Понад 40% – такою, за даними деяких американських дослідників, є статистика посттравматичних стресових розладів (ПТСР) серед фотожурналістів, які висвітлюють війни. Це найвищий рівень серед усіх медійників, та логічно припустити, що й іншим доводиться непереливки. Це припущення підкріплюється іншою статистикою: нехай не галузево-спеціалізованою, проте українською та свіжою. А саме матеріалами загальнонаціонального дослідження «Психологічний стан населення України в умовах повномасштабної війни», результати якого було презентовано минулого тижня (вибірка – 1000 респондентів; міста з населенням 50 тис.+; жінки та чоловіки у віці 18–55 років; методика – CAWI: Computer Assisted Web Interview).
Дослідники виокремили три види подій війни, найтравматичніших для цивільних із психологічного погляду: особисте перебування в зоні бойових дій; перебування родини в зоні бойових дій; перебування в окупації, полоні або загроза насильства. І за даними дослідження, станом на серпень 5% українців – тобто кожен двадцятий – безпосередньо відчули на собі всі з них, тобто зазнали так званої гіперкумулятивної травматизації.
Та ще існують «опосередковані» види травм, зокрема медіатравма – від споживання шокуючого контенту. Її визначили як власний стресовий досвід уже 25%, 43% і 45% щодо цих трьох видів травмівних подій, представлених у медіа.
Ну і ще одна цифра. Наголошуючи, що не варто робити категоричних узагальнень, дослідники, проте, зазначають: на основі отриманих даних можна припустити, що 57% відсотків українців наразі входять до групи ризику розвитку ПТСР.
Однак ризик – це ще не доконаний факт. «Загальна світова статистика щодо цивільних за умов війни свідчить, що хронічний ПТСР має приблизно 7% населення. Тоді як усе решта – стресові розлади різного характеру. Та звісно, для людей, що перебувають на передовій – включно з журналістами, котрі висвітлюють війну, – ризики набагато більші», – пояснює Тарас Єрмаков, співзасновник благодійного фонду Mindy Foundation.
Саме цей Фонд й організував дослідження – за партнерської підтримки криптовалютного благодійного фонду UAF Coin, Інституту соціальної та політичної психології НАПН України і дослідницької компанії «Kantar Україна». Основна місія Фонду – психологічна підтримка та реабілітація людей під час війни: учасників бойових дій та їхніх сімей, біженців, переселенців тощо. Але є напрям, який вирізняє Mindy Foundation серед схожих організацій: психологічна підтримка журналістів.
Саме про нього, про найпоширеніші серед журналістів і споживачів контенту види психологічних травм під час війни, а також способи запобігання їм ми поговорили з Тарасом Єрмаковим і співзасновником Фонду Богданом Міненком.
Тарас Єрмаков (ліворуч) і Богдан Міненко
А ще до нашої розмови дистанційно долучилася радниця Фонду з наукової роботи Любов Найдьонова – заступник директора з наукової роботи Інституту соціальної та політичної психології НАПН України, президентка Української асоціації медіапсихологів і медіапедагогів, членкиня Громадської ради при Національній раді України з питань телебачення та радіомовлення. Саме Найдьонову Тарас і Богдан називають драйвером появи напряму психологічної допомоги журналістам. Та перш ніж говорити про окремий напрям, варто розповісти, як і чому з'явився сам Фонд та що він загалом робить.
З психології в IT, а потім – знову в психологію
«Ми хотіли самі отримати поміч – та, на жаль, не отримали. І вирішили: потребуєш допомоги – допоможи собі сам» – так Тарас згадує, чому їм із Богданом спала ідея створення онлайн-платформи безкоштовної кваліфікованої психологічної допомоги. Ідея з'явилась у березні цього року, навесні платформа фактично запрацювала, сам Фонд як юридична особа був створений наприкінці травня. А вже зараз на його потужностях працюють понад 30 психологів, два лікарі-психіатри (залучаються, коли є потреба у медикаментозному лікуванні), дослідницька команда. Крім того, є напрями допомоги ветеранам із протезуванням, професійною переорієнтацією, впровадженням в реабілітаційний процес передових науково-технічних розробок, співпраця з ДСНС у сприянні розмінуванню територій з використанням роботехнічних рішень тощо.
