У квітні наші соцмережі просто розірвала пародія на відеоінтервʼю Ані Лорак, яке колишня українська зірка дала одній з московських журналісток. Ми кидали це відео з месенджера в месенджер, поширювали у себе в акаунтах, а згодом зʼясували, що його авторка – відома українська акторка дубляжу Катерина Сергеєва, яку ми чи не щоденно чуємо в різноманітній рекламі та кіно: її голосом говорять Кейт Вінслет, Мілла Йовович, Камерон Діаз, Дженніфер Еністон, Кейт Хадсон, Сандра Буллок, Міла Куніс… А ще саме її голосом Марія Захарова читає вголос «Стефаніє, мамо, мамо, Стефаніє», а Маргарита Симоньян зізнається, що втомилася брехати.
Звісно, для інтервʼю з Катериною я підготувала питання, що вражає оригінальністю: «Скажіть, а вас упізнають за голосом?» Відповідь прийшла, коли ми стояли у черзі за кавою в кафе, де домовилися поговорити. «Скажіть, а ви випадково в кіно не знімалися? – запитала у Катерини продавчиня. – Якийсь у вас голос… дуже знайомий». Тієї миті я пожалкувала, що наше інтервʼю вийде не на телебаченні чи YouTube – ефектний був би початок, погодьтеся.
– Почнімо з пародії на Лорак, після якої ви, як-то кажуть, «прокинулися знаменитою»…
– Загалом ідея пародій у мене виникла десь за рік до неї: я була з дітьми в Чехії і під час масованих обстрілів України від почуття тотального безсилля та злості зробила першу пародію – на путіна. І посипалися коментарі: «Не спиняйтеся!» – «Ну, – подумала я, – тоді не спинятимусь», – і почалися інші пародії. А щодо Лорак – я насправді геть не звернула уваги на те інтервʼю: дистанційно весь день займалася з учнями. Ідею подала кума: написала, що просто вимагає від мене дубляжної пародії, адже я не маю права це пропустити, бо люди обурені, потрібна якась відповідь, тим паче через гумор. Я була того вечора дуже втомлена, але вирішила спробувати. Піде то й піде, ні то й ні. Інтервʼю спеціально подивилася шматками: якби сіла дивитися повністю, застрягла б у ньому. Але пішло легко. Пародію створила за хвилин 40, виставила в інстаграм, і полетіли перепости, коментарі, дзвінки з проханням дати інтервʼю… Це виявилося дуже актуальним для людей.
– Якою була ваша реакція на кількість перепостів?
– Я була шокована! А ще інтервʼю – завтра ввечері, сьогодні вдень, «Коли ви зможете вийти в ефір?». Написала кумі: «От дякую! Мала свої плани, а тепер виходжу в Zoom на інтервʼю». А якщо серйозно, то було дуже приємно: люди це підхопили, бо то була сформульована через гумор їхня відповідь Лорак – тим паче коментарі під тим інтервʼю були вимкнені.
– Це відео хоч якось монетизувалося? Шалена ж кількість поширень.
– Та ні. Але про гроші я не думала – для мене це була можливість через професію відіграти якусь роль у процесі відповіді нашим зрадникам. От, наприклад, Лобода: я довго стримувалася щодо пародії на неї, але якоїсь миті зрозуміла, що не можу її не зробити. Ну й відчула, що таке хейт: така почалася гризня в коментарях – люди чіплялись одне до одного, до мене… Але я виказала свою позицію – і крапка. Бо є речі, за які, я вважаю, людина має нести відповідальність дуже довго, і не треба одразу її до серця притуляти – зачекайте.
– Ви довго вигадуєте жарти? Бо вони у вас на рівні, який зазвичай видає команда авторів-гегменів…
– Ні, недовго. Буває, залишу на ніч, а вранці ще раз послухаю. Але для мене й у дубляжі найкрутіші дублі – живі, а не переписані по 15 разів і «причухані». Тому дуже важливо залишати елемент імпровізації. До речі, до театрального університету – а я маю освіту «акторка театру і кіно» – я рік навчалась у студії імпровізації «Чорний квадрат» і дуже вдячна цьому досвіду: саме там я зловила цю творчу легкість. Тому пародії я свідомо писала недовго, щоб залишити живість.
