Наступного року в максимально широкий прокат вийде українська ігрова драма «Буча» – стрічка, що ґрунтується на реальних подіях, дискусія навколо якої почалася задовго до виробництва. І навіть зараз, коли майже готовий фільм подивилося багато геть різніх глядачів, від членів Нацради до бізнес-спільноти, автор і продюсер проекту Олександр Щур змушений пояснювати свою мотивацію, немов продовжуючи знову й знову відповідати хейтерам.
Нагадаємо, фільм розповідає історію Костянтина Гудаускаса – громадянина Казахстану, що дістав політичний притулок в Україні. Завдяки казахстанському паспорту з початком повномасштабного вторгнення він мав можливість проїжджати на окуповану російськими військами територію Київської області та вивозити мирних жителів. У такий спосіб Костянтин урятував 203 людини. І саме такі історії, на думку Олександра Щура, мають лунати на весь світ: «Кошторис «Бучі» трохи понад $0,5 млн. Це одна десята вартості одного нового танка. Тобто фільм коштує вдесятеро менше, ніж танк. Але шкоди росії може завдати набагато більше, ніж 50 танків – якщо, наприклад, переконає давати Україні зброю. Саме тому дуже важливо це показувати на Заході, в такий спосіб ми можемо впливати на громадську думку, на еліту, впливати на їхніх політиків. Кіно – дуже потужна зброя, культурна «атомна бомба», яка не вбиває, але може завдати ворогові дуже великої шкоди. Тож наша мета – зробити цю «бомбу» та підірвати».
Ми поговорили з Олександром про тривалий процес виробництва стрічки, що створюється приватним коштом, особливості знімання масових сцен (до 700 людей) під час повітряних тривог, амбітні плани з дистрибуції у світі та боротьбу зі штучно створеним хейтом в Україні. А ще – про підготовку до вибуху «культурної бомби», частиною якої була осіння поїздка Щура до Нью-Йорка.
– У Нью-Йорку у мене було два заходи, – розповідає продюсер. – Спочатку виступ у Колумбійському університеті: показ тридцяти хвилин фільму, розмова з професорами та студентами. А головний івент був у закритому нью-йоркському клубі, з організацією нам допомогла відома американська письменниця Мітці Пердью – вона підтримує Україну, її фонд опікується розмінуванням, допомагає у відбудуванні Бучі. На захід ми запрошували представників ЗМІ, американського бізнесу, політиків і проводили дискусійну панель за участі письменника та журналіста Майкла Вайса – автора книжок про ІДІЛ, про спецоперації московського ГРУ, а також документалістки Каті Солдак, що має українське коріння та працює в американскому Forbes (редакційна директорка Forbes International Editions. – MBR). Говорили про протидію російській пропаганді (зокрема, обговорювали російський фільм «Свидетель», який викривляє історію) та про те, як художнє кіно може допомогти Україні в просуванні її наративів. Також демонстрували 30 хвилин готового фільму, а потім було невеличке обговорення та благодійний аукціон.
– Чи вдалося під час поїздки знайти гроші на постпродакшен?
– На заході був, зокрема, наш американський інвестор Семен Дукач – це відома в Америці людина, ангельський інвестор, що вкладається в стартапи. Він із дружиною Наталею теж допомагає Україні, заснував фонд Cash for Refugees, який фінансово підтримує українських біженців. Семен був одним із перших інвесторів «Бучі», а після цього івенту збільшив свою частку, ставши нашим основним інвестором. Тож у цьому розумінні поїздка була корисною. Але найпродуктивнішим був усе ж інформаційний момент: нас записував «Голос Америки», ми звʼязалися з українською діаспорою, з політиками і маємо дуже важливі домовленості не лише з різними продюсерами: наприклад, домовленість про показ уже готового фільму в Конгресі Сполучених Штатів Америки.
Наша мета – скрізь показувати фільм впливовим людям, щоб допомагати Україні. Ви ж бачите, що відбувається, особливо у США: демократи виступають за допомогу Україні, республіканці, особливо крило Трампа – категорично проти, і тому ми зі свого боку повинні впливати [на ці рішення] якнайбільше.
– А як відреагували американські журналісти, коли побачили 30 хвилин готового матеріалу?
– Дуже добре: ми почули багато слів підтримки та багато відгуків, що це обовʼязково треба показувати якнайширше – мовляв, пересічний американець навіть приблизно не уявляє, що відбувалося в Україні.
– Чи вдалося вам зібрати всю суму, необхідну для завершення проекту?
