Історія акторської кар'єри В'ячеслава Бабенкова наче написана десь у Голлівуді: жив собі хлопець, працював сценаристом на продакшені, потім вирішив, що актори грають за його сценаріями геть не так, як він це уявляє, і треба терміново ставати актором самому – у свої чи то 29, чи то 30. Зʼїздив повчитися в Америку, закінчив Українську кіношколу і після кількох років епізодів і поневірянь нарешті здобув головну роль: 4 січня в українських кінотеатрах зʼявиться фільм «Дон Жуан із Жашкова», де головного героя зіграв саме Бабенков.
І аби дізнатися, чому сам Слава щодо цього не квапиться відкорковувати шампанське, треба дочитати це інтерв'ю до кінця.
– Почнімо з «Дон Жуана з Жашкова» – видається, у вузьких колах його охрестили першим фільмом, де головну роль зіграв Бабенков…
– Так це я сам і придумав (сміється). Бо просто ненавиджу ці кліше: «перший такий-то», «перший сякий-то»… 30 років незалежності, а в нас усе ще щось «перше».
– І все ж головна роль у вас перша. Це ж дуже вписується у вашу американську історію успіху: людина без акторської освіти вирішила піти в актори – епізоди, епізоди і, нарешті, головна роль!
– Це взагалі була цікава історія. Коли в покійного Юрія Мінзянова зʼявилась ідея адаптувати в кіно однойменну пʼєсу Оксани Гриценко, він побачив у Віктора Бутка короткий метр, в якому я знімався, і сказав: «А спробуймо Бабенкова!» Я знявся у восьмихвилинному тизері для пітчингу Держкіно, ми той пітчинг виграли, і мені якось ніхто не говорив, що я затверджений. Я допомагав на кастингу в парних пробах іншим акторам, але ніхто не казав: «Славо, ти в команді!» Я в Бутка питаю: «Вітю, я проекті?» – «Ну наче так, мені ніхто нічого не говорив». Продюсер фільму Дмитро Мінзянов, син Юрія, весь час був зайнятий, і я залишався в цьому підвішеному стані… І от коли до знімання лишався тиждень, Дмитро повідомив мені умови контракту, і я зрозумів, що таки граю.
До останнього в це не вірив: боявся – раптом щось станеться, а я потім буду засмучений. І в принципі, так і відбулося. Наприкінці другого дня знімання – це був мій день народження – підійшов продюсер і сказав: «Славо, ми заморожуємо знімання, бо немає грошей». Я спочатку гадав, що вони мене в мій день народження вирішили розіграти. Потім дуже засмутився.
Заморожування було місяців зо два, і ми частину знімали, я так розумію, за якісь інші гроші. Продюсери знайшли кошти на експедицію в Карпати. І потім, коли фінансування відновилось – а в нас же зимова історія, багато зимових сцен, – ми в травні чи у квітні мали знімати зиму зі снігами. Робили штучний сніг.
– А загалом як згадуються знімання?
– Памʼятаю, було дуже важко в Карпатах: ми фільмували у важкодоступних місцях, куди години зо дві їхали на якихось ЗІЛах та «Уралах». І там не було де перепочити – ти просто сідав на пеньок. Чи якщо десь була хата, то збоку тулився. Останній кадр був один із найважчих: треба було пішки йти гірською річкою просто вгору. Не було ані снаряги, ані чогось для безпеки. Просто: «Так, Славо, ти йдеш туди та метрів із 500 підіймаєшся річкою». І я: «Клас, це так цікаво!» Спочатку стояв по кісточки в тій холодній воді, поки камеру ставили, спустився якось, не знаю, як ніг не поламав. Потім просто йшов, не бачивши, де камера. А дубля бути не могло, бо три хвилини до кінця зміни, треба поспішати, нема часу навіть глянути, куди ступаєш. Пальці опухли, як сарделі, сині були, коліна збив. Але – я ж актор! Ді Капріо в «Уцілілому» зміг, і я зможу! Зробив. А того дня ми знімалися з DZIDZIO. І памʼятаю, художник із костюмів мене перевдягнув у тепле, посадили в машину, я сиджу, весь тремчу. Поряд сидить Дмитро Мінзянов, який бачив мою «подорож». І каже мені: «Ну? Скажи, DZIDZIO кльовий?» (Сміється.) – «Так, – віповідаю, – Діма... дуже класний…» До речі, з того всього підйому в монтаж пішло три секунди.