– Маргариту Симоньян у студії «Сніданку з 1+1» ви взагалі на ходу спародіювали – як це можливо?
– Ну, мені попередньо сказали, чого приблизно хочуть, і запитали, кого б я могла показати – вирішили спробувати Симоньян. Я подумала, що в неї є гарячі точки, які можна було б підняти. І отак у процесі імпровізувала.
– Чим Симоньян краща за Скабєєву, на яку, як ви стверджуєте, пародій не робитимете принципово?
– Є енергетика, яку ти можеш перекрити. А є та, до якої навіть наближуватися не хочеш, настільки це бридко. Так само я ніколи не озвучуватиму реклами онлайн-казино й не розумію, як дехто з колег це робить. Вони скажуть: «Що тут такого?» А для мене це табу. Тому в разі Скабєєвої це цілковите несприйняття особистості.
– Як технічно відбувається процес створення пародій?
– У мене є програма для запису, де я бачу відео та накопичую дублі, потім усе це зводжу – звісно, не на шалено професійному рівні. Мені вже почали писати колеги-звукорежисери: «Приходь до нас у студію, ми зробимо це на найвищому рівні!» Я кажу: «Поки я до вас дійду, це буде вже вичухано-вилизано, а я так боюся втратити живість». У мене є мобільна техніка для запису, тому технічно я це роблю у спрощеному форматі. Хоча звукорежисери казали: «Ой, там звучок щось гуляє…» Я відповідаю: «Це має бути живо, а не зведене тижнями на студії». Хоча явного браку не випущу.
– Оскільки після пародії на Лорак із вами масово почали робити інтервʼю, вас стали впізнавати на вулицях?
– Не повірите – стали. Три дні тому купляла квіти в магазині, і мене зупиняють: «Вибачте, а це ж ви озвучили Ані Лорак?» – «Я». – «Я знала, я знала!»
– А за голосом, як сьогодні, часто впізнають? Бо ваш голос – це ж і кіно, і реклама...
– Нечасто, бо я намагаюсь інколи не так красиво говорити, щоб не лякались (сміється). Але буває. В таких випадках переводжу все на жарт.
– А вам самій як це: заходиш до крамниці – там твій голос у рекламі, вмикаєш телевізор – там твій голос, приходиш до кінотеатру…
– Нормально. Я ж роблю свою роботу, і вона має десь звучати. Коли виходить фільм із моїм дубляжем, завжди йду в кінотеатр, переслуховую, порівнюю відчуття з тими, що були під час роботи, аналізую, як це зведено, – це не просто «Ух ти, мій голос!».
– І дізнаєтеся, власне, що у фільмі відбувається – під час дубляжу актор може ж цього й не знати?
– Якщо я пишу роль і не розумію, що це за сцена, чому героїня так поводиться, питатиму в режисера дубляжу, що там за сюжетом. І мені просто на словах можуть розповісти ті сцени, які я пропустила. А подивитися стрічку до виходу на екран тобі ніхто не дасть: матеріали захищаються, а тепер перед викликом на студію навіть не скажуть назви фільму! Особливо якщо має бути світова премʼєра. І перед початком роботи над дубляжем ми підписуємо договір про нерозголошення інформації.
– А на фільмах, яких ви не озвучували, можете просто розслабитися чи однаково аналізуєте роботу колег?