– Спочатку цей геп становив чверть мільйона, але постійно зменшувався, і я завжди перекривав розрив або власними грошима, або взятими в борг. Іноді це було доволі лячно (посміхається), та я вважаю, ми вже на фінішній прямій: залишилося зібрати орієнтовно $140 тисяч із загального кошторису. У нас будуть покази для бізнесменів, які готові допомогти, але хочуть спочатку побачити практично готовий фільм. Також ми подавалися в кілька фондів, а ще ведемо перемовини про початковий логотип – це теж може допомогти, тому сподіваюся, що невдовзі закриємо це питання та вже збиратимемо промобюджет (на момент розмови лічильник на офіційному сайті проекту показував, що зібрано 75% бюджету, зараз – уже 89%. – MBR).
– Який вигляд має конфігурація бюджету? У вас є інвестори, спонсори, донати…
– Якщо взяти вже зібрані гроші за стовідсоткову суму, то донатів буде майже 5%, 10–15% – гроші, які я вклав або взяв у борг під особисті гарантії, а решта – приватні інвестори.
– З яких країн?
– З України, Польщі, Канади та Сполучених Штатів.
– Одним із копродюсерів «Бучі» стала FILM.UA, і вона ж є українським дистрибутором стрічки…
– FILM.UA – не тільки український, а й загальний дистрибутор. Водночас є джентльменська домовленість, що ми як продюсери теж маємо право шукати та пропонувати – тобто ми партнери у дистрибуції. Заважати один одному ми точно не будемо, просто хочемо якнайкраще все зробити. Крім того, компанія – наш міноритарний партнер у фінансовому плані, тобто вклалась у проект грошима: невеликою сумою, але ми це дуже цінуємо. А ще вона, скажімо так, вклалася своїм досвідом, експертизою й інформаційною допомогою, за що ми теж дуже вдячні.
– Ваша основна мета – донести правду про війну в Україні якнайбільшій кількості людей. Це потребує безкоштовної моделі розповсюдження – умовно, як фільм «20 днів у Маріуполі»: покатати по фестивалях, а потім викласти у загальний доступ на YouTube. Але у вас інвестиції, що потребують комерційного підходу. Як поєднуватимете ці моделі?
– Тут я трошки з вами не згодний. Щоб показати фільм якнайбільшій аудиторії, фестивалів та YouTube недостатньо. Аби було максимально широко, треба продати проект на всі можливі стримінги та ТБ-платформи, зробити в усіх можливих країнах кінотеатральний прокат, а побічним ефектом цього будуть гроші, з яких ми і плануємо повертати вкладене інвесторам. Не хочу страждати на шапкозакидання, але в Польщі ТБ-стримінг вже згоден, у Канаді – зацікавлений, а також там готові обговорювати кінотеатральний прокат, в Америці є багато контактів: плануємо у січні перемовини і про ТБ, і про стримінг, і про кінотеатральний прокат. А загалом наш план-максимум – спробувати продати фільм одному глобальному гравцеві. Це б розв'язало всі питання: і гроші, і розповсюдження, позаяк такий гравець сам перекладатиме проект усіма мовами, сам вкладатиме гроші у промотування тощо. Таких контактів дуже мало, це ще нікому [з України] не вдавалось, але нікому ще не вдавалось і знімати фільм під час повномасштабної війни за приватні гроші.
– Глобальний гравець – це дистрибутор чи платформа?
– Disney, Paramount тощо: ті, хто сидить у Лос-Анджелесі та до офісів яких треба дуже довго стукати. Але ми це робитимемо, позаяк розуміємо навіщо.
– І який прогноз? Чи є у вас необхідні зачіпки?
– Звісно. По-перше, є наші особисті контакти, і тому в січні ми полетимо до Лондона та Лос-Анджелеса з готовим фільмом. Як відреагують – не знаю, але можливість показати впливовим людям, які мають ці виходи, є. У кожному разі ніхто не скасовує іншого шляху: маємо з FILM.UA план Б – продавати на американські, європейські, азійські ринки, окремим платформам. Це так само може закрити фінансове питання, про яке ми говорили.
– Повернімося до початку роботи. В одному з інтервʼю ви сказали: «Мені тоді [на початку повномасштабної] здавалося, що ця війна дуже надовго, і її ми не виграємо без допомоги Заходу» – тому, власне, треба шукати історії, котрі працюватимуть на західну аудиторію. Багато хто з індустрії тоді або вірив, що все закінчиться набагато швидше, або просто не думав на далеку перспективу – як ви зрозуміли, що це надовго?
