Сьогодні ввечері на телеканалі ICTV2 відбудеться премʼєра документального циклу «Медіа на війні: Трансформація», що досліджує зміни у медійному полі, спричинені повномасштабною війною. Проект виробництва FILM.UA Television складається з десяти епізодів, присвячених різним видам та напрямам медіа: телебачення, YouTube, соціальні мережі, воєнна журналістика, радіо, іноземні ЗМІ тощо. Щовипуску три герої або три редакції, об'єднані однією темою, діляться своїм досвідом роботи під час повномасштабного вторгнення, розмірковують про особисту та професійну трансформацію, аналізують роль та місце медіа у цій війні.
Нові реалії, у котрих разом зі всією країною опинились українські ЗМІ, – це не просто інші умови роботи: змінилися теми, герої, інструменти, меседжі, цілі та навіть мова медійного простору. Медіа стали потужною зброєю в інформаційній війні, однаково ефективною як у руках досвідчених професіоналів, так і вчорашніх новачків. «Українці на фронті та в тилу героїчно чинять опір, скеровуючи всі свої сили на перемогу. І українські медіа перебувають в авангарді цього супротиву, одночасно формуючи та віддзеркалюючи нові запити суспільства. Тож, дослідивши зміни в українських медіа, можна зрозуміти, як змінилось українське суспільство загалом», – каже продюсерка проекту Олеся Лук'яненко. Власне про цю трансформацію, а також роботу над документальним циклом, що тривала майже рік, ми й поговорили напередодні премʼєри.
«Ще до повномасштабного вторгнення, «у минулому житті», ми виграли конкурс PITCH.UA з проектом про журналістів. Це мав бути ігровий серіал про роботу ньюзруму та медіа загалом, яка розкривається через розслідування головного героя, – розповідає Олеся. – Тож, коли все почалося, мабуть, у березні 2022-го, з нами звʼязалися представники USAID і запитали, чи робитимемо серіал: мовляв, ми хочемо підтримати проекти, які в нас уже перемогли. Першою моєю реакцією було здивування: як зараз можна думати про ігрові серіали? Та потім я зрозуміла, що це має бути документальний проект про медіа, позаяк ми зазнаємо наймасштабніших змін, котрі відбуваються тут і зараз, і, звісно, хотілося б їх зафіксувати. Отже, я запропонувала змінити формат проекту на документальний – тим паче що грант PITCH.UA передбачав тільки сценарні роботи, а не повномасштабне виробництво серіалу.
Задумуючи цей проект, ми вирішили, що було б добре показати різні види та напрями медіа, фокусуючись саме на трансформації. Тобто завдання – зафіксувати, які зміни (на прикладі окремих редакцій, видань, проектів або окремих людей в медіа) відбулися за час повномасштабного вторгнення. Завдання, звісно, непросте: у межах достатньо маленького проекту – 10 серій по 15 хвилин – зі скромним бюджетом зробити загальний нарис величезної трансформації. Тому наш хід у виборі героїв і тем багато в чому субʼєктивний та певним чином обмежений, сформований можливостями, які ми мали під час війни».
Хід, про котрий говорить продюсерка, полягає у виборі тем та видів медіа, що, на думку авторів, трансформувалися найбільше. У перші дні повномасштабного вторгнення багато редакцій перейшли на цілодобове мовлення, журналісти оселилися в редакціях, не розуміючи, коли саме зможуть повернутися додому. Чимало медійників, в яких не було військового досвіду, вирушили на фронт або стали фіксерами, допомагаючи іноземним журналістам висвітлювати війну в Україні. До деяких редакцій фронт «прийшов» сам, хтось опинився в окупації, але продовжував працювати. Стрімко зросла соціальна роль медіа: запеклі конкуренти почали обʼєднуватися, популярні блогери переформатували свій контент до потреб війни, почали волонтерити. Злетів український YouTube та українські подкасти, медійники відчули гострий запит на український контент українською та змогли швидко перебудувати роботу, аби йому відповідати. Кожна з цих змін ставала темою проекту «Медіа на війні: Трансформація».
«У документальному циклі понад 30 героїв, і, звісно, нам не вдалося зняти геть усе, що планувалось, адже деякі зйомки не змогли відбутися фізично, – зізнається Лук'яненко. – Наприклад, герої, з якими хотілося записати інтервʼю, пішли воювати, або з ними, як у разі воєнних кореспондентів, було важко звʼязатися через постійні відрядження. Не завжди вдавалося дістати згоду на зйомки від великих міжнародних ЗМІ, котрі працюють в Україні, – навіть якщо їхні представники на місцях погоджувалися з нами говорити. Інколи зривалися зйомки за кордоном, інколи герої відмовлялись останньої миті через величезну кількість роботи. Та загалом усе, що ми собі намітили, виконано. І навіть якщо герої змінювалися, заміна була абсолютно релевантною, позаяк відбувалася за тим самим принципом: ми обирали тих, із ким, на нашу думку, відбулися найбільші трансформації».