– Ну, коли щось не так, я почну думати: «А чому так? Чому цей голос?» Нещодавно дивилась один такий проект, де на епізодичну роль чомусь обрали зовсім недосвідчену акторку, і її недопрацьовані мовно-голосові нюанси було дуже чутно. Це дуже вибивало на тлі професійних голосів моїх колег, довершеної дикції та орфоепії. А роль була епізодична, немаленька. Наприкінці подивилася, хто писав, яка студія, і засмутилась. Я не проти молодих, ба більше – в мене своя майстерня, я їх виховую. Але ж не можна випускати в реальну роботу геть сирі апарати, це дуже чутно. В такі моменти починаю напружуватись: «А що ж буде зі сферою? А якщо їй завтра дадуть головну роль?» Тому треба довчитися, привести апарат до належного – і будь ласка, вперед, підкоряти сферу дубляжу й озвучування, за рівень якої ми всі вболіваємо.
– Може це була... чиясь коханка чи дочка?
– У дубляжі через ліжко ролей точно не дають, утім, можливо, це було з приятельства. Але вибачте, є ж якась професійна відповідальність!
– А ще буває марна робота, коли ви озвучили фільм, а він не вийшов?
– Так, буває, якщо дистрибутори підрахували, що фільм не збере каси. Їм легше покласти на полицю коштовний дубляж, ніж пустити фільм у прокат і не відбити ще й прокату.
– Є, напевно, думка в пересічних громадян, що у дубляж ідуть актори, в яких не склалась акторська карʼєра. Як це було у вашому разі?
– Я, вийшовши з університету, точно не хотіла в театр: за чотири роки наїлася ним так, що воліла куди завгодно, тільки не туди! Хоча мене запрошували. Пізніше в мене з'явилися запрошення, і я трохи поновила роботу в театрі, але не на постійній основі. В кіно, звісно, знімалася ще під час навчання в університеті – досить успішно, могла продовжувати. Головною причиною того, чому я не пішла в кіно, було нівелювання українських акторів: тоді в нас тотально скрізь були російські актори, все було російською, а я закінчила український курс, в мене була професійна українська постановка мовного апарату, причому дуже високого рівня. І почуття гідності не дозволило мені залишитись у цій сфері за таких умов.
В університеті я дуже любила сценмову – так любила, що передати не можу! В мене була шикарна викладачка, і я в один момент зрозуміла, що продовжила б працювати голосом. Біля мікрофона стала працювати одразу, як отримала диплом – пройшла кастинг на радіо, схопилася за нього, бо це ж голос, мовлення, і продовжила ходити на кастинги в кіно. Якоїсь миті мене так забрав мікрофон, що я з радістю поринула в дубляж та озвучування. Не бачила взагалі сенсу пробиватися через російських акторів, працювати російською – ставлення до нас було як до десятого сорту. Та й знімання в кіно – це досить важко. Мені поки більше до вподоби мікрофон. Хоча я певна, що все ще буде.
– До речі, чим озвучення відрізняється від дубляжу?
– Дубляж – це цілковите проживання: я хекаю, швиргаю, повністю маю бути в тому стані, в якому є героїня на екрані, навіть сидіти в тій самій позі: (говорить із придихом) «О боже! Знаєш, я… я-я-я... не знаю!» А в озвучуванні я скажу: «Знаєш, я не знаю!» – жодних видихів, нічого зайвого – максимально текст, мінімально видихи.
– Яким був ваш перший досвід саме в дубляжі?
– Це був перший фільм після ухвалення закону про обов'язковий дубляж українською – «Відпустка за обміном». Ми всі робили це навпомацки: «Що робити, як робити?» До цього були «Тачки», але ніхто не гадав, що після «Тачок» буде ще щось. А тут така відповідальність! Мене вихопили буквально в коридорі: я прийшла на озвучення, йшла в студію, і тут відчиняються двері: «Катю! Ти ж акторка?» – «Так». – «Ну, того… Професійна ж?» – «Так, із дипломом». – «Заходь! У нас є фільм». – «Озвучу рекламу – і зайду». І зайшла – вже на 17 років.
– І як це було вперше – складно?
