«Ми порахували загальнонаціональний бокс-офіс за перші п'ять місяців 2023 року та вийшли на 800,2 млн грн. З них українські фільми взяли 27% (майже 216 млн грн). А серед цих 27% проекти FILM.UA Distribution – це 22%. Тобто фільми, які ми катали, – це 22% усього національного ринку. Ми йшли до такого результату та справді хотіли, щоб усе гідне українське кіно було в нас», – каже керівниця напряму кінотеатральної дистрибуції FILM.UA Distribution Надія Коротушка, підбиваючи проміжні підсумки прокату воєнного часу. Власне особливостям дистрибуції українського кіно та комунікації з глядачами під час повномасштабного вторгнення присвячена друга частина нашого інтервʼю. Але для початку – обіцяна у першій частині розмови розповідь про стрічку «Дві сестри», створену командою FILM.UA у копродукції з Польщею.
– Ми називали цей проект високоризиковим, – посміхається Надія. – Минулого року – через кілька місяців після початку повномасштабного вторгнення – на наш стенд на Каннському кіноринку прийшов польський режисер Лукаш Карвовський (Lukasz Karwowski). У мене, каже, є сценарій і все, що треба – хочу зняти кіно в Україні зараз. Частину виробництва я закрию своїми грошима, частину десь знайдемо, а від вас потрібна підтримка в Україні: організувати зйомку, їздити з нами, допомагати. Якщо хочете правити сценарій – правте, будете повноцінним копродюсером.
Погугливши, ми побачили, що раніше він зняв повний метр, але ніде його не показував. Якось дивно. А потім подумали: сценарій ніби непоганий – спробуймо, однаково нічого не знімаємо. Це було в травні, а вже у серпні ми почали зйомки. За сюжетом дві сестри-полячки їдуть рятувати тата до України, тож 90% фільму відбувається в Україні. Під час зйомок ми дуже переживали, що нічого не вийде, та коли зʼявився перший raw cut, я проревіла весь фільм – для мене це було якесь очищення.
– А чому переживали?
– Невідомий нам режисер, незвичний метод: у нього в сценарії немає чітких діалогів. Прописані основні тези, про що вони говорять, якісь загальні слова, але сам діалог ведуть актори. Імпровізують.
– Ну так, для нас це незвична історія.
– А він попереднє своє кіно так знімав і каже, дуже добре вийшло. У фільмі багато українських акторів: головні героїни – дві полячки, також тато там з'являється, а всі інші – українці.
– І наші актори теж працювали за такою схемою?
– Так, і дуже круто вийшло насправді. Лукаш – дуже відкрита, приємна людина. Видно, що він із душею це робить, вкладає у кіно власні кошти. Ми з ним зараз чудово спілкуємося, дружимо. У нього велика родина, шестеро дітей.
– А як він так швидко встиг сценарій написати? Якщо він до вас прийшов у травні, то, виходить, за два місяці?
– Коли почалося вторгнення, він, як і багато поляків, почав хостити та досі хостить українців. У нього приватний будинок і ще маленький будинок на території – туди заселилися жінки з дітьми з Кривого Рогу. Він розповідав, як спілкувався з ними та перейнявся їхньою історією. Каже: «Я просто сів і написав сценарій. І зрозумів, що хочу це зняти, вкласти свої гроші та знайти українського копродюсера».
– А хто ще з українців у команді фільму?
– Українську лінію у сценарії допрацьовувала Настя Лодкіна. Виконавчим продюсером був Сергій Демидов. Я все це вела як генеральний. Ну зрозуміло, що майже вся команда, яка тут працювала, – українці. Лукаш привіз акторів та оператора, а все решта – наші.
– Де робиться постпродакшен?
– Лукаш робить у Польщі: зараз ми, власне, шукаємо гроші, аби його закінчити. Проект презентувався у Каннах на секції Work in Progress та у Португалії на форумі FEST, зараз подаємося на інші пітчинги. Ну а потім плануємо спробувати податися на фестивалі класу А. Подивившись кіно, ми гадаємо, що шанси є.
