11 січня у прокат виходить український фільм «Ля Палісіада» – драма, яка крім незвичної назви має ще й незвичний жанр: пострадянський нуар. Його придумав режисер і співавтор сценарію Філіп Сотниченко. Стрічка розповідає про загадкове вбивство міліціонера й одну з останніх смертних кар у незалежній Україні, 1996 року.
Фільм створювався кінокомпаніями «СУК» і «ВІАТЕЛ» протягом довгих пʼяти років: «Ля Палісіаду» знімали під час пандемії, а постпродакшен припав на повномасштабну війну. Напередодні премʼєри ми поговорили з продюсеркою Валерією Сочивець про феномен 90-х в українському кіно, особливості виробництва пострадянського нуару та купу нових проектів, що чекають на фінансування.
– Валеріє, майже всі роботи Філіпа Сотниченка, як і фільм «Ля Палісіада», створені у співпраці з вашою продюсерською компанією «СУК». Як би ви охарактеризували цю довголітню співпрацю?
– Ми працюємо від моменту знайомства, з 2012 року. І не лише працюємо – живемо разом. «СУК» було створено як громадське обʼєднання, і Філіп є його співзасновником. Це була наша спільна ініціатива. Спочатку ми створювали короткометражні стрічки без фінансування. Потім нам удалося потрапити на міжнародні фестивалі, і тільки після цього нам почали довіряти бюджети від держави на виробництво фільмів.
Ми познайомилися на Одеському кінофестивалі, коли були студентами, ходили на різні освітні програми. І одного разу, коли спілкувалися десь уночі на пляжі, він запитав, чи не хочу наступного року поїхати на національний конкурс. Він мав уже знятий фільм «Обійми» – я допомогла зробити кольорокорекцію та додала різних деталей за допомогою After Effects. І наступного року ми поїхали з цим фільмом на національний конкурс. З цього почалася наша співпраця та спільна карʼєра.
– Філіп Сотниченко працював над фільмом «Ля Палісіада» пʼять років – чи памʼятаєте мить, коли він поділився з вами ідеєю цієї стрічки? Чи одразу ви побачили в ній перспективу?
– У принципі, перспективу я бачу в будь-якому проекті Філіпа, позаяк уважаю його перспективним режисером. І він дуже багато знає про кіно, раніше ми його навіть дражнили ходячою енциклопедією. Співпраця над цією стрічкою у нас почалася ще з фільму «Цвях» – це був його дипломний короткометражний фільм. Він також про 1996-й, як і «Ля Палісіада». Ми знімали його без бюджету, виграли Одеський кінофестиваль, і після цього було зрозуміло, що точно ще повернемося до естетики тих років, бо не все встигли дослідити. Також Філіп як художник брав участь у виставці «Озброєні та небезпечні», де працював з архівними VHS-касетами. Ми жартуємо, що все почалося взагалі з назви. Філіп прочитав про термін «ляпалісіада», який пишеться одним словом, і подумав, що це буде класна назва для фільму.
А потім він натрапив на інформацію про скасовування смертної кари в Україні 1996 року, і ми вирішили більше заглибитись у це. Сам Філіп із Подолу, і це вражає: коли тобі було шість років, тут поряд [у Лукʼянівському СІЗО] могли вбивати людей... Ми подалися на програму Українського культурного фонду, та першого разу не вдалось отримати фінансування. Отримали з другого. Потім подалися на Держкіно, і теж вдалось отримати фінансування лише з другої спроби. Завершували фільм уже під час повномасштабного вторгнення, працювали над постпродакшеном.
Зараз «Ля Палісіада» виходить у прокат, і ми не знаємо, чи це глядацьке кіно. Хоча певна аудиторія у стрічки буде: ті, хто має певну ностальгію за тим часом, або ті, хто народився у нульових і хоче більше дізнатися про нього. Фестивальна історія довела, що фільм дуже цікавий. І я сподіваюся, що стрічка потрапить до нашої культурної спадщини.