– Так, звісно. Ніхто не знав, якими мають бути розміри фрази, оцей ліпсинк – щоб потрапляти «в губи». Якщо у мене в тексті «А як?», а на екрані And what? – і це великий план, починалася зміна тексту: «А може?» – вирулювали вже. Збирали цей фільм по шматочках! Але всі дуже одне одного підтримували. Я озвучувала Кейт Вінслет, і деякі емоційні місця треба було з десятого дубля зробити – ще й з такими обмеженнями: «Не забувай, тут же вона вдих робить! Тільки не так повільно, бо ми не помістимося!»
– Як потім себе слухали на екрані?
– Враження були дуже особливі! В мене була маленька донечка, і я між годуваннями вибігла до кінотеатру в перший же день прокату на перший же сеанс. І це дуже гарно звучало на той момент. Але зараз, коли я слухаю цей дубляж, думаю: «Ну… добре, добре… Молоденька була, зелена» (посміхається). Зараз навіть технічне зведення на іншому рівні.
– Ви ж уже продублювали безліч акторок – яка з них улюблена в роботі, яка навпаки?
– Звісно, є важкі для мене акторки. Точніше, персонажі, яких вони грають. От у «Шкіряних головах» Рене Зеллвегер цілий фільм була зі стриманим обличчям. Гадаю, це було завдання режисера, але мені бракувало території для маневру, не було можливості додати більше інтонаційних фарб. А в неї в міміці настільки нічого не було, що, коли вона вела оком, я вже тішилася. Люблю Лопес, Діаз, Еністон, Буллок, Хадсон – темпераментних акторок. До речі, мій біль – фільм «Милий друг», де я дублювала Уму Турман: довго не розуміла, чому мене взяли на цю роль. До того ж я була на девʼятому місяці вагітності, вагітна сином. А там були дуже емоційні сцени, і ми із сином вклали туди стільки емоцій! (Посміхається.) В результаті цей фільм не вийшов на екрани. Він переозвучений іншою студією, а саме в моєму дубляжі навіть в інтернеті немає – ми з чоловіком шукали. Але Ума Турман насправді не зовсім моя акторка. Хоча це не означає, що я продублюю її неякісно – в жодному разі. Просто довелося довго прилаштовуватися.
– Чи будь-який професійний актор може стати майстром дубляжу?
– Ні. На початку моєї карʼєри були колеги, актори кіно, що сиділи, слухали, як я працюю, і питали: «Як ти це робиш? От я в кіно створюю образ – а тут що, я не своє граю?» – «Ні, не своє, ти граєш її». – «А як це – грати її?» Для них це було окреме вміння. Але є актори, які й у кіно віртуозно працюють, і в дубляжі: Тоня Хижняк, Андрій Самінін тощо.
– А існує ж топпул дубляжників?
– Звісно, існує, але війна перетрусила сферу: якою вона буде, побачимо за роки три-чотири. Та гадаю, що люди, які створили український дубляж, які хочуть залишитись у топі, робитимуть для цього все. Бо є оманливе враження, що голосовий апарат тобі служитиме вічно і, якщо ти топ, можна розслабитись. Але нас оцінюють передусім за професійні якості. Ми всі старіємо, і якщо мені зараз 44, то комусь із моїх колег уже за 50, а голосовий апарат зношується. Ти маєш щоразу доводити, що перебуваєш на високому професійному рівні, і тримати цю планку. Дай боже, щоб нас, професіоналів, ставало більше.
– А є конкуренція між акторами дубляжу?
– Не знаю, я завжди конкурую сама із собою. Інструментів впливу на рішення, щоб саме тебе обрали на озвучення чи дубляж тієї чи іншої роботи, не знаю – вважаю, нас мають обирати суто за професіоналізмом. Але історії до мене долітають різні… Я якось навіть на своєму чоловікові перевіряла: «Як тобі цей голос? Підходить сюди?» – «Старуватий». Все, отже, в мене немає профдеформації. Вмикаю оригінал – це була дуже відома голлівудська акторка – може, подумала я, вона хрипла була на майданчику, коли наша студія дубляжу вирішила, що треба взяти якусь вікову акторку? Перевірила. Ні. А голос обʼєктивно не підходив. Якщо це разова акція – ок. Коли так піде далі, це зіграє проти галузі.
