Цього року (щоправда, поки без конкретної дати) в національний прокат має вийти фільм Ірини Цілик «Я і Фелікс» – екранізація роману Артема Чеха «Хто ти такий?», вироблена продакшеном ForeFilms за підтримки Держкіно. Світова премʼєра стрічки відбулася на Варшавському міжнародному кінофестивалі, національна – в межах українського конкурсу ОМКФ, а нині фільм подорожує іншими кінофорумами, зокрема нещодавно брав участь у міжнародному конкурсі «Миколайчук OPEN». Під час фестивалю також відбулася зустріч із режисеркою, під час якої Ірина Цілик розповіла про...
...про фільм «Я і Фелікс»
– Мені здається, за книгою «Хто ти такий?» можна зняти дуже різні фільми. Сама книжка значно більш жорстка та похмура, але я, схоже, просто не вмію знімати такі фільми: гадаю, навіть якби я захотіла, навряд чи змогла б зняти дуже жорстку історію. Мені все ж властиво шукати щось світле, на що можна спертися. Мабуть, цей фільм був спробою озирнутися назад і приміряти взуття наших батьків, бабусь, дідусів – ставши дорослою, я маю іншу оптику, щоб подивитись, як їм жилося в ті часи. Нині я мама підлітка, який повсякчас незадоволений мною. П'ятнадцять хвилин тому він сказав, що я йому зіпсувала життя та все літо (я досі під враженням від цієї розмови). І мені хотілося в цьому фільмі поговорити з поколінням наших батьків і сказати, що я тепер розумію, хочеться за щось вибачитися, за щось подякувати. Вони намагалися наситити наше життя хоч якимось світлом, і цього світлого було багато.
Вдалося далеко не все. Я загалом та людина, яка переважно незадоволена власними роботами: завжди виходить велика прірва між тим, як це було в голові, і тим, що вийшло. Але фільм уже знятий, він уже пішов у люди, тому хай собі живе своїм життям.
...про роботу з Артемом Чехом
– Я ніколи не пробувала працювати з чужим матеріалом, завжди писала для себе сама. Тому дуже важливо, щоб мені дозволяли бути собою. Продюсерам ідея [фільму] подобалась, і Артем Чех дав цілковиту свободу: сказав, що це моє кіно, а він поряд, аби підстрахувати. Можливо, було б цікаво подивитись екранізації цієї книжки іншими режисерами – це було б геть інше кіно. Мені ж хотілося з ніжністю подивитись на світ Чеха: як мамі, як подрузі, як дружині. З повагою до цього світу.
Загалом усе залежить від того, хто рухає історію вперед. У фільмі я була цією ведучою. Артем Чех дав мені свободу розповісти цю історію по-іншому. Ми разом писали сценарії, але це вже не був його твір, це був мій твір. Я відштовхнулася від його книжки, а насправді зробила зовсім інше кіно.
...про роботу з акторами
– Як глядачка в останні років із п'ять я побачила багато українських стрічок, у котрих не вірю тому, що відбувається в кадрі. На мій погляд, у нас відсутня школа, де акторів учили б специфіки роботи в кадрі. Наших молодих акторів переважно заточують на роботу в театрі, а кіно – це геть інший інструментарій. Але мені здається, що за останні роки ми всі трохи краще навчились одне з одним працювати. Режисерам також бракує практики: аби знімати справді сильні, переконливі стрічки, в ідеалі ти маєш знімати фільм за фільмом. А тут одна стрічка виходить раз на п'ять – десять років.
Що ж до мене, то все теж було наосліп, навпомацки. Я довіряю своїй інтуїції, і мені допоміг, мабуть, досвід роботи в документальному кіно. Коли я взялася до фільму [«Я і Фелікс»], було дуже ризиковано поєднувати професійних і непрофесійних акторів, бо часто це завершується поганими результатами. В нашому разі це, мені здалося, спрацювало. Тому що я дозволила непрофесійним акторам бути собою в запропонованих обставинах (основні ролі у стрічці зіграли дебютанти: Фелікса – поет, художник і музикант Юрій Іздрик; підлітка Тимофія – івано-франківський актор Владислав Малюк, який до цього брав участь лише у театральних виставах; хлопця у найменшому віці – син Ірини Цілик та Артема Чеха Андрій. – МН).