– Я навіть памʼятаю конкретну дату… По-перше, я від самого початку вважав, що велика війна буде. А про «надовго» чітко зрозумів навесні 2022-го. До того були якісь перемовини, але, коли спливла Буча, стало зрозуміло, що українці такого ніколи не пробачать, а росія в особі путіна ніколи не капітулює та воюватиме на виснаження, і тому це одразу надовго, позаяк ресурсів у рф багато. Саме тоді я почав шукати історію, яку взяв за основу фільму.
– А як саме ви натрапили на історію Костянтина Гудаускаса? Прицільно шукали щось, повʼязане з Бучею?
– Ні, я просто побачив його інтервʼю, і воно одразу зачепило мене своєю кінематографічністю – це може добре зайти для іноземної аудиторії. Литовський єврей, біженець із Казахстану в Україну, рятує українців від росіян – це надзвичайно цікаво. Мене деякі американці питають: «А ви навмисно зробили героя євреєм, щоб зараз поєднати Ізраїль та Україну?» Та ні, мама його євреєм зробила, а не я (посміхається).
– Працюючи над сценарієм, ви зібрали чимало реальних історій, спілкувалися з учасниками подій, консультувалися з психологом. А як робили додатковий ресьорч? Чи був у вас докторинг?
– Перший драфт був написаний з квітня по кінець вересня 2022-го, а потім до березня сценарій покращувався. Звісно, я спілкувався і з нашим головним героєм, і з усіма, кого він урятував, і з родичами загиблих. Мені дуже допомогли певні аудіоматеріали: наприклад, якісь речі Костянтин таємно записував на диктофон, тож у фільмі є діалоги, прямо списані з реальних розмов – придумати таке сам я б ніколи не зміг, я такою мовою не розмовляю. Скажімо так: якщо більшість розмов простих російських солдатів узяті або з диктофону, або з перехоплень, зроблених українськими спецслужбами, то за основу розмов їхніх офіцерів я брав інтервʼю пропагандистів, впливовіших військових, щоб розуміти їхні думки.
Нам дуже допомогли в ГУР МО України. Мене консультували кілька людей, зокрема Гайде Різаєва – кримська татарка, яка була в полоні ЛНР. Вона курувала Костянтина Гудаускаса (ГУР контролював його переміщення), він надавав нашій розвідці інформацію про те, що відбувалося на окупованій території. Консультанти розповіли багато цікавого та певні речі, яких я не знаю: наприклад, як відбувається допит, що має бути в кадрі тощо. Готовий сценарій вичитували три співробітники ГУР, щоб ми випадково не розкрили того, чого не треба розкривати. Ну й загалом ми б не зняли цього фільму за такі смішні гроші, якби не велика допомога Генштабу, прикордонників, поліції, за що я дуже вдячний. Нам безкоштовно надавали воєнну техніку, зокрема захоплену російську. Тобто у нас реальна ворожа техніка в кадрі. Форму російських солдатів мені мої знайомі військові висилали просто з фронту. Поліція перекриття робила безкоштовно... Дуже важко було домовлятися про зйомки дроном: треба і всі дозволи зібрати, і всіх попередити, позаяк охочих його збити було б дуже багато, починаючи з тероборони та закінчуючи поліцією. Дуже працюють горизонтальні звʼязки…
– Саме хотіла запитати, як вам удалося вийти на таку велику кількість державних органів. Це ваші старі звʼязки з «Кварталом»?
– Ні, геть ні. Я звільнився з «Кварталу» перед повномасштабною війною, і в цьому проекті вони не брали участі. «Квартал» навіть спростовував, що я працівник компанії, коли Алла Самойленко почала розповідати про це в одному з інтервʼю. Тож це мої особисті знайомства, і багато хто, коли чув, про що проект «Буча», одразу погоджувався допомагати. І Юрій Тира – волонтер, який для фронту пригнав понад тисячу авто, – багато своїх знайомих підтягнув, і Гайде. Скрізь, де ми зверталися, нам намагалися допомогти.
– На якому етапі в проекті зʼявився Станіслав Тіунов, чи брав він участь у роботі над сценарієм? І чому ви запросили саме цього режисера?
– Про це у кіноспільноти теж було багато запитань і зауважень – бо дебютант, бо був продюсером легких комедійних стрічок… Чому саме він? Дві причини. Перша: я хотів зробити цей фільм комерційним, масовим, скажімо так, наближеним до стандартів Голлівуду. Серед робіт українських режисерів, які зняли вже по кілька фільмів, я такого не бачив. Як казав Ейнштейн, коли ви хочете здобути новий результат, робіть щось нове, тож як продюсер я вирішив піти на цей ризик: запросити режисера, який зробить щось нове. Не факт, що все вийде, можливо, я програю, але я маю шанс (посміхається). Друга причина: я не бив пальцем у небо. Коли я звільнився [з «Кварталу»], ми з цим режисером збиралися знімати повнометражний сайфай-фільм у Каліфорнії. У нас були продюсери, інвестори, домовленості, я писав сценарій і працював зі Станіславом як креативний продюсер із режисером. Ми встигли зробити 50% режисерської підготовки, і я бачив, як працює ця людина. Повірте, як креативний продюсер і шоуранер я багато попрацював із режисерами, мені є з чим порівнювати. Так, я розумію, десь йому бракує досвіду, але те, як Станіслав вів підготовку, мені сподобалось – я ні в кого такого не бачив навіть близько.