– Як трансформувався проект «Ля Палісіада» за ці пʼять років? Скільки драфтів сценарію було та чи змінювалася за цей час основна ідея?
– Перший драфт сценарію був написаний за підтримки УКФ. Ми писали його командою: іноді [креативний продюсер] Сашко Чубко занотовував за Філіпом, коли в нього неслися потоки думок, щось нотувала я, іноді Філіп писав уночі, щось пропонував [виконавець однієї з головних ролей] Новруз Хікмет. З цим сценарієм ми подалися на конкурс Держкіно. Перед зйомками доробляли сценарій, щось пропонували актори, які подолали кастинг. Філіпові було важливо, аби глядачі сприймали побачене на екрані як реальні події, тому ми шукали людей, що особливо ніде не знімалися, були невпізнавані. Та навіть коли шукали локації, намагались обирати такі, які поки не фігурували в жодних відео.
Перед кожним знімальним днем у нас була репетиція з акторами та камерами: під час цих репетицій ставало зрозуміло, що працює, а що – ні. Наприклад, під час репетицій зрозуміли, що герой Новруза не другорядний, а один із головних. Бо на початку це мала бути історія про сумніви лікаря, який має підписати документи засудженого до страти, вирішивши тим самим його подальшу долю. Зараз ця історія набула багатьох різних персонажів. Тобто це була жива імпровізація всієї команди: Філіп Сотниченко уважно слухав кожного та відсікав зайве.
– Фільм виходить у прокат зараз, на початку 2024 року. Чи були ще якісь фактори, крім великої війни, що вплинули на тривалість виробництва?
– Ми знімали під час коронавірусу, й однієї сцени не дозняли, позаяк група захворіла в Ужгороді. Ми запакувалися в автобус і поїхали додому. Назад не поверталися – це великі бюджетні витрати.
Дату виходу я намагаюся стратегічно бачити наперед. Зараз, коли ми знімаємо якийсь фільм, я планую собі фінал роботи десь 2027 року. Режисери дивуються, та поки ми знайдемо гроші, поки почнемо знімати, то 2027-й – це ще оптимістичний варіант. Тим паче що гроші зараз не виділяються. Держкіно хоче знову проводити пітчинги, але вони ще не виконали зобовʼязань із минулого конкурсу: у мене підписаний контракт на короткометражний фільм, але грошей досі немає. Тож питання, як можна проводити нові пітчинги?
– Розкажіть, як змінювався бюджет «Ля Палісіади» за час створення фільму та яка тепер фінальна цифра.
– Фінансування від Держкіно становило 11,9 млн грн. Від УКФ ми отримали до 1,2 млн грн на розроблення та тизер. На постпродакшен нам виділив невеликі гроші Гетеборзький кінофонд – 29,7 тис. євро. Тож загальний бюджет «Ля Палісіади» становив майже 14 млн грн. Це не так багато як для історичного фільму, що мав 35 знімальних змін. Якби це був не дебют, ми б подавалися на більшу суму – просили б 16–18 млн грн. Якби у нас був більший бюджет, можливо, ви б побачили більше ретромашин у кадрі, бо треба було, наприклад, деякі машини перевезти з Києва до Ужгорода. У нас дуже багато коштів пішло на Укрзалізницю: гадаю, якби були якісь домовленності між Держкіно й Укрзалізницею, сцена з потягом, що є у фільмі, не обійшлася б нам у 500 тис. грн. Іноді ти стикаєшся з тим, що просиш щось у державних підприємств і Держкіно мало б у цьому якось допомагати, але маємо що маємо.
– Наскільки я знаю, Тернопільська кінокомісія допомагала вам проводити кастинг і ви були задоволені співпрацею. Чому фільм знімали в Ужгороді, а не в Тернополі?