Така різновекторність і шалена швидкість пояснюється попереднім досвідом Єрмакова та Міненка. «Ми за фахом психологи – на початку 2000-х закінчили Київський національний лінгвістичний університет за напрямом «Англійська філологія та практична психологія», а потім іще навчалися в аспірантурі Інституту соціальної та політичної психології, – розповідає Тарас. – Після цього ми не пішли в психологічну практику, а займалися бізнесом. Я працював в IT-секторі, напрям робототехніки. А Богдан – у корпоративному секторі: авіаційній, IT та туристичній галузі. Тобто ми були повністю занурені в бізнес-процеси. З початком повномасштабної війни в нас відбулися світоглядні зміни. Ми переживали цей травматичний досвід як і всі: разом із сім'ями, дітьми були певний час під обстрілами. В мене багато друзів, партнерів пережили психосоматичні розлади, кризові ситуації, нейротравми – передінсультні стани тощо. Ми почали займатися різною волонтерською діяльністю, та згодом чітко побачили напрям, де можемо бути найкорисніші».
Ідею саме онлайн-платформи було обрано як із логістичних міркувань (під час війни саме такий дистанційний формат є найбезпечнішим і найдоступнішим), так і через робочий бекграунд партнерів: досвід в IT, наявність команди й продуктових рішень. «Ми проаналізували рішення, що вже були на ринку. Як правило, це кризові лінії – надання допомоги буквально у кілька сесій: «залишайтеся на лінії», «все буде добре» тощо. Тобто ця допомога – особливо на початку війни – надавалася подекуди некваліфіковано, її було недостатньо, ніхто не пропонував довготривалої професійної терапії. І ми вирішили це виправити», – каже Тарас.
Стартовий пул спеціалістів, що надають безкоштовну допомогу на онлайн-платформі Mindy, Єрмаков і Міненко сформували завдяки своїм давнім знайомствам і зв'язкам у психологічній спільноті. Від початку психологи працювали на волонтерських засадах, та зараз завдяки партнерам Фонду їхній робочий час частково оплачується. Так склалося, що більшість із психологів Mindy – представники напряму транзактного аналізу. «І це дуже корисно, оскільки транзактний аналіз зосереджений на комунікативному підході, а саме це потрібно для розв'язання проблем: зокрема, тих, що виникають у повсякденній роботі журналістів, волонтерів», – коментує Міненко. Та додає, що наразі для спеціалістів Фонду також проводиться додаткове навчання EMDR (Eye Movement Desensibilization and Reprocessing – десенсибілізація та опрацювання травми через рухи очима) і КПТ (когнітивно-поведінкова терапія) – методиками з доведеною ефективністю, конкретно спрямованими на роботу з травмою і рекомендованими постановою Кабміну та МОЗ.
«Ми підходимо до розв'язання питань із позиції бізнесу: швидко, ефективно, щоб працювало, – пояснює феномен стрімкого розвитку Богдан Міненко. – А науково-дослідні інститути, Національна психологічна асоціація, з котрими ми почали співпрацювати, додали правильного розуміння, як підходити до системного розв'язання питань із наукового погляду. Тому ми також запустили дослідницький напрям. Проведене нами дослідження – вимірювання психологічного благополуччя українців під час повномасштабної війни – стане основою, спираючись на яку ми надалі налагоджуватимемо роботу. Формуватимемо методологію, навантаження та кількість співробітників за регіонами (плануємо масштабування) відповідно до того, яка ситуація наразі в Україні. Адже спочатку треба визначити, які саме є проблеми, виміряти їхній рівень, а вже потім вирішувати, що саме та як із ними робити. Цей моніторинг ми плануємо проводити системно».
Подолання бар' єрів і рекомендації Нацради
Ідея виокремити журналістів як окрему групу «підопічних» Фонду стала закономірним розвитком роботи, що її Любов Найдьонова провадила від самого початку агресії росії проти України.
«З 2014 року ми в лабораторії психології масової комунікації та медіаосвіти Інституту соціальної та політичної психології НАПН України досліджували явище медіатравми війни. Тобто травмівний ефект від медіаспоживання, зокрема серед неповнолітніх, – розповідає вона. – Та якщо у споживачів є змога відмовитися від перегляду травмівного аудіовізуального контенту, то працівники медіа зазвичай такого вибору не мають, оскільки це може бути їхнім прямим професійним обов'язком. Ми розуміли, в якому стані наразі можуть перебувати наші медійники. Включно з тими, хто визначає, що саме буде опубліковано чи вийде в ефір, а також тими, хто сам виходить в ефір, й відповідно – хто може транслювати власну травмованість вразливій аудиторії. Тож ми вирішили, що маємо щось зробити на підтримку саме цих людей».