– Є ж безліч нюансів в українській мові, зокрема в сучасній. Ви як актори вивчаєте ці нюанси чи це справа редактора – дати вам правильний текст?
– Що більше ти пишеш, то більше заглиблюєшся в мову, цікавишся нововведеннями. Ми всі обмінюємось інформацією, знаємо, що вже не можна говорити «проект» – тепер тільки «проєкт». Або той наголос старий, тепер нові наголоси. Наприклад, у нас дуже багато людей говорять «зручнИй». Я досліджувала – він завжди був «зрУчний». Або «зірковий»: в усіх словниках «зірковИй», а назви всіх проектів на ТБ – «зіркОвий». А є слова з подвійним наголосом, тому в межах проекту або каналу обирають якийсь один. Щоб не було як у мультфільмі «Ріо». Приходжу до кінотеатру та чую, як моя героїня каже: «Ти зАвжди так робиш?» – і Ріо відповідає: «Так, я завждИ так роблю!» Кажу команді: «Ви чули???» – «Так, ми знаємо, але це вже не виправити!..» Після цього пішло правило, що обирається один наголос – за цим стежить купа людей. Колись у мене була історія: я озвучила ролик без клієнтів і поїхала. За годину мені телефонують зі студії: «Клієнт попросив перечитати з неправильним наголосом. Вони готові доплатити!» Я подумала: «Ну це вже взагалі!» – і відмовилась. І мої колеги, яких після мене попросили неправильно озвучити, почувши, що я відмовилася, сказали: «Ми теж не будемо! Хай беруть правильний наголос!»
– А ви часом не знаєте, хто робить український дубляж для піратських ресурсів?
– Не знаю: мені пропонували цим зайнятись, але для мене професія несумісна зі словом «піратський».
Моя учениця потрапила на одну таку студію. Була ще доволі активна фаза війни, вона якраз перед війною закінчила курс із техніки мовлення та була трошки в розпачі – що робити далі? Я сказала: «Ідіть, пробуйте!» Бо сидіти й чекати зараз сенсу немає. Але підготувала її до того, що це за студія. І вона мені пише: «Якби ви мене не попередили... я б подумала: куди я взагалі встрягла?!»
Це засмучує, і я дуже б хотіла на це вплинути. Мені пропонували й студію свою зробити, але в мене не було потреби в це вкручуватися: це дуже серйозні гроші та відповідальність. Але коли я побачу, що моя улюблена сфера загинається, то зроблю все, аби вийти на цей ринок як роботодавець і виконавець замовлень. У мене багато шикарних учнів, яких я сама виростила і виростила під якісний ринок. І що – вони мають піти на піратський дубляж, де їм скажуть: «Згорбся! Ось мікрофончик, та нормально!»
– Коли почалася повномасштабна війна, які були думки, чим тепер займатиметеся?
– У той період дуже багато учнів писали: «Що буде з дубляжем? Усе, кранти?» Я відповідала: «Ні. Це точно не кінець, усе буде лише сильніше та краще» – це було просто моє переконання! І от зараз дуже активно все пишеться, в мене робота повернулася.
– Цікаво, що в акторів дубляжу є профспілка, якої в акторів немає…
– На жаль, діяльність нашої Київської творчої спілки акторів-дикторів не є такою, якою має бути в ідеалі – це я вам кажу як голова спілки. А головою я є вже сім років. На жаль, державою спілки геть не підтримуються. В розвинених країнах, якщо ти не в спілці – ти не в професії. Ти не можеш прийти й сказати: «Я актор дубляжу». А ти в спілці? Ні? З тобою немає розмови. В ідеалі спілка може вносити зміни до законопроектів, петиції, це також юридична установа, але всім цим має хтось опікуватися. Побачимо, як буде далі, наразі ми з колегами робимо все, аби спілка всіляко сприяла розвитку ринку та захисту прав актора-диктора.