Стисло про кожний епізод.
Перший розповідає про трансформацію телебачення на прикладі марафону «Єдині новини», що безперервно, в режимі 24/7 триває в ефірі найбільших телеканалів країни з перших днів повномасштабної війни. Як українські мовники, забувши про конкуренцію, об'єднали зусилля заради підтримки громадян та донесення правди про події у країні, які правила роботи в умовах війни випрацювали та що відбувається за кадром марафону, розповідають ведучі, журналісти та продюсери з «1+1», ICTV та суспільного каналу «Перший»: Соломія Вітвіцька, Наталія Нагорна, Вадим Карпʼяк, Оксана Дихніч, Євгеній Агарков, Андрій Діхтяренко.
«У перші тижні повномасштабної війни відчувалася просто фізична потреба в інформації – знати, що відбувається в країні, що відбувається поруч, – коментує Олеся. – Це були дуже страшні часи, і саме тоді почалося цілодобове мовлення марафону «Єдині новини». Гадаю, він не просто інформував, а й психологічно рятував багатьох людей, показуючи, що країна тримається та чинить опір окупантам».
Другий епізод присвячений контентмейкерам, які працюють в українському сегменті YouTube. Повномасштабна війна стала визначальною точкою для розвитку цього сегменту, адже аудіторія, раніше розпорошена між безліччю каналів (зокрема, російських або українських російськомовних, орієнтованих на перегляди з пострадянських країн), відчула потребу в україномовному контенті з України, викликавши стрімке зростання вітчизняних каналів. Водночас більшість контентмейкерів змінили тематики та формати роботи, підтримуючи інформаційний фронт і допомагаючи аудиторії пережити війну. Наприклад, спортивний журналіст Роман Бебех («Бомбардир»), що раніше був сфокусований на футболі, тепер розповідає про українських військових, Євген Синельников («УкрЮтюбПроєкт») – досліджує трансформації у країні, а стріми «Телебачення Торонто» вже стали класичним прикладом рятування психіки глядачів за допомогою гумору.
«Після повномасштабного вторгення багато блогерів, що мали величезні аудиторії, перейшли на українську – і не втратили популярності. Або почали робити контент, повʼязаний з війною, та збирають величезну аудиторію. Тобто відчули запит і якнайкраще йому відповідають, – додає продюсерка. – Або ж канал «Телебачення Торонто», котрий у перші тижні великої війни – найважчі, коли ми вперше дізнавалися про масові вбивства, велику кількість жертв, – виходив із вечірніми стрімами, в яких зберігав свій фірмовий гумор. І багатьох, навіть моїх друзів та колег, це насправді рятувало завдяки подачі. У нашому фільмі Макс Щербина, говорячи про зміни, зауважив цікаву річ: «До повномасштабного вторгнення автори «Телебачення Торонто» геть уникали теми росії, вважаючи, що вона не заслуговує, аби про неї говорили у випусках, а після вторгнення про що ще говорити, як не про кляту росію».
Епізод про медіа, що працюють в аудіоформаті, не просто так дістав назву «Друге дихання», адже після початку повномасштабної війни, коли зникали зв'язок та електроенергія, а люди переховувались у підвалах чи стояли у довжелезних заторах, саме радіо було чи не єдиним джерелом інформації. Трохи згодом до боротьби на інформаційному аудіофронті приєдналися подкасти, котрі тепер відповідають на запит українців із пошуку своєї ідентичності та допомагають відрефлексувати складні питання. Окреме місце у цьому переліку посідає «Поплава», що, не будучи подкастом (по суті це аудіострім у твіттері), була визнана найкращим українським подкастом минулого року, адже виконувала надважливу місію пояснення, що відбувається на фронті.
«Одна з наших героїнь – ведуча «Радіо NV» Алла Кошляк – розповідала про знайомих в окупації, що перебували кілька тижнів у підвалі, – розповідає Олеся Лук'яненко. – В якийсь спосіб їм удалося зібрати радіоприймач, і це було єдине джерело діставання інформації на той момент. Інша цікава річ – із подкастами: як зауважив керівник напряму «Аудіо» в The Ukrainians, у перші дні війни ніхто не слухав подкастів, оскільки це було просто небезпечно (люди мали прислухатися, що відбувається навколо). Але після кількох місяців паузи українці не просто почала слухати подкасти – в топи, де раніше було засилля російського продукту, злетіли саме українські й україномовні проекти».
