З початком повномасштабної війни дистрибутори українського контенту опинилися між двох вогнів. З одного боку, на них було покладено місію представлення вітчизняного контенту в час, коли увага всього світу звернена до України і контент став не просто продуктом, а перемовником, культурним дипломатом, носієм інформації про нас та нашу правду. З іншого боку, від дистрибуції як ніколи очікували добрих продажів, аби забезпечувати життя індустрії у кризовий період. Та як продавати, якщо майже рік індустрія генерувала тільки сенси та ідеї, а виробництво більшості проектів було поставлено на паузу?
Про це й інші нюанси надскладного 2022-го та угоди, що попри все укладалися впродовж усього року, ми поговорили з директором FILM.UA Distribution Євгеном Драчовим та менеджеркою з продажу TV- та digital-прав Тетяною Шершньовою. А розпочали з запитань, котрі цьогоріч, здається, були у кожному інтерв'ю: чи вірили ви у те, що буде справді повномасштабна війна, чи мали план дій «коли що» та як минуло ваше 24 лютого?
Тетяна Шершньова: 22, 23 лютого ми були на Зимовому кіноринку ОМКФ, спілкувалися з колегами з українських телеканалів, і було моторошно та ніяково одночасно – всі перебували в очікуванні чогось. У мене особисто на той момент був план, що робити та куди вивозити дитину. Але звісно, коли все почалося (нас розбудила дочка, що прокинулася від звуку вибухів), я декілька днів була у ступорі, намагаючись зібрати всіх своїх родичів, аби поїхати з ними туди, куди спланувала. Згодом я зрозуміла, що мій чоловік їхати з нами не може. А потім усвідомила, що треба вивозити дитину, позаяк усіх родичів, що мають кожен свою думку, я ніколи не зберу, і зрештою чоловік довіз нас із дитиною до кордону – а далі пішки. Без чоловіка я не могла їхати туди, куди планувала, тож написала знайомим в Італії, котрих давно знаю та не бачила, мабуть, років із десять до цих подій. Вони сказали, що допоможуть – і ми поїхали до Італії.
Євген Драчов: У те, що війна буде повномасштабною, я вірив 50 на 50: із погляду логіки все вказувало на вторгнення, та емоційно я цього не міг прийняти і повірити, оскільки у таке неможливо повірити. За два-три дні до вторгнення я зрозумів, що воно точно буде, проте гадав, що почнеться десь у березні: завчасно підготував тривожну валізку, документи, а от спланувати, куди вивозити сім'ю, не встиг, тому 24 лютого був злий, що не зміг усе спрогнозувати. Коли все почалося, ми швидко зібралися та за годину вже намагалися виїхати з Києва, та це виявилося неможливим, адже все місто, як ви пам'ятаєте, стояло. Шість годин простоявши на проспекті Перемоги, ми так і не змогли виїхати, тож манівцями, через Борщагівку дісталися виїзду з Києва на Житомирську трасу – там батьків будинок. Ми збирались у ньому переночувати та кудись їхати наступного дня. Однак почалась активна фаза: москалі пішли на Гостомель, там було страшне бомбардування – і все це видно з нашого будинку. До того ж десь за будинком тоді стояло ППО чи артилерія, не знаю, але бахало та вибухало всю ніч. Отже, переночували в підвалі, а що робити далі – не знаю. Малеча на руках, у всієї сім'ї очі на лобі, тож наступного дня ми поїхали кудись, не маючи плану.
Днів зо три блукали Україною, ночували на перекладних і так дісталися Закарпаття, там і залишилися. За два дні після активної фази телефонують мені друзі батька і кажуть, що батько пішов. А я не розумію: куди пішов, навіщо? Вони пояснюють: усе, немає батька… Малі кричать, сестра кричить, а у мене волосся дибки – що робити? Повертатися до Києва? Київ закритий, а візи немає. Тиждень постресували та зрозуміли, що треба переключатися на роботу, бо дах поїде – реально вже був на грані, хотілось у зашморг залізти. Тоді я для себе ухвалив рішення, що треба зберігати здоровий глузд і берегти сім'ю – все зробив, аби сім'я була у якомога безпечному та комфортному місці. Так, дякувати богові, місяць у Карпатах прожили, хоча я був злющий на місцевих: через наплив людей вони свої готелі повідкривали на два місяці раніше за сезон і одразу ціни зробили вдвічі вищі, ніж у high season. Звісно, я був вдячний, що знайшов хоч якийсь притулок для сім'ї: маленька кімнатка, нас четверо – жили на валізах, можна сказати. І за цей блощичник заплатив 2,5 тис. євро за місяць. Але то вже дрібниці.