Принаймні я їм дозволила говорити так, як говориться. У мене в кіно всі розмовляють українською – такі правила гри. Хоча в реальності ми розуміємо, що більшість прототипів були російськомовними. Але, обираючи, хто гратиме ці ролі, було дуже важливо, щоби для них українська була територією, де вони почуваються максимально вільно: якщо є можливість імпровізувати, їх не має тримати мова, вони мають нею гратися.
З дачею був цікавий експеримент. Здається, його вигадав продюсер Володимир Яценко. У нас було доволі мало часу на підготовку. Ми [з акторами] поїхали разом відпочивати, мешкали в одному будинку. І це було суперкорисно: всі між собою перезнайомилися, зʼявились певні взаємини між людьми, які потім теж були в кадрі.
...про стрічку «Бачення метелика»
– Ідея фільму народилася після того, як Максим Наконечний подивився мій документальний фільм (стрічку 2017 року «Невидимий батальйон» про жінок на війні. – МН). Він побачив історію про Андріану Сусак, у якої була домовленість із побратимами: «Я б хотіла, щоб мене вбили, але не дали можливості потрапити в полон». Макса вразила сама ідея про це, і він почав думати далі: а коли ні? А якщо жінка потрапляє в полон? Що може статися? Він захотів із цього зробити фільм, але відчував, що йому потрібен жіночий погляд, жінка-співавторка. І він запросив мене.
Був дуже цікавий досвід роботи. Насправді я не знаю, як пишуться сценарії разом, але в нас це вийшло гармонійно. Максим створив дуже добре прописаний скелет, а я нарощувала м'ясо. Більшість сцен і діалогів написані мною, але далеко не всі. В деяких рішеннях ми так і не зійшлися. Щось мені не подобалося (наприклад, поетичні образи: я була проти цих марень зі змією, з метеликом – мені здавалося, що вони випадають), але це був його фільм, і я з повагою ставлюся до його вибору. Це теж важливий досвід, як потрібно вчасно відійти та дати можливість авторові зробити те, що він хоче.
Для мене це дуже знаковий проект. І теж так дивно склалося, що ми його зняли ще до того, як почалося найстрашніше. Коли ми значно більше дізналися про те, що буває з жінками та чоловіками, які потрапляють у полон. Бо тоді, коли ми вивчали матеріали 2016–17 років, інформації було мало. Наприклад, пишучи сцену обміну полонених, я не до кінця розуміла, як це відбувається. Ми все шукали, спілкувалися з людьми, які в темі, але інформації не було так багато, як сьогодні.
Але є одна сцена (де головні герої зустрічаються з побратимами вдома, п'ють горілку та дивляться відеоспогади), яку я писала зі свого досвіду. Бо це були побратими Андріани в житті.
...про ветеранів
– Ветеранів стає дедалі більше, і ще невідомо, скільки часу це триватиме. Те, що ветеранів зараз буде так багато, – це окрема велика тема. І я дуже чекаю від них рефлексій: дуже сподіваюся, що їм це допоможе повернутися в мирне життя і самим розповідати про себе, а не чекати, що митці, які поруч, розкажуть історію про них. Колективна травма набуває таких рис, що невдовзі ми зіткнемося з величезною бідою, позаяк не знаємо, як допомогти цим людям. Для мене ця тема теж важлива, адже – так склалися життєві обставини – я вже протягом тривалого часу оточена ветеранами. І частково розумію природу травм, які вони в собі носять.