– Ваша спілка, до речі, брала участь у битві за український дубляж?
– Ми робили звернення та колективно брали участь в обстоюванні дубляжу. Мені взагалі була дивна вся ця ситуація: коштом чогось одного зробимо щось інше. В Голлівуді завжди наш дубляж називали одним із найкращих у світі! Коли Том Круз обирав собі український голос, він казав: «Ого, які у вас голоси!» – хай якою мовою ти говоритимеш, чутно інтонацію, ритм, чутно, коли голос багатий, пластичний.
Але наше звернення відіграло роль. І дякувати богові, долучився гуманітарний комітет у Раді, інакше ми б утратили сферу.
– Чого ви навчаєте учнів у вашій «Мовній майстерні»? Чи є ті, кому ви відмовляєте, не берете на навчання?
– Я готова повірити в кожну людину, але, буває, люди не оцінюють обсягу роботи: гадають – раз, два – і все, я побіг. Мені якось написали: «Я готова піти до вас, але коли та як ви гарантуватимете працевлаштування?» Я сказала: «Ніяк. Ми не працевлаштовуємо». На що була відповідь: «О боже! Я вперше бачу, щоб потенційного клієнта відштовхували!» А що, обманювати? Я справді допомагаю учням, але не можу цього обіцяти на початку. Я хочу зрощувати професіоналів, які готові дійсно виходити на високий рівень. Це моя кропітка робота як педагога. Щоб наша сфера розвивалась, їй потрібні молоді професіонали з відпрацьованими скілами.
– Ви ж іще й короткометражки знімаєте?
– Так, і скажу, що бути акторкою свого кіно та продюсувати мені подобається значно більше, ніж брати участь у чужих проектах. Короткометражки для мене почались у 2017 році. Я зібрала команду, ми мали робити фестивальне кіно, подавалися перед війною на дуже великий грант – на фестиваль українського короткометражного кіно. Але війна перервала плани. Тому я повернуся до цього точно – це робота, яка в мене лише витягує гроші, але я це люблю. На один із проектів збирала кошти, прийшла до чоловіка та кажу: «Оцей шмат сімейного бюджету піде на кіно, ти не проти?» – «Роби!»
– А що це за історія з флешмобом проти дублювання російських акторів українською мовою?
– Почалася повномасштабна війна, і посипалися повідомлення від колег, що їх стали запрошувати передубльовувати російських акторів українською. Мало того, одна зі студій почала маніпулювати: «А чого ви відмовляєтесь? А ваші колеги погоджуються! У вас що, так багато зараз роботи?» Колеги писали: «Я землю їстиму, а туди не піду! Хто ще так?» І ми зрозуміли, що треба робити звернення, аби не було маніпуляцій: «Однаково всі йдуть!» Це відео набрало майже 2 млн переглядів у тіктоці.
На жаль, місяців зо 3–4 тому прилетіла інформація, що на одному з київських телеканалів є студія, де це триває. Напевно, ще є люди, які можуть працювати в режимі «не все так однозначно». Для нас це неприпустимо. Це професійна ідеологія та громадянська позиція. В Голлівуді якщо страйкують, то страйкують усі колеги без винятку. Ніхто не скаже: «Ну ви тут давайте, а я піду попрацюю». А людина, яка хоче бути в професії, має зрозуміти: «Якщо я зараз це зроблю, я підставляю всіх, це безвідповідально і професійно, і по-людськи. Репутація важливіша». Ми до такого колективного мислення ще зріємо.
– Чого вам бракує для цілковитого акторського щастя?
– Своїх кінопроектів, свого YouTube-каналу, який я запускатиму. В мене є команда, що зі мною готова йти, у нас дуже великі плани. Ще хочу велике приміщення, де буде своя звукостудія, майстерню, де я буду писати, створювати кінопроекти. І найголовніше – це буде тотально україномовний продукт!
