Вже півтора року українські кіновиробники шукають засобів та можливостей зберегти українську індустрію, забезпечивши безперервний процес створення вітчизняних стрічок навіть за умов кризи, спричиненої повномасштабною війною. Водночас просто зараз на наших очах твориться історія, народжуються тисячі сюжетів, які треба зафіксувати та розповісти всьому світові, принаймні аби заглушити голос російської пропаганди на міжнародній арені. І поки держава не може забезпечувати виробництво нових фільмів (хоча проект Держбюджету-2024 дає надію), кошти треба шукати за кордоном. Та чи готова світова спільнота допомагати?
Про нюанси та підводні камені роботи з іноземними бюджетами йшлося і в межах індустріальної секції 14-го Одеського міжнародного кінофестивалю – під час панелі, присвяченій копродукції. Її відкрив національний представник України в Eurimages Сергій Зленко, що говорив про можливості, які європейський фонд підтримки спільного кіновиробництва відкриває для українців. Докладно актуальні програми фонду було презентовано місяць тому на спеціальному освітньому семінарі, тому Сергій, нагадавши базову інформацію про Eurimages, зупинився на важливих деталях.
Отже, фонд надає підтримку тільки повнометражним (від 70 хвилин) ігровим, документальним та анімаційним стрічкам. Фінансування виділяється під час сесій, що відбуваються тричі на рік: у січні, квітні та вересні. «Завжди варто залишати щонайменше місяць на заповнення заявки. Адже іноді вона може потребувати документів, оформлення яких забере у вас певний час», – дав практичну пораду Зленко.
З 2020-го, коли ми приєдналися до Eurimages, фонд підтримав шість копродукцій за участі України. Дві з них – «Бачення метелика» та документальна «Батьківщина» – були цьогоріч представлені на ОМКФ
Грант Eurimages може максимально покрити 17% загального бюджету (щонайбільше 500 тис. євро на стрічку). Утім, якщо це документальний фільм або коли режисеркою є жінка, можна покрити до 25% бюджету. Якщо у проекту кілька режисерів і серед них є жінка, також можна претендувати на 25%. Найчастіше партнерами України з копродукції стають Польща та Німеччина.
Моменти, які загалом ускладнюють життя
Процес знімання не можна починати, доки Eurimages не виділить коштів. Утім, тут також є винятки. Можна відзняти 50% проекту за умов обґрунтування, чому запустили зйомки до отримання грошей (наприклад, головний актор дуже похилого віку). Якщо ж проект документальний і присвячений певній особі або події (наприклад, війні), дозволяється відзняти 80% матеріалу.
Для отримання підтримки Eurimages треба мати 50% підтвердженого фінансування. «Варто врахувати, що йдеться про копродукцію – тобто 50% затверджених коштів мають бути у кожного з продюсерів. Наприклад, є копродукція Україна – Німеччина, де частка України – 60%, Німеччини – 40%. Тож Україні треба мати підтверджених 30% загального бюджету, Німеччині – 20%. В іншому разі ви не подолаєте навіть технічного відбору», – пояснив Сергій.
Ще одна практична порада від національного представника України в Eurimages: експерти фонду дуже цінують, якщо проект уже отримав кошти від інших національних фондів або виграв на конкурсній основі. Так вони бачать, що попередні експерти вже оцінили вашу роботу.
Складнощі для України
На зараз є дві редакції Європейської конвенції про спільне кінематографічне виробництво. Пʼять років тому була ухвалена нова редакція, в якій змінена структура копродукції: надано більше можливостей для міноритарних копродюсерів. Якщо проект складається щонайменше з трьох копродюсерів, то міноритарій може заходити з мінімальною часткою 5% бюджету (раніше було 10%). Якщо ж це двостороння копродукція – міноритарій може мати принаймні 10% бюджету. Більшість країн цю оновлену конвенцію підписали. Україна – теж, але не ратифікувала. Тому наразі у тристоронній копродукції, якщо Україна – міноритарій, продюсеру треба покрити мінімальну частку в 10%, а у двосторонній – забезпечити 20% бюджету. За нинішніх умов відсутності коштів це відчутна проблема.
Як залучати іноземців до копродукції в документалістиці
Після розповіді про Eurimages практичним досвідом копродукції поділились українські продюсерки. Як залучити іноземних копродюсерів до роботи над архівним кінопроектом, повідала Олександра Братищенко, що на цьогорічному ОМКФ представила документальний фільм «Крихка памʼять», вироблений разом зі Словаччиною: «У мене враження, що з документальним кіно все трохи легше, позаяк є велика кількість майданчиків, де ти можеш зустріти потенційного партнера. Петра Керекеша, нашого словацького копродюсера, ми зустріли на Краківському кінофестивалі, де він майже одразу запропонував свою участь у цьому фільмі».
Раніше Керекеш зняв фільм «Цензорка» в Одесі, та й загалом давно цікавився цим регіоном України. А головний герой «Крихкої памʼяті» – якраз оператор, що все життя працював на Одеській кіностудії та жив в Одесі. За словами Братищенко, копродюсер давав багато практичних порад, як зробити одеську історію зрозумілою не лише українському глядачеві. І це спрацювало: «Крихка памʼять» уже рік подорожує фестивалями.
До речі, на свій інший проект – Company of steel про хлопців з «Азову», який перебуває у виробництві, – Олександрі вдался знайти копродюсерів із Латвії та Словаччини, але були прецеденти, коли люди боялись долучатися до копродукції, позаяк вірили російській пропаганді, що працює за кордоном.