Та коли йдеться про висвітлення війни, деяким медійникам доводиться мати справу не лише з уже відзнятими матеріалами, а й, власне, самим їх створювати, перебуваючи в зоні бойових дій чи на нещодавно деокупованих територіях. «До Фонду зверталися волонтери та журналісти, котрі працювали в Бучі й Ірпені після деокупації, розбирали завали, працювали з тілами, запахом тощо. І ці люди зазнали дуже серйозного стресу, дуже сильно постраждали, – розповідає Міненко. – Відповідні вияви – розлади сну, глибока депресія. Вони й зараз проходять роботу з психологом і психіатром. Методологія роботи з журналістами розробляється в профільній лабораторії Інституту соціальної та політичної психології НАПН України з опорою на міжнародний досвід, зокрема проекту ITP media, й потім передається нашим психологам. Зараз ми також плануємо організувати для наших спеціалістів супервізію від співробітників Інституту, в складі якого є практичний Центр психологічних інновацій – зокрема, саме зі специфіки надання психологічної допомоги журналістам».
За словами Найдьонової, під час розроблення програми психологічної допомоги журналістам був проведений попередній аналіз досвіду самоорганізації медіаіндустрії в цьому напрямі – зокрема, пропозиції організацій медійної громадськості, що розпочали надання психологічної допомоги журналістам. Та більшість із них не забезпечували анонімності: потребували не лише реєстрації, а й підтвердження факту роботи в певному медіа. «Відсутність конфіденційності може ставати бар'єром для звернення. Інший бар'єр – поширена серед журналістів думка, що якісна психологічна допомога – це дуже дорого, а безкоштовно можна дістати лише разову підтримку. Нашою метою стало подолання цих бар'єрів», – каже Найдьонова.
Наразі у Фонді збирають інформацію зі звернень лише за загальним критеріями: вік, стать тощо. Проте не ведуть статистики саме за зверненнями від журналістів або представників будь-яких інших професій. «Платформа дозволяє зберегти конфіденційність, позаяк люди можуть звертатися в критичних станах, із проблемами, які вони не хотіли б афішувати, – пояснює Єрмаков. – Передусім людина – чи то журналіст, чи не журналіст – реєструється на платформі. Її запит обробляється, й у подальшому психолог працює залежно від запиту. Ми надаємо журналістам приблизно десять безкоштовних сесій. Але все починається з цільової психодіагностики: спеціалісту треба визначити первинний стан і вже від того рухатися далі».
Програма, запропонована Mindy, стала однією з ініціатив психологічної підтримки журналістів, що їх рекомендує українським медійникам Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення. «На засіданні Громадської ради при Нацраді були запропоновані рекомендації, підготовлені мною з колегами проекту ITP media «Саморегуляція медіа в умовах демократії», де ми проаналізували світовий досвід психотравматизації журналістів унаслідок професійної діяльності. Загальні рекомендації DART центру (міжнародної організації, що спеціалізується на захисті прав журналістів і протидії травматизації) ми адаптували до нашої ситуації в Україні», – розповідає Найдьонова.
Такою є зібрана DART статистика щодо зафіксованого різними дослідниками рівня розвитку ПТСР серед журналістів різних країн, котрі висвітлювали емоційно складні теми: збройні конфлікти, природні катастрофи, кримінальні війни тощо
«Загалом сьогодні головний напрям дій, який покладено в основу рекомендацій, – це травма-інформована політика медіаорганізацій. Тобто підняття рівня поінформованості та загальної психологічної культури в медіакомпаніях, – каже Найдьонова. – Національний регулятор розуміє актуальність проблеми психотравматизації й підтримує самоорганізацію індустрії у цьому напрямі. Правду кажучи, проблеми психотравматизації журналістів великою мірою передбачають такі самі засоби допомоги, що й для інших людей, тому можна звертатися і до неспеціалізованих ресурсів. Заразом створення спеціалізованих сервісів для журналістів більш ніж на часі».
«Ні, я не псих, мені це не потрібно»
Як бачимо зі статистики, зібраної DART, рівень ризику розвитку ПТСР серед журналістів, що працюють з емоційно складними темами, становить від 6% до 54%. Тарас і Богдан наводять інші, але дуже близькі за показниками світові дані: від 4% до 47%.
