«Я позиціоную себе як людина з камерою. Я не є фотографом як таким, оскільки фотографія – це лише інструмент, за допомогою якого ти розказуєш історії», – каже Стас Козлюк, що, співпрацюючи з вітчизняними виданнями («Український тиждень», «Бабель») і міжнародними агенціями як автор, фотограф і фіксер, розповідає історії про війну в Україні від 2014 року. Цього тижня робота Стаса з висвітлення повномасштабного вторгнення була відзначена найпрестижнішою журналістською нагородою – Пулітцерівською премією. Козлюк став її лауреатом у складі команди The New York Times: видання, для котрого він працював фіксером, отримало Пулітцера в номінації «Міжнародний репортаж» із формулюванням «за непохитне висвітлення вторгнення росії в Україну, зокрема восьмимісячне розслідування загибелі українців у місті Буча та відповідальності російського підрозділу за ці вбивства».
Сам Стас на питання про те, які знімки вважає найважливішими від моменту повномасштабного вторгнення, відповідає так: «Напевно ті, що їх зробили Євген Малолєтка та Мстислав Чернов у Маріуполі. Ми всі пам'ятаємо, як російська пропаганда просто корчилася після їхніх фотографій бомбардування лікарні. Путін на той час розповідав, що росія ж не воює з цивільними, а тут – цивільний об'єкт розбитий. І російська пропаганда запевняє, що там база «Азова», що там немає цивільних, але ж є фотографії, і на них – породіллі з дітьми». Додамо, що знімки, про які говорить Стас, також відзначені у двох номінаціях – «За служіння суспільству» та Breaking News Photography: за фотографії з окупованного росіянами Маріуполя, зроблені Малолєткою, Черновим, а також Василісою Степаненко та французькою кореспонденткою Лорі Хіннат, нагороду одержало інформаційне агентство Associated Press.
Утім, зрозуміло, що отримання престижних нагород – це аж ніяк не головна складова повсякденної роботи воєнних кореспондентів. Про те, що ж насправді являє собою ця робота, як і чому люди до неї беруться та не полишають, розповідає дев'ятий епізод циклу «Медіа на війні: Трансформація» – «На передовій», одним із героїв якого став Козлюк. У межах партнерського спецпроекту про медіа під час війни публікуємо ще більше особистого досвіду Стаса та його розповідь про…
…про перше відрядження на війну
– 2014 року я працював у виданні «Український тиждень», і редактор не хотів відпускати мене у відрядження на Донбас. Тоді я підписав у нього документи на відпустку, а у фінансового директора… заяву на відрядження. Вже постфактум, на п'ятий день роботи у Слов'янську, я написав редактору, що в мене є репортаж на 30 тис. знаків про життя деокупованого міста. Це було десь за два-три тижні після деокупації, добре пам'ятаю момент збиття МН17… (нагадаємо хронологію: 5 липня 2014-го терористів на чолі з Ігорем Гіркіним (Стрєлковим) змусили відступити зі Слов'янська, а 17 липня ці самі терористи збили Boeing 777 Malaysia Airlines, який виконував регулярний рейс МН17, унаслідок чого загинули 298 людей; у листопаді 2022 року Окружний суд Гааги визнав вину Гіркіна та двох його поплічників доведеною, засудивши їх заочно на довічне ув'язнення. – MBR).
…про правила роботи в зоні бойових дій
– Як на мене, тоді, 2014-го, більшість українських журналістів не мала ані знань, ані навичок щодо роботи на війні. Було хіба кілька десятків людей, які працювали в гарячих точках: здебільшого міжнародні журналісти. Мене вчили колеги-фотографи, що працювали з міжнародними агенціями та знімали різні війни: у колишній Югославії, у Чечні, Афганістані, Сирії, Іраку. Ми збиралися з ними десь у пабі – і вони просто розповідали, що робити, чого не робити, як пересуватися в зоні бойових дій, як і скільки знімати, а ще – як визначити мить, коли потрібно звалювати. Вони нам пояснювали: кадри важливі, але мертвий ти нічого не зробиш.