...про 90-ті
– Мені видається, порівнювати наші із Сенцовим фільми (йдеться про стрічку Олега Сенцова «Носоріг». – МН) максимально некоректно. Це геть різні авторські світи. Зараз [в українському кіно] буде низка фільмів про 90-ті. Ми виросли, покоління за 35, 40, 45. І раптом за останні кілька років створилося щонайменше кілька стрічок – Тоні Ноябрьової, Філіпа Сотніченка, Ані Бурячкової – саме про цей період. Мабуть, ми дозріли до того, щоб якось озиратися назад і висловлюватись. Але це цілком очевидно, що ми всі різні. Я вірю в авторський погляд. І тим цікавіше потім ці авторські погляди порівняти: як ми все бачили та відчували.
Якщо згадувати книжку Артема – вона про 90-ті, але багато перегукується із сьогоденням. Зокрема, той самий Фелікс із посттравматичним синдромом. Він не може лікуватись. І ти розумієш: мало що змінилося за роки, що минули, ми досі стикаємося з цією проблемою. Тож ця історія ніби про минуле, але ж вона і про нас сьогоднішніх. Та тут іще цікава різниця досвідів, оскільки Фелікс брав участь в Афганській війні – війні, де ти не захищаєш своєї землі. Чи ти знаєш, за що воюєш, чому вбиваєш людей? Ця тема осмислена лише частково.
...про фільм «Земля блакитна, ніби апельсин»
– Насправді мій попередній документальний фільм – «Земля блакитна, ніби апельсин» – мав інший старт, іншу ідею. Продюсерка Анна Капустіна запропонувала зняти документальний фільм про проект «Жовтий автобус» (полягає в тому, що професійні українські кінематографісти влаштовували кінотабори для підлітків у прифронтовій зоні), і мене спершу запросили туди як гостю, показати один зі своїх коротких метрів, познайомитися з дітьми.
Потім я їздила викладачкою в один із таборів, до Авдіївки. На мене величезне враження справив цей проект, ці діти. У дітей з прифронтової зони особливо відчувається ця жадібність до всього, що не є війною. Війна для них – рутина, їхнє щоденне життя, вони на неї навіть не реагують. А світ кіно – магічний вимір, паралельний всесвіт. І ми спочатку гадали, що наш фільм буде про проект «Жовтий автобус». Але потім щось пішло не так: я зрозуміла, що не знаю, як зняти груповий портрет. Бо я собі намітила різних героїв, і ми зняли купу класного матеріалу, який просто лежить. Я ще іноді думаю, що, може, з нього варто щось зробити, бодай короткий метр. Бо тепер тієї Авдіївки, яку ми зняли тоді, вже немає.
Не склався той проект, оскільки потім був поворотний пункт: двоє дівчат із цих таборів запросили нас у гості до Красногорівки, до своєї родини. Ми поїхали просто подивитись. Але коли побачили їхню маму, братів, увесь цей дім із котами, стало миттєво зрозуміло, що я можу зробити інший фільм – можливо, навіть сильніший. Який фактично теж про дітей і про те, як вони знімають кіно в цих умовах. Про те, що вони живуть, попри всі ці обставини, повноцінним життям. Ми зняли інший фільм, але той матеріал мене досі мучить.
До речі, «Земля блакитна» – теж певною мірою світ, якого вже немає. Два дні тому мені написала Аня, мама цих дітей: для неї тепер кожен показ нашого фільму – це можливість побувати вдома, позаяк вони з початком повномасштабного вторгнення виїхали. Ми їм допомогли виїхати до Литви. Їхній будинок частково зруйнований. Красногорівка також сильно побита. Частини об'єктів, які є в кадрі, більше не існує.
...про наступний проект
– Я не знаю, яким буде наступний фільм: мабуть, якраз дуже поетичним, оскільки це анімація (Ірина працює над анімаційним документальним фільмом «Червона зона», девелопмент котрого підтримав Eurimages. – МН). Анімація та поезія, як на мене, дуже добре дружать, це саме той шлюб, який мені буде цікавий. Бо можна намалювати якісь рівні, недоступні в ігровому чи документальному кіно.