Тож режисера я підключив практично одразу, коли почав працювати над сценарієм. На ці півтора року він повністю занурився у проект, опікувався тільки ним. Режисера ми підкріпили сильною командою: у нас крутий оператор Євген Кирей, який знімав «Щедрика», «БожеВільних», худпост Влад Одуденко, художник із костюмів Наталя Стєпанєєва – всі департаменти дуже сильні. Кастинг-директорка Орина Петрова з режисером зібрали класний каст. І ми дуже задоволені польським актором Цезарієм Лукашевичем, який зіграв головну роль.
– У вас 120 акторів і 700 акторів масових сцен – це дуже багато. Скільки тривав кастинг з огляду на кризу людей в індустрії та як розв'язували питання з гонорарами?
– Так, ми від початку хотіли робити саме масове кіно. Якраз із кастинг-директоркою підраховували: тільки на великі ролі було кастинговано 500 акторів, а на головну роль ми попробували майже 50 людей. Єдиний, кого ми знайшли практично відразу – це Славу Довженка на роль головного антагоніста. Він же знявся в тизері, який ми зробили для пошуку коштів.
Щодо гонорарів: у гривні вони залишилися тими самими, але, звісно, трошки рятувало, що долар став інший. Іноді люди йшли на певні поступки нам, але загалом акторський бюджет дуже великий. Ми його зробили адекватним, за що кастинг-директорка була вдячна, позаяк мала змогу знайти хороших акторів. І у нас справді плеяда: і Довженко, і Сміян, і Стрельников, і Ганноченко – можна довго перелічувати, багато топових, крутих українських акторів.
– Ви одразу шукали іноземця на головну роль чи спочатку все ж розглядали українських акторів?
– Трошки пробували українських, але образ не складався. По-перше, ми хотіли, щоб він мав вигляд іноземця, адже наш герой – литовський єврей. По-друге, так ми хотіли зробити проект міжнароднішим. Розуміючи, що залучити голлівудську зірку не зможемо, ми не побоялися закинути запит на Європу. І щоб ви розуміли, в нас у фіналі був британський актор Майкл Овен, пробувалися топові польські актори. Але ж ми й закидали не в усі країни, а Британію, Польщу – туди, де дружньо ставляться до України, адже їхати зніматися в країну, де йде повномасштабна війна…
– І де не страхують. Чи не боявся Цезарій приїжджати на зйомки?
– Ті, хто приїжджав на проби, казали, що згодні та що розуміють ризик. Для іноземців одразу два ризики. По-перше, їх не страхують, поки вони знімаються тут, оскільки стандартна акторська страховка не розповсюджується на роботу в Україні. А по-друге, ми не зупиняли зйомок під час повітряних тривог.
– Зрозуміло, питання про забезпечення укриття для 700 людей масовки викреслюємо.
– Будьмо щирі: ми знімали у березні – травні, коли повітряні тривоги були повсякчас, і якби зупинялися, то ніколи б не зняли фільму в цьому бюджеті. Звісно, ми продумували локації: якщо знімали десь у полі, то стежили, аби поруч не було військових обʼєктів та електростанцій, які в той момент бомбили (розуміли, що ризик є тільки від уламків після збиття ракет над небезпечним обʼєктом). З усіма в групі це було заздалегідь проговорено, всі на це погодились, і я дуже вдячний людям. Як продюсер зобовʼязуюсь у майбутньому такого не робити, бо, якби щось трапилось, я б сів до вʼязниці.
– З іншого боку, коли людина погоджувалася, то усвідомлювала ризики.
– І ми ж це робили не тому, що дуже хотіли – за інших умов фільм би не відбувся.
– Скільки Цезарій Лукашевич загалом був в Україні?
– Повних півтора місяця. Після нас у нього був дуже важливий проект, і ми поспішали вкластися в погоду, оскільки дія фільму відбувається з початку вторгнення до 1 квітня. Нам дуже пощастило: щойно завершилися знімання, стало тепло, полізла зелень. Але графік був дуже важкий, чесно скажу: по 5–6 знімальних днів на тиждень.