– А як ви перебудовували внутрішні процеси, коли вдалося повернутись до роботи?
Є. Д.: Насправді робота пішла паралельно майже відразу. Всі [партнери] почали писати слова підтримки, а вже наступного тижня після початку повномасштабної війни я діставав запити: як підтримати тощо. І в телефонному режимі намагався щось робити: треба було і юристів мобілізувати, і архів [контенту], а всі ж у бігах, усі на валізах. Але наша команда змогла продовжувати роботу, одночасно облаштовуючи свою безпеку, своє життя. Тому я вважаю, що ми мобілізувалися дуже оперативно, попри всі зовнішні фактори.
– Якими були перші кроки й угоди? Вікторія Ярмощук тоді розповідала, що почали всім пропонувати «Спадок», бо це про нашу культуру – а що ще?
Є. Д.: Одразу пішли запити з Литви, Латвії та Естонії. Всі партнери написали: розуміємо, що просто давати гроші – не вихід, вам треба бізнес підтримувати, тож кажіть, що робити. І ми зробили розсилання, запропонувавши всім купувати контент, гроші з якого підуть на підтримку армії та українців. І вже наступного тижня пішла робота: спочатку балтійські договори, потім німці – ZDF дуже активізувалася. Всіх зараз не згадаю, але запитів справді було дуже багато. І це врятувало: якби не було роботи, об'єкту, на який можна переключитися, дах би поїхав. Я тоді просто чорний був, нікого не хотів бачити, натомість сидів і худнув – за два-три дні втратив п'ять кілограмів, хоча я і так не дуже огрядний (посміхається).
– А як технічно було влаштовано ініціативу зі спрямування коштів на підтримку? Якщо хтось із партнерів не хотів, щоб гроші йшли на армію, він сам обирав напрям допомоги?
Є. Д.: Це вже пізніше було, а у перші два тижні ми всім пропонували спрямувати гроші на підтримку українців та армії. Тоді ми уклали контрактів майже на 250 тис. євро, а вже за три-чотири тижні майже 200 тис. євро перерахували на армію. Інші напрями з'явилися потім: наприклад, у Швеції хотіли купити «Черкаси», спрямувавши кошти, куди вони самі вважають за потрібне. Та я запропонував альтернативний варіант: укладаємо договір, а сума піде до фонду With Ukraine, що створений українським посольством у Великій Британії та робить дуже багато чого. Зрештою всі були задоволені: і ми, і покупці, і фонд. Величезна вдячність продюсерам стрічки «Черкаси» Ірині Клименко та Марті Лотиш, що погодилися та підтримали таку ініціативу.
– Продовжимо про дистрибуцію кіно. У квітні стало відомо, що до дистрибуційного пакету FILM.UA увійшло багато стрічок стороннього виробництва: цей процес розпочався до 24 лютого чи повномасштабна війна змусила вас більше працювати з іншими компаніями?
Є. Д.: Другий варіант, оскільки до повномасштабної війни я, щиро кажучи, не любив брати сторонні продукти на дистрибуцію: дуже багато клопоту, ти розфокусовуєшся на комунікацію з продюсерами, котрим треба приділяти багато часу. А ми заточені на продажі, тож витрачати час на продюсерську сторону було недоцільно. Але зараз усе відбувається в інший спосіб: українські фільми – це культурна зброя, тож ми вийшли на український ринок, запропонувавши виробникам скористатися цією можливістю (і вам буде добре, бо ми якісь гроші зберемо, і нам буде що запропонувати міжнародній аудиторії, певний асортимент).
