1927 року на Одеській фабриці художник-аніматор В'ячеслав Левандовський створив ляльковий мультфільм «Казка про солом'яного бичка». Від цієї миті починає свій офіційний відлік українська анімація. 1959 року було створено Творче об'єднання художньої мультиплікації, що 1990-го перейменоване на Українську кіностудію анімаційних фільмів – «Укранімафільм», коли скорочено. Вона проіснувала до 2019-го, виростивши талановитих українських режисерів і подарувавши не одному поколінню дітей «Пригоди трьох козаків», «Острів скарбів» та інші легендарні мультфільми. Втім, 2019 року Міністерство культури ліквідувало анімаційну студію через нерентабельність, а всю її спадщину передало Довженко-Центру.
Історичний екскурс тут неспроста: цьогоріч українській анімації виповнюється 95 років. І це поважний вік – студії Walt Disney, наприклад, виповнилося 99. Майже ровесники. За цей час американська анімаційна студія встигла стати міжнародною корпорацією з найпопулярнішим у світі брендом і прибутком у десятки мільярдів доларів щороку. Українська ж анімація за цей час здолала шлях від поодиноких проектів, зроблених коли «не було нічого», до яскравого спалаху в середині минулого сторіччя, та потім – до поступового згасання.
Минулого тижня з нагоди ювілею галузі Довженко-Центр зібрав українських кінознавців та режисерів анімації, щоб обговорити її поточний стан та зрозуміти, в якому напрямі рухатися далі. Ще одна причина зборів – можлива ліквідація Довженко-Центру. Нагадаємо, у відповідному наказі про реорганізацію йдеться, що Держкіно планує виокремити ДП «Українська анімаційна студія», повернувши йому всю анімаційну спадщину й авторські права на українську анімацію, котрі зараз належать Довженко-Центру. Втім, у який спосіб існуватиме ДП, де воно буде розташоване, яким буде фінансування – ніхто не знає.
Недивно, що за таких умов дискусія більше нагадувала групову терапію, де кожен ділився своїм болем, аби опрацювати травму
До онлайн-дискусії приєдналися виконавча директорка Української анімаційної асоціації (УАнімА) та продюсерка студії «Червоний собака» Олена Голубєва, програмна директорка Міжнародного фестивалю LINOLEUM Анастасія Верлінська, режисери анімаційного кіно Степан Коваль (Novator film) і Микита Лиськов, режисер і продюсер Дмитро Лісенбарт (Lisenbart film), дослідниця української анімації Анастасія Канівець і кінознавиця Довженко-Центру Альона Пензій. На івент також були запрошені, але не прийшли представники Держкіно й Міністерства культури. Модерував розмову, котра одразу пішла не за планом, кінознавець Довженко-Центру Станіслав Битюцький.
Переказувати все, що було сказано за майже дві години, я не буду – спробую виокремити з дискусії найважливіші питання.
В якому стані українська анімація перебувала до війни та що відбувається сьогодні?
Для початку Степан Коваль оптимістично зазначив, що не вважає правильним застосування слова «виживання» щодо української анімації. За останні 10 років режисер не побачив погіршення стану справ у галузі, а навпаки: останнім часом з'являлися нові анімаційні фестивалі, та й самих проектів побільшало.
«Я дуже вдячний державній системі, що фінансує українське кіно й анімацію зокрема. В Європі можна назбирати кошти в комерційних, спонсорських організаціях, у нас же єдине джерело фінансування – це держава», – оптимістично продовжував Коваль, поки його ввічливо не перебив Микита Лиськов, запитавши про стан справ на студії Novator film.
«Зараз у мене є нагода прибрати там, пилюку повитирати», – з тим самим оптимізмом відповів Коваль, хоча направду новини не дуже: ляльковий фільм, який вже був готовий до зйомок, довелося заморозити, двоє працівників студії вирушили на фронт, а самому режисеру довелося шукати роботу на фрілансі.
У дискусію рішуче вступила Олена Голубєва: «Нашій країні давно час визнати, що анімація – це довго, дорого та їй недоступно. Тоді б усім стало легше. Вся українська анімація зараз існує всупереч», – підкреслила продюсерка, категорично нівелювавши весь оптимізм пана Коваля. За її словами, основний біль вітчизняної анімації сьогодні полягає в тому, що велика кількість хороших спеціалістів покинули країну і вже навряд чи повернуться, адже вже мають роботу, зокрема в Польщі.
