З початком повномасштабної війни українська кіноіндустрія переживає не найкращі часи: після кількох років активного розвитку практично всі виробничі процеси довелося поставити на паузу, а багато хто з кінематографістів приєднався до ЗСУ. Один із них – голова компанії ForeFilms Володимир Яценко. І хоча більшу частину його часу сьогодні забирає справжня війна, професії кінопродюсер теж не облишив: у роботі його продакшена перебуває кілька проектів, які рано чи пізно дістануться українських глядачів, а сам Яценко продовжує брати участь в індустріальних подіях. Наприклад, він не став пропускати нещодавній Каннський кіноринок, де український контент був представлений безпрецедентно широко, а переговори з партнерами часом веде просто з окопу. Ба більше, у перерві між фронтом і продюсерськими обов'язками Володимиру вдалося знайти час для інтерв'ю. А ми цим скористалися, розпитавши кінематографіста про сьогодення та майбутнє не лише його продакшена, а й усієї української кіноіндустрії.
– Володимире, які враження лишила ваша нещодавня поїздка на Каннський кіноринок? Зараз багато хто каже, що український контент має великий попит у світі – це справді так?
– Так, позаяк для цього є об'єктивні передумови. Наприклад, коли раніше якийсь український фільм потрапляв до програми одного з кінофестивалів великої трійки – йдеться про Каннський, Венеційський та Берлінале – це було чимось неймовірним. А сьогодні це норма, на яку реагують у стилі «Тобто, а чому лише один?». Звісно, до доброго звикаєш швидко. Але треба зважати на об'єктивну реальність: скажімо, в офіційній селекції Венеції в середньому щорічно представлено 40 фільмів – по 20 в основному конкурсі та програмі «Обрії», ще 40 – у Каннах, майже 80 – у Берліні, де багато конкурсів та інша система. Нехай для рівного рахунку йдеться про дві сотні стрічок, що відбираються на ці фестивалі, а випускається щороку понад 30 тис. фільмів. Тобто ви самі можете математично порахувати шанси. Грубо кажучи, більшість продюсерів, попри суперуспішну кар'єру, ніколи не бувають на європейських кінофестивалях великої трійки. Українці ж останнім часом їздять туди регулярно – у нас, наприклад, цьогоріч буде вже третя Венеція. Гадаю, це показує, що не лише ми молодці, а й те, що український контент популярний. Певна річ, що 2022 року цікавість до українського контенту специфічна у зв'язку з війною. Це і мінус і плюс: з одного боку, багато фільмів, котрі не мають стосунку до війни, не дістає такого широкого висвітлення, яке було б за інших умов, але з іншого – стрічки, пов'язані з війною, набувають додаткового підсвічування в медіа. Це видно і з Канн: доволі сильний авторський, але водночас не пов'язаний з війною фільм «Памфiр» потрапив лише до двотижневика – це добре, але це неофіційна селекція, а стрічка «Бачення метелика», що розповідає про війну, потрапила до офіційної секції «Особливий погляд».
– Специфічність запитів пов'язана лише з війною?
– Здебільшого так. У нас, наприклад, зараз дуже багато запитів на покази, особливо благодійні, фільмів Валентина Васяновича. Ми навіть казали йому щодо цього: «Друзяко, що ж ти поставив роком закінчення війни аж 2025-й? Змилосердився б над нами, зробив би бодай 2023-й!» (ідеться про сюжет фільму «Атлантида». – MBR). Та коли серйозно, то, гадаю, це тема великої дискусії всередині індустрії, яка ще попереду. Не можу говорити за всіх і не робитиму цього, але мені особисто категорично не хотілося б створювати в кіно проекцію народу-жертви. Так роблять наші колеги з колишньої Югославії – вони досі херачать фільми про війну. Минуло 20 років, та, коли йдеться про пост'югославське кіно, всі розуміють – воно або про війну, або пов'язане з воєнною травмою. Мені не хотілося б, щоб так було і з нами. Так, фільми про війну будуть, але я намагатимуся цього уникнути.
Узагалі в нас і до війни було багато фільмів про нашу, скажімо так, негативну специфічність: і з екологією у нас дупа, і з владою дивні відносини тощо. А мені б хотілося, аби за кілька років ми в царині кіно могли б конкурувати не лише у сфері нашої незвичайності (що само собою, загалом, непогано), а й у тому, які ми звичайні. Аби, наприклад, українська комедія могла б посісти місце «Ще по одній». Тільки уявіть: ми в Україні знімаємо комедію про трьох питущих учителів середньої школи. Певен, вона була б удесятеро веселіша за оригінал: і проміле було б більше, і дії героїв – цікавіші. Тобто нам нічого не заважає, крім ментальних шор. Звісно, не варто забувати, що ніхто на нас не чекає з розкритими обіймами – мовляв, займайте наше місце, забирайте наші гроші та наш прокат. Тому тут треба добряче поборотися ліктями за своє місце, але це добре і правильно. Загалом, я за те, щоб у системі нової нормальності в Європі ми стали лідерами. Це крутий челендж, і ніщо не заважає нам ставити такі цілі.