– І скільки у вас зараз сторонніх фільмів на реалізації?
Є. Д.: До 40% усього каталогу.
– То можна сказати, що FILM.UA Distribution стала найбільшим у країні дистрибутором українського кіно за кордон?
Є. Д.: А ми ним і були, причому за обома метриками – і за кількістю, і за грошима.
– А як ви ці фільми продаєте: пакетом чи у кожного своя історія та свої території, де він цікавить покупців?
Є. Д.: Своя історія. Якщо ми працюємо, наприклад, із західними телеканалами, то пропонуємо в пакеті – п'ять-шість тайтлів. А якщо з дистрибуторами, то вони обирають найкраще, що підходить для їхньої реалізації та подальшої монетизації. Позаяк money talks – бізнес однаково є бізнес.
– До яких проектів у пакеті зараз найбільша цікавість?
Є. Д.: До дитячого контенту. Цікавість до війни була на початку, але її дуже багато, всі перенаситилися новинами, тому дитячий контент продається найкраще.
– Ви також узяли на дистрибуцію документальні фільми (до того ж FILM.UA Group почала створювати документальний контент) – чи правильно я розумію, що для вас це новий напрям?
Є. Д.: Цілком правильно: документального кіно ми не те що не продавали, а й не робили. Це інший напрям роботи, інші потреби, клієнти та стандарти.
– Розкажіть трішки про специфіку цього напряму. Всі, хто зараз переключається на документалки, кажуть, що це геть інший світ.
Є. Д.: По суті, модель однакова: є група людей, у яку тобі потрібно впровадитися. Ти маєш їх швидко вивчити, швидко зрозуміти їхні потреби, орієнтованість і пропонувати відповідну продукцію. Оскільки ми не знали ані цих людей, ані цього ринку загалом, то… входимо потрошку (посміхається). Проте, якщо говорити про гроші, це не бізнес у нашому розумінні. Документалісти роблять це з іншої позиції, це не про гроші.
– Це тому, що ви взяли на дистрибуцію авторське кіно, а не комерційне? Якби це були, наприклад, документальні серіали, то й гроші були б інші?
Є. Д.: Можливо. Але для цього потрібно мати замовника – умовно, великий телехолдинг або платформу. А якщо ти робиш документалку власним коштом, а потім виходиш на ринок і пропонуєш до продажу – це копійки.
– А ще я чула розмови, що FILM.UA Distribution продаватиме бібліотеку «Медіа Групи Україна». Можете це прокоментувати?
Є. Д.: Бібліотека «Медіа Групи Україна» справді ще продаватиметься протягом певного часу, але вони зберегли свій дистрибуційний департамент, тож немає сенсу комусь щось віддавати.
– Розкажіть, як змінилася співпраця з українськими платформами: повномасштабна війна відчутно вплинула й на їхні бізнеси, але вони продовжують закуповувати український контент.
Т. Ш.: До війни ми працювали за іншою моделлю. Якщо говорити про кіно, то пакет пропонувався на ексклюзивних умовах – завдяки конкурентному середовищу, котре склалося в цьому сегменті ринку до повномасштабної війни, такі ексклюзивні контракти були можливими. Після 24 лютого ми, щиро кажучи, загалом не розуміли, як працювати: наче б, має бути попит, але які умови? Поспілкувавшись з усіма, зрозуміли, що оптимальною формою подальшої співпраці буде не ексклюзив, і ми дуже вдячні платформам, які у важкі для бізнесу часи одноголосно підтримали українське кіно, українські прем'єри. Я гадаю, що це, звісно, політика компаній та одночасно в рази збільшився попит: український глядач вимагав українського контенту українською мовою, і це зрозуміло.
Про збільшення попиту говорять і цифри. Наприклад, за даними медіасервісу MEGOGO, стрічка «Максим Оса та золото Песиголовця» з перших днів на платформі стала лідером серед фільмів, доступних за поштучним продажем. Прем'єрного тижня глядачі купували «Максима Осу» вдвічі більше, ніж наступний за популярністю «Топ Ган: Меверік»
Т. Ш.: Оскільки прем'єри з нового пакету почали виходити тільки наприкінці серпня, ми чекаємо закінчення року, щоб отримати аналітику, статистику переглядів від платформ – дуже цікаво порівняти показники, аби на подальше розуміти, як цей ринок змінюється. Він напевно продовжить змінюватись – і ми, відповідно, намагатимося бути максимально гнучкими у багатьох питаннях.