– Дуже щільно. А якою мовою він грає?
– Польською. І ми його дублювали українською. У цих мовах збігаються структура та довжина фраз, плюс ми дуже уважно дублювали: навіть я не бачу, що це іншою мовою. А наприклад, для польського прокату хочемо залишити оригінальну доріжку Лукашевича. Решта ж акторів у нас розмовляють або українською, або російською: тобто ми хотіли зробити, як це було б у реальності.
– Логічно, що росіяни розмовляють російською, але чи рахували ви відсоток використання цієї мови? Чи пропустять фільм у прокат?
– Так, до 10% – ми обговорювали це з Держкіно. Звісно, «Буча» набуде статусу національного фільму. Зараз якраз оформлюємо документи.
– Як Лукашевич готувався до ролі? Чи спілкувався з Костянтином? Усе ж для поляка це трошки інша реальність.
– Він дуже круто та багато готувався. Це один із найкращих акторів із погляду підготовки, кого я зустрічав – не знаю, чи повʼязано це особисто з ним, чи з іншою школою. Він приїхав раніше, зустрічався з головним героєм, особисто їздив у Бучу, в Бородянку, походив тими місцями, щоб усе відчути, розмовляв з людьми. Потім із ним працював режисер: щоранку, в усі вихідні вони особисто зустрічались, обговорювали персонажа. Я дуже йому вдячний, оскільки не було такого, що на майданчику Цезарій казав: а спробуймо ось так. Він глибоко вивчав героя та дуже багато пропонував, але робив це за три доби, за тиждень, і це дуже допомагало, позаяк через бюджет ми мали обмежену кількість знімальних днів і жорсткий таймінг.
– Скільки загалом було знімальних змін?
– 27 у березні – квітні, один додатковий знімальний день на Говерлі в серпні, а також один день, коли знімали проїзди дроном.
– Як удалося все це вкласти в обмежений бюджет?
– По-перше, ми не крали з цього бюджету (сміється). Не хочу нікого образити, але будьмо щирі: у нас, на жаль, існує два види фільмів, і всі про це знають. Перший – де продюсери заробляють на прокаті, а другий, де заробляють на виробництві, що я вважаю дуже неправильним і з чим боротимуся, коли стану відомим продюсером (посміхається) та матиму право голоса. Позаяк уважаю, що це розбещує нашу індустрію та не дає їй нормально працювати.
По-друге, багато хто на нашому проекті працював або за копійки, або на іншій основі. Наприклад, сценарій я віддав безкоштовно, режисер працює за смішні гроші, просто щоб мати змогу жити. Багато хто пішов на великі знижки. Головний актор погодився сильно скоротити свій гонорар, але ми домовилися доплатити йому, коли отримаємо прибуток із прокату. Плюс економія на перекриттях, про що я вже говорив. Або повідомлю вам такі кейси: для знімання на вокзалі сцен евакуації нам була потрібна масовка 500 людей. За попереднім підрахунком це коштувало б приблизно $6 тис., тож 400 людей зрештою запросив особисто я, це були мої друзі та знайомі. Або у нас була автомасовка, 50 машин, куди теж запрошували друзів, оскільки на це теж треба зо дві тисячі доларів, а ми мали економити.
– Як складно було вмовити українських акторів грати росіян?
– Справді, деякі актори категорично не захотіли їх грати. А була ж іще категорія акторів, що загалом не хотіли працювати у художньому фільмі на таку важку тему.
– Вважали, що зарано?
– Там теж дві підкатегорії. Ті, хто не хоче занурюватись у важку тему, і ті, хто справді вважає, що зарано. Але скажімо щиро: акторів, які б відмовилися саме через це, було щонайбільше пʼять із 500 кастингованих. Тобто 1%, якщо говорити про статистику. У разі з ролями російських солдат було більше – десь 50/50. Хоча деякі актори сказали, що їм цікаво зіграти, влізти у шкуру такого негідника та показати його. Для них це був виклик.
– Ви казали, що намагалися зробити росіян різними, і не всіх карикатурними злодіями. А якими саме? Ми ж розуміємо, що під час війни, навіть попри художні вимоги, все має бути трошки таким чорно-білим.