– У ForeFilms уже є проект такого штибу – не пов'язана з війною комедія «Люксембург, Люксембург», яку ви, зокрема, представляли на Каннському кіноринку. Про неї я теж спитаю, але спершу розкажіть, чому вам було важливо поїхати до Канн особисто? З огляду на службу у ЗСУ це безсумнівно було пов'язано з певними складнощами.
– Причин було багато, і все так збіглося, що вдалося поєднати. З одного боку, є кілька фільмів, серед яких і «Люксембург, Люксембург». Щодо нього я трохи пізніше зроблю заяву стосовно міжнародного фестивалю (зараз чекаємо пресконференції та підтвердження), але загалом ми знайшли сейлза, і це одна з найкращих та найцікавіших світових компаній – Celluloid Dreams. Якщо ви зайдете до них на сайт, то побачите, що навіть у шапці є приписка the directors label, тобто вони опікуються режисерами. Свого часу вони відкрили Франсуа Озона, працювали з багатьма іншими авторами – мають дуже гарний смак. А Хенгамех Патахі, іранська власниця компанії, взагалі вважається людиною-легендою у своїй царині. Вона була однією з тих, хто вибудовував бізнес сейлзів, і для нас величезна честь із нею працювати. Хенгамех дуже серйозно ставиться до фільмів: подивившись монтаж «Люксембург, Люксембург», вона написала нам величезного листа, хоча зазвичай сейлзи так не роблять. Вона не боїться працювати з важкими, складними проектами. Наприклад, «Пофарбоване пташеня» – це їхній тайтл, вони працюють із Такеші Кітано та Ноа Баумбахом. У них багато імен, і компанія намагається розвиватись разом із ними.
– Отже, є ймовірність, що «Люксембург, Люксембург» – не останній фільм Лукіча, який взяла компанія?
– Хотілося б вірити, звісно. Але вони не просто пішли нам назустріч, а й дуже допомагають. За нами лишилися права на фільм, що взагалі неймовірно, вони не беруть своєї комісії, а лише покривають витрати, а ще кажуть: «Ми продаватимемо ваш фільм, але робитимемо це для вас, аби ви могли і щось заробляти, і ЗСУ допомагати». Це вкрай важливо, позаяк нічого з того, що нас колись годувало (у моєму разі це реклама), зараз не працює.
– А як угода взагалі стала можливою, хто її ініціював?
– Це цікава історія. Я знаю практично всіх помітних сейлзів – і європейських, і частково світових. Колись я подивився неймовірний фільм Ксав'є Леграна «Опіка», а потім дізнався, що його сейлз – це Celluloid Dreams. Відтоді я мріяв із ними попрацювати. Коли ми з Валиком [Васяновичем] робили «Вiдблиск», я написав усім можливим сейлзам, зокрема і їм, щоправда, без особливої надії. Несподівано вони включилися, причому доволі емоційно, надіславши листа з нелюдськими дифірамбами Валентину. Але так вийшло, що на той час ми вже вдарили по руках з іншою компанією, New Europe. Я чесно про це сказав, і тут сталося те, що мене дуже здивувало: Celluloid Dreams написали ще одного величезного листа нам, і такого самого New Europe, де йшлося: «Друзі, у вас у руках неймовірний діамант, ми дуже втішені, що ним опікуєтеся саме ви, і віримо, що ви зможете його огранувати». Тобто вони сумували, але розуміли та приймали наше рішення працювати з New Europe. А коли ми доробляли монтаж фільму Лукіча, Celluloid Dreams були одними з перших, кому я цього разу написав. Вони подивилися, підтвердили цікавість, і після цього я не писав уже нікому. Озвучені умови – це їхня ініціатива, вони відразу сказали, що у такий спосіб хочуть нам допомогти. Хоча ми намагалися пропонувати інші варіанти, аби вони теж могли щось заробити. Що мене вразило, то це неймовірна делікатність, з якою Celluloid Dreams ставляться до стрічки, а їхнє бачення багато в чому збігається з моїм власним.
– У Каннах ви напевне презентували потенційним партнерам фільм Павла Острікова «Ти – Космос». Чи були щодо нього якісь угоди і на якому етапі зараз стрічка?