– Наприклад?
Т. Ш.: Наприклад, щодо запитів на участь наших фільмів у різноманітних показах, українських днях у різних країнах тощо. До повномасштабної війни ми як дистрибуція не дуже хотіли брати в цьому участь, бо це не про гроші, а часу та зусиль відбирає багато. Та зараз ми опрацьовували всі запити від усіх країн, де могли представити і наше, і партнерське кіно. Ми були згодні працювати, показувати, розповідати – тобто намагалися зробити якнайбільше, оскільки, як уже сказав Женя, робота стала рятувальним жилетом, острівцем стабільності, коли все навколо змінювалось, а ти нічого не міг вдіяти. І контракти, суми з яких були перераховані до фондів, і ці благодійні покази, і комерційні угоди, завдяки котрим люди отримували заробітну платню, – все це давало відчуття, що твоя робота комусь допомагає.
Однак були у роботі за цей період певні моменти, котрі дуже хотілося б змінити. Наприклад, виявилося, що світові платформи – здавалося б, найпрогресивніша частина ринку – не готові показувати контент про війну. Вони раді співпрацювати з українськими компаніями, але хочуть розважальний, легкий, комедійний контент. Ми все ж сподівалися, що зараз платформи захочуть показати фільми про події 2014 року, позаяк в Європі дуже мало людей розуміють, коли насправді відбулося вторгнення росії в Україну. Та якщо Східна Європа нас підтримала, то Захід і великі гравці світового рівня виявилися не готовими. Звісно, це було розчарування.
Якщо ми говоримо про документальні фільми, то йдеться про телеканали або платформи, котрі працюють тільки з документалками. Саме вони такий контент купують. А хотілося б, звичайно, щоб наші документалки розміщували й популярні телеканали та платформи. Певна річ, що європейське суспільство консервативніше, але ми працюємо в цьому напрямі, намагаємося до них достукатися, зробити так, аби вони почули правду.
– А наскільки через війну та стан ринку змінився рівень цін?
Є. Д.: Мінус 70% від стану до повномасштабної війни. І це українські платформи просто намагаються вижити, бо вони цих грошей не відбивають.
– Восени на ринку багато говорили про угоду з продажу пакету українських фільмів на Netflix – ідеться про Netflix для території України, правильно?
Т. Ш.: Так, пакет, що в нас уже підписаний з Netflix, – це тільки територія України. Вони, до речі, також кардинально змінились: у компанії загалом з'явилася політика щодо співпраці з українським ринком, розвитку українського сегменту платформи.
– А чи можете назвати точну кількість проданих фільмів? Я бачила у ЗМІ різну кількість і різні тайтли – скільки їх насправді у цьому пакеті?
Т. Ш.: Річ у тому, що не всі стрічки вийшли в кінотеатрах, тож права не на всі відкрились. А поки фільм не опубліковано на сервісі, ми не можемо згадувати про нього публічно – у Netflix дуже серйозні умови щодо конфіденційної інформації. Тому ми не даємо коментарів: не тому, що не хочемо, а тому, що маємо дотримуватись умов контракту.
– Чому Netflix почав співпрацю з фільмів – це простіше?
Т. Ш.: Не можу сказати про політику саме цього сервісу – можу тільки зробити припущення, дивлячись на ринок загалом. По-перше, це якість: ми всі розуміємо, що якість прокатного кіно завжди вища, ніж телевізійного серіального контенту. У сервіса дуже великі технічні вимоги до якості, тому саме з фільмів було легше розпочати. По-друге, українське кіно має підтримку у вигляді кінотеатрального промо, в інформпросторі є багато інформації про прем'єри – глядач має більше ресурсів, аби дізнатися про фільми, ніж про серіали. Гадаю, це були основні причини, чому кіно.