Але DZIDZIO справді класний – жодної зірковості я в ньому не побачив.
– А як щодо Надії Мейхер?
(Посміхається.) – Ну… в принципі, теж нормально. Звісно, видно, коли людина – непрофесійний актор. Хоча вона перед зніманням навіть пропонувала якісь речі до сценарію щодо свого персонажа – це викликало повагу. Але в нас не так багато сцен із нею було. Та всі актори були чудові як партнери, як люди. Мені пощастило.
– Ці знімання відбувалися ще до повномасштабного вторгнення. А як було з роботою після 24 лютого? Були думки, як іще можна заробляти?
– Та ніяк. Були англомовні проекти для YouTube, які мене годували. А ще FILM.UA знімали копродукцію з поляками «Дві сестри» – шалений проект про двох сестер-польок, що приїжджають до України рятувати свого батька-волонтера. Режисер-поляк Лукаш Карвовський сказав: «Я хочу знімати в Україні». І десь у травні 22-го, коли русню щойно вигнали з Київської області, ми почали готуватися. Весь фільм знімався на імпровізації! Оскільки професійних людей у Києві тоді майже не було, я на проекті був кастинг-директором, шукав акторів. Нашкріб усіх, хто був у Києві та пройшов проби: в результаті зіграли Ірма Вітовська, Саша Рудинський, Сергій Лузановський, Віталіна Біблів. А потім Лукаш сказав: «Ти ж нормальний актор, добре імпровізуєш» – і дав мені ще й роль. Хоча я говорив, що не хочу.
– Чого це?
– Та якось… І кастинг-директор, і актор – як на мене, конфлікт інтересів. Але в результаті зіграв. Лукаш – це просто пожежа. Очі горять, каже: «Звертай сюди, в лісок» (а я грав таксиста). А там знаки «Міни». Але перед цим він сам сів у машину і проїхав цією дорогою туди-сюди. Вилазить із машини: «Все нормально, мін нема!» Він узагалі хотів поїхати до Харкова, на Салтівку – в серпні, коли по Салтівці ще гатили. Йому кажуть: «Ти здурів, чи що?» Дякувати богові, відмовилися від цієї ідеї.
– А ще ж ви знялися в проекті «Перші дні»…
– Так. На кастинг мене запросила кастинг-директорка Ольга Савіна, яка, до речі, працювала і на «Дон Жуані». Я трохи нервував, бо з Артемом Литвиненком ніколи не працював. Та й взагалі, коли довго не працюєш, вправність зникає. Треба було грати директора зоопарку. Прийшов, Артем попросив: «Просто розкажи про себе. Як ти зустрів війну? Скільки тобі років?» Я розповів. Він: «М-м-м... Спробуймо». Я зробив сцену. Він: «Добре…» – «Може, будуть якісь поправки?» – «Ні, все нормально».
«Ну, – гадаю, – це провал!» Зазвичай так кажуть, коли ти взагалі не влучаєш у персонажа і людина, яка цінує час, просто не робитиме чогось далі. Йду додому та думаю: «Господи, така можливість була: раз на рік під час війни щось зіграти!..» Але потім таки зателефонували: «Тебе затвердили». Теж дуже цікаво було працювати: і команда чудова, і партнери класні. І звірі…
Не скажу, аби під час знімання мене щось сильно тригерило: ми грали те, що в той час проживали. А от зараз, коли дивився, в якихось моментах сироти на шкірі виступали: згадував, як починалася війна, і трохи теліпало.
– Тобто думок, що індустрії капець, у вас не було?
– І були, і досі є. Мені здається, ми зараз у таку кризу потрапили! Бо нові фільми не знімаються, невідомо, коли будуть, а від Держкіно якихось рухів немає. Ну буде телебачення, а фільми… Ті, які були на постпродакшені, ще випустять, а потім у нас років зо два-три, напевно, нічого не буде.
– А не думали в якусь іншу сферу піти?
– Та ну, скільки можна! Я взагалі за освітою економіст, хоча ним ніколи не працював. Був сценаристом, а тепер актор. Ще раз змінювати професію? Гадаю, вже дійду в кіно до кінця – ми якось це переживемо, щось придумаємо. Однаково всі мої варіанти зміни професії якось дотичні до кіно, де грошей немає.