«Чому така велика різниця – від 4% до 47%? По-перше, треба бути обережними із самим терміном ПТСР. Навіть проводячи дослідження психологічного стану населення, ми його не використовували, адже це був скринінг того, як люди самі почуваються – і як це визначають: суб'єктивне оцінювання. А діагноз ПТСР може поставити лише фахівець. Власне, і в професійному середовищі нині відбувається вдосконалення критеріїв діагностики: з 1 січня 2022 року ВООЗ запровадила новий класифікатор хвороб, де є поняття комплексного (складного) посттравматичного стресового розладу внаслідок подій (геноцид, тортури, рабство, тривале насильство), яких людина не могла уникнути. В Україні планується цьому класифікаторові надати чинності з 2023 року. Відтак зі статистичного погляду зараз строго дослідити питання ПТСР дуже важко. А по-друге, рівень ризику розладів безпосередньо залежить від досвіду журналіста, його майстерності та практик психологічної саморегуляції», – коментує Міненко.
Також, за його словами, в питанні потенційного розвитку ПТСР ключову роль відіграє час: «Людина має розуміти, що перебувати в зоні активного конфлікту можна лише певний час. Ротація насправді має бути не лише у військових, а й у волонтерів і журналістів. Бо в людини, котра перебуває там понад місяць, значно зростають ризики розвитку ПТСР. Відтак журналісти, що максимум вижимають із себе – ще трошки, я повинен, я допрацюю – якраз можуть постраждати. Цей стрес дожене вже після: за пів року, коли людина повернеться. Тож потрібно знати й розуміти, що після певного часу такої роботи треба відпочити – навіть коли ти гадаєш, що можеш іще. Така саморегуляція вже допомагає не вигоріти. Адже емоційне вигоряння – коли людина «згорає» як батарейка, що не витримує навантаження, – це ще один поширений ризик для журналістів. Так, причини для вигоряння є й в цивільному житті, проте в обставинах воєнного конфлікту це все значно інтенсифікується та пришвидшується».
Серед поширених симптомів – «дзвіночків», які можуть свідчити про необхідність звернутися до спеціаліста-психолога, – Міненко та Єрмаков визначають тривожність, важко контрольовані напади злості, нервозність, порушення сну, порушення саморегуляції, порушення когнітивних процесів (зосередженості, пам'яті тощо).
«Я б сказав, найголовніша проблема – те, що люди загалом несерйозно й несвідомо ставляться до свого психологічного здоров'я. Відповідно, не звертаються до спеціалістів. І це стосується всіх, не лише журналістів, – коментує Міненко. – Є певна стигматизація: «Та ну, це щось неважливе!», «Ой, та якось воно буде», «Та ні, я не псих, мені це не потрібно». І саме з цим передусім треба працювати на суспільному рівні: розповсюджувати знання та формувати культуру звернення до психологів».
Як зазначалося вище, наразі 57% українців перебувають у зоні ризику розвитку ПТСР, але на цьому тлі лише 3% з них зверталися по психологічну допомогу
До речі, за словами Єрмакова, ця культура має вікові особливості: «За статистикою, 44% молоді віком 18–25 років знають, що варто дбати про свій психологічний стан. Культура звернення до психологів у молоді вища, а у старших людей більше стереотипів. Скільки випадків, коли рекомендуєш звернутися до психолога і чуєш: «Хочеш мене відправити в «дурку»?!» Це питання психологічної едукації: поширення знань і формування певної культури; підготовка людини до стресостійкості, до того, аби використовувати методи самодопомоги та взаємодопомоги. Звідси приходить і розуміння, що треба звертати увагу на «дзвіночки» і все робити своєчасно, а не доводити до стану, коли щось зробити вже буде дуже важко чи вже потрібна медикаментозна допомога лікаря-психіатра».
«Суть роботи психолога – це пояснення, – резюмує Міненко. – І підготовлена людина – яка розуміє, що з нею відбувається, відповідально ставиться до свого психологічного здоров'я – у довготривалій перспективі зможе дати кращий робочий результат і буде психологічно стабільнішою».
«Якщо ти вижив, то вижив для чогось»
Психологи наголошують: психоедукація потрібна не лише медійникам, а й споживачам контенту. Адже саме вона сприяє запобіганню «травмі свідка» – так званій вікарній травмі, котру іноді також називають травмою від співчуття. «Має бути певна інформаційна гігієна. Не можна заборонити показувати щось суспільно важливе, але має бути індивідуальна культура сприйняття інформації», – каже Єрмаков, коментуючи проблему етики донесення і сприйняття інформації про винятково шокуючі події війни: сексуальне насильство, насильство над дітьми, тортури тощо.