Мені здається, я вперше так близько підійшла до якихось дуже особистих переживань: у поезії я собі це дозволяю, а в кіно, напевне, такого у мене не було. Тут я прямо говоритиму про себе, про мою сім'ю, про інтимні речі. Для цього анімація дуже добре пасує. Не уявляю, як би я в документальному чи ігровому кіно говорила про настільки інтимне. А намалювати – це певною мірою сховатися за цими мальованими персонажами, трошки себе убезпечити. Це така територія свободи.
Щиро кажучи, повномасштабне вторгнення та все, що з нами відбулося, змусило мене відчувати, що я більше не знаю, про що говорити та як. Для мене це період внутрішнього мовчання та спроби дослухатися до себе, зрозуміти, на який рівень мені треба перейти. Єдиний проект [над яким можу працювати] – анімаційний. Цей проект триватиме роки. Відомо, що це дуже довго та дорого. Може, це й добре. Хоча невідомо, що буде з нами за умовні пʼять років, коли вийде цей фільм. Тож як його зробити, щоб за п'ять років він був однаково актуальним і потрібним? Є в мене деякі думки, але я ще з цим розбираюся. Також ми ще розбираємось, як позиціонувати цей проект. Наприклад, є жанр анімаційної документалістики. Але виникає питання: це просто анімаційний фільм, що відштовхується від реальних подій з мого життя? Не знаю.
...про Агнешку Холланд як рольову модель
– Я, мабуть, із тих, хто досі шукає свій шлях (у режисерки був документальний дебют, тепер – ігровий, а в роботі – анімаційний. – МН), і досі не знайшла відповіді, у чому моя суперсила. Хоча для цього теж потрібна сміливість, оскільки страшно помилятися. Страшно заходити на ті території, де насправді тобі немає місця. З іншого боку, без помилок не може бути внутрішнього зростання. Тому я гадаю, що можу собі дозволити побути молодою режисеркою, хоча мені вже сорок. Я розумію, що можу пробувати щось нове стільки, скільки схочу.
Я зараз подумала, що в мене з'явилася певна рольова модель. Два роки тому я познайомилась особисто з Агнешкою Холланд. Вона дуже зріла режисерка, але настільки молода... У неї навіть пластика така: як вона ходить, говорить, як вона жартує. І мені здається, вона також дозволяє собі досі шукати свій стиль. Я на все це дивилася та думала: хочу бути такою, як Агнешка Холланд.
...про вплив війни на українське кіно
– Певною мірою ми почуваємося заручниками запиту на тему війни. Хоча за останні дев'ять років були різні хвилі: наприклад, коли виходила «Земля блакитна, ніби апельсин», уже було відчуття, що всі втомилися від фільмів з України про війну і хочеться нового погляду на це. А тут у нас почалося повномасштабне вторгнення... Звісно, є ризик, що тепер від нас чекатимуть тільки цього. Фестивалі хочуть фільмів саме про війну – інше їм менш цікаво. Стрічки колег, зняті на якісь інші теми, переважно не дуже потрапляють у хвилю того, чого від нас очікують. Але це окремий виклик. Коли говорити про українські проекти, які зараз підтримують міжнародні фонди, – це більшість проектів про війну.
З іншого боку, про що нам іще сьогодні говорити? Мені хотілося б із цією темою попрощатися, але я розробляю проект про мій світ, мою сім'ю, моїх друзів і про зміни, які відбулися через війну, про шрами, що, можливо, не завжди видно. Ми всі дуже змінились. І виходить, я знову не можу від цієї теми відійти. Але мабуть, треба пройти цей шлях. Ну й, зрештою, війна ще не завершилася. Більшість українських митців досі шукають форми, як про це говорити. Гадаю, війна буде десятиліттями виходити з усіх нас – це наша реальність.
Звісно, мені хочеться побачити згодом дуже масштабні ігрові стрічки, але на це потрібен час. І я вважаю, що зараз зарано. Документальне кіно натомість має все для того, щоби зупиняти мить, але водночас і рефлексувати. Зараз час документального кіно. Зрештою його простіше знімати, не потрібні величезні бюджети, як на [ігрове] кіно.