Утім, продюсерка поставила зустрічне питання: «Багато хто каже не шукати копродукції заради копродукції, але як виживати українським кіномитцям, коли немає цільового фінансування та ми вимушені шукати власне копродукцію заради копродукції?»
Актуальність порушеної теми підтвердила Дарʼя Бассель, продюсерка кінокомпанії Moon Man та голова індустрійної платформи Docudays UA: «Є величезна цікавість до нас із боку Європи та США. Але як українським продюсерам не загубитись у цьому всьому та робити справді українські проекти – питання відкрите». Вона також погодилась із Братищенко, що документальному кіно знаходити копродюсерів легше, та підкреслила, що у багатьох українських продюсерів уже були вибудувані певні відносини з закордонними колегами.
А ще шукати нових партнерів допомагають індустріальні історії успіху – як-от відбір спродюсованої Дарʼєю стрічки «Будинок зі скалок» до шортліста торішнього «Оскара». «Звісно, це полегшує пошуки. Тобі більше довіряють. Цього року ми з Іриною Цілик були на кіноринку CPH:FORUM у Копенгагені, де пітчили документальний фільм, який перебуває на стадії девелопменту. Для мене це був дуже цікавий досвід, оскільки вперше люди самі приходили до нас із позиції того, що вже знають: ми можемо зробити класний продукт. Усім раджу, це добрий досвід», – пожартувала продюсерка.
Підводні камені у копродукції з Францією
Луї Бодемон, продюсер Les Steppes Production, розповів про особливості копродукції з Францією. За його словами, Франція – багата країна, яка виділяє багато грошей на кіно. З одного боку, це означає, що копродукція з Україною можлива. З іншого, мажоритарна частка французів може загрожувати складнощами в отриманні прав на свої ж проекти. Тому дуже важливо знайти для співпраці правильних людей. «Важливий момент: якщо ви хочете отримати фінансування ще від якихось міжнародних програм або отримати гранти, не варто мати у копродюсерах Францію. Принаймні на початку. Через те що Франція спроможна сама фінансувати проекти, у вас буде мінімум міжнародної підтримки», – додав Бодемон.
Продюсерка Ксенія Бугрімова, що зараз живе у Великій Британії, створила асоціацію Talented U – платформу для обʼєднання українських кінопрофесіоналів, які також опинились у цій країні. На жаль, українцям там нелегко знайти роботу за фахом. Наприклад, Асоціація незалежних продюсерів не дає можливості працювати на проекті, якщо спеціаліст не має бодай двох титрів у британських проектах. За словами Бугрімової, Британія дуже закрита з погляду співробітництва, але й вони починають допомагати українцям.
Там можна отримати 25% пільг на покриття бюджету від уряду, і це не рібейти. Крім того, є можливість отримати пільги, якщо британський бізнес вклав свої гроші у виробництво.
Неочевидні нюанси копродукції з Канадою
Про можливості копродукції з Канадою ми докладно розповідали ось тут, але цікаво також послухати практичний досвід продюсерки 435 Films Анни Паленчук. У Канаді вона провела фестиваль українського кіно (та вже планує наступний) і створила телеграм-канал UCFC (Ukrainian-Canadian film community), що збирає українців, котрі мають стосунок до кіноіндустрії.
Попри відкритість Канади для українців, роботу в кіноіндустрії тут знайти важко. У країні також відбуваються страйки Гільдії акторів і Гільдії сценаристів, тому більшість зйомок, які були заплановані на цей рік, скасовано.
Якщо ж говорити про копродукцію з канадськими продюсерами, то є не так багато тем, які вони готові підтримувати та фінансувати: за словами Паленчук, це охорона навколишнього середовища, тема корінного населення Америки, права жінок та аборти. Українські ж теми для канадських копродюсерів дуже далекі, попри сильну українську діаспору.
«Утім, у Канаді є безліч фондів як національних, так і локальних, де канадський продюсер може отримати гроші для фінансування. Тому українським продюсерам однаково варто шукати копродюсерів-канадців і доносити їм свої теми», – зазначила Анна.
Особливості підходів та юридичне оформлення копродукції в США
У програмі ОМКФ був представлений фільм українсько-американського виробництва «Правило двох стін», одна з продюсерок якого – Ольга Бесхмельниціна (2Brave Production) – поділилася досвідом співпраці.
«На початку війни ми знімали документальний фільм про митців, які перебралися до Львова, – це була творча копродукція між нашим продакшеном та американським режисером українського походження. Американські продюсери – це своєрідні інвестори, що готові вкласти гроші у твій проект, розуміючи, як потім вони ці гроші повертатимуть. Також уже на ранніх етапах монтажу треба було шукати дистрибуторів і сейлз-агентів», – розповіла продюсерка.
Перед цим режисер Девід Гутник зняв художній фільм, за який отримав нагороду на фестивалі Tribeca. Унікальний матеріал і режисер з іменем – це два козирі української сторони, які спрацювали: американські продюсери побачили потенціал у стрічці. За словами Бесхмельниціної, продюсери в США сміливіші щодо креативної документалістики. Вони можуть поєднувати непоєднуване або, наприклад, попросити скоротити документальний фільм до 50 чи навіть 30 хвилин. У тій самій Канаді продюсери не такі охочі до експериментів.
Що ж стосується юридичного оформлення проекту, то за співпраці зі США проекти завжди належатимуть американцям. І однаково перед укладанням угоди треба проконсультуватися з американським юристом, аби потім не залишитися ще й винним.