Пізніше, десь від 2015-го, почали організовувати великі тренінги на полігонах. Зокрема, такі проводив Інститут масової інформації. Я застав два з них, 2017 та 2021 року. Нас вивозили на полігон під Київ, і ми там три-чотири дні повзали, падали, бігали, надавали першу домедичну допомогу, відпрацьовували евакуацію, роботу в парах тощо. Чому це важливо? Певна річ, що за кілька днів із тебе не зроблять спецпризначенця, який точно знає, що робити в будь-якій ситуації: чи то авіаційний удар, чи то артилерійський обстріл, чи захоплення в полон абощо. Але ти принаймні хоч приблизно уявлятимеш, що на тебе чекає, і, можливо, ці знання допоможуть у подальшому.
Та від 2014 року війна дуже змінилася. Тоді не було авіації, не було ракет, не було такого масштабу. Тому досвід, що я маю, звісно, допомагає працювати, але зараз війна інша…
© Стас Козлюк | twitter.com/ReporterTired
Зараз я можу сказати так: працюючи з військовими, ти завжди їх слухаєш, оскільки вони більше знають і розуміють. Вони в курсі оперативної ситуації. Тож перше, що ти робиш, коли приїжджаєш на місце, – розпитуєш: що робити, якщо обстріл; де ховатися; куди бігти, за ким бігти; як виїжджати. Та якщо працюєш сам, то і сам для себе ухвалюєш рішення, коли маєш звідти їхати. Зазвичай це момент, коли «дуже голосно». І це «дуже голосно» для всіх різне. Для когось це міни, які падають безпосередньо поруч, а для когось – снаряди, що розриваються кілометри за два.
Наприклад, ми знімали історію про саперів у Харкові: на північній Салтівці та далі в бік об'їзної дороги. Там вибухало постійно, але треба було робити свою роботу. Також ми працювали з рятувальниками в Миколаєві – і, відповідно, жили так само, як вони. Рятувальники – це зазвичай одні з перших, хто приїжджає на місце прильотів. Люди, які витягають інших з-під завалів, попри ризики та небезпеки. В Миколаєві після обстрілів під ногами можуть лежати касетні снаряди – та все що завгодно! Рятувальники можуть загинути. Та попри все це, вони їдуть допомагати людям. І щоб розповісти їхню історію, ти відсуваєш свої страхи на задній план. Їдеш із ними, дивишся, як вони поводяться, – і намагаєшся діяти відповідно. Коли буде високий ризик, вони тобі про це скажуть. Але ти маєш і сам розуміти: якщо на землі можуть бути касетні снаряди, то ти не ходиш із камерою біля обличчя, а час від часу дивишся під ноги.
…про найважчі моменти за час повномасштабної
– Важко було знімати мертвих цивільних. Ти до цього не готовий і ніколи не будеш.
Ми з колегами працювали на Київщині одразу після деокупації, намагалися потрапити в Бучу. Нас туди не пустили. І місцеві – здається, із села Дмитрівка – сказали нам, що неподалік на Житомирській трасі була база росіян: люди намагалися втекти цією дорогою, і частину з них постріляли. Ми туди приїхали – і там були десятки вбитих, спалені машини… Біля дороги просто лежить груда підпалених, обгорілих тіл – я так розумію, намагалися приховати сліди злочину. Напевно, це було найстрашніше, що довелося побачити за весь час.
Друга історія – про Харків. І не зовсім про журналістику. Тоді ми з колегами-іноземцями вивозили паралізовану жінку з будинку, який знищили чи то «Градами», чи то «Ураганами». Вона лежала на першому поверсі – в неопалюваній квартирі без цілих вікон, без води, без електрики, без нічого. І ми її витягли, знайшли місце, куди можна було перевезти. Зробили щось хороше, напевно. Це важливо.
…про «де ви були вісім років»
– Цього лютого я мав дуже неприємну розмову з однією іноземною журналісткою. Вона буквально на мене кричала та питала, а що робили українські журналісти всі ці вісім років. У мене зустрічне питання до неї: а чи пробувала вона принаймні поцікавитися, перш ніж кричати. Бо матеріалів насправді дуже багато: фото, відео, тексти – перекладені англійською, французькою, німецькою тощо. І це як матеріали українських журналістів, так й іноземних колег, які приїжджали сюди, працювали тут. Інша річ – реакція, зацікавленість у тому, що відбувалося в Україні. І саме її, як на мене, не було. Чому? Це питання, напевно, не до мене. Чи залежало щось від роботи журналістів? Не знаю. Журналісти робили все, що могли. Ми жили в окопах. Ми були з людьми в підвалах під обстрілами. Питання в тому, як реагували на ці матеріали.