Відповідаючи на питання, як журналісту працювати з такими темами, Міненко наголошує на внутрішньому почутті міри: «Є суб'єктивне бачення кожної окремої людини, котра відповідно до свого досвіду вважає, що це потрібно висвітлити, тоді як інша людина вважатиме, що це не етично. І я не знаю, чи можна під час війни задати якусь норму. Є ті, хто обґрунтовує це необхідністю донесення правди до світу, бо пропаганда іншої сторони каже, що тут нічого не відбувається, а ми мусимо цьому протидіяти. Тобто своя логіка є в обох підходах до проблеми». Любов Найдьонова додає, що наслідком травматизації якраз можуть бути зміни відчуття міри, і саме тому – аби не порушити орієнтирів в ухваленні професійних рішень – журналістам так важливо дбати про своє психологічне здоров'я.
Очевидним є факт: в Україні вже багато людей, в той чи інший спосіб психологічно травмованих війною. І на жаль, їх – військових, цивільних, волонтерів, журналістів – ставатиме дедалі більше. Та навіть після Перемоги ця проблема не зникне – натомість може навіть стати гострішою. Адже зараз ми перебуваємо у стані мобілізації, проте відкладені проблеми, які «не на часі», лише накопичуються – і однаково потребуватимуть розв'язання.
«Ми виходили з ініціативою до ЗСУ – що наші сертифіковані спеціалісти за необхідності можуть допомагати військовим психологам. Наразі вони думають, – розповідає Міненко. – Нас познайомили із супервізорами з ЗСУ. Також ми спілкуємося з командуванням медичних сил – щодо хлопців, які перебувають у шпиталях. Там також потрібна допомога: навіть коли не їм самим, то їхнім сім'ям точно. У госпіталях є військові психологи, що опікуються воїнами. Однак також треба готувати рідних, адже боєць повернеться в сім’ю, і він може бути без руки, без ноги, з важким травмуванням. Працювати із сім'ями потрібно, аби була підтримка, щоб люди могли далі жити мирно, без конфліктів».
«Адаптація військових до мирного життя – дуже важливий напрям нашої роботи, – підтримує колегу Єрмаков. – Рано чи пізно будь-яка війна закінчується. І кількість людей з особливими потребами буде критичним питанням для України: воно вже зараз виходить у топ питань, що їх треба вирішувати після Перемоги. Ми вже зараз активно до нього беремося. Працюємо з хлопцями, котрі втратили кінцівки, зазнали нейротравм: проводимо і фізичну, і психотерапевтичну реабілітацію. Також надаємо психологічний супровід протезування та співпрацюємо з американською компанією, яка безкоштовно виділяє протези. Ще провадимо профорієнтацію. Зокрема, плануємо на базі Київської обласної державної адміністрації і територіальних громад створити курси робототехніки для військових як елемент терапії. Їх навчатимуть робототехніки та програмування мікроконтролерів: фактично військові зможуть здобути ще одну професію. Конкретно – навички з налаштування роботи сонячних панелей, розумних будинків, автосервісів тощо: прикладні знання, завдяки яким вони зможуть заробляти гроші. Пілотний проект плануємо робити в Лютежі, також у планах Фастів, Біла Церква. Хочемо масштабуватися в усій області».
Вже зараз – а після Перемоги й поготів – поширеною є і буде проблема «синдрому того, хто вижив» (так звана провина вцілілого): специфічна форма ПТСР, коли людину переслідує сильне почуття провини через те, що вона пережила екстремальну подію, тоді як багато інших загинули. Як йому протидіяти? «Це питання часу, – розмірковує Тарас. – Рекомендацією може бути зберігати активність; зберігати той ритм роботи, який є; намагатися через постійну діяльність, через саморегуляцію рухатися далі. Якщо ти вижив, то вижив для чогось». А Богдан знов наголошує на зверненні до психологів – зокрема, до групової терапії з людьми, котрі зазнали схожого досвіду.
Та як щодо групових форматів підготовки до стресу, а не подолання його наслідків? Адже завжди краще попередити проблему, ніж потім її розв'язувати. Зокрема, якщо йдеться про журналістів, вочевидь корисною була б, наприклад, спеціальна психологічна підготовка знімальної групи перед відправленням у гарячу точку. «Ми вже працюємо в схожих напрямах, хоча й бракує ресурсів і часу на все, – розповідає Міненко. – В нас є така ініціатива – психологічна підготовка для мобілізованих. Ми вже відпрацювали її на IT-компаніях. Звертаємося до ейчарів, кажемо: «Найімовірніше, є вже мобілізовані чи ті, кого невдовзі мобілізують. І ми зараз можемо провести вам безкоштовний тренінг, що містить три спеціально розроблені нашими військовими психологами заняття: це підготує ваших людей до мобілізації». Тож ми проводимо для них тренінг на двадцять-тридцять людей. І в принципі, те саме можна пропонувати й редакційним групам, котрі працюють із висвітленням воєнних дій».