– Вони однаково різні: росіяни, буряти, кадирівці – десятки персонажів. Хтось не розумів, куди їде, хтось – просто бидло, яке приїхало грабувати та пиячити, а були й ідейні. Наприклад, головний антагоніст – ідейний, ми хотіли показати, умовно, такого гіркіна, що вважає себе білим офіцером, а українців – непорозумінням, яке треба перевиховувати. Це дуже цікавий, суперечливий образ. З тим, кого він уважає «нормальним», він поводиться інтелігентно та культурно. А того, кого вважає ворогом, убʼє без будь-яких вагань. Як нацисти, доктор Геббельс та решта: вони ж були дуже освічені люди, знали літературу, музику, але євреїв і словʼян вважали брудом. Ці «ідейні» росіяни – такі самі повернуті, і ми хотіли це показати.
Я ж спілкувався з Костянтином: він розповідав про бурятів – неосвічених, бідних, для котрих Буча – це якийсь Лас-Вегас, бо вони не бачили асфальтованої дороги, таких будинків, ніколи не пили таких напоїв, що вони вкрали. До речі, в російській армії дуже важка сегрегація. Навіть грабувати кожен має щось своє: наприклад, звичайні солдати не мають право красти айфони чи ювелірку – це у них відберуть ефесбешники або офіцери. Якщо ти низького рангу, ти крадеш чайник. Якщо трохи вищого – пралку. З часів російської імперії нічого не змінилося: ми ж це все бачимо за тими самими мʼясними штурмами, і це треба було показати. Була дуже цікава – й у фільмі це є – конфронтація кадирівців і ефесбешників. Вони ненавидять одне одного аж до того, що іноді ефесбешники наводили на кадирівців українські ракети або артилерію. Та водночас ми хотіли показати, що ворог сильний, підступний і, попри сюжетний хепіенд (тобто Київську область звільняють), залишається багато злочинців, які досі не покарані.
– Ви багато розповідали, як працювали з учасниками подій і родичами загиблих, що вони вам давали дозволи на використання їхніх історій. А як ви ці історії виписували? Це збірні образи чи відтворення конкретних історій конкретних людей?
– У більшості випадків – конкретні історії конкретних людей. Утім, в деяких персонажах ми поєднали риси кількох. Наприклад, наш головний герой вивозив бабусю – сталась історія. Потім вивозив іншу – сталась інша. Тож ми їх поєднали, інакше довелося б створити дуже багато персонажів. Ми не приховуємо, що деяких героїв історії обʼєднали в один образ: наприкінці фільму в титрах вказано, де прямий образ, де – поєднаний і з кого саме вони писалися.
Які ще зміни робили? Іноді переносили сюжетні лінії у часі. Наприклад, щось трапилося 4 березня, а ми перенесли на 14-те: це було непринципово для історії, але дозволяло не робити забагато сцен. І це не ми придумали. Я для себе вважаю взірцем фільм «Список Шиндлера», де Спілберг теж багато чого поєднував, змінював. Наприклад, жахлива сцена розгрому краківського гетто. Звісно, в реальності Шиндлера там не було, але, щоб не втратити головного героя, в кіно зробили красиву картинку: герой з дружиною на конях заїжджають на пагорб і з цього пагорба бачать, як зачищають гетто. І так само з людьми, яких він рятував. Наприклад, був один єврей-помічник, який брав гроші з людей, і з фільму навмисно прибрали будь-яку згадку про нього як негідну людину. Ми теж використовували певні художні прийоми.
– Ви знімали у будинку Ігоря Поклада події, що відбувалися там у реальності. А чи зʼявляться у фільмі люди, які були учасниками подій?
– Так, є два такі моменти. У Шпитьках ми знімали український блокпост, який справді там був. Нам пощастило: його не встигли розібрати, тому треба було тільки трішки оновити. Там грали кілька акторів, зокрема чудовий Олександр Печериця, і також були актори масових сцен – ми запросили людей, що перебували на цьому блокпості в реальності. Вони нам також допомогли: сказали, хто де стояв, який вигляд це мало.
А другий момент – остання сцена фільму. Ці події відбувалися 1 квітня 2022-го: головний герой з іншими волонтерами приїхали у Ворзель, де підняли український прапор на будинку Уварова. На знімання цієї сцени ми запросили реальних волонтерів, які справді цей прапор вішали. І сцена фотографічно відповідає тому, що було в реальності. Це наша подяка людям, які ризикували та робили це.
– Ще до виробництва ви казали, що не планується сцен із вибухами, танками тощо. Як вам вдалось їх уникнути у фільмі про війну?
– Ну ми ж знімаємо не бойові дії, а про окуповану територію: більшість дій відбувається, коли герой пересувається Київською областю, проїжджає блокпости. На блокпостах було багато техніки, але в більшості випадків вона просто стояла. Звісно, у фільмі є постріли, артилерійські прильоти, але просто бойових дій у кадрі немає.
– А прильоти ви знімали чи потім робили на постпродакшені?