– Саме 24 лютого мав розпочатись останній блок зйомок – ті самі чотири дні з французькою зіркою. Ми домовилися з акторкою Одрі Дона, вже провели репетиції, і цього дня вона мала прилетіти до України. Але за тиждень до старту її представники щось відчули та попросили перенести початок зйомок на 1 березня. А там, як ви розумієте, було вже не до зйомок. Наразі ми шукаємо партнерів, із котрими фільм усе ж таки можна було б дозняти і завершити. Для нас це дуже важливо, знято майже 85–90% матеріалу, причому найскладніше – з величезною декорацією, частини якої ще й рухалися. Мабуть, у нашому кіно такого ще ніхто не робив, і мені дуже кортіло створити український сайфай, котрим можна було б пишатись. У нас неймовірний головний актор Вова Кравчук, якого ми шукали півтора року і який зараз теж у ЗСУ. Це трохи відлякує наших колег: один із двох продюсерів у ЗСУ, актор у ЗСУ, тому ризики дуже великі. Щодо цього проекту було багато переговорів, але угод не було – люди не вірять, що такий фільм можна зробити. Хоча вони не вірили й раніше: ми просували стрічку три-чотири роки, і всі сумнівалися, що її, в принципі, можливо створити за такі маленькі гроші. Наше завдання – довести протилежне, тож у цьому разі я нікуди й не квапився. У нас уже є сейлз, компанія Best Friend Forever, з якою ми опікувалися фільмом Васяновича «Атлантида», а зараз ми ведемо переговори з кількома європейськими компаніями, що виступили б копродюсерами та допомогли завершити зйомки цієї осені.
– Припущу, що це можуть бути французькі компанії.
– Навпаки, ми домовляємося з будь-ким, але не з французами, позаяк тоді доведеться віддати їм увесь французький ринок. А у цього фільму він буде великий, адже й історія зав'язана на Франції, і акторка французька. Зараз спілкуємося з італійцями та ірландцями, але подробиць наразі повідомити не можу. Ще один проект, який я презентував на кіноринку, – «Я i Фелiкс» Іри Цілик. Його прем'єра відбудеться вже цьогоріч на одному з міжнародних фестивалів (якому – поки сказати не можу), а в Каннах ми шукали сейлза та вели кілька перемовин. Загалом, роботи там було дуже багато, але, крім того, були й особисті мотиви – я дуже хотів побути зі своєю дружиною Анею, яка за сумісництвом мій партнер-продюсер. Удома ми не бачимось, оскільки я в ЗСУ, а їй у вересні народжувати, тож Канни були способом провести хоч трохи часу разом.
– Як початок повномасштабної війни загалом уплинув на роботу вашого продакшена: скільки проектів на 24 лютого були в активній роботі, скільки з них зупинилося?
– Дуже вплинуло. По-перше, це дві вже згадані стрічки «Люксембург, Люксембург» і «Ти – Космос». Перша була майже готова, а щодо другої, як я вже казав, лишились і зйомки, й дуже багато роботи на постпродакшені. Крім того, було два проекти, з якими ми до цього виграли пітчинги, а цьогоріч мали розпочати знімати. Один із них – дуже класна ізраїльсько-українська історія «Дім», дебютний повний метр ізраїльської режисерки Ор Сінай, який здобув Production Award від TorinoFilmLab (40 тис. євро). Зараз проект на паузі, його довелося перенести на «після війни». Друга історія – фільм Нарімана Алієва «Орталан», що переміг на пітчингу Держкіно, а також був відібраний на Berlinale Co-Production Market. Його зйомки ми планували на весну-літо нинішнього року, а тепер невідомо, коли він відбудеться та чи відбудеться взагалі. Також у нас було кілька проектів у девелопменті: це і новий фільм Лукіча, і нова стрічка Васяновича, і повнометражний режисерський дебют моєї дружини Ані Яценко (Соболевської). Плюс ми розробляли новий проект Острікова. Але зараз усе це заморожено: немає девелопменту, немає грошей на девелопмент, немає грошей ані в Держкіно, ані в УКФ. Гадаю, що по індустрії кіно загалом завдано просто нищівного удару, і протягом найближчих років зо два – за найоптимістичнішими прогнозами – я не чекаю взагалі жодних чудес. Так, ті, хто виїхав (і жінки, і чоловіки, які встигли втекти), теоретично можуть побудувати кар'єру десь у Європі, можливо, для них це було б навіть правильно, але всередині країни індустрія в дуже складному становищі.