– Ми зверталися до різних кінокомісій: їздили й у Тернопіль, і в Ужгород, робили там кастинги. Але під час виробництва вирішили співпрацювати з Закарпатською кінокомісією. Ми обрали Ужгород через гори – Філіп знав, що використовуватиме музику «Вівці мої, вівці». Крім того, раніше ми вже знімали в Тернополі, й, оскільки співпрацювали з Тернопільською кінокомісією, захотілося попрацювати ще й з Закарпатською. У Філіпа також є тяга до достовірності, і ми розуміли: якщо зображувати Київ 96-го року, то все буде російськомовне. Це ще одна причина, чому ми обрали Ужгород. Але на практиці виявилося, що в Ужгороді зараз більше російськомовних, ніж у Києві. Закарпатська кінокомісія допомогла нам із пошуком ромів, перекриттям вулиць, домовленостями з владою тощо.
– У фільмі вдало відтворені деталі 90-х. Як удалося досягти такої деталізації, коли і Сотниченко, і ви застали ці часи в дуже юному віці? Чи були у вас консультанти з міліції, де ви брали той реквізит із 90-х?
– У нас було багато різних консультацій. Разом із групою художників ми ходили до музею МВС, брали в них архівні касети, розпитували щодо форми. Також у нас були консультації щодо судової системи 1996 року, смертної кари. Ми спілкувалися з такими людьми, які навіть не дозволяли робити запис їхньої розповіді.
Дуже допомогло те, що 1996 року в Україні у багатьох родин уже були VHS-камери, за допомогою яких фіксувалося життя. Тож матеріалу вистачало: дуже багато сцен у фільмі прямо переписано з таких VHS-касет. Також використовували фотографії з особистого архіву нашої художниці-постановниці, мої, Філіпа.
– Крім «СУК» над фільмом працювала компанія «Віател»: як розподілялася робота над стрічкою та як поділені права на цей фільм?
– «СУК» отримала грант від УКФ і Швеції, тому нам належить частка, профінансована УКФ та Гетеборзьким фондом. До Держкіно ми подалися з Галиною Криворчук, директоркою компанії «Віател» – нашою «кіномамою». Вона дружина нашого майстра Василя Вітера, в якого я вчилася на режисурі в Карпенка-Карого. І Філіп завершував навчання у нього. З «Віател» я робила свій режисерський дебют «Гойдалки». Ми вже всі як одна родина. Крім того, «Віател» – це одна з найстаріших кіностудій в Україні, зареєстрована 1994 року. Фільм про 1996-й, який знімається студією, створеною 1994 року, має трушніший вигляд.
Крім того, Галина Криворчук достатньо освічена людина, вона могла багато в чому нас проконсультувати про ті часи. Ну й оформлення документів у Держкіно також було на ній. Пані Галина опікувалася звітами, документами – без неї я б просто не впоралася.
– Постпродакшен «Ля Палісіади» припав на повномасштабну війну: що з робіт ви встигли зробити до великої війни, а що вже після?
– 24 лютого, коли всі рятували своїх родичів, котів тощо, ми з Філіпом їхали в офіс забирати жорсткі диски, де був перший драфт монтажу «Ля Палісіади». Цього самого дня Галина Криворчук написала Держкіно лист про те, що ми ставимо проект «на консервацію» через воєнний стан. І казала, що дуже важливо повідомити про це. У ці самі дні ми повиплачували команді гонорари, позаяк незрозуміло було, що далі.
Після того ми всі поїхали до маленького містечка під Києвом, Ржищева, до моїх батьків. Наш звукорежисер Сергій Авдєєв із Харкова, із Салтівки, і, допоки вся його родина не виїхала з міста, він просто не міг емоційно працювати над фільмом. Держкіно тоді домовилося з однією закордонною фірмою, щоб ті зробили нам звук, але цей звук вийшов просто жахливим. Потім уже наш звукорежисер почав – тут, у Ржищеві – заново працювати над звуком. Крім того, ми ще протягом певного часу чекали, аби розпочала роботу компанія, що відповідала у нас за VFX. Зрештою ми віддали фільм Держкіно у серпні, а за термінами мали віддати у травні – тож затримка була невелика.