– До речі, ви на початку війни написали пост, що могли б поїхати працювати за кордон, але розвантажуєте ковбаску з волонтерами…
– Насправді я тоді якось не думав про те, що виїжджати не можна. Так, ляпнув, і в перші місяці справді взагалі гадки не мав, аби виїжджати: потрапив у волонтерський рух, до літа допомагав, допоки були ресурси та гроші. А потім думаю: «Ну треба ж щось заробляти. Може, за кордон?» А виїжджати не можна...
– Можна ж було запросити дозвіл у Мінкульту?
– Нє. Я з цими людьми не дружу. Мені двічі відмовляли: вперше – коли в мене було запрошення у фільм із Британії. Взагалі з виїздами у нас – це наче наркоту купити: «Гей, пс-ст, а як ти виїжджав?» – «Сорян, нічого не скажу, не можу поділитися контактами…» А потім мене запросив Берлінале як випускника програми Berlinale Talants. Вони написали: «Славо, ми всі підтримуємо Україну та хотіли б, аби ти розповів, що відбувається, що робити, як допомогти – у нас величезна аудиторія». Але мене не випустили. Я вже просто не знаю, що має відбутись, аби випустили – я ж бачу, що люди їздять. А Берлінале – це фестиваль класу А, величезний майданчик, щоб заявити про Україну. Ні! Сиди тут! А я не люблю ходити, оббивати пороги, кланятися, доводити, що я повернуся чи ще щось… У нас люди, які ТАМ, полюбляють, коли до них таке ставлення. А я не люблю. Я надіслав запит, надіслав запрошення – що вам іще треба? Гроші принести? Ну скажіть уже, я заплачу… Тому в мене ставлення до всіх цих людей самі розумієте яке. Кінематографісти зараз у такій, вибачте, сраці! Ну можна ж було бодай не заважати, якщо не допомагати. Я знайду собі роботу, покажу запрошення, то дайте поїхати заробити! Бо невдовзі мені треба буде відкривати банку на допомогу собі. Я ж не прошу дати мені грошей з фондів. Та коли людина вже знайшла собі роботу, зробіть якийсь механізм, щоб вона мала можливість заробити.
– Зараз російських акторів в українському кінопросторі не лишилося, та багато хто з акторів згадує часи їхньої експансії в українському кіно як тотальне приниження.
– Так, це було тотальне приниження. Але я собі просто поставив за мету це перебороти та всім довести, що чогось вартий. Утім, памʼятаю, які вони були зверхні. Нам якісь кістки кидали, а їх цілували в усі місця. Мені траплялися здебільшого якісь тварюки. Були деякі актори принаймні професійні. А були… Завжди згадую серіал «Мавки», де знімався Андрій Чадов, брат відомішого Олексія Чадова – я його називаю «х…й Чадов». І в нашій спільній сцені допиту, коли знімали мій крупний план, він просто… вийшов із кадру. Текст за нього кидала асистентка. Я подумав: «Ого!» А на своєму крупному плані він сидів у телефоні: підводив голову, кидав текст і вертався до телефону. Часто таке бувало. Режисери ж теж російські були. І от вони прибігають до росіянина: «Сереженька, Сереженька, глазки свои покажи!» І до мене: «Ну ты, б..., что ты ему сказать не даешь!» Тоді в мене не було сміливості сказати: «Як ти зі мною розмовляєш?» Я не знав: може, це нормально? Зараз би по-іншому відреагував. Коли я ходив на майстер-класи наших кастинг-директорів, мені казали: «Ось, беріть приклад із російських акторів!» А ти потім приходиш на майданчик і думаєш: «Що ви хочете, аби я від них узяв? Хрінову гру? Оце ставлення?» Були серед них гарні, а були такі, що я думав: «Як ці люди працюють? Чому вони такі гроші заробляють?» Бо нам платили умовно $100 доларів за знімальний день, а їм – $3 тис.
А якщо ти хотів отримати головну роль, тобі казали: «Ти не готовий», «Ти немедійний», «На обличчя своє подивися», ще щось. І коли зараз усі ці люди починають перевзуватись у стрибку… Мені дуже весело за цим спостерігати.
– Ви на початку війни записали звернення до акторів-росіян – хтось озвався?