Якщо більшість російських блогерів, що мали велику аудиторію онлайн, від початку повномасштабної війни вирішили просто мовчати, то більшість українських селебриті використовують соцмережі для боротьби на різних фронтах. Герої наступного епізоду – телеведуча Катерина Осадча, інфлюенсер Ігор Лаченков та скелетоніст Владислав Гераскевич, діяльність котрих під час війни є ідеальним прикладом такого використання соцмереж. Перша за допомогою них шукає зниклих українців (що пізніше переросло й у телепроект «Знайти своїх» на «1+1»), другий створив дуже популярний телеграм-канал (понад млн підписників), у котрому публікує перевірені новини та збирає мільйони на армію, а третій активно бореться з присутністю російських спортсменів на міжнародних змаганнях та керує власним благодійним фондом.
Якщо робота інфлюенсерів, блогерів або тих самих телевізійників перебуває максимально на виду, то українські фіксери – це невидимий, але не менш важливий фронт. Ці люди не просто допомагають іноземним журналістам з організацією зйомок, транспортом чи перекладом, а й опосередковано впливають на їхні матеріали, пояснюючи контекст, знаходячи героїв, формуючи невикривлене бачення України. Герої епізоду – режисер-документаліст Андрій Литвиненко, редактор харківського видання Gwara Media Сергій Прокопенко та перекладачка Ганна Кирієнко – розповідають про свій досвід, смертельно небезпечні виклики та навички, необхідні для цієї роботи.
«Працюючи над епізодом про фіксерів, ми виявили, що для багатьох іноземних воєнкорів наша війна – це просто легкий спосіб заробити або отримати певні професійні дивіденди. Тому вони потребують так званого воєнного порно, людей, які плачуть, жертв зґвалтування тощо. А для українців це війна, котра прийшла в наш дім. І саме ті, хто розуміє, наскільки важливо правильно показати, що тут відбувається (бодай тому, що західні партнери дають нам зброю), пішли працювати фіксерами. Це, до речі,одне з пояснень, чому ми з перших днів вторгнення вигравали інформаційну війну», – розмірковує продюсерка.
В епізоді про фіксерів глядачі багато дізнаються про закордонних воєнкорів (адже саме з ними зазвичай працюють фіксери), а наступний, перегукуючись із ним, розповідає про роботу в Україні «цивільних» іноземних журналістів. За якими стандартами працюють редакції міжнародних видань та як за вісім років трансформувався образ України й російсько-української війни в західних ЗМІ, розповідають голова українського бюро The New York Times Ендрю Крамер (США), кореспондент-фрілансер Френсіс Фаррелл (Австралія) та журналіст MilanoToday Массіміліано Меллей (Італія).
Говорячи про трансформацію телебачення, автори документального циклу приділили увагу й регіональним каналам, що перетворилися для місцевих громад із трансляторів локальних новин на джерело життєво важливої інформації та інструмент координації нагальних потреб. Журналісти регіональних ЗМІ першими потрапляють на місця ракетних ударів, найкраще знають особливості свого регіону та ділять з аудиторією досвід проживання воєнних подій. Дехто з них працював в окупації, перетворивши на телестудію підвал власного будинку, хтось трансформував розважальний проект на шоу, що збирає гроші на допомогу армії... Звісно, охопити всі регіони країни у короткому епізоді неможливо, тому проект зосередився на трьох редакціях: ТРК «Тростянець» (Сумська область), телеканалу «МАРТ» (Миколаїв) і ТРК «Перший Західний» (Львів) – як прикладі роботи регіональних медіа в умовах окупації, близькості до фронту та в тилу.
Звісно, проект про медіа під час війни не може обійтися без воєнних кореспондентів, робота котрих найнебезпечніша та подекуди просто безцінна. Власне, цій роботі присвячений окремий епізод. Якими знаннями треба володіти, щоб зробити якісний репортаж із фронту, зберігши власне життя та не заважаючи військовим, чим російсько-українська війна відрізняється від інших воєн і чому журналісти обирають саме цей напрям, розповідають Марʼян Кушнір («Радіо Свобода»), Євгенія Подобна («Суспільне») та Станіслав Козлюк («Бабель»).
Передостанній епізод документального циклу досліджує роботу українських журналістів за кордоном: як вони протистоять російській пропаганді, котра все ще тримає позиції у деяких країнах і наскільки ефективною є ця боротьба.