– Повернімося до прокату. Коли вийшов ваш перший за час війни реліз – «Скажені сусіди. Нові історії», – загалом на ринку відбулося зростання зборів на 40%. Потім ви намагалися випускати щомісяця по релізу: як ця регулярність виходів корелювала зі зростанням зборів?
– Від фільму до фільму було ось так, а потім так (показує плавно вгору та різко вниз).
– Падіння відбулося через обстріли та відключення світла восени?
– Так. «Максим Оса: золото Песиголовця» виходив 13 жовтня, і я дуже добре запам'ятала цю дату, позаяк у всіх була паніка. Я перебувала за кордоном, більшість команди – в Україні, і всі мені писали, що прокат треба скасовувати (10 жовтня 2022 року російські війська завдали першого масованого ракетного удару по енергетичній інфраструктурі України, він же був наймасованішим від початку повномасштабної війни. – MBR). Я розуміла, що у людей паніка та наполягала: «Випускаємо фільм, жодна ракета не має нам стати на заваді». А сама переживала: «Блін, зараз зіллємо кіно».
Та зрештою вирішили випускати. Тож «Максим Оса» вийшов під час обстрілів, коли гатили по інфраструктурі, а «Коза Ностра: мама їде» – в період блекауту, тому і було вниз. А потім вийшов «Щедрик», збори пішли вгору, і це був сюрприз для всіх.
– Чи можна сказати, що ця регулярність, якої ви так прагнули, щось змінила?
– Скажу так: якби не було «Скажених сусідів» у липні, ми б не вийшли з «Мавкою» 2 березня. І я певна, що «Люксембург, Люксембург» не вийшов би потім у квітні. Коли ми почали активно працювати з зовнішніми фільмами, не виробництва FILM.UA, більшість продюсерів відмовлялися випускати свої проекти – всі хотіли «після перемоги». І кожного разу ми доводили, що чекати не треба, що свої фільми ми теж випускаємо, що це потрібно для індустрії. Була пророблена велика робота, і вона триває. Але зараз уже легше, бо продюсери бачать, що прокат працює, що ми випускаємо. Дивлячись на все, як я це називаю (посміхається). Ця регулярність дала ринку впевненість. Ну і, зрозуміло, якщо наші глядачі припинять дивитись українське кіно, то потім повернути їх буде дуже важко.
– До повномасштабної війни ви дуже ретельно добирали зовнішні проекти для дистрибуції, а потім почали працювати майже з усіма українськими фільмами. Як відбувся цей перелам?
– Насправді ми багатьом відмовляємо. Кіно беремо, коли розуміємо, як із ним працювати, якщо маємо умовну впевненість, скільки аудиторії зможемо зібрати та знаємо, як комунікувати з цим глядачем. Якщо розуміння немає, ми відмовляємо фільму. В принципі, прокатавши дев'ять релізів від початку вторгнення, ми розуміємо, чого хоче глядач та як промотувати фільми зараз. Завісити все місто наружкою сьогодні не працює, потрібна глибша робота. І ми знаємо, що робити, тому зараз я спілкуюся з усіма продюсерами – навіть тими, хто каже: «Та у мене такий артхаус, ніхто його не прокатає» (посміхається).
– За цей період ви багато чого дізналися про глядача, і певні речі були справжнім відкриттям. Можеш поділитися найцікавішими інсайтами?
– Головний для мене як дистрибутора інсайт: зараз глядач дуже відповідально підходить до того, що дивитиметься в кіно. Якщо фільм демонструється о 10-й ранку у чорта на болоті, він знайде цей кінотеатр, доїде та подивиться. Глядачі не ходять у кіно заради фана: їм потрібен кіноівент, кіноподія. І наше завдання – зробити з фільму подію. Також, коли кіно гідне, глядач додивиться його обов'язково, хоч із п'ятого разу. Він системно ходитиме і додивлятиметься кіно, якщо тривоги стають на заваді.
– А як ви робите з фільму подію? Як загалом змінилося промо, що тепер працює?