З 24 лютого 2022-го все трохи змінилося, бо змінився масштаб, став значно більшим. І на наші матеріали нарешті почали звертати увагу.
…про міфи, яким люди вірять більше, ніж тому, що бачать на власні очі
– Рік у рік ми з колегами розмовляли з людьми на Донбасі – і вони розповідали нам ті самі міфи. Наприклад, дуже живучим виявився міф про 700 людей, начебто розстріляних у лікарні в Слов'янську влітку 2014-го. Але я особисто був у Слов'янську одразу після його звільнення, був у лікарні, про яку вони говорили: обійшов її вздовж і впоперек, спускався в підвали – там не те що тіл, там навіть слідів не було. А навряд чи за тиждень-два можна сховати сліди розстрілу 700 осіб. Але люди мені не вірили, хоча самі нічого бачили: їм хтось це розповів – знайомі знайомих, яким розказали знайомі знайомих, – і ця інформація для них виявилася більш релевантною та достовірною, ніж інформація від мене як українського журналіста.
Місцеві – принаймні частина місцевих – не довіряли українським журналістам. Ці люди здебільшого дивилися російське телебачення. Роками ми приїздили туди – а в них «Россия Сегодня», «Россия-1», RT тощо. З українських телеканалів був лише «1+1», і йому вони не вірили: казали, що там «вранье, ложь, пропаганда».
Багато розказували нам про те, що начебто українські військові обстрілюють будинки цивільних. Водночас показують тобі той обстріляний будинок: чітко видно, звідки прилетіло – явно з території, котру контролюють проросійські бойовики чи терористи (тоді ми їх називали так). Питаєш місцевих: то як українські військові могли обстріляти цей будинок, коли летіло вочевидь не з їхніх позицій? І вони пояснюють: українські військові вночі на танку виїхали в поля, щоб розстріляти будинок. Продовжуєш питати: навіщо їм було їхати на територію ворога, аби обстріляти будинок? Як їм узагалі вдалося танком туди дістатися? Танк – це ж не велосипед, він дуже гучний, його б почули та розстріляли... Відповіді не було.
Але люди вірять у те, у що вони вірять. За довгий час російська пропаганда поступово такою мірою промила та змінила свідомість цих людей, що вони вже не довіряють тому, що бачать на власні очі. І журналістика, мені здається, тут вже нічого не змінить. З цим можуть працювати лише пропаганда та контрпропаганда, але журналісти цим не опікуються.
…про російську пропаганду
– Важливо розуміти, що російська пропаганда почала працювати не 2014-го, а набагато раніше. Мені важко оцінити, коли саме, позаяк я доволі молодий, мені 30. Але це тривало десятиліттями, на це пішли мільйони й мільйони доларів. Це у них така «многоходовочка». Я не знаю, чому українська влада в цьому питанні нічого не робила: мабуть, можна питати пана Кучму чи Віктора Януковича, чому так відбувалося.
Російська воєнна пропаганда здебільшого дуже проста та дуже агресивна. Мені родичі з росії багато розповідали про автобуси, що їх зупинили «правосєкі», котрі «ізбілі людєй, ограбілі, увєлі мужчин в нєізвєстном направлєніі». Я досі пам'ятаю давню історію про поїзд, який начебто зупинили десь біля Козятина чи Пирятина, щось таке. І туди знову ж зайшли «правосєкі», перевірили паспорти: тих, у кого знайшли російську прописку, побили та повели в невідомому напрямку. І ця примітивність та агресивність працює: є дуже багато таких історій, і коли ти їх чуєш, то думаєш (якщо в принципі на них якось налаштований): «Ну, блін, не можуть же всі вони бути вигадані!»
…про українську контрпропаганду
– Якою вона має бути? Важко сказати. Ми не можемо відповідати аналогічною пропагандою, бо на цьому полі однаково програємо – через те що в нас немає такого ресурсу, який є в росіян. Немає стільки грошей. Тож відповіді повинні бути «асиметричними», але який саме вигляд вони мусять мати, я не знаю, бо не маю стосунку до інформаційних воєн.
Можливо, таргетування цієї пропаганди повинно бути не лише на українську, а й на російську аудиторії: з наочним поясненням, що саме чекає на росіян, які прийдуть воювати в Україну.
