Повномасштабна війна України з росією триває. Та вже сьогодні українські кінематографісти ставлять собі питання, яким буде та має бути вітчизняне кіно після нашої перемоги. Чи потребуватиме суспільство поствоєнної рефлексії найболючіших тем, про які складно говорити на загал? Чи навпаки – війна не має ставати лейтмотивом усіх вітчизняних стрічок? Чи можна розповідати про трагедії зараз, коли війна не закінчилась, а завдані нею рани не загоїлися? Як знімати на місці подій, не спричиняючи травматичних спогадів у місцевих та очевидців?..
Минулого тижня відповіді на ці та суміжні питання шукали на Kharkiv MeetDocs – першому кінофестивалі з індустріальною секцією, що відбувся на території України за часів повномасштабної війни. В межах заходу Одеський міжнародний кінофестиваль ініціював дискусію під назвою «Майбутнє українського кіно. Кіно під час та після війни», котра зібрала широке коло учасників. Обговорити складну тему прийшли кінорежисер (а нині керівник Служби зв'язків із громадськістю 241-ї ОБТрО ЗСУ) Ахтем Сеітаблаєв, кінопродюсер і голова Асоціації кіноіндустрії України Володимир Яценко, що зараз перебуває у лавах ЗСУ, акторка Ірма Вітовська, сценаристка Аліна Семерякова, сценарист і продюсер Олександр Щур, кінокритик Володимир Войтенко, кінорежисерка з Північної Македонії Теона Мітевська, а також далекі від кіноіндустрії люди, експертиза яких може допомогти побачити проблему з інших ракурсів: медична психологиня, когнітивно-поведінкова терапевтка, директорка центру психології та розвитку «Київський дворик», віцепрезидентка Української асоціації нейропсихології Нателла Дубашидзе, волонтерка й активістка Гайде Різаєва, котра консультує творців фільму «Буча», а також прототип головного героя фільму «Буча» Костянтин Гудаускас. Модерувала дискусію виконавча директорка ОМКФ Анна Мачух.
Розмові, нагадаю, передувало гучне обговорення проекту «Буча», що розгорнулося у соцмережах після презентації тизера-трейлера майбутньої стрічки та було підігріто заявою Української кіноакадемії про неприпустимість створення таких фільмів, допоки війна триває. І хоча Анна Мачух одразу попередила, що дискусія не так про цю стрічку, як загалом про українське кіно зараз і після війни, більшість реплік однаково звелися до майбутніх зйомок «Бучі» й питання, чи доречно створювати такий проект.
Першим узяв слово Володимир Яценко, що продовжує опікуватися кіно навіть після мобілізації. Продюсер розповів, що разом з операторами Сергієм Міхальчуком та Юрієм Грузіновим знімає «документальні відрізки війни». Ці короткі ролики роблять важливу справу. Наприклад, відео з щойно звільненого Ірпеня – за словами Яценко, під час зйомок на околиці міста ще точилися бої – було віддано CNN, в результаті чого його подивилося понад 100 млн людей (докладніше про цю роботу продюсер розповідав в інтерв'ю MBR).
Що ж до майбутнього українського кіно, то Яценка непокоїть можливість повторення шляху країн колишньої Югославії, що досі знімають переважно про війну: «Минуло вже 30 років, а від них усе ще чекають таких стрічок. Не хотілося б, щоб і від нас такого чекали. Українська кіноіндустрія здатна робити звичайне кіно для звичайних людей».
Ахтем Сеітаблаєв паралельно зі службою так само намагається працювати з кіно: завершує роботу над стрічкою «Мирний-21», що мала вийти у прокат цього року. У своєму виступі режисер акцентував, наскільки важливо робити все вчасно: «Трагедії Бучі, Бородянки, Ірпеня, Маріуполя ще довго будуть у наших серцях. Але якщо не розповісти цих історій сьогодні, в тебе може не бути часу, можливості та команди розповісти їх згодом». Навівши приклад своєї стрічки «Кіборги», яка вийшла 2017 року, Сеітаблаєв зізнався, що не певен, чи зміг би він сьогодні зняти такий фільм. А коли робота над стрічкою тільки розпочиналася, також точилися дискусії про те, наскільки вона доречна.
Підсумовуючи свою думку, режисер зауважив: кожен має провести межу сам для себе, про що зараз доречно знімати, а про що ні.
Ірма Вітовська ж вважає фільми про Бучу й інші трагедії, котрі все ще є незавершеними, наразі недоречними. Втім, акторка підкреслила, що висловлює суто суб'єктивний погляд.