– По-перше, змінилися періоди проведення промокампанії. Раніше ми кричали про фільм за шість місяців до прокату, а зараз це не має сенсу. Сьогодні кричиш, завтра в країні щось стається – і все забувається. Промокампанію «Мавки» (хоча це не дуже релевантний приклад), саме комунікацію «з 2 березня у кіно», ми почали за шість тижнів до прокату. Я всім це ставлю за приклад. Місяць, півтора місяця щонайбільше – вся промокампанія. По-друге, змінились інструменти комунікації, і піар зараз набув великого значення. Оскільки увага людей прикута до новин, потрібно бути в інфополі: заздалегідь домовлятися про інтерв'ю, «продавати» проект виданням, шукати піар-партнерів. Що ближче до релізу, то більше ми наповнюємо інфополе матеріалами про фільм і кричимо про нього саме через піар. Ну й діджитал. Ми вдячні нашим радіо-, ТБ-партнерам, промопартнерам на кшталт «Нової пошти» – всі ці речі працюють комплексно.
– Наостанок хочу поговорити про ваш перший досвід роботи з авторським кіно. В одному з інтервʼю ти казала, що «Памфір» міг би зібрати більше, якби кінотеатри інакше до нього поставилися.
– Кінотеатри не дуже вірили в це кіно, але, в принципі, розпис у нього був уже шикарний. Мені хотілося більше, бо ми всі були певні, що стабільна аудиторія фільму – 100 тис. людей.
– А скільки було зрештою?
– Майже 80 тисяч. Оцю двадцятку ми не дотягнули, хоча, я вважаю, могли: все, що було зроблено, давало шанси на сотку. Мені завжди важко говорити з кінотеатрами щодо цього, бо в них ніколи немає якоїсь однозначної позиції. Вони кажуть: мало промо. Ти показуєш, що було зроблено. Вони погоджуються, що промо достатньо, але знаходять інші причини: ноунейм-режисер, ноунейм-актори тощо.
– Що було не так із «Памфіром»? Мало сеансів, ранкові сеанси?..
– Мало сеансів, і десь із третього тижня все пішло на першу половину дня. Хоча зрозуміло, що на таке кіно люди не прийдуть із дітьми.
– Тобто прокат був довгим, але з ранковими сеансами.
– Прокат триває, хоча фільм іде в одному кінотеатрі («Планеті кіно» у «Блокбастері») одним сеансом. Але так, я була не дуже задоволена кількістю та якістю сеансів і казала кінотеатрам, коли бачила, що заповнюваність на інших фільмах менша. Як показник: на «Памфірі» на другому вікенді було зростання.
– І «сарафан» був хороший.
– «Сарафан» був шикарний, але кінотеатри все ж не повірили. Хоча зрештою фільм зібрав добре як для авторського кіно, у нас KPI був нижчий (станом на середину травня після семи вікендів у прокаті «Памфір» зібрав 11 440 055 грн, кількість проданих квитків становила 77 499. – MBR).
– Чи не зникло бажання і далі працювати з авторськими фільмами?
– Для нас кожен фільм – це окремий кейс співпраці з його командою, продюсерами, творчим складом. Тому, звісно, працюватимемо. Це заряджає. Коли ти страждаєш, але потім бачиш результат і розумієш, що все правильно зробив, це дає азарт, і хочеться ще.
– Кінотеатри не вірять тільки у фільми, які складно назвати масовими, чи вам доводиться боротись за розпис на кожному релізі?
– Можу сказати, що питання є на кожному нашему релізі, крім «Мавки» (посміхається). З «Мавкою» ми вперше відчули себе мейджором: я відкрила розпис, прогорнула, закрила – і всі вихідні відпочивала (сміється).
– А як відбувається на інших релізах?
– Перший і другий вікенд – п'ятницю, суботу, неділю – я сиджу за ноутбуком і дивлюсь, як ставлять сеанси, яка заповненість. Коли бачу, що зал заповнений і треба ще додати – телефоную в цей конкретний кінотеатр. Моніторингом опікується вся наша команда, і, якщо потрібно додавати залів, я починаю писати чи телефонувати.
– Але ж вони теж це бачать, то чому не реагують?