А для української аудиторії, мені здається, доволі просто показувати те, що лишається після росіян. Навіщо це робити? Бо в мене іноді викликає величезне здивування адекватність деяких людей. Є люди, котрі після всього, що побачили в Бучі, Бородянці, Охтирці, Тростянці, на Харківщині, в Ізюмі, в Херсоні, продовжують казати щось на кшталт «ну, руські ж не всі погані» або «це все Путін». Але не Путін безпосередньо скидає бомби, не Путін розстрілює людей. Це треба пояснювати.
…про західну аудиторію та іноземних журналістів
– Раніше колеги з різних NGO, що працюють із західною аудиторією, з людьми, які ухвалюють рішення на Заході, казали: загалом у світі розуміють, що й чому відбувається в Україні, що це війна, що Крим окупований. Але протягом тривалого часу не було якоїсь адекватної реакції, скажімо так. Щодо іноземних журналістів, які зараз працюють в Україні, то для них це не їхня війна. Вони, звісно, можуть образитись, але... Вони переживають це інакше, бо це не їхня країна та не їхні співгромадяни.
Є геть неадекватні люди – і вони є скрізь. Згадаймо історію про фіксера-українця та італійський телеканал, які прийшли у Вінниці до жінки в реанімацію та показали їй відео з моментом, на якому вбило її дитину. В чому цінність цього кадру? Я не знаю. Тоді вони розповідали, що жінка сама про це просила, але навіть коли так, то треба зважати на стан людини. Людина в реанімації чи післяреанімаційному стані не може свідомо ухвалювати рішення. Можна багато говорити про те, що цей крик матері має почути весь світ, але це просто грьобаний пафос, хайп і почухування власного его.
Ще пам'ятаю, як на Донбасі хтось – видається, бельгійське телебачення, але я не певен – знімав історію про пенсіонерів, котрі залишаються в селах у прифронтовій зоні. І вони питали свого фіксера, чому бабуся не плаче. Вони ставлять їй якісь питання про війну – а вона спокійно сидить, усе їм розповідає. І фіксеру в результаті кажуть: якщо бабуся не заплаче, то матеріал нікуди не піде. І літню жінку починають виводити на сльози питаннями типу «А ви готові померти від рук армії Путіна?». Це якась цілковита дичина, так не має бути.
Звісно, не можна сказати, що всі іноземці погано працюють. Або – що всі вони працюють добре. Проте, для більшості з них характерне інше, ніж у нас, ставлення до цієї війни: вони загалом сприймають її як війну між Україною та росією, а не як війну між демократичним світом і авторитарним. Для нас це війна за цінності, але не всі іноземці це розуміють. І саме це їм дуже важко пояснити.
Дехто з іноземців, особливо в перший місяць повномасштабної, сприймав усе це як умовний Афганістан. Розумів, що тут є дві армії, одна з яких – умовний Талібан, у котрого немає великої кількості бронетехніки, літаків, ракет тощо, а друга армія – велика та потужна. І такі кореспонденти тягнули сюди цей афганський досвід, але він не працював, бо в Україні – зіткнення двох величезних армій, і тут геть інші правила роботи. Але звісно, є адекватні колеги, які розуміють, куди вони приїхали, що тут роблять, що таке війна. Вони мають повагу до людини, до її особистого простору, до її горя. Розуміють, що кожна людина має право на горе і що є певний момент, коли треба припинити ставити питання.
…про етику воєнної журналістики
– Момент, коли треба зупинитися, важливо відчути, та все ж частина колег цього не відчуває… Пам'ятаю, ми знімали, видається, у Невельському – це таке невеличке село на Донеччині біля Пісків. І там зустріли місцеву жінку-пенсіонерку, в якої не було грошей і не було куди їхати. Колега починає її розпитувати: як ви тут живете, як вам тут складно – адже ані води, ані світла немає, снаряди падають. І якоїсь миті бабусю починає бити істерика. Але колега цього не помічає та продовжує ставити питання за питанням. У такій ситуації доводиться втручатись і зупиняти. Історію розповісти важливо, але водночас важливо не травмувати людину більше, ніж вона вже травмована. Про це треба пам'ятати завжди.
Ще один важливий аспект – як знімати поранених, дітей і вбитих. Передусім треба підкреслити, що це три різні категорії. Дітей у принципі не знімають без дозволу батьків. Щодо поранених, то коли він в адекватному стані, в свідомості, то можна поцікавитися: «Чи можна, щоб я вас сфотографував?» Якщо не можеш спитати дозволу в самої людини, то питаєш або в лікаря, або в когось, хто може ухвалити це рішення. Ти завжди маєш пам'ятати: в результаті зображення бачитимуть рідні цієї людини.