– Чи є у вас уже дані про те, як українці дивляться своє кіно на Netflix?
Т. Ш.: На жаль, платформи дуже неохоче цими даними діляться, і ми до кінця не розуміємо, що та як, доки не отримаємо річних звітів.
Є. Д.: Утім, Netflix має ресурс, де публікує рейтинги, і там можна побачити, що фільм «Я працюю на цвинтарі» увійшов до топ-10 в Україні, посівши дев'яту позицію.
Станом на сьогодні «Я працюю на цвинтарі» піднялася на третю позицію у топ-10 стрічок, найпопулярніших на Netflix в Україні
А на восьмій з'явився воєнний екшен «Снайпер. Білий Ворон»
– Такі історії, коли фільми виходять у топи, впливають на доходи?
Є. Д.: Для нас чи для платформи? (Посміхається.)
– Для вас.
Є. Д.: Для нас впливають на майбутнє, на наступні проекти, оскільки ми домовляємося про фіксовану ціну, за яку вони купують.
– Чи правильно я розумію, що ця угода з Netflix – перша для території України?
Є. Д.: Так, для території України це була перша угода: раніше ми продавали права на світ та Європу.
– А чи було за цей час щось продано на інші міжнародні платформи або на Netflix для інших територій?
Т. Ш.: Так, у нас була угода з польським філіалом Discovery – кіно та серіали.
Є. Д.: Ми виходили на HBO Max, але платформа зараз під реструктуризацією, тому вони самі не розуміють, де перебувають. Зараз спілкуємося з Viaplay – дай боже, все вийде.
– Поговорімо загалом про території. Ви розповідали про безпрецедентну допомогу країн Балтії, котрі скуповували все, що могли, та платили наперед – які ще країни так робили?
Є. Д.: Саме так – ніхто, але допомога була від Чехії, Словаччини, Німеччини, трошки від скандинавів.
Т. Ш.: Від Польщі.
Є. Д.: Від Польщі дуже велика емоційна підтримка, гравці ринку відкриті до українських компаній – ведемо спілкування та пошук точок співпраці.
– Це цікаво. Полякам не заходить наш контент?
Є. Д.: На це питання ми й самі намагаємося знайти відповідь. Вони готові надавати підтримку, робити пожертви, ділити з українцями свої будинки, але бізнес – це окрема історія. Як я вже казав, money talks, тому ми маємо запропонувати проекти, котрі будуть затребувані не тільки тому, що це контент з України, а тому, що він справді конкурентний. І такі проекти маємо: «Кріпосна», «Мавка»… далі буде.
– Якщо абстрагуватися від ситуації з війною та допомогою: ми ж загалом не так багато контенту до Польщі продавали. «Кріпосна» там свого часу вистрілила, а більше великих кейсів я й не пригадую.
Є. Д.: Так, не можна сказати, що це конвеєрні продажі. Звісно, певні проекти ми продавали: і «Скажене весілля», і «Захар Беркут», і «Кріпосна» – взагалі безпрецедентна історія. Але на цьому наразі все.
Улітку 2019-го перший сезон костюмованої драми, що йшла у праймі телеканалу TVP1, став найкращим серіалом місяця в Польщі, у пікові миті збираючи частку вдвічі вищу за середню
– А на яких територіях український контент справді дивляться, а не просто купують, щоб допомогти?
Є. Д.: Ніхто не купує виключно заради допомоги – контент має працювати та монетизуватися. З країнами Балтії чому так вийшло: ще до 2022 року вони почали уникати російських каналів, після початку повномасштабної війни позбавили ліцензії «Первый Балтийский канал» (латвійський мовник, створений на основі російського «Первого канала» для трансляції його контенту в країнах Балтії. – MBR) та мовники в його орбіті, але потреба в російськомовному контенті у них була та є до сьогодні. Де його купувати? В росії не можна, тому тільки в Україні.
– Справді, більше ж ніхто не виробляв.