Режисерка Теона Мітевська відійшла від дискурсу про «Бучу», відкривши тему повоєнного розвитку кіно в Україні. Вона привезла на Kharkiv MeetDocs боснійський фільм «Найщасливіша людина у світі» – про життя Сараєво сьогодні. За її словами, навіть зараз, за 25 років після війни, місто перебуває в такому стані, ніби війна не закінчилася. Чому так? Мабуть, через відсутність вчасної рефлексії.
«Різниця з Україною полягає в тому, що ми, колишні югослави, тільки зараз починаємо говорити про війну, котра сталася 25 років тому», – пояснила режисерка, висловивши сподівання, що в українців буде шанс відрефлексувати свою війну набагато швидше. Найкраще – одразу після її завершення.
Після цього мікрофон перейшов до Олександра Щура, з фільму котрого все й почалося. Він зазначив, що американські інвестори, які планували частково профінансувати стрічку «Буча», відмовилися від участі в проекті через репутаційні ризики – саме після заяви Української кіноакадемії. Далі розмова пішла дещо на підвищених тонах, та завершилося все мирно: продюсер висловив сподівання на подальшу співпрацю з Кіноакадемією (зокрема, з промотування майбутнього фільму) та запропонував компромісний варіант – надати експертам від кіноспільноти сценарій свого проекту, щоб вони могли висловити зауваження.
На підтримку майбутнього проекту виступив і безпосередній учасник подій, про які йдеться у стрічці, Костянтин Гудаускас – саме його історію має показати «Буча». Він пояснив, чому для нього так важливо, аби фільм все ж вийшов: «Для мене пропозиція Олександра [Щура] була мотивована однією головною метою: щоб люди, які живуть за кордоном – у Європі, США й інших демократичних країнах, – переглянувши цю стрічку, відчули біль кожного українця. І, виходячи з кінотеатру, вирішили для себе, кого вони підтримують. І зрозуміли, що завтра ця війна може прийти й до них додому. Я хочу, аби політики зрозуміли, що Україні потрібна допомога».
Цікавий погляд на тему дискусії висловила медичний психолог Нателла Дубашидзе. За її словами, кіно – це дуже тонка річ, ніби тримати в руках скальпель. І якщо з цим скальпелем неправильно поводитися, можна заподіяти багато шкоди. В певної частини нашого суспільства після війни буде ПТСР: наразі у відкритих даних фігурує цифра 30%, та цей розрахунок робили американські експерти для США після В'єтнамської війни, що не зовсім релевантно для України, адже ми боронимо свою територію. Тому і цифри будуть іншими. Але якими саме – поки невідомо (про перші дослідження цієї проблеми можна прочитати тут).
За словами Дубашидзе, в Україні може бути більше посттравматичного зростання, ніж посттравматичного розладу. Втім, однаково треба зважати на те, що ретравматизацію можуть спричинити не тільки вибухи, не тільки точне відтворення певних подій, а й візуальний ряд, запахи, звуки. І не треба заважати кіновиробникам, якщо вони не хочуть зашкодити своїй аудиторії майбутніми фільмами. 
«Де-факто події, що відбулися на Київщині, вважаються завершеними. Ми маємо право їх висвітлювати. Їх потрібно висвітлювати. Я читала сценарій. Він відповідає нормам, які можуть бути у фільмі про війну» – з такими словами до дискусії долучилася розвідниця та консультантка фільму «Буча» Гайде Різаєва.
Вона розповіла, що 2014 року була в полоні, а коли повернулася додому, було дуже важко впоратися з усім самостійно. На думку Гайде, тема 2014 року дотепер не відрефлексована належним чином. Тому вона вважає, що й тема фільму «Буча» актуальна саме зараз – адже потрібно передати емоції, розповісти про події. Тож знімати це кіно варто.
Підсумком у дискусії стали слова сценаристки Аліни Семірякової – мешканки Бучі, що застала початок трагедії вдома та змогла вибратися тільки згодом. Аліна вважає, що не було б такого суспільного резонансу довкола фільму, якби він не називався «Буча». Саме це слово у багатьох назавжди асоціюватиметься зі страшною трагедією, і називати так художню стрічку – це зайвий раз ятрити рани, котрі ще не скоро заживуть.
Наостанок Семірякова попросила Олександра Щура не знімати жодних сцен у Бучі. Взагалі. У відповідь на аргументи, що сцени плануються тільки загальні, без техніки і пострілів, вона лише повторила своє прохання. Продюсер пообіцяв подумати.