Загалом я намагаюся знімати так, аби не було видно обличчя. Ми з колегами, наприклад, знімали евакуацію військових на медеваках – і робили це так, щоб не було видно обличчя поранених бійців.
Коли знімаєш убитих людей, то не треба акцентуватися на подробицях, не знімати крупних планів завданих травм. Звісно, є моменти, коли ці правила можна порушувати, але загалом для мене вони такі. Я завжди думаю про родичів, які в результаті це побачать.
Натомість ти можеш акцентуватися на якихось деталях. Усі пам'ятають фотографію з Бучі з червоним манікюром… Це можуть бути загальні плани, з відстані. Ти можеш розмивати фон, можеш ховати вбитих за деталями, за ландшафтом, за автомобілями, за чим завгодно. Ти не шакал, який прийшов на труп. Перед тобою однаково людина, ти маєш її поважати.
…про загиблих колег
– Усі ми робимо свою роботу, і це знову пафосно звучить, але ми розуміємо, що не всі можуть повернутися з цієї роботи. Така реальність.
Історія з Максом Левіним (фотокор LB.ua, який співпрацював із Reuters, BBC, TRT World, Associated Press тощо, був застрелений російськими військовими навесні минулого року на окупованій Київщині. – MBR) для мене близька. Три місяці перед початком повномасштабного вторгнення ми з Максом разом працювали весь час, потім трохи розбіглися, бо я поїхав працювати фіксером, а він поїхав далі робити свою роботу. Це історія про червону лінію, про те, в який момент треба піти. Макс був дуже хорошим фотографом, і він зробив свій вибір: не знаю, чи був він правильний, неправильний – важко сказати.
З'являється розуміння, що ти не безсмертний, що треба бути обережним. Та водночас треба продовжувати працювати. Коли хтось із колег загинув, то хтось однаково має продовжувати цю роботу. Все одно хтось має туди їздити, писати, знімати. Просто ти розумієш, що тепер на одну людину менше їздитиме на війну (загалом, за даними Інституту масової інформації, внаслідок війни росії проти України вже загинули 57 медійників, із них десять – під час професійної діяльності. Останнім наразі вважається журналіст французької агенції AFP Арман Солдін, який загинув 9 травня внаслідок ракетного обстрілу поблизу Часового Яру під Бахмутом. – MBR).
…про те, що кожна історія війни важлива – і має бути розказана
– Усе залежить від контексту, від ситуації. Є історії, для яких достатньо однієї фотографії, є історії, котрих без тексту не розповісти. Загалом у журналістиці люди часто женуться за якимись гарячими новинами. Це можна, до речі, бачити на деокупованих територіях: приїхали, відзнялися, розповіли історію, поїхали. Як далі живуть люди – питання. А мені здається, що важливо відстежувати історії в часі, в розвитку. Що відбувається далі: за два тижні, за місяць, за два роки, за три, за п'ять років – за цим треба дивитися, позаяк це також цікаво. Всі історії людей важливі. Проблема може бути лише в тому, що ти нецікаво розповіси цю історію.
© Стас Козлюк | twitter.com/ReporterTired
У фотографів є жарти про ідеальний кадр. Наприклад, за часів Януковича ідеальний кадр фоторепортера мав би такий вигляд: мітинг опозиції, прибігає «Беркут», починає всіх розганяти – а на тлі цього роздягається хтось із FEMEN і проїжджає кортеж із власне Януковичем. Це і є універсальний ідеальний кадр.
А ще є, умовно кажучи, ідеальна історія для конкретного фотографа. Так, у квітні минулого року в Бородянці ми зустріли одного іноземного фотографа, доволі молодого. І він розпитував, чи ми не бачили десь тут рештків людських тіл, бо це доказ російських злочинів. Ми натомість у нього питаємо, а розбитого міста тобі бракує як доказу? Тобто тобі мало людей, які на вулиці готують собі їсти, – тобі потрібні вбиті люди, так?
До чого я веду: всі історії важливі. Хтось утратив родичів на війні, хтось їх не втратив – але ці історії не треба порівнювати, бо важливі обидві, просто вони – різні.
