Чому зараз повернулися? Бо вибудували системність з українськими релізами. Набули певної booking power, якої до цього не було. Ми ж працюємо з «Кіноманією» з деяких проектів, до «Кіноманії» була MMD UA, і не було такої системності: між релізами могли бути прогалини по декілька місяців. Зараз такого немає – проекти виходять щомісяця. І ми, працюючи з кінотеатрами, можемо обговорювати одразу декілька проектів та одночасно їх розписувати. Раніше цього не було. І такого системного спілкування з кінотеатрами не було. Тобто MMD UA нам розписує «Скажене весілля», а потім я приходжу напряму з цими «Струмами»: у кінотеатрів починається розгубленість, і це ні до чого доброго не призводить. А зараз, повторюсь, є системність. Минулого тижня ми провели з ними конференцію, показали «Довбуша», розповіли про свої плани. Попереднього разу зустрічалися в березні, показували «Мавку». Вони розуміють, що ми робимо, куди ми йдемо – і легше працювати з фільмами. А коли у тебе одне кіно, яке ти сам розписуєш на пів року, це не працює.
– А з «Кіноманією» ви чому досі співпрацюєте?
– На великих релізах – наприклад, «Мавка: Лісова пісня» – у нас бракує ресурсів одночасно вести промокампанію та робити якісний розпис. А у «Кіноманії» професійна команда, що вміє працювати з масовим кіно, розписувати його. Я дуже задоволена їхньою роботою з фільмом «Люксембург, Люксембург» – якби це було моє кіно, я була б просто щаслива від такого розпису (сміється).
– До розпису українських фільмів ми ще повернемось, але хочеться завершити з темою східноєвропейського кіно. Чи можна говорити, що ви заходите на цей ринок із прицілом на майбутнє спільне створення контенту?
– Звісно. Це взаємопов'язані речі. І я вважаю, що рано чи пізно, системно працюючи зі східноєвропейським кіно, ми прийдемо до якоїсь копродукції. Маючи портфоліо прокату східноєвропейського кіно, можна вже про щось конкретне розмовляти. Також дуже хочеться (і ми зараз над цим активно працюємо), щоб наше кіно там прокатувалося. Не разові покази, не Дні українського кіно в одному місті, а нормальний, індустріальний прокат. Я, звісно, можу зараз навести приклад «Мавки», яка в деяких країнах каталася в двох версіях – і україномовній, і місцево дубльованій. І українська версія збирала у деяких країнах нормальні 20–30% загального бокс-офісу. Але всі кажуть: ну то це ж «Мавка».
– Мені здається, тут немає протиріч: всі, хто працює з зовнішнім ринком, вважають, що «Мавка» зараз прорубує вікно для українського кіно.
– Так воно і є, рух пішов. «Мавка» справді дає шанс [українському] ринку вийти за кордон – усі бачать, що це можливо. Тому ми працюємо і над прокатом наших фільмів за кордоном, саме прокатом: без разових показів, із продажем квитків. Нехай спочатку це буде обмежений прокат, потім ми вийдемо на системніший рівень. Але звісно, в основі цього має бути кіно. Зараз у нас, наприклад, є «Довбуш». Я знаю, що Максим Асадчий добре працює в напрямі міжнародної дистрибуції. Чехія, здається, стартує одночасно з українським релізом, і вони будуть, зокрема, прокатувати україномовну версію (24 серпня – разом з Україною – фільм також стартує у Німеччині, Чехії, Словаччині, Литві, Естонії, Латвії та Кореї. – MBR). Зараз ми це зробимо (і певна, що все вийде), потім прокатаємо ще декілька тайтлів, але опісля...
– Я лишала це запитання на фінал, але тут доречніше: зараз ви працюєте з «Довбушем» та іншими фільмами, що залишилися з довоєнних часів. А що далі? Чи є розуміння, з чим працюватимете потім?
– Розуміння, з якими фільмами я працюю, є до кінця 2024 року. Далі – не знаю. Це чесна відповідь. Як найбільший дистрибутор українського кіно ми не знаємо, з чим працювати. У найближчі принаймні сім років таких проектів, як «Довбуш», як «Мавка», не буде.
– Я зараз навіть не про великі проекти, а просто про ігрові фільми. З чим ви працюватимете?
– Якщо говорити про хедлайнерів, то це «Довбуш», «Велика прогулянка» – 2023 року все ж хочемо випустити, «Смак свободи» планується на 2024-й. У нас багато менших фільмів (у контексті бокс-офісу). А далі я, звісно, сподіваюся на копродукції: українські продюсери активно шукають партнерів, гроші, фонди. Всі ж продовжують працювати насправді.
– Але результатів – так, щоб дійсно назбиралося на виробництво – поки небагато.
– Ну слухай, якийсь результат є. Ми, наприклад, устигли «Дві сестри» зняти з поляками. Вже одна стрічка є (посміхається).
Про дивовижну історію створення польсько-української стрічки «Дві сестри», секрети роботи з кінотеатрами й інсайти прокату українського кіно під час повномасштабної війни читайте у другій частині інтервʼю, котра вийде завтра.