– Фільм отримав нагороди на багатьох міжнародних кінофестивалях: чи відрізняється реакція закордонних критиків і звичайних глядачів на ваш фільм? Та чим, на вашу думку, пояснюється цікавість міжнародної публіки до «пострадянського нуару»?
– Гадаю, для них це певна екзотика. Вони змогли побачити стрічки про війну: «Клондайк» Марини Горбач, «Бачення метелика» Максима Наконечного. А в нас [показується] щось, що призвело до цієї повномасштабної війни. Тобто це про пострадянське коріння, яке нас душило та не давало жити.
Щодо іноземних глядачів, то в Роттердамі, наприклад, де була світова премʼєра стрічки, аудиторія підготовлена до різного кіно, тому глядачі з цікавістю дивилися наш фільм. Дуже класно його сприймають у Балтійських країнах, поляки добре реагували – їм більше був зрозумілий цей контекст. А наприклад, фестиваль у Сараєві нагадав мені Одеський фестиваль: у залі жінки сиділи у вечірніх сукнях, із макіяжем. Вони прийшли ніби на якесь дійство, виставу. А коли фільм завершився, вони не аплодували, ніяк не реагували – просто сиділи, ніби нічого не зрозуміли. Хоча журі на цьому фестивалі дало нам приз за режисуру.
– Як гадаєте, чи здобуде фільм таку саму популярність у масового українського глядача, як у критиків?
– Ми нічого не очікуємо, позаяк розуміємо, що наш фільм – це не «Мої думки тихі», не «Люксембург, Люксембург», не «Скажене весілля». Дистрибутори нас порівнювали з «Памфіром», але я розумію, що це й не «Памфір». Бо «Памфір» – це темна казка, на межі авторського та глядацького кіно. Артмейнстрим. Нашу стрічку не можна назвати артмейнстримом. Олексій Радинський (режисер фільму «Нескінченність за Флоріаном». – MBR) жартував: ми маємо робити рекламу, що наш фільм треба подивитися двічі. Мені видається, що масову аудиторію може навіть дещо відлякувати кількість фестивалів і те, що ця стрічка визнана нашими кінокритиками як найкращий ігровий фільм. Але ми робимо все, аби прийшло якомога більше людей.
– На одному з фестивальних показів Філіп Сотниченко казав, що ще тривають обговорення, чи варто перемонтувати фільм, аби він був зрозуміліший масовому глядачеві. Тож яка версія в результаті виходить у масовий прокат?
– За сюжетною лінією «Ля Палісіада» буде такою, як на фестивалях. Але в прокаті у нас буде voice over (голос за кадром).
– Як узагалі зʼявився термін «пострадянський нуар»?
– Знімаючи фільм, ми були певні, що знімаємо нуар. І у нас були референси з різних нуарів. Але потім, зробивши «Ля Палісіаду», Філіп сказав, що це пострадянський нуар. У нас і назва фільму трохи вигадана, і сам жанр такий, вигаданий.
– Зараз виходить багато українських фільмів про 90-ті. Чи була у вас якась рефлексія про ті часи?
– У Філіпа були певні рефлексії: наприклад, у кадрі є маленький хлопчик – це, по суті, Філіп. Загалом, коли говорити про режисерів, які знімають про 90-ті, то я скажу, що ми були перші, бо в нас був фільм «Цвях» 2016-го, який ми знімали у 2014–2015 роках. І у фільмі Тоні Ноябрьової «Ти мене любиш?» я навіть бачила «привіти» нашому «Цвяху», ми це обговорювали. Мені здається, що це час, який треба було якось закарбувати, і багато режисерів підсвідомо повернулися до того періоду.