– Водночас, як я розумію, постпродакшен фільму «Ти – Космос» усе ж ведеться?
– Так, ось просто перед нашою розмовою я приїхав із монтажу. Ми зараз його збираємо, але наразі бракує трьох сцен, дві з яких хочемо зняти восени, а третю – потім, як вийде.
– Ви вже прикидали, якою мірою війна загальмує етап постпродакшена? До вторгнення ви обережно планували прем’єру на 2023 рік.
– Так, 2023-го ми думали бути в Каннах, але тепер я вже не розумію, які будуть терміни. Ми все ще пробуємо встигнути, та я не дуже вірю, що вийде. Хоча це дуже каннський фільм – він і авторський, і водночас доволі глядацький. Це нова для нас історія, яка називається артмейнстрім. Я дуже полюбляю такого штибу фільми, і саме їх ми хотіли робити до початку повномасштабної війни. У нас було все розписане років на три вперед, а нині взагалі нічого незрозуміло. З іншого боку, це теж своєрідний новий етап, який ми приймаємо. Тому нікуди не збираємось їхати та нерозривно пов'язуємо свої долі з Україною.
– А що з фільмом «Люксембург, Люксембург»?
– Він теж на етапі постпродакшена, зараз готовий лише монтаж. Паралельно ведуться роботи зі звуку, кольорокорекції, музики. З останньою зараз особливо складно: купувати музику стало важко, позаяк із більшістю компаній, котрим належать права, до війни українці зв'язувалися через російські хаби. Нині ми цього не робимо принципово, а нових контактів за день не налагодити.
– Якою мірою війна вплинула на бюджети цих фільмів?
– Звісно, все подорожчало. Точних цифр я поки сказати не можу, але добре розумію, що, коли настане час решти зйомок фільму «Ти – Космос» і нам потрібно буде добудовувати декорацію, цінник буде суттєво вищий, ніж до 24 лютого. І це лише один приклад із безлічі. На щастя, більшість наших підрядників наразі курсу не перераховували, але, як довго це триватиме, я сказати не можу. Зрештою, гадаю, в халепі всі: все подорожчає, кожен утратить у грошах. Не знаю, що Держкіно з цим робитиме, але велика кількість людей з об'єктивних причин ніколи не зможе завершити розпочаті фільми. І починати думати, як із ними вчинити, треба вже зараз.
– У Каннах ви перетинались і з колегами-продюсерами, і з представниками Держкіно – можливо, такі розмови вже точаться?
– Як я знаю, ні. Зараз узагалі багато невизначеного: багато хто роз'їхався, дехто пішов до ЗСУ, індустрія фактично завмерла. До речі, з цікавого: до ЗСУ пішло багато акторів – їх я бачив найбільше, а також сценаристів (наприклад, Максим Курочкін, якого було поранено), а от режисерів і продюсерів майже немає. Можливо, вони не готові захищати та вмирати, бо вони – люди, скажімо так, інтелектуальної праці…
– Як я пам'ятаю, ви й раніше цілком серйозно ставилися до можливого вторгнення росії і на 2022 рік обережно планували лише дві українські прем'єри – «Я i Фелiкс» Ірини Цілик та «Вiдблиск» Валентина Васяновича. Як із цими планами зараз?
– Нині взагалі ніяк, ми все відклали. Так, я від багатьох чув, що треба розважати, попри війну, але мені це не видається правильним. Точніше, я розумію концепцію, що ми тут рубаємося для того, аби інші могли спокійно жити, і в мене до неї немає жодних претензій. Але все ж таки я хотів би вдумливого діалогу з глядачами, і як такі глядачі для мене особливо цінні ті, хто зараз воює і не може піти в кіно. Тож усі прем'єри ми відклали на невизначений термін.
– Тобто це для вас моральніше питання, ніж питання бізнесу? Ідеться про те, що річ не в кінотеатрах, які не працюють, а в тому, що розваги зараз не на часі?
– Для мене мораль і бізнес у принципі пов'язані речі, але так, зараз річ у несвоєчасності. До того ж авторське кіно, котрим я опікуюся, в Україні, загалом, бізнесом не є на відміну від тієї самої Польщі. Про який бізнес може йтися, коли, наприклад, до війни фільми на телик із правом ексклюзивного показу купувалися за $10–20 тис., а в Польщі – за $150–200 тис.? Я вже мовчу про Німеччину, де це може бути і $400 тис., і більше. Кінотеатральний прокат – теж сльози. Єдиний спосіб заробити на авторському кіно – це бібліотека з 30–40 тайтлів. Нас рятував рекламний продакшен, який працював, але сьогодні доводиться доїдати рештки. Що буде далі – дуже важко сказати, але, гадаю, авторське кіно, та й кіно загалом в Україні ще дуже довго не буде бізнесом. Навіть якщо припустити, що, коли ми переможемо, у культуру почнуть вкладати величезні кошти, мені здається, з великою ймовірністю це потоне у чваканні псевдопатріотичних фільмів. Звісно, мені б дуже цього не хотілось, але, щоб цього уникнути, потрібна ґрунтовна дискусія всередині індустрії: що нам робити під час і після. А її немає.