– Ні. Мене просто видаляли з друзів ті, хто ще був у мене в фейсбуці. На початку ми ж гадали, що до них можна якось достукатися, що їм просто не кажуть правди. А вони виявилися мудаками та сцикунами. Хтось просто мовчав, хтось відверто підтримував вторгнення – а я памʼятаю, як ці люди обожнювали Київ, казали: «Як тут класно! У вас такі люди! Така свобода! Просто балдьожно!» А потім вони ставлять Z-ки на аву та кажуть: «Вас треба від фашистів рятувати». Це якось у голову не влазить.
– А оцей ваш проект «Загін довб...в» – це частково помста тим акторам?
– Ні, не помста. Звісно, я хочу їх висміяти, показати на весь світ, що вірити їм не можна та не треба. І так, у сценарії саме тих російських акторів і режисерів я робив прототипами персонажів.
– Як узагалі виникла ідея цього фільму?
– 24 лютого 2022 року мав бути мій знімальний день у серіалі з російськими акторами та російським режисером. А через кілька місяців я зустрів асистентку з акторів із того проекту, і вона розповіла, як вони переживали вторгнення своїх. Спойлер: до усирачки перелякалися! Розуміли, що це русня, а не наші, бʼє по Києву. Боялися, що їх убʼють свої ж ракети, а ще думали, що ми всіх росіян, перевіривши паспорти, будемо нищити. Замкнулися в хатах, де жили, боялися вийти... Їх потім вивезли на кордон із Молдовою, і вони боялися з бусика вийти навіть до асистентки. Вона каже одному: «Вийди, поговоримо» – «Про що поговоримо?» Гадав, вона його виманить і вбʼє (сміється).
Я, ще працюючи сценаристом, перетинався з росіянами і саме тоді зрозумів, що це просто мразюки, а не люди. Може, мені щастить на таких? Але думаю, це в них просто в ДНК закладене. Коли я працював на продакшені при СТБ, ми робили з росіянами серіал «Адаптація» про американського шпигуна, який приїхав до «Газпрому», – писали його як сценарна група, а рішення ухвалювали на російському ТНТ.
І коли росія віджала Крим і почалось АТО, на ТНТ нам сказали: «Ой, а додаймо в сценарій «вежливых человечков», якихось жартів про Крим…» Ми відповіли: «Та йдіть у сраку!» Але в них там свої сценаристи є, то вони те все й додали. А нам потім іще треба було їхати до Москви. Не розумію, чому я не відмовився! На кордоні гадав, мене тут і розстріляють. І коли ми з цими сценаристами сиділи в кафе, один штовхнув склянку, сік полився на паперові серветки, він дивиться на цю пляму: «О-о! Наче ДНР захоплює Україну!» І ті: «Ги-ги!» Думаю: «Ти дебіл? Вам це смішно?» І це творчі люди, в яких теоретично має бути більше критичного мислення. Тоді я зрозумів, що, хай які хороші вони будуть, настане мить, коли в них прокинеться щось схоже.
– Яка доля «Загону довб…в»?
– Думали спочатку зняти пілот, але, можливо, знімемо проект англійською. Це однаково двомовна історія: якщо росіяни говоритимуть українською, буде якась неправда. А російську в нас зараз не можна показувати на ТБ. Думали податися на якісь платформи, але в наших платформ немає стільки грошей для виробництва такого проекту. Шукаємо фінансування.
– Ви ж робили краудфаундинг?
– Так. Але в одній компанії зібрали тисяч із 5–7, в іншій – тисячі зо три. А суть Kickstarter у тому, що ти збираєш або все, або нічого: коли за два місяці не досяг мети, людям повертаються їхні кошти. Я відкривав іще банку для донатів, але $50–60 тис., потрібні для пілота, на банку не назбираєш. Я ці кошти використав для подання на сценарні конкурси, фестивалі – в одному, американському, ми навіть до фіналу дійшли.
Має бути фарт, щоб знайти якогось мецената, який би сказав: «Вау, це класно! Я хочу просто допомогти». Дуже вірю, що таке може статися.
– А куди ви хотіли його продавати?