Є. Д.: Тому склався пазл, коли вони розв'язували свої комерційні потреби та водночас допомагали нам. Допомагали тим, що не обирали контент, а забирали одразу пакетами, а також платили не частинами, а всю суму наперед, навіть до фіналізації контракту. Я дуже вдячний нашим литовським, естонським та латвійським партнерам!
– Я знаю, що у вас цікава історія продажу анімації «Викрадена принцеса» до Японії – чи можете поділитися деталями?
Є. Д.: Ще до війни на нас вийшла японська компанія, котра цікавилася «Мавкою»: ми почали спілкування, але потім вони зникли. І от із початком повномасштабної з'явився наш контакт звідти: написав з іншого імейлу, що він звільнився з тієї компанії, створює власну й хоче працювати з «Мавкою». Та оскільки ця людина – для нас новий партнер, ми вирішили «потренуватися», запропонувавши йому «Викрадену принцесу».
Він хоче за допомогою краудфандингу зібрати гроші на промо й адаптацію, та під прапором України все це прокатати. Тож ми уклали угоду, він із власної кишені заплатив мінімальну гарантію та зараз розкручує історію з краудфандингом.
– Тобто він заплатив мінімальну гарантію, а коли її відіб'є, то все, що буде в плюс, ділитиме з вами за певною конфігурацією – про цю модель ідеться?
Є. Д.: Так.
– А що відбувається з «Мавкою»? У березні Вікторія Ярмощук говорила про перезапуск програми продажу мультфільму стримінговим сервісам, але зрештою первісна концепція, коли на кожній з територій обов'язково має бути прокат, здається, не змінилась. То як насправді?
Є. Д.: Нам не вдалося продати «Мавку» в одні руки на весь світ – умовно, на Netflix. Тому ми продовжуємо продавати на кожну територію окремо. І за період війни закрили країни Бенілюкс, Грецію, всю Скандинавію, Філіппіни, фіналізуємо договір з Америкою.
– Північною чи Південною?
Є. Д.: Північною – ринок Південної кардинально змінився після ковіду, їхні реалії не відповідають нашим очікуванням. Що ж до «Мавки» станом на сьогодні вся Європа, крім Великої Британії та Німеччини, в нас закрита.
– А Індія? Здається, я її не бачила в переліку територій, куди продана «Мавка».
Є. Д.: Індійці – дуже, дуже складні та, м'яко кажучи, нестабільні. Ми домовилися з одним контрагентом, усі умови обговорили, та зараз усе, як то кажуть, у підвішеному стані – вони чекають, коли стрічка буде повністю готова.
– У них же там загалом складна ситуація з анімацією, позаяк вони не вміють її дивитися. Чи це вже змінюється?
Є. Д.: Так. Усе, пов'язане з анімацією, в Індії просувається дуже важко – навіть Disney там не зовсім впевнено почувається.
– Чи мали ви хоч якісь справи з Китаєм починаючи з 24 лютого?
Є. Д.: Китай ще з моменту пандемії закритий наглухо.
– А наскільки покращилася ситуація зі США? Це ж завжди був один із найбажаніших ринків?
Т. Ш.: Там відбувається дуже швидкий розвиток FAST TV (Free Ad-Supported Streaming TV – стримінгове телебачення, що доступно користувачам безкоштовно (з рекламою) та транслює традиційний телевізійний контент на відміну від платформ, котрі працюють за передплатою (як Netflix) або пропонують контент, створений користувачами (як YouTube). – MBR), і через це компанії, що опікуються саме FAST TV-каналами, скуповують велику кількість – звісно, якісного – серіального контенту, роблять дубляж англійською й іспанською мовами та монетизують на територіях Північної та Південної Америк. Очікується, що наступною стане Європа, і в нас уже є контракти, де саме FAST TV rights придбані на територію Європи. Дуже уважно стежимо за напрямом, оскільки це новий інструмент для монетизації контенту. Гадаю, що він сильно впливатиме і на модель перегляду. В світі на цю категорію інтернет-телеканалів покладають багато сподівань.
– Які ще загальносвітові тренди, що на них відповідає український контент, можете відзначити?