«Дуже відрізняється сприйняття України та нашої війни західними журналістами, що працюють в Україні, та звичайними людьми з їхніх країн, – каже Олеся. – Добрий приклад з Італією: в епізоді про іноземних журналістів італієць Массіміліано Мелло цілком адекватно оцінює події, та водночас його співвітчизники масово вірять російській пропаганді, якої в Італії дуже багато. Нам пощастило знайти дуже цікаву героїню, журналістку Христину Суворіну, що живе в Італії кілька років і тримає тамтешній інформаційний фронт: ходить на телеефіри, бере участь в італійських ток-шоу, де інші учасники, наслухавшись російської пропаганди, розповідають дикі речі (наприклад, що «Азовсталь» – це постановка). Вона дуже послідовно доводить протилежне, використовуючи фактаж, аналітику, наводячи приклади – намагається переламати (і, я гадаю, успішно) цю точку зору. Христина розповідає, що в Італії є журналісти, котрі відмовляються від ефірів, де їхніми опонентами будуть адепти російської пропаганди. Тож вона робить навпаки: ходить на ефіри, пояснює, доводить – і в цьому вбачає свою місію. Другий цікавий приклад (також герої цього епізоду) – польське видання Symvol, де працюють поляки й українці. Здавалося б, Польща, яка нам найбільше допомагає та найкраще розуміє, адже обидві країни настраждалися від росії за багато років. Проте навіть там багато людей не розділяли українців і росіян, гадаючи, що ми одна нація, та не переймалися питаннями війни, що триває з 2014-го.
У багатьох наших епізодах звучить думка, що з початку агресії рф проти України ми програли інформаційну війну. Вісім років наративи росії справді були поширені в усьому світі, і ми не змогли це переломити, хоча й багато журналістів над цим працювали. Але нині, від початку повномасштабного вторгнення, українці інформаційну війну виграють – ми дуже активні та сильні саме на інформаційному фронті».
Останній епізод, котрий ще перебуває у роботі, присвячений журналістським розслідуванням. На жаль, росіяни щодня вчиняють сотні злочинів на території України: масовані обстріли, катування цивільних, депортація дітей. І навіть за активної співпраці українських прокурорів з іноземними колегами можуть минути роки, перш ніж обвинувачені в геноциді українців постануть перед судом, тож до розслідувань активно долучаються журналісти. Герої епізоду – незалежні розслідувачі, котрі до повномасштабної війни спеціалізувалися на темах корупції, бізнес-розвідці або пояснювальній журналістиці, а сьогодні допомагають деанонімізувати воєнних злочинців, збирають докази їхньої діяльності та спростовують фейки російської пропаганди.
«Під час війни медіа стали набагато відповідальніші, набагато доросліші та більш свідомі: навіть західні журналісти усвідомили, що від їхньої роботи тут багато залежить, – резюмує продюсерка. – Українські медійники, як і суспільство, відчули бажання розібратися, хто ми, куди йдемо, що нам потрібно, та почали відповідати на цей запит. На всіх рівнях – суспільство, медіа, армія – відбулася така консолідація, що це відчувається як єдиний організм. Добрий приклад – ті самі розслідувачі або соцмедіа, волонтерство та збори: я не знаю жодної нації, яка б так активно збирала гроші на армію та інші потреби, що виникають під час війни. Ми всі працюємо заради перемоги та збереження себе як нації, як держави – можливо, тому і зʼявилися ці дорослішання та відповідальність. Ти дуже добре розумієш, що стоїть на кону».
Про творчу групу проекту Олеся говорить не менш натхненно, ніж про героїв циклу: «У нас зібралася чудова команда. Це Дмитро Кочнєв, із котрим FILM.UA вже працювала раніше – він був режисером «Борщу»; журналістка Юлія Козиряцька, що також працювала на «Борщі» та проекті «Я – лікар»; Оксана Чиж – авторка документальних серіалів про класичних музикантів; Микола Бут, що працював у тревел-проектах, зокрема «Орел і решка», а також відомий як письменник. З темами, героями та редактурою загалом нам дуже допомогла Анастасія Рахманіна, з якою ми раніше зробили два успішні подкасти. А також хочу згадати Сергія Демідова – нашого виконавчого продюсера, з яким ми також створили багато проектів».
Отже, перші три епізоди документального циклу «Медіа на війні: Трансформація» можна побачити сьогодні на ICTV2 о 22:45 (ще три – 17 квітня, і ще три – 24 квітня), а від завтра серії почнуть поступово зʼявлятися на YouTube-каналі FILM.UA. Ми ж на MBR розпочинаємо партнерський спецпроект, у котрому публікуватимемо матеріали, які не увійшли до відео. За цим посиланням зʼявлятиметься багато ексклюзиву про роботу медійників під час війни, тож не пропустіть.