– Трошки, що називається, помічали. А потім на пості доробляли, звісно.
– У вас дуже крута історія знімання сцени на Говерлі – розкажіть про неї.
– Так, це одна з перших сцен фільму, дуже метафорична: як сценарист я б її вигадав, але так було в реальності. У День Незалежності перед повномасштабною війною головний герой справді піднімався на Говерлу. Він купив прапор, розтягнув його там, і той самий прапор пів року по тому він вішав у Ворзелі, коли селище звільнили. Цією сценою ми хотіли заявити, показати мирну, вільну Україну, яка святкує Незалежність, – і розуміємо, що потім буде боротьба за цю Незалежність. Це перша лінія. А другим планом у нас проходить метафорична лінія семи смертних гріхів як у Данте Алігʼєрі в «Божественній комедії». Окупована Буча – це «пекло», з якого наш герой перевозить людей до «раю» – вільної України. І у фільмі ми метафорично показуємо, де і він, і росіяни зустрічаються зі смертними гріхами: жадібність, гнів, хтивість і найстрашніший смертний гріх – гординя. Наш герой долає шлях: із гори, яка в усіх релігіях вважається найближчою точкою до Бога (тим паче у нас на Говерлі стоїть великий хрест), до «пекла», куди треба спуститися, там метафорично «загинути», а потім відродитись. І в мене у сценарії є одна фраза з Данте, яку можна вважати девізом усього фільму. Коли героя питають, навіщо єврею з Казахстану рятувати українців, він цитує Данте Алігʼєрі: «Найгірші місця у пеклі залишені для тих, хто у часи великих потрясінь залишався нейтральним». І це наш меседж усьому світові: не можна бути нейтральним або робити вигляд, що ти нейтральний, коли відбуваються такі речі.
Саме ж знімання на горі – це був окремий виїзд, з яким нам дуже «пощастило». Група поїхала на Говерлу, чотири години піднімалися з дуже важкою апаратурою, по 40–50 кг рюкзаки, а коли піднялися, провідники сказали, що треба тікати, бо починається велика гроза. В такі моменти на Говерлі дуже небезпечно – за місяць до нас молнія вбила двох людей, а вся апаратура ще й притягує електричний струм. Але ми розуміли: якщо спустимося, вже не знімемо, тож вирішили залишитися. В кадрі ви побачите, що насувається страшна, невідворотна чорна гроза. Тож вийшло дуже символічно: це День Незалежності, і ми бачимо, як на Україну насувається чорне невідворотне зло.
Ми встигли все зняти, а потім чотири години перебували під цією грозою: страшна злива, град розміром із велику горошину, дуже боляче. Блискавки били поруч із нами – одна так ударила струмом, що відчувалося по ногах, деякі люди від цього впали. Щиро скажу: було дуже страшно. Але все того було варте – на мій погляд, ми зробили дуже класні кадри: там і град, і дощ, і блискавки, і туман. Хтось може навіть подумати, що це спецефекти… І Цезарій, і оператори сказали, що це була найважча та найстрашніша зміна в їхньому житті, але для фільму ця сцена дуже важлива, і метафорично все дуже круто вийшло.
– Ви в якомусь інтервʼю казали, що робите фокус-групи, аби уникнути проблеми, яка була, наприклад, із фільмом «Юрик». Хто входить до цих груп?
– Фокус-груп у класичному розумінні, коли агенція наймає людей, у нас немає. Але ж я, по-перше, возив 30 хвилин фільму до тієї самої Канади, до Штатів, досліджував реакцію іноземців. Виявилося, що деякі речі треба пояснити: ми як українці розуміємо, що відбувається, а вони – ні. По-друге, ми робили окремі покази певним людям – наприклад, кіношникам, збирали зауваження у період монтажу. А великі покази вже змонтованого фільму відбувались у жовтні – листопаді: ми запрошували топових продюсерів, режисерів, аби почути їхні поради; хочемо показати всім головним героям, бучанцям, ворзельцям; військовим обовʼязково, тим самим ГУРівцям, аби врахувати всі зауваження, що виникнуть.
– Тобто у вас у бюджеті закладена можливість щось переробити, якщо будуть принципові зауваження?
– Бюджет маленький, тому щось перезняти неможливо – ми ж не американський блокбастер, де ще на етапі бюджету закладається 30% на перезйомку. Ми можемо щось скоротити, поміняти місцями, щось виправити VFX, виправити титром, десь музикою підкреслити. Оскільки ми дублювали головного актора, була можливість деякі речі навіть по тексту поправити, якщо за ліпсинком збігається.