– Різні варіанти пробували. От на Берлінале була жінка від німецького Netflix – я спочатку навіть не знав, хто вона. Використав свої звʼязки, кажу: «Отака в нас є історія». Їй так сподобалося, що вони взяли проект у внутрішній пітчинг компанії. Жінка виявилася віцепрезиденткою німецького Netflix. Після пітчингу вона сказала: «Ми не можемо знімати такі історії, поки йде війна». Типу – а що, як переможе росія, а вони зняли фільм про те, що росія погана. Друге: «Ми не можемо грати на національних рисах» – типу, всі росіяни погані. Ну така в мене була радикальна презентація – потім я трохи зменшив градус.
А ще величезному британському медіагіганту сподобались ідея та наш тизер. Вони загорілись, а потім: «А, стоп, це ж не англійською! Ми не можемо інвестувати в щось неангломовне – можемо лише купити». Тому думаю: якщо тут це нікому не потрібно, зроблю «Загін» англійською.
– Не можу не згадати чудової історії про те, як 2018-го ви знялися в Угорщині в серіалі студії Paramount. Природно, що після цього доводилося порівнювати умови в нас та «в них»…
– 2018-го я лише починав своє акторство. Приїжджав на майданчик – знімання, обід, ідеш на кейтеринг, і тобі кажуть: «Масовці компот не можна». І ти ж не будеш: «Вибачте, я не масовка…» А там… Я туди залетів дуже випадково. Але мені заплатили купу грошей! Ставились як до короля, хоча в мене був манюсінький епізод. Мене з України привезли в Австрію, з Австрії на машині в Угорщину. Всі в департаменті знали, як мене звати – у нас іноді режисер до останнього цього не знає. Там, хай на якій позиції ти будеш, до тебе є повага, і тобі створюють умови, щоб ти виконав свою роботу ідеально. Бо так буде чудовий результат, а люди націлені на результат.
– Бачили себе потім на екрані?
– Так. Вони частину вирізали, і в мене майже не залишилося діалогу. Але можливо, навіть динамічніше стало. Я грав з актором, який знімався в серіалі «Володар перснів», і ми всі були на рівних – не було такого, що він зараз на авто поїде, а ви йдіть пішки. Не було: «Цей вагончик лише для акторів класу А». Там є вагончики навіть для масовки. А наша бідолашна масовка в -20 сидить на стільчиках. Мені їх так шкода! І не знаю, що робити, аби це якось змінилося. Люди кажуть, у нас бюджети інші. Але я гадаю, що не в бюджетах річ, а в ставленні та професіоналізмі. Навіть за маленького бюджету можна створити гідні умови. А якщо немає бюджету – не роби цього. Або знайди ще гроші, але зроби умови. Але в нас: «Нумо хутчіш!» Того нема, сього нема, часу перезнімати нема…
Коли я приїхав з Америки, де навчався в академії, з Угорщини після знімання, казав: «А зробімо так!» Мене хтось підтримував, а хтось зненавидів: приїхав якийсь чувак-ніхто та починає розповідати, як там в Америках та Європах. «Славо, роби свою акторську справу, що ти починаєш, не лізь у те, що тебе не стосується!»
Я повсякчас ходжу в кіно. І цього року помітив, що на титрах будь-якого якісного фільму в мене ком у горлі – просто від відчуття, що я в такому вже ніколи не знімуся.
– Ну а раптом? От ми переможемо, і до нас зайдуть з інвестиціями, з режисерами, привезуть сюди Голлівуд…
– Я б хотів у це вірити, але… Це ж про підхід до виробництва. У нас він інший. У нас більшість хоче заробити на виробництві, а не на прокаті. Ще й відкати просто скажені! Коли заявлений бюджет у 30 млн, до виробника доходить 50–70%. А все заявлено. Звісно, починається економія на всьому, та шкутильгає якість. Навіть якщо в нас будуть маленькі бюджети, але вони йтимуть куди треба, буде добре. У нас кльові актори, кльові режисери – ну сценарії трохи кульгають. Сценаристи в нас теж класні, але в них замовлення такі самі, як і раніше. Нещодавно був мінкультівський серіальний пітчинг. І на ньому було все те саме гімно, яке ми знімали, – тяжка жіноча доля тощо, тільки туди приплели трохи війни. А все решта лишилося таке саме: ті самі кончені діалоги, алогізми… Ну є ж можливість – робімо ж щось класне! Якщо ми цей шанс проґавимо, не знаю, коли ще такий буде. І коли потім приїдуть іноземці, вони подивляться оте все й скажуть: «Нє, чуваки, ми краще до Польщі поїдемо».