Також Голубєва згадала Cхідноєвропейський меморандум, який 2016 року підписувала й Україна. У ньому йдеться, що на анімацію треба виділяти не менш як 10% від загального фінансування кінематографії, а в нашій країні після кожного пітчингу, за підрахунками Олени, було не більше ніж 2–3%. «Індустріальної анімації в Україні немає. Бо, якби була, в нас щороку виходили б серіали, фільми. Повнометражні. А не шість за 30 років», – зробила проміжний висновок продюсерка.
Анастасія Верлінська, говорячи про теперішнє та майбутнє української анімації, була ще песимістичніша: «Сумніваюся, що ми [фестиваль LINOLEUM] довго триматимемося. Нічого доброго зараз не відбувається». Менеджерка зазначила, що до повномасштабної війни ситуація з анімацією потроху покращувалася рік у рік. Що ж буде тепер, вона прогнозувати не береться.
Тему розмови вдало конкретизував Микита Лиськов, зауваживши, що українська анімація, котра використовується в іграх, рекламі та NFT-проектах, завжди створювалася без державної підтримки. І продовжує успішно створюватися навіть зараз.
«Що мені болить – то це відсутність якісної освіти в Україні. На цей момент вона майже зникла. Ми втрачаємо талановитих людей вже на перших етапах навчання, коли вони їдуть до Європи. Тобто, на мою думку, найголовніше питання лежить у площині фінансування та створення якісної освіти. Де немає освіти – там немає анімації», – поділився роздумами режисер.
Як приклад він згадав Естонську академію мистецтв: там, за словами режисера, студенти створюють чудові анімаційні проекти за мізерні кошти. Йдеться, звісно, не про якість анімації, а про самі ідеї – яскраві та незалежні, що найголовніше. Студентів навчають відкривати свою свідомість, вбирати щось нове, розширювати кордони, чого, на жаль, не вчать в українських вишах, зауважив Лиськов.
За словами Микити, у суспільстві є неабияка зацікавленість в анімації: його проект Putler Kaput! (флешмоб зі створення 10-секундних анімаційних корометражок про смерть президента росії) підтримали майже 200 авторів. Водночас у людей «відсутній ґрунт» – це, власне, й ілюструє потребу в освіті.
Струменем свіжого повітря до розмови увірвався Дмитро Лісенбарт, що колись намагався реанімувати «Укранімафільм», виконуючи обов'язки гендиректора в останні роки існування студії. Як людина з менеджерським досвідом режисер одразу заговорив про можливості: «Активна фаза війни досягне фіналу вже десь за місяць-півтора. В цей час до України почне надходити фінансова підтримка з-за кордону. Підтверджені $15 млрд, і треба вже зараз розуміти, як правильно розподілити...» На цьому моменті зв'язок із Лісенбартом обірвався – бо не можна просто так видавати державні секрети!
Чи може вижити анімація, не маючи державної підтримки?
Поки режисер налагоджував звʼязок, Станіслав Битюцький порушив інше важливе питання, у відповідь на котре Анастасія Верлінська лаконічно зазначила: все залежить від виду анімації. Якщо комерційна – жити можна. Якщо незалежна – теж теоретично можна, але треба мати інше джерело доходів. Водночас Микита Лиськов, що опікується некомерційною анімацією більшу частину життя, навів як приклад, скільки заробив із 24 лютого: 50 євро за один із показів на фестивалі LINOLEUM, тисячу євро за Гран-прі на фестивалі в Чехії та $1000 від американського фонду.
«В Україні зараз роботи немає, та й кому потрібна анімація, коли такі події розгортаються? Зараз потрібне документальне кіно. Я ж працюю над проектом, котрий створюватиметься за кошти Європи. І якщо з ним нічого не вийде – не знаю, на що житиму... Я з мамою мешкаю, в неї пенсія є, тож із голоду не помру», – жартуючи, резюмував режисер.
Чи потрібна зараз Україні державна анімаційна студія?