– Якою буде подальша доля «Ля Палісіади»? Чи є у вас сейлз-агенти, чи продаватимете стрічку за кордон?
– Ні, немає. Днями відправили лист згоди одним сейлз-агентам, але поки немає інформації, чи буде у нас співпраця. Зараз ведемо перемовини щодо міжнародної кінотеатральної дистрибуції та розповсюдження різними VoD-платформами. І тут навіть не фінансове питання, а щоб фільм далі жив. Ми розуміємо, що на ньому не заробимо – такої мети у нас і немає. Мені як продюсерці просто хочеться, щоб за кордоном, коли ми будемо пітчингувати наступні проекти Філіпа Сотниченка, я, наприклад, могла показати, де можна подивитись його попередній фільм.
– А з вітчизняними каналами та VoD-платформами ведуться перемовини?
– Так, але за це відповідає наш дистрибутор FILM.UA – я тільки знаю, що одна VoD-платформа вже підтверджена. Просто я зараз паралельно працюю над своїм режисерським проектом, і ще у нас навесні буде один проект із Філіпом – ми будемо вперше себе пробувати в ролі батьків.
– Ви згадали про роботу над своїм режисерським проектом, фільмом «Завіса»: на якому етапі він перебуває?
– На етапі розроблення. 23 лютого 2022 року я подала свій сценарій на пітчинг Держкіно (той, що був заморожений через повномасштабне вторгнення. – MBR), але ми не зупинилися. Ми з командою провели кастинг на головну роль, є затверджена актриса. Ми виграли на одному з пітчингів у Польщі. Зараз я потрапила на програму Film Bridge for Ukraine від Кіношколи імені Вайди. Вже переписала третій драфт тритмента та маю переписати сценарій. У березні зніматиму одну зі сцен цього фільму в Польщі та сподіваюся, що знімання допоможе знайти додаткове фінансування у цій країні. Я бачу, що полякам цікава тема фільму – можливо, їх підкуповує те, що там є музика Шопена (сміється). Я вже готова насправді, що Україна не буде країною-виробником цієї стрічки. І готова до того, щоб фільм став польським, наприклад.
– Можливо, є ще якісь проекти, про які наразі публічно невідомо, над котрими ви працюєте?
– Ще є фільм Новруза Хікмета «Вшиті субтитри», з яким ми виграли конкурс Європейського фонду солідарності з українськими фільмами (ESFUF). Це копродукція з німцями та поляками, фільм про емігранта з Азербайджану, що живе в Україні та змушений далі емігрувати після вторгнення росіян. Цього року шукатимемо грошей на виробництво та, може, наприкінці року зможемо розпочати зйомки.
Ще в нас у розробленні фільм Станіслава Битюцького «Спадок». Нам удалося знайти французьких копродюсерів, зараз допрацьовується сценарій, і ми б хотіли заходити в знімання. Але треба теж десь знайти ці кошти. Також є проект Марії Кондакової «Воїн», на дуже ранньому етапі розроблення, з яким ми виграли один із пітчингів. Дуже складно без фінансування в Україні відштовхуватись і далі працювати.
Я роблю також із Наталією Лібет документальний проект Зої Лактіонової «Прах, що осідає шаром на поверхні» – він на етапі розроблення зйомок. А з Поліною Кельм працюємо над документальним проектом «Тіні»: для нього минулого року також отримали гроші на девелопмент від ESFUF.
Ще один мій проект як продюсерки перебуває на дуже ранній стадії, про ромів в Ужгороді. Тут є багато відзнятого матеріалу, але ми поки шукаємо форму. І Філіп Сотниченко дозрів до нового проекту. У нас уже є литовські копродюсери – думаємо, як рухатися далі та куди подаватися. Це буде docufiction-стрічка, на межі документального й ігрового: у Філіпа є відзнята хроніка, від якої він відштовхується та надихається. Можливо, якісь документальні кадри будуть присутні у фільмі.