Т. Ш.: Зараз новий челендж для багатьох – локалізація. Всі розуміють, що саме локальний контент оптимально працює, і дивляться в бік технологій – чим можна якісний серіальний контент локалізувати. Звісно, це потребує інвестицій, і чималих. Але я бачу в цьому перспективу та новий рівень роботи. Буде цікаво побачити, як Європа сприймає наші серіали італійською, польською та іншими локальними мовами.
– Тобто українські виробники мають самі зробити адаптацію мовами територій, на які вони хочуть продавати свій контент?
Т. Ш.: Або знайти партнера, спільно з яким це можна зробити.
– Місцевого?
Т. Ш.: Необов'язково. Те, що я бачу зараз – це дуже великі компанії, які представлені не тільки на території однієї країни, а в усій Європі. Для них це реально, і в цьому напрямі можна шукати партнерів саме для адаптації контенту та подальшої монетизації на різних територіях. Також з'являються цікаві технічні рішення: вже зараз існують програми, котрі адаптують контент, і ліпсінк практично ідеальний. Є й українська компанія, що цим опікується, – Respeecher. Я не спеціаліст у цьому питанні, але гадаю, що наші – одні з перших, хто пропонує такі рішення для адаптації. Я бачу попит на ринку, тож вони дуже вчасно це зробили.
Ще було б цікаво зібрати з українського ринку nonverbal контент, який не потребує локалізації, та спробувати його також монетизувати на різних територіях.
– Про який саме контент ідеться?
Т. Ш.: Наприклад, ролики з кулінарними рецептами, йога, сад, квіти тощо. Такий контент можна монетизувати, якщо є велика кількість годин – великі провайдери FAST TV, я певна, залюбки його взяли б.
– Через повномасштабний напад росії на Україну багато країн відмовилися від співпраці з російськими компаниями, зокрема виробниками контенту. А на яких територіях продовжують відкрито купувати російський продукт і не соромляться працювати з країною-терористом?
Є. Д.: Дуже хороше запитання – мене страшенно обурює, коли таке бачу. Мало того що не соромляться купувати, так ще й публікують в індустріальних ЗМІ. Нещодавній приклад: американська компанія придбала новий російський sci-fi-фільм на територію США і без будь-якого сорому публікувала цю новину в The Hollywood Reporter. Цей самий фільм, до речі, купила німецька компанія.
– Щодо Штатів дивно, а німці ж і в інших культурних галузях, на жаль, ніяк не розпрощаються з росією.
Є. Д.: На жаль, для деяких людей події в Україні – це просто зовнішнє тло, що впливає на їхній бізнес. А націлені вони саме на бізнес, тому купуватимуть усе, що приносить гроші. Це наша війна, і ми просимо світ розділити це відчуття з нами. Більшість розділяє, але є люди, котрі вважають, що війна війною, а вони мають робити бізнес.
– Наша розмова буде опублікована в останні дні грудня: що б ви хотіли донести до української індустрії напередодні нового року?
Є. Д.: Зараз не час гризти одне одному горлянки та висувати претензії – ми маємо вижити як країна та, звісно, як індустрія.
Т. Ш.: Приєднуюся. Ми завжди були відкриті до співпраці, та за цей рік дуже активно брали участь у всіх ринках. Будемо раді представляти якісний український контент і в подальшому – мені здається, що від цього виграють усі.
Є. Д.: Як приклад хочу нагадати, як Україна була представлена на MIPTV у квітні, за місяць від початку повномасштабної війни. Тоді FILM.UA, маючи завчасно проплачений стенд, запропонувала телевізійній індустрії об'єднатися та разом представляти країну – не кожну компанію окремо, а виступити єдиним фронтом. Започаткувавши такий формат роботи, ми й на MIPTV разом були, і на NATPE в Будапешті, і на MIPCOM. Дуже приємно, що індустріальні гравці прийняли цю пропозицію та ми пішли разом.
Зараз ми всі як індустрія пливемо в одному човні, і човен глибоко заповнений водою, котру потрібно вичерпувати. Тож треба потрошку позбавлятися бажання тягнути ковдру на себе та працювати разом, використовувати додану вартість кожного з нас для загального блага.