«Як на мене – це утопія. Я взагалі не знаю жодної країни, де б існувала державна анімаційна студія. В Естонії є Joonisfilm Studio, що вижила з радянських часів і досі створює анімацію, постійно бере участь у пітчингах. Але це просто бренд зберігся», – почав говорити Лиськов, додавши, що на вул. Кіото, куди хочуть перенести студію, потрібно зробити музей – з можливістю дивитися відреставровану анімацію у хорошій якості.
«Музей – ідея супер. Хоча місце прокляте, але хай буде так, – підтримав колегу Степан Коваль. – Ще у 90-х студією один дядько ходив, такий в доброму розумінні божевільний – хотів парк створити з усіма атрибутами на кшталт Disneyland. Ніхто його не хотів чути, а це ж справді може бути комерційний дитячий парк розваг на основі українських персонажів».
Анастасія Верлінська ж мріє про хаб, який поєднав би виробництво нових стрічок і навчання: «Зараз, в умовах війни, це не має сенсу, а буде потрібно, коли ми переможемо та почнемо все відновлювати. Питання тільки в тому, звідки надійдуть кошти».
Перед ухваленням рішення про створення окремої юридичної особи ДП «Українська анімаційна студія», що передбачено наказом Держкіно про реорганізацію Довженко-Центру, звісно, було б непогано обговорити це з індустрією. Та цього, на жаль, не відбулося. «Зараз Держкіно каже, що хоче ліквідувати Довженко-Центр, а як відволікаючій маневр обіцяє створити анімаційну студію. Можливо, навіть сподівається, що анімаційники його підтримають за це. Я вбачаю в цьому маніпуляцію», – сказала Олена Голубєва. І пояснила: аби створити державну анімаційну студію, треба мати фінансовий план принаймні на 10 років, а Держкіно поки такого плану не надало.
Дмитро Лісенбарт, повернувшись до дискусії, згадав, якими були плани з реконструкції «Української анімаційної студії» за його керівництва: «Ми пропонували анімаційний центр, при якому існували б і музей, і парк розваг, і навчання. Проект був обрахований на 10 років – за умови, що повернення інвестицій почалося б за три роки, що дуже круто і серйозно. Але люди, від яких залежало рішення, не побачили в тому своєї вигоди, тому проект на державному рівні занепав. А інвестиції мали бути у розмірі $10 млн і також поділені на частини по декілька років, не вся сума відразу. Отже, воно не злетіло, хоча були яскраві приклади 25 анімаційних центрів у Південній Кореї, які роблять 10% ВВП країни на рік», – розповів режисер.
Кому вигідна ліквідація Довженко-Центру?
Звісно, в аніматорів є власні версії щодо подій навколо багатостраждальної інституції. Степан Коваль, наприклад, припустив, що хтось хоче заволодіти спадщиною, котра належить Центру. Дмитро Лісенбарт висунув прагматичнішу ідею: «ЖК, житловий комплекс. Просто для того, щоб звільнити ті приміщення, треба його [Довженко-Центр] або ліквідувати, або перенести кудись. Перенести нема куди – то краще ліквідувати». Нагадаю, йдеться про ЖК White Lines, який будується поруч з інституцією та який в індустрії називають справжньою причиною ліквідації Довженко-Центру (хоча забудовник стверджує, що Центр не є частиною проекту, а з його керівництвом «кілька років тому було досягнуто принципових домовленостей»).
Водночас доля Довженко-Центру, за словами Альони Пензій, поки не визначена. «Триває процес каталогізації фільмів, ми пишемо заново синопсиси, частина спадщини публікується на YouTube-каналі, ми беремо інтерв'ю в українських аніматорів і, головне, почали сканувати й реставрувати плівки», – повідомила кінознавиця. Ну а щодо наказу про реорганізацію, то жодної комунікації Держкіно з Довженко-Центром відтоді (із 17 серпня) не було. Інституція чекає на подальшу реакцію від влади та у разі потреби готова йти судовим шляхом.
Замість післямови
Резюмуючи, Дмитро Лісенбарт зазначив, що думати зараз про майбутнє української анімації немає жодного сенсу, доки не буде зрозумілою економічна модель країни. Лише тоді буде ясно, як усе розвиватиметься. А наразі держава однаково жодних коштів не виділить, тож Дмитро (і в цьому його підтримали інші учасники дискусії) наполегливо радить колегам шукати замовників за кордоном.