– До речі, наскільки ваше сценарне минуле можна вважати минулим? Не тягнеться рука іноді підправити сценарій фільму, де знімаєтеся?
– Є таке. Ну от «Дон Жуана» я допомагав писати, бо Оксана Гриценко, сценаристка й авторка пʼєси, з Вітею Бутком пʼєсу адаптувала, але однаково там залишилися театральна драматургія, темп, дечого бракувало. І оскільки часу до початку знімання було обмаль, я намагався допомогти. Дмитро Мінзянов сказав: «Хочеш – роби, але в межах тих локацій, що вже прописані». Тому там було не розігнатись, але ми спробували.
– А що за проект ваш брав участь у «сценарному «Оскарі»?
– Це мій повнометражний фільм. Я написав 2020 року під час ковіду англомовний сценарій фільму Oscared’24. Бо зрозумів майже на початку акторської карʼєри: якщо тебе не знімають – напиши щось своє й зніми. Так зняв свою короткометражку Immigrant Holdem, і вона була досить успішною. І я зрозумів: «Це працює. В мене завжди буде якийсь запасний хід». Писати виходить, грати виходить, чому ні? У мене не геройська зовнішність, щоб завжди кликали – і це вихід для мого типажу. І от я написав сценарій фільму: там у третьому акті мав зніматися Кевін Спейсі. Він якраз тоді був закенселений, і я подумав: «От я його зараз витягну!» Там саме історія про кенселинг. Але я ніяк не міг із ним звʼязатися – не знайшов виходів. Якщо знайду і Спейсі скаже «ні», переписуватиму, а якщо погодиться…
– Підсумовуючи вашу акторську історію – чи так уже й необхідна академічна акторська освіта? Ви взагалі відчували її брак?
– Ну я ж не геть із вулиці прийшов, просто дуже пізно почав, у 29 чи 30 – у Карпенка не беруть у такому віці. Та я й не дуже туди хотів, бо там до кіно не готують, як мені розповідали. Тому спочатку на три місяці поїхав до Америки, потім навчався в Українській кіношколі на FILM.UA – чудові в мене викладачі були! На майстер-класи ходив.
Тому я не те що відчував брак освіти – просто в нас усі питають: «А в тебе є диплом Карпенка?» – «Немає». – «Бувай». І це не жарти. Я памʼятаю, в мене вже ролей десять було, і мені пише кастинг-директорка: «Хочемо спробувати тебе в епізод на поліціянта». А потім: «Отмєна – режисер каже, що в тебе немає державної освіти». Причому там була роль типу «До вас прийшли». Нащо для неї освіта? І саме того дня мені прилетіли проби від американців на антагоніста Джеймса Бонда: вони тоді шукали, ким його зробити – може, айтівцем?
– Скажіть тепер чесно: Станіславський – бро чи не бро?
– Я не знаю. Я не граю за якоюсь однією певною системою, бо щось беру з різних технік, систем. Але не можу сказати, що це щось бездарне – це певна база, на якій можна грати, і грати класно. Бо вже дуже багато різних підходів існує. От Деніел Дей Лʼюіс грає, як у них кажуть, за «методом». А Рассел Кроу на питання, чи він грає за системою Станіславського, відповів: «Я граю за системою Рассела Кроу». А можливо, я не знаю, що коли граю у певний спосіб, то граю за Станіславським, Михайлом Чеховим чи Германом Чехославським?
– До шаленої популярності вже приготувалися?
– Якщо чесно, не вірю у свою популярність після цього фільму: в нас у країні популярність акторам дає щось інше – блогерство, ТБ тощо.
Дуже стрьомно, як відреагує суспільство, особливо через медійних осіб. Скажуть: «А-а, ясно! Війна йде, а вони це гімно про Жашків знімають» – ніхто ж не поцікавиться, коли його зняли. А я така людина, що, коли хтось ітиме повз і скаже: «Жашків» – це лайно», підірвуся: «Хвильку, а що вам не до вподоби? А чому?»
Повертаючись до популярності – я дуже боюся цієї уваги. Мені дуже хочеться, аби знали, що є я – добрий актор. Та коли друзі кличуть на премʼєру, я піду, але завжди стану десь у кутку. Чує моє серце, на прем'єрі «Дон Жуана» зроблю так само – десь сховаюсь. Я не знаю, що з цим робити. Може, я якийсь неправильний актор?