– Бо звикли працювати з мейджорськими проектами, а з нашими фільмами потрібен творчий, як я це називаю, підхід до розпису. Тому ми маємо на цифрах, на табличках, на пальцях доводити та боротися за кожен сеанс.
– І до цього додаються воєнні умови: від комендантської години до недоступності певних територій. Що з них найбільше впливає на вашу роботу?
– Від самого початку, звісно, комендантська година. Коли її скоротили, стало трошки легше – кількість сеансів збільшилась. У багатьох багатозальників не відкриваються зали або відкриваються тільки на дуже великі фільми, наприклад під «Мавку». Десь цілий кінотеатр просто відкрився під «Мавку»: попрацювати на великому релізі, щоб заробити грошей. Тобто ємність ринку зараз менша, в тебе немає тієї кількості екранів, яка в принципі можлива по ринку, позаяк деякі кінотеатри працюють тільки на вихідних і не працюють у будні. Це переважно однозальники, але їх чимало. Такі речі, пов'язані з ємністю ринку, не дають до кінця зрозуміти загальну картину: коли іноземці питають, на скількох екранах пройшов твій фільм, можна назвати будь-яку цифру. Тому наразі ми оперуємо кількістю кінотеатрів, щоб було хоч якось зрозуміло. Крім того, ти можеш почати сеанс, тобто екран в тебе є, але тривога – і як це рахувати? Незрозуміло.
– До речі, чи порушувалось у воєнний час питання єдиного електронного квитка? За таких умов це, мабуть, було б дуже помічне.
– Так, це було б дуже корисно зараз – і з погляду статистики, і для контролю. Але нічого не було чутно.
– Хоча на презентації напередодні повномасштабної війни мало вигляд, наче все готово для запуску.
– Так, я пам'ятаю, вже готовий сайт показували…
Ще з нових умов – з 1 січня запрацював закон про інклюзивність, за яким потрібно додавати субтитри для глядачів із порушеннями слуху й аудіодоріжки, звукопис для людей з порушеннями зору.
– Обов'язково для кожного фільму?
– Необов'язково, та, якщо не зробити, кінотеатри сплачують 20% ПДВ. Навіть на національні фільми.
– Наскільки це робить дорожчим процес підготовки релізу?
– Створення такої аудіодоріжки та субтитрів коштує до $2 тис., тому не кожне кіно може собі це дозволити. Якщо дистрибутор, умовно, отримує 50% бокс-офісу, то на виході, враховуючи, що не всі кінотеатри платять ПДВ (є ФОПи й інші групи), податком зʼїдається приблизно 4%. Але це і для нас, і для кінотеатру.
– Тобто ви цей податок розділяєте?
– Так, шеримо з кінотеатрами 50 на 50.
– І що виходить дешевше: заплатити податок чи зробити ці матеріали?
– Залежить від фільму. Ми пожалкували, що не зробили це для «Мавки». Але якщо виходить маленьке кіно, то ще й за це заплатити нереально – це вся промокампанія.
– А хто на ринку цим опікується?
– Зробити матеріали може будь-хто – і наш POSTMODERN, і «Так треба». Але потім вони заливаються на спеціальні застосунки: міжнародні, ліцензію на роботу з котрими має тільки «Доступне кіно». І ми, і «Кіноманія», і B&H намагаємося достукатись до розробника цих застосунків, але він усіх ігнорує.
– Упродовж розмови ми багато згадували анімацію «Мавка: Лісова пісня», зокрема її значення для роботи з зовнішнім ринком. А що дає цей кейс внутрішньому ринку – в практичному, індустріальному розуміннях?
– Насамперед закріплення бренду українського кіно для глядача та вихід на новий рівень: після такого мульту робити щось нижчої якості, мені здається, буде непристойно. З іншого боку, це дуже підігріває очікування: зараз кінотеатри сподіваються, що «Довбуш» збере 100 млн грн (сміється). Подивимося на розпис, звісно, але «Мавка» – це все ж окремий вид, вісім років і величезна робота… Гадаю, для нас найголовніше, що глядач знає: українське кіно дорівнює якість. Тому більше глядачів, теоретично, ходитиме на українське кіно.