Ми зробили дуже велику попередню роботу, тому в фільмі немає відвертих ляпів – наприклад, коли розповідається те, чого не було. На етапі сценарію та опрацювання все було перевірено. Але звісно, я готовий до різного… У людей є така когнітивна штука – ми свій власний досвід уважаємо єдиним можливим. І тому я певен, що хтось подивиться та скаже, що все було не так, оскільки він покладається на власний досвід, який може бути іншим. Я вже це бачу – наприклад, зі сценою допиту. Нас на зніманні консультували три ГУРівці, які й самі проводять допити, і знають, як їх проводять росіяни. Ми зняли сцену дуже ретельно, а потім її дивиться військовий: «Ну не так же допит проводять!» (Посміхається.) Такі речі, звісно, будуть, але в плані коректності, етичних міркувань ми все зробили… У мене величезна претензія до нашої кінотусовки через хейт, що вони, не розбираючись, цькували нас за те, чого не було.
– Ви зараз про торішній скандал, спричинений заявою кіноакадемії?
– Так. Говорили, що ми танками налякаємо людей у Бучі… А в нас немає жодного танка, ми не знімали в Бучі. Алла Самойленко в інтервʼю для «Суспільне Культура» каже: «Вони розклали трупи людей на Яблунській і знімали їх». І це просто брехня, але ж розумієте, до якого обурення в людей це призводить?
– Це й досі триває?
– У людини ідея-фікс, вона скрізь свідомо говорить неправду. І я маю відстежувати ефіри та звертатися потім на канали, щоб на все це відповідати. Дуже неприємно. Але більшість кіноспільноти проект підтримала. Просто ті, хто проти, висловлювалися дуже гучно й агресивно, а ті, хто за – писали мені в особисті, оскільки боялися хейту. У нас же колективний хейт – це національний вид спорту.
– Я чула думку, що той скандал був створений штучно. Ви знаєте, хто це зробив і навіщо?
– Насправді там було кілька складових. Є певна категорія людей, і їх я дуже поважаю, які гадають, що треба зачекати, знімати ігрові фільми трохи пізніше.
– Тобто чесна позиція.
– Саме так. Чесна позиція, і вони абсолютно мають на неї право. У мене є своя аргументація, навіщо ми це робимо зараз, які меседжі хочемо донести, але вони можуть уважати, що це неправильно, і це нормально. Друга категорія – це люди, які були, скажімо так, уведені в оману розмовами про танки та некоректні зйомки. Повторюся: нічого цього не було, ми не знімали в місцях, де була окупація, і в нас не було жодного зауваження чи скарги під час знімання від жодної людини. І була третя категорія, найнеприємніша – це кіношники, які планували знімати такі самі фільми про Бучу, і збиралися, найімовірніше, державним або фондовим коштом, а ми перейшли їм дорогу.
Я знаю, що згадана заява Української кіноакадемії була інспірована цими людьми, яких я не поважаю та поважати ніколи не буду. Людина, що організувала цю заяву, в інтервʼю казала, що не можна знімати про Бучу, а потім на Берлінале, де я теж був, ця людина пітчила два фільми, один із них про Бучу, і просила на це фінансування. Як на мене, це дуже низько та підступно.
– Коли скандал відбувся, ви розповідали, що через нього втратили американських інвесторів, які не захотіли репутаційних ризиків. Чи вдалось їх повернути потім? Наскільки ця ситуація ускладнила вам життя?
– Давайте так: будь-який хейт для творчої людини – це тяжко. Крім того, нам доводиться витрачати багато часу на те, щоб розвінчувати міфи та пояснювати, навіщо ми це робимо. Бо багато потенційних спонсорів, інвесторів справді бачать у срачах небезпеку для себе, і їх можна зрозуміти. Українська кіноакадемія робить заяву, що проти цього фільму: для американця це офіційна інституція, а я – якийсь там молодий продюсер. Наш перший американський інвестор усе це дуже ввічливо пояснив у листі… Згодом – побачивши, що ми робимо, – він повернувся та дуже допомагає, ми вдячні за це, але знадобився час, аби виправити ситуацію, довести людині, що ми робимо правильну справу.
– А кіноакадемія бодай вибачилася перед вами?
– Я вдячний Анні Мачух, що після панельної дискусії в жовтні 2022-го, де ми розповіли свою позицію, кіноакадемія хоча б прибрала цю заяву із сайту. І вони самі визнають, що заява була поспішлива. Я в Канаді спілкувався з Пилипом Іллєнком, він каже: «Я теж пропонував, що спочатку запросімо людей і поговорімо з ними». Але ті, хто хотів знімати свою «Бучу», дуже лобіювали цю заяву. Ну хай це буде на їхній совісті.