– Насамкінець спитаю не про кіно. Ще у березні ви із Сергієм Михальчуком розпочали проект Ukrainian Witness про війну. Розкажіть докладніше, що це за ініціатива?
– Тут усе взагалі елементарно: ми зібралися в таку могутню купку – я, Михальчук, Юрій Грузінов, іще двоє хлопців не з індустрії – і замислилися, що можемо зробити. А позаяк ми вміємо знімати, то й почали знімати все, що бачимо: Ірпінь, Бучу, евакуації, роботу ДСНС тощо. Ми це робили, доки було можливо, а потім росіяни почали прицільно вбивати людей з позначками «Преса», і наші [військові], коли ми приїжджали на позиції, розвертали нас назад. Так ми органічно зрозуміли, що для продовження зйомок потрібно приєднатися до ЗСУ (сміється). Після невеликого кастингу підрозділів ми обрали своє, всі вп'ятьох добровільно мобілізувались, і тепер ми солдати, в яких є опція знімати. Тобто наша ініціатива ніколи не була саме проектом у звичному розумінні: ми просто знімали та викладали все, що бачили. Від самого початку наші матеріали були copyright-free, а найпопулярнішим, мабуть, став ролик про Ірпінь, куди ми зайшли одними з перших разом із ГУР МО. Це було відео без слів: чудовий весняний день, співають пташки, бігають собаки, а на дорогах лежать тіла. Його показав канал CNN, і, судячи з їхньої статистики, у США ролик переглянули 167 млн осіб, і ще 35 млн – у решті світу. Також ми працювали з ДУК ПС, були на виїздах зі «стугністами» – одне слово, створювали контент і воювали одночасно. І зараз продовжуємо це робити, але багато чого зі зрозумілих причин не викладаємо.
– Вже придумали, що потім робитимете з матеріалом, що накопичився?
– Щиро кажучи, ні. Наразі просто знімаємо, без конкретних цілей. Це й починалось як witnessing, щоб не з'їхати з глузду, і триває як фіксація себе та людей навколо у нових обставинах. Це дуже цікаво, адже війна – універсальний плавильний котел, який цю масу створює, і перебувати всередині процесу – безцінний досвід. Звісно, є ризик, що когось із нас уб'ють чи всіх нас уб'ють, але ми відчуваємо, що це саме те, що ми хочемо та повинні робити.
– Ще до мобілізації у вас були акредитації від Міноборони – як складно було їх дістати?
– Нам – нескладно, позаяк ми були одні з перших. Потім, як я знаю, з цим було важче. З'явився ж мільйон псевдожурналістів: ними, наприклад, стали всі кіношники. Але головна причина в тому, що саме журналісти для росіян стали пріоритетними цілями, їх почали вбивати, і в МО справедливо вирішили обмежити видавання акредитацій. Багато хто з індустрії почав працювати фіксером, хоча до цього такого досвіду в них не було. І їх теж убивали, як, наприклад, нашу колишню співробітницю Сашу Кувшинову, що працювала на Fox News та загинула у Горенці від обстрілу «Градами».
– Як вам загалом далося рішення мобілізуватись?
– Важко. Була довга та складна розмова з дружиною, у мене двоє, вже майже троє дітей, і третя – син. Але саме тому я таке рішення ухвалив: потім мені треба буде йому пояснювати, де я був і що робив під час війни. До того ж, мені здається, комплекс того, хто вижив, – річ іще руйнівніша, ніж бути в окопі. Це як із Майданом: на фронті ми почуваємося спокійніше, ніж у тилу, є розуміння, що ти у правильному місці та робиш правильну справу.
– І водночас ви продовжуєте продюсерську діяльність...
– Так. Це, звісно, дуже дивне відчуття: два дуже різні світи, які геть не перетинаються. Натомість допомагає відволікатися. До того ж, гадаю, війна надовго, тому треба вчитися жити в нових умовах, у новій реальності. У позитивному для нас результаті цьогоріч усе точно не завершиться, а можливо, й наступного не скінчиться. Тепер будувати своє життя потрібно інакше. Ну чи бодай намагатися.
